Покликання, або Як знайти себе
Привіт! Сьогодні поговоримо про покли́кання. Ким ви станете, коли виростете? Куди плануєте вступати? Батьки мріють про щось престижне, однокласники вже визначились, а ви досі вагаєтеся? Ці питання (а ще й підготовка до НМТ!) тривожать, особливо якщо ви ще в пошуку. І це цілком нормально, бо всі люди приходять період пошуку свого шляху. Пропоную зазирнути за куліси життя сімох відомих українців, подивитися, як вони шукали своє покликання, та дізнатися, яка формула їхнього успіху.
Почнімо з Григорія Сковороди. Ми знаємо його насамперед як філософа. Та цим його таланти не обмежуються: ще він був богословом, поетом, педагогом, співаком, музикантом і композитором.
Григорій Сковорода (1722–1794) — український філософ і поет доби Бароко.
Він так і не завершив навчання в Києво-Могилянській академії, пішов із придворної хорової капели цариці Єлизавети, деякий час викладав у Харківському колегіумі та навіть брав участь у роботі Токайської місії із заготівлі вин.
Йоган-Готфрід Шедель. Проєкт будівлі Києво-Могилянської академії, 1731
Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії, сучасний вигляд
Не мало, як на одне життя, чи не так? За резюме Григорія могли б сприйняти як не надто відповідальну людину, що не доводить справи до кінця. Та й не завжди знаходить спільну мову з колегами. Мабуть, тому 25 років свого життя Григорій Сковорода провів у мандрах, усамітненні та за написанням творів. Він бачив своє покликання у винайденні досконалого рецепта щасливого життя. А все життя Григорія — це своєрідна ілюстрація того, як цей рецепт працює.
І рецепт його авторства, здавалося б, вельми простий: йди за своїм покликанням, знайди свою сродну працю, не сходь з обраного шляху — і будеш щасливий. Сродною Григорій називав таку працю, яка відповідає природним нахилам людини, а оскільки люди всі різні, то й сродна праця у кожного своя. Основою ж для її пошуку є самопізнання.
Малюнок Григорія Сковороди. Фонтан «Нерівна всім рівність». Нагадування, що кожна людина унікальна, і справжня рівність полягає у праві бути собою.
Сковорода вірив, що ніхто не обділений талантом, і справжнє щастя просте — робити те, що лежить до серця. Причиною ж усього нерозумного і спотвореного в суспільстві він вважав працю без покликання, з примусу або суто заради збагачення. Чи доводилося вам зустрічати тих, хто працює, керуючись такими мотивами? У байці «Орел і Черепаха» на прикладі черепахи, що хотіла навчитися літати, Сковорода влучно показав: коли хтось займається не своєю справою, це може бути навіть небезпечним.
Чому тоді люди часто вибирають не своє? З власного шляху їх збивають різні фактори: мода, бажання прославитися, прагнення насолод, пошук престижу або високої зарплати, сторонній примус та багато інших причин. У «Благодатному Еродії» та «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» Сковорода зазначає, що щастя людини — у ній самій. У відповідності власній природі, у свободі, у тому, щоби пізнати власний внутрішній світ і навчитися бути собою. Якби Сковорода був нашим сучасником, то міг би стати знаменитим психологом і не мав би відбою від клієнтів. Адже більшість сучасних практик зосереджені саме на цих питаннях: як залишатися собою, як зберігати цілісність, як стати щасливими в складному соціальному просторі? Сковорода, прямуючи за покликанням, досягнув власного щастя в спосіб, який не для всіх прийнятний і зрозумілий. Але ж він саме цього і навчав, пам’ятаєте? Кожна людина унікальна, щастя у всіх різне . Ви напевне чули вислів Григорія Сковороди — «світ ловив мене, та не спіймав». Він не про те, що нашого філософа справді хтось ловив. Імовірніше, це про зовнішні спокуси та про здатність бути щасливими на свій неповторний манір.
Покликання бувають дуже різними. Як щойно мовилося, кожному своє. Хтось заглиблюється в самопізнання, хтось — відтворює гармонію природи, бо не може без цього ані жити, ані дихати. Такою була Катерина Білокур.
Катерина Білокур (1900–1961) — українська художниця, представниця «наївного мистецтва» — народного декоративного живопису.
Її рецепт самореалізації ми можемо окреслити словами «відгукнутися на красу». Художниця була так віддана своїй справі, що могла йти пішки 30 кілометрів, щоби побачити в лузі цвіт конвалії.
Катерина Білокур. «Квіти біля паркану», 1935
Катерина Білокур. «Портрет Надії Білокур», 1941
Катерина мала очевидний талант до малювання, та її захоплення не схвалювали батьки. Вони вважали, що вона має займатися хатньою роботою і вдало вийти заміж. На шляху до творчої реалізації художниця пережила дві відмови у вступі на навчання та роки осуду з боку оточення — нібито вона «одержима» квітами.
Катерина Білокур. «Польові квіти», 1942
Катерина Білокур. «Декоративні квіти», 1945
Катерина пише: «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!». Як бачимо, шлях до своєї улюбленої справи буває по-справжньому тернистим. Та не варто зупинятися!
Катерина Білокур. «Автопортрет», 1950
Визнання прийшло до художниці несподівано, коли їй було 39 років. Сталося це так. Одного разу художниця почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко.
Оксана Петрусенко (1900–1940) — українська оперна співачка.
Її так вразило почуте, що вона вирішила написати листа співачці. А до нього доклала подарунок — свій малюнок. За якийсь час до Богданівки, де мешкала Катерина Білокур, приїхала спеціальна делегація Полтавського обласного будинку народної творчості, щоб ознайомитися з картинами художниці. Відтоді твори Катерини експонують на численних виставках, зокрема в Парижі, де картини української художниці вразили самого Пікассо.
Пабло Пікассо (1881–1973) — іспанський і французький художник-модерніст, графік, скульптор, кераміст.
Отже, часто своє покликання людина знає з дитинства. Якщо чесно за ним слідувати, знайдеться шанс реалізувати його та навіть здобути визнання. Іноді для цього потрібно сміливо звертатися до тих, хто може допомогти. Як у випадку Катерини Білокур, яка, «відгукнувшись на красу», зачарувала нею світ.
Втім, покликання не конче виявляється в потягу до мистецтва. Іноді його реалізація вимагає точних знань, якісної освіти та холодного розуму. Наприклад, покликання нашого наступного героя — зробити космос досяжним для людства. Мова йде про Сергія Корольова, який створив перший штучний супутник Землі, організував перший політ та вихід людини у відкритий космос.
Сергій Корольов (1907–1966) — український вчений і авіаконструктор.
Це завдання було не з простих! Але коли у 17 років ти вже самостійно конструюєш безмоторні літаки, амбіції мають бути відповідними. Талант хлопця було складно не помітити. За спогадами його матері, Сергій мав виняткову пам’ять і добре вчився — завзято, наполегливо, без примусу.
Сергій Корольов у дитинстві
Батьки вчасно помітили нахили юного авіаконструктора й допомогли йому здобути відповідну освіту.
Сергій Корольов у студентські роки
Корольов був візіонером. Він раніше за інших колег зрозумів, що гвинтова авіація себе вичерпала, і не боявся виглядати дивно, говорячи про це. Його впевненість у власному баченні була непохитною. Деякий час Корольов навіть працював безкоштовно, розробляючи літаки нового типу.
Сергій Корольов у кабіні планеру
Тобто беззаперечного таланту недостатньо. Важливі і віддана праця, і віра у власне бачення, і вміння переконати у своїй правоті, згуртувати та повести за собою однодумців. Саме завдяки поєднанню всіх цих вмінь та навичок Корольов відкрив людям космос.
А буває й так, що в поточних умовах ваша мрія може здаватися нереальною. Так було із Софією Окуневською, яка стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії.
Софія Окуневська (1865–1926) — українська лікарка, освітянка, активістка феміністичного руху.
Вона не просто втілила власну мрію в життя, а й розширила межі можливого для наступних поколінь жінок у медицині. Видатним у реалізації покликання Софії є те, як послідовно і вперто вона йшла до своєї мети, долаючи всі бюрократичні та інші перешкоди. Зокрема, Софія окремо вивчала грецьку мову та латину, яких не викладали в жіночих гімназіях. А також отримала дозвіл на складання матуральних іспитів екстерном, щоби здобути право вступити до університету. Та навчалася вона аж у Швейцарії! Чому? Тому що тоді в Австро-Угорській імперії жінка просто не могла потрапити до університету! Втім, вихід завжди є. Здобувши освіту, у 1896-му Софія стала лікаркою і повернулася до Галичини. Та й на цьому перепони не закінчилися — її диплом визнали не одразу. Хоча тоді Софія вже захистила докторську дисертацію! Влаштуватися на роботу вдалося аж за кілька років після процедури нострифікації диплома. А посаду лікарки «Народної лічниці» у Львові Окуневська отримала у 38 років.
«Народна лічниця» у Львові, де працювала Софія Окуневська, кін. ХІХ ст.
Вона віддано працювала, зокрема створила власну школу акушерства-гінекології. Софію також приваблювала наукова праця, тому вона стала членкинею першої професійної спілки українських лікарів. Окуневська — чудовий приклад того, як за допомогою цілеспрямованості та послідовного подолання перешкод можна реалізувати своє покликання. Навіть якщо спочатку це здається неможливим!
Наш наступний герой також добряче вклався в майбутні покоління. Він вмів і заробляти гроші, і легко ними ділитися. Це Микола Терещенко — цукровий король та один із найбагатших людей свого часу.
Микола Терещенко (1819–1903) — український підприємець, меценат.
Як казкова весна, Микола крокував стежкою життя і змушував розквітати все, чого торкався. Починав свій шлях він із чумакування: перевозив волами рибу, сіль та хліб із Криму до рідного Глухова. Микола не цурався важкої праці, але добре вмів відчувати слушний момент і дух часу. У 51 рік він був власником понад десяти цукрових і рафінадних заводів та приблизно 80 тисяч десятин землі.
Цукроварня Терещенків на Сумщині, поч. ХХ ст.
Зачекайте, це ще не все! Також він мав винокурні, парові та водяні млини, цегельні й ремонтні майстерні. Підприємництвом Микола Терещенко не обмежувався. Займався він і громадською діяльністю, зокрема 14 років обіймав посаду мера Глухова. Та особливо знаним він залишається завдяки неймовірно щедрій благодійній діяльності.
Микола Терещенко дав 40 тис. рублів для впорядкування Першої Олександрівської чоловічої гімназії (з 1959 р. — «Жовтий корпус» КНУ ім. Т.Шевченка).
«Жовтий корпус». Будівля Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка, сучасний вигляд
Микола Терещенко допомагав навчальним та медичним закладам, дитячим притулкам і навіть увʼязненим. Крім того, багато будівель у Глухові та Києві побудовані його коштом.
Головна будівля «Охматдиту», побудована коштом Миколи Терещенка, 1894
Головна будівля «Охматдиту». Сучасний вигляд
Київський театр оперети, збудований коштом Миколи Терещенка
Київський театр оперети. Сучасний вигляд
Свій підприємницький хист він масштабував майстерно — і залучив до розбудови бізнесу братів, і передав цінності доброго господаря на своїй землі нащадкам. Наприклад, його доньку, Варвару Ханенко, ми також знаємо завдяки її покликанню.
Варвара Ханенко (1852–1922) — українська меценатка, громадська діячка, засновниця Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.
І покликання це вельми благородне — збереження та примноження надбань української культури. Саме вона зі своїм чоловіком — Богданом Ханенком — передали Києву власний дім на вулиці Терещенківській — музей мистецтв.
Фасад дому Ханенків, кін. ХІХ ст.
Фасад дому Ханенків, сучасний вигляд
Також Варвара навчала народних майстрів бути підприємцями, цінувати свою роботу й не підлаштовуватися під тиск моди. Дух меценатства вона прищепила й роду свого чоловіка. Варвара та Богдан суттєво підсилювали можливості одне одного. Отже, втілювати покликання в життя із близьким однодумцем — хороший задум. А ви погоджуєтеся із цим? Родини Ханенків та Терещенків демонструють, як природні нахили, помножені на підприємницький хист, можуть конвертуватися у винятковий успіх.
Останній герой нашої лекції — Тарас Шевченко.
Тарас Шевченко (1814–1861) — український поет-романтик, прозаїк, художник, громадський діяч. Член Кирило-Мефодіївського братства.
Ви знаєте про нього багато, але сьогодні ми подивимося на нього крізь призму покликання, що переростає в місію. Первинно Тарас вважав себе художником, але його істинне покликання було в іншому.
Тарас Шевченко. «Сон бабусі і внучки», 1839–1840
Тарас Шевченко. Начерки на полях рукопису поеми «Мар'яна-черниця», 1841
Тарас Шевченко. Начерк картини «Катерина», 1843
Тарас Шевченко. Начерки на полях рукопису вірша «Русалка», 1846
Тарас Шевченко. Начерк до поеми «Відьма», 1847
Тарас Шевченко. Ескізи та начерки до поеми «Сліпа», 1842
Він писав про це так: «Я добре знав, що живопис — це моя майбутня професія, мій хліб насущний. Та замість того, щоби вивчити його глибокі таїнства… я компонував вірші, за які мені ніхто й шага не заплатив, які врешті позбавили мене волі та які, не дивлячись на всемогутню нелюдську заборону, я все-таки нишком ліплю. І навіть подумую іноді про те, щоб надрукувати… ці плаксиві, худорляві діти свої. Справді, дивне це невгомонне покликання!». Приклад Тараса доводить те, що вибрана вами професія не визначає мету та місію вашого життя. Хоча й може відігравати в цьому певну роль! Попри всі виклики та небезпеки, а також відсутність сертифікатів чи дипломів зі, скажімо, філології, Шевченко не міг не писати. Не міг не стати тим, ким врешті став. У віршах Тараса його особистий досвід переплітається із чимось глибоким, містичним, архетипним. Це робить його голосом всього українського народу.
Тарас Шевченко. Автопортрет, 1843
Він був поетом-пророком, слова якого і досі допомагають українцям краще зрозуміти себе. Його заклик пізнати, хто ми, чиї діти, ким і за що закуті, не є прямою рекомендацією вивчати історію. Йдеться про запрошення до глибокого пізнання, зокрема самих себе. Адже кожен і кожна з нас — своєрідний пазлик у великій національній картині. Власним прикладом Шевченко показує, як сильно переплетене колективне та індивідуальне. Отже, покликання кожного й кожної з вас є частиною нашої спільної історії.
На жаль, ми не можемо переказати в цій лекції всі історії українців, які знайшли своє покликання та втілили його на благо собі та іншим. Але ви можете шукати й надихатися ними самостійно. Обіцяємо: це дуже захопливо! Подумайте, де в нашому спільному майбутньому бачите себе ви? Що підказують ваші серця? Як ви можете максимально реалізувати себе? Памʼятайте, що шлях до реалізації покликання — це не прогулянка задля розваги, а чесна, послідовна, можливо й виснажлива праця. Іноді це справді вельми терниста дорога з багатьма перепонами. Та результат того вартий! Адже винагорода, яка на вас чекає, — це здійснення мрії, осягнення власного унікального щастя — щастя самореалізації.