Фемінізм: як українки відстоювали право бути собою
Уявіть, що ви граєте в гру, але за вас постійно вирішують, які у вас будуть правила, куди можна йти, а куди — ні, і навіть чи можете ви взагалі грати. Саме так століттями почувалися жінки в суспільстві: їхнє життя визначали закони, традиції та чоловічі уявлення про «правильну» жіночність, часто без можливості висловити власну думку чи зробити вибір. Але річ не лише в правах — у центрі цього питання стоїть гідність. Чи може людина почуватися гідною, якщо її вважають другорядною, якщо її голос не має ваги, а її життям керують інші?
А тепер задумайтеся: наскільки є важливим питання гідності?! Чи помічали ви, як у світі до когось ставляться гірше просто через те, що він або вона «не такі, як треба комусь»? Ми знаємо з Декларації прав людини, що всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності, але чи дійсно це працює щодня? І чи важливо, щоб це було не просто красиво написано на папері, а реальною частиною нашого життя? Ця лекція про те, як жінки виборювали своє право гідності колись, і що ми маємо нині.
Один із перших моментів, коли жінки почали відкрито відстоювати власну гідність, стався під час Французької революції. Вона проголосила свободу, рівність і братерство, що й були головною ідеєю вже згаданої Декларації прав людини. Проте швидко виявилося, що ці цінності стосуються лише чоловіків. Жінки, як-от Олімпія де Гуж, заявили, що без жіночої рівності немає справжньої свободи, адже людина без прав — це людина без гідності. Саме тому вони почали боротися не просто за можливість голосувати чи працювати, а за право бути повноцінними учасницями суспільства.
Олімпія де Гуж (Марі Гуз, 1748–1793) — французька письменниця й політична діячка, феміністка, авторка «Декларації прав жінки й громадянки» (1791). Під час революційних подій у Франції через опозиційну позицію щодо якобінської диктатури арештована і страчена.
Одним із найважливіших кроків до рівності стала вища освіта, адже в ХІХ столітті вона давала жінкам не лише знання, а й стала справжнім «вікном можливостей». В Україні жінки навчалися ще до появи фемінізму, але здебільшого вдома або в середніх школах. Університети ж вважалися «чоловічою» територією, бо навчання передбачало самостійні поїздки в інше місто та життя без постійного нагляду родини. Тому боротьба за вищу освіту була не просто про книги й лекції, а й про право жінок самим вирішувати, ким бути та як будувати своє майбутнє. У 1868 році Лондонський університет вперше відчинив свої двері для жінок, а в Україні 1878 року з’явилися Вищі жіночі курси. Це був великий прорив, бо навчатися означало вільно рухатися, як у прямому сенсі, так і в соціальному.
Читали Пригоди Тома Сойєра Марка Твена? Першою, хто переклав цей культовий роман українською, була Анастасія Грінченко.
Анастасія Грінченко (1884–1908) — українська письменниця, перекладачка, донька українського громадського й культурного діяча Бориса Грінченка.
З нею трапився доволі показовий випадок. Коли вона поїхала вчитися до Львова й знайшла квартиру, господарі запитали:
— Може, у вас буде якась опікунка, яка стежитиме за вашою поведінкою?
— Та ні, а навіщо? — здивувалася Настя.
— Але ж, може, вас студенти додому проводжатимуть? — допитувались господарі.
— Ну, може, і проводжатимуть! — відрізала дівчина. Ця відповідь їх настільки шокувала, що їй просто відмовили в житлі. Але історія Анастасії — це не лише курйоз, а й приклад того, як у другій половині ХІХ століття з’явилося нове покоління жінок, котрі воліли «дихати вільніше» й не пояснювати кожен свій крок.
В Україні ці зміни йшли в тому ж напрямку, що й у Європі. Жінки прагнули «дихати вільніше» — і буквально, і символічно. Леся Українка, наприклад, не носила тугих корсетів і суконь, що стискали талію, а обирала більш зручні спідниці та широкі сорочки.
Леся Українка (Лариса Косач, 1871–1913) — українська поетка, письменниця, перекладачка, культурна діячка. Авторка поетичних збірок «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), драматичних поем «Кассандра» (1901-1907), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913) та ін.
Але справа була не лише в одязі. Одного разу вона опинилася в центрі скандалу: гостюючи у свого дядька Михайла Драгоманова в Софії, Леся разом із кузиною пішла до театру без чоловічого супроводу. Це здавалося настільки «неприпустимим», що викликало хвилю пересудів серед місцевої публіки. Просто уявіть: піти в театр — і стати темою для обговорень лише тому, що ти жінка, яка прийшла туди сама!
Леся Українка, як і Анастасія Грінченко кинули виклик тогочасному суспільству, бодай тому, що вирішили обрати письменницький шлях. Адже літературний світ тоді вважався «чоловічою» сферою. Жінок рідко сприймали як серйозних авторок, а їхні твори могли або взагалі не брати до уваги, або вважати менш вартісними лише через стать. Саме тому багато письменниць приховували своє ім’я або користувалися чоловічими псевдонімами. Відомим прикладом є Марко Вовчок, справжнє ім'я котрої — Марія Вілінська. Вона обрала чоловічий псевдонім, щоб її твори сприймали серйозно. Її історія не лише про талант, а й про бажання бути почутою в суспільстві, де голос жінки ще потрібно було виборювати.
Марко Вовчок (Марія Вілінська, 1833–1907) — українська письменниця, перекладачка, авторка соціально-феміністичних повістей.
Наприкінці ХІХ століття поява велосипедів у Європі та Америці дала неочікуваний поштовх жіночому руху. Американська феміністка Сьюзен Ентоні навіть казала, що «велосипед зробив для емансипації жінок більше, ніж будь-що у світі». Адже велосипед на той час не просто транспорт, а можливість вільно пересуватися, змінити одяг на зручніший і позбутися низки обмежень.
Жінки почали відмовлятися від важких багатошарових суконь, шити зручний одяг, а спеціально для велосипедисток навіть створили короткі жіночі штанці. Така зміна викликала обурення — дехто вважав її «аморальною», а газети публікували «медичні» статті про те, що жінкам-велосипедисткам загрожують депресія, прискорене серцебиття і навіть так зване «велосипедне обличчя» — бліда шкіра та темні кола під очима.
Поки одні вигадували нові загрози, свій голос у цій дискусії подала львів’янка, котра писала під псевдонімом Нона. Вона розповіла у пресі про свій досвід їзди на велосипеді Львовом, давала корисні поради, зокрема не їздити по тротуарах. Хоча сама вона не любила штани, але коли чоловіки почали переконувати її, що у Відні велосипедистки в штанях виглядають досить добре, Нона відрізала: «Якщо вам подобаються штани на жінках, то нехай ваша сестра їх носить». Цей епізод — ще один доказ того, що українські жінки були частиною західного «велосипедного буму» й долучалися до змін. Велосипед став для них не просто транспортом, а символом мобільності, свободи та власного вибору.
У 1926 році американська плавчиня Ґертруда Едерле стала першою жінкою, котра перепливла Ла-Манш.
Ґертруда Едерле (1905–2003) — американська плавчиня, олімпійська чемпіонка 1924 р.
У 1932-му пілотеса Амелія Ергарт самотужки перетнула Атлантичний океан.
Амелія Ергарт (1897–1939) — американська льотчиця, письменниця, журналістка.
А в ті ж роки українка Софія Яблонська вирушила у навколосвітню подорож — сама, без супроводу та страху перед осудом. Її стиль життя нагадував кредо відомої феміністки Ольги Кобилянської — «бути самій собі ціллю».
Софія Яблонська (1907–1971) — українська письменниця, фотографка, мандрівниця.
Народившись у сім’ї священника, вона не захотіла сидіти вдома й чекати заміжжя, як було прийнято, а обрала власний шлях. Вивчала педагогіку, кроїла й шила, опановувала комерційну діяльність, а згодом поїхала до Парижа вчитися кінематографу. Щоб заробляти під час подорожей, Софія уклала контракт на зйомку документальних фільмів про життя в Індокитаї. Тоді ніхто не вірив, що жінка впорається з такою роботою, але Яблонська довела протилежне. Якби вона мала Instagram, то там були б світлини з Марокко, Єгипту, Китаю та інших екзотичних країн. Вона випередила свій час, тому й отримала порцію гейту — частина галицького суспільства не зрозуміла, як молода, неодружена панянка може самостійно мандрувати світом. Але чужі пересуди її мало хвилювали, бо вона просто жила так, як хотіла.
А тим часом за межами Галичини, у Радянській Україні більшовики встановлювали свою владу і не оминули «жіноче питання». Якщо дивитися на радянські плакати 1920-х, то спершу здається, що жінка стала справжньою лідеркою: сильна, рішуча, виділена кольором, стоїть на передньому плані, ніби веде за собою інших. Їй обіцяли звільнення від «хатнього рабства», кар’єрні можливості й нову роль у суспільстві.
Але що насправді змінилося? Праця жінок була не правом, а примусом — економіка потребувала більше робочих рук, тому працювали всі.
У 1930-х образ змінився. Жінку більше не малювали як героїню революції — тепер вона просто ще один гвинтик у виробничій системі. На плакатах вона біля верстата, за кермом трактора чи з лопатою в руках. Жодних вишуканих суконь, жодних прикрас чи тендітних поз — лише кремезне тіло, уніформа, нагороди за служіння державі. Жіночність, індивідуальність, особистий вибір просто стерли. Вона стала робочою одиницею, чия єдина цінність — праця на державу і народження дітей, аби поліпшити демографічну ситуацію. Щоб ідеалізувати цей образ, жінок малювали усміхненими, з орденами, готовими до трудових звершень.
Але що це за «рівність», якщо вибору немає? Життя радянської жінки — це праця, народження дітей і виховання майбутніх будівників комунізму. У Радянському Союзі не було фемінізму, бо фемінізм — це про свободу вибору й гідність. А радянська система була не про права, а про контроль. Радянська влада не прагнула рівності, а просто зробила всіх рівними — у відсутності вибору.
Після розпаду Радянського Союзу український і західноєвропейський фемінізм йшли різними шляхами, бо жінки виступали проти різних викликів.
На Заході жінки протестували проти того, що їх постійно оцінюють за зовнішністю. Вони відмовлялися від макіяжу, носили мішкуватий одяг, щоб довести: їхня цінність — не в тому, щоб подобатися чоловікам. Феміністки критикували рекламу, що створювала образ «ідеальної жінки», і вимагали рівного ставлення в кар’єрі, політиці та суспільстві.
В Україні ж ситуація була протилежною. Після десятиліть радянської зрівнялівки, коли всі жінки мали виглядати однаково — у скромних сукнях, без макіяжу, з «правильними» зачісками — багато хто хотів нарешті виглядати так, як подобається їм самим. Українські жінки протестували не проти сексуалізації, а проти безликості, сірих стандартів і відсутності права бути різними. У той час, як європейки заявляли: «Ми не зобов’язані бути красивими для вас», українки говорили: «Ми маємо право бути яскравими, якщо цього хочемо».
Попри ці відмінності, суть усього феміністичного руху — і на Заході, і в Україні — залишалася спільною: жінки боролися за гідність і суб’єктність. Західні жінки відстоювали своє право бути більше, ніж просто «чарівними», а українські — своє право бути індивідуальностями, а не частиною безликого натовпу. І хоча їхні проблеми були різними, в обох випадках йшлося про головне — право жінки самій вирішувати, ким вона є і як вона хоче жити.
Марш жінок 2021. Фото: Оксана Сенів, Суспільне
Сьогодні, навіть попри високий рівень обізнаності та доступ до інформації, суспільство все ще протистоїть стереотипам. Досі на книжкових полицях трапляються посібники, які пропонують дівчатам роль декоративного додатку до чоловіка. У 2022 році саме така книга викликала справжній скандал.
Мова про «Щоб у 16 не було запізно» Марини Ланге — посібник, який мала закупити держава для бібліотек. Але коли читачі зазирнули всередину, побачили не сучасний підхід до виховання, а набір застарілих стереотипів. Авторка пише, що «дівчатка вже народжуються з жіночими якостями» — тобто мають бути лагідними, умиротворювати та надихати. А ще вона запевняє, що дівчинка — це «атмосфера», яка формується залежно від аури навколо. Це не метафора, а справжня «порада» з книги.
Далі – більше. Ланге наполягає, що дівчаток не можна хвалити за вчинки та досягнення, щоб вони не «поводилися як хлопчики». А ще не варто вчити їх давати здачі, бо це нібито провокує насильство. Натомість дівчина повинна «вміти будувати стосунки з усіма». Тобто навіть коли їй некомфортно – терпіти й пристосовуватися! Після того як скріни з посібника розлетілися соцмережами, психологи, журналісти та просто небайдужі люди розгорнули хвилю критики. Вказували на віктімблеймінг, нав’язування культу покірності та класичні тези «культури зґвалтування» на кшталт «жінка сама винна». Обурення вийшло за межі соцмереж — міністерство культури подало запит на скасування державної закупівлі, і його було схвалено.
Але що в цій книзі дійсно скандального? Проблема навіть не в тому, що дівчаткам пропонують бути «атмосферою». У фемінізмі якраз і йдеться про те, що кожен може бути тим, ким хоче, і будувати своє життя так, як йому комфортно. Але паралельно з цим у книзі дівчатам НЕ розповідають про гідність і суб'єктність. Їх не вчать відстоювати свої кордони, казати «ні», будувати стосунки на рівних. Натомість їм пояснюють, що головне — бути зручною, легкою, комфортною для інших. Їм знову відводять роль «декору» чи «натхнення», але не повноцінної особистості. І саме це обурює. Це неприпустимо.
Але ця історія має й позитивний фінал. Гендерні стереотипи все ще є, але сьогодні вони більше не залишаються без відповіді. В Україні вже є проактивна більшість, яка відстоює рівність та запобігає тиражуванню таких поглядів. Сучасний феміністичний рух давно вийшов за межі «жіночого питання» — тепер він про права всіх маргіналізованих груп. Бо гідність належить кожній людині, незалежно від статі, гендеру чи походження.