Мапа своїх. Київ. Частина 1
Україна — це сучасна мультикультурна держава, у якій сформувалася модерна політична нація. І сталося так зовсім не випадково. Адже впродовж століть тут пліч-о-пліч жили й творили спільний простір представники різних етносів та культур. Отож пропоную поглянути на минуле нашої країни як на «мапу своїх» — складний мозаїчний візерунок, де поруч із українцями жили й творили спільне майбутнє євреї, греки, поляки, вірмени, татари, німці та багато інших народів. Проте дослідити всю країну в одній короткій розповіді ми не встигнемо, тож зосередимося спершу на Києві, а згодом заглянемо ще й в інші міста та регіони нашої Батьківщини.
Ця лекція складатиметься з двох частин. У першій я розповім про внесок єврейської та грецької громад у розвиток Києва, зокрема поділюся історіями Лазаря Бродського та Івана Фундуклея. У другій частині звернусь до внеску німецької та української громад у розбудову міста, докладно ж ітиметься про Отто Ейхельмана та Миколу Терещенка.
Однією з найдавніших і найвпливовіших спільнот, що залишила помітний слід в історії українських міст, була єврейська громада. Її присутність у Києві простежується ще з княжих часів, коли місто було важливим центром міжнародної торгівлі та духовного життя.
У Середньовіччі євреї селилися поблизу Львівської площі, відкривали тут бізнес і поступово облаштовували життя. Однак це тривало недовго. У ХІІІ столітті Русь зазнала монгольського вторгнення, після чого згадки про київських євреїв зникають на тривалий час.
Місце проживання єврейської громади у Києві XI–XІІІ ст. Джерело: Гліб Івакін, 1996, Історичний розвиток Києва XIII – сер. XVI ст.
Знову єврейська громада з’являється в Києві аж в ранньомодерний час, а наприкінці XVIII ст. тут уже фіксується доволі велика єврейська громада. Більшість із них оселилися на околицях міста — на Подолі та на Деміївці, а найбільш заможні купці й кваліфіковані ремісники могли легально мешкати в самому Києві, а на початку ХІХ століття навіть спорудили тут першу синагогу.
Наприкінці XIX століття єврейська громада Києвастала суттєво впливати на розвиток міста. Як? Зараз розкажу.
Лазар Бродський — один із найвидатніших представників єврейської спільноти в Україні. Успішний підприємець, він керував різноманітними бізнесами: цукровим на Київщині, соляним на Одещині, вугледобувним на Катеринославщині. Крім того, володів 35 тисячами десятин землі — це майже 40 тисяч гектарів. Щоб ви розуміли масштаби, — нині національні природні парки України мають менші розміри! А ще він був засновником та головою правління Другого пароплавного товариства Дніпром, директором Київського товариства водопостачання та управителем борошномельного парового млина. І це далеко не весь перелік його заслуг.
Микола Пимоненко. Портрет Лазаря Бродського, 1897
Лазар Бродський (1848–1904) — український підприємець, цукровий магнат, меценат, філантроп.
Все, що ви почули, лише підтверджує факт: він був успішним підприємцем. Проте нас цікавить інше. Лазар Бродський любив Київ і приділяв цьому місту чи не найбільше уваги. Можливо, через особливий «клімат».
Саме завдяки його сприянню єврейська громада отримала власну хоральну синагогу.
Синагога Бродського — центральна синагога Києва (1898, архітектор Георгій Шлейфер), 1901
І, знаєте, це був ще той виклик. Євреям у ті часи заборонялося мати власні будинки для молитов. Однак Бродський знайшов вихід: трішки обговорень, домовленостей, підкупу та невеликого обману петербурзьких чиновників — і вже зовсім скоро бізнесмен відкрив молитовний будинок.
Синагога Бродського, сучасний вигляд. Джерело: Архітектурні та природні пам’ятки України
Але він переймався не тільки єврейською громадою. Ми пам’ятаємо, що Київ для нього став домівкою, тож наступним кроком було подбати про безпеку міста. Адже російські (тобто державні) інвестиції в охорону здоров’я радше нагадували знущання над життям містян, а не турботу про них. Тому підприємець оплатив побудову Бактеріологічного інституту — нині Інституту епідеміології та інфекційних хворобімені Левка Громашевського НАМН України. Вже за першу декаду свого існування заклад налагодив випуск ліків проти віспи, холери, черевного тифу, сибірки, сказу та інших захворювань. Найважливіше, що будівництво було на часі. Київ тоді лихоманило від цих хвороб настільки, що люди боялися зайвий раз обійнятися при зустрічі чи потиснути руку.
Бактеріологічний інститут, збудований 1896 р. у стилі неоренесанс. Джерело: Онлайн-медіа «Україна Інкогніта»
Без Лазаря Бродського не було б і сучасного Київського політехнічного інституту. Так-так, саме він був одним із головних спонсорів вишу, «задонативши» на його будівництво 100 тисяч рублів!
Національний технічний університет України«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорскього», заснований 1898 р. Сучасний вигляд
До речі, якщо ви коли-небудь гуляли центром Києва, то, ймовірно, проходили повз Бессарабку, тобто Бессарабський ринок. Можете не вірити, але це теж заслуга Лазаря Бродського, хоча й непряма.
Бессарабський ринок, (архітектор Генрик Ґай), 1912. Джерело: інтернет-видання «Вечірній Київ»
Бродський заповів місту 500 тисяч рублів із умовою, що певний відсоток від цієї суми йтимена засновані ним єврейські заклади. Тогочасна київська влада схитрувала: оголосила позику в 500 тисяч рублів, виконавці заповіту її викупили та скерували гроші на будівництво ринку.
Завдяки йому в місті з’явилися університетська акушерська клініка, ремісниче училище, бібліотека-читальня, художньо-промисловий і науковий музей (нині Національний художній музей України), а також санаторій для хворих на туберкульоз. Цей список можна продовжувати, але внесок мецената і так очевидний. Любов Лазаря Бродського до Києва та бажання його розвивати залишили помітний слід, який відчутний і нині.
Але до розбудови столиці Української держави долучилися й інші народи. Наприклад, греки — відомі на теренах України ще з античних часів. У місті вони з’явились за правління київських князів. Після монгольської навали грецька громада на певний час зникає, але вже в XVII–XVIII століттях знову оселяється в місті. Повернувшись, греки продовжили займатися торгівлею, ремеслами, брали участь у міському управлінні та будували храми. Наприклад, Михайло Радзицький звів Воскресенську церкву, Микола Тернавіот — церкву Покрови Пресвятої Богородиці, а Петро Гудима відродив Іллінську церкву. Не забували вони і про справи культурні. Антон Стиматі збудував церкву Святої Катерини, де богослужіння велося грецькою мовою, а при храмі діяла школа. Так їм вдавалося зберігати власну культуру. Може здатися, що греки жили відокремлено, проте вони зробили багато для розбудови Києва. Дізнаймося більше про грецький слід у становленні міста.
Про Івана Фундуклея знають переважно київські історики, але його постать і внесок заслуговують на ширше визнання серед усіх киян.
Іван Фундуклей (1799–1880) — київський губернатор, історик, дослідник, меценат.
Чому? Відповідь ближче, ніж здається — Андріївський узвіз! Завдяки його підприємливості та фінансам цей шлях набув звичного нам вигляду. Бруківка була необхідною, адже Андріївський узвіз з’єднує Верхнє місто й Поділ. Вона значно полегшила рух для киян і гостей міста. До речі, ви ж пам’ятаєте, що на Подолі була грецька колонія? Тому ця акція була вигідна і для її громади.
Андріївський узвіз, ХІХ ст.
Фундуклей прагнув зробити Київ комфортнішим для життя, тож наступним його кроком стало будівництво фонтану. Так, вам не почулося, і це цілком логічно. Адже у 1843 році Київ потерпав від нестачі води, особливо в центрі. Завдяки меценату на Театральній площі з’явився гранітний фонтан, що не лише прикрасив місто, а й забезпечив водою мешканців і пожежну команду. Незабаром вдячні кияни почали називати його Фундуклеївським або просто — фонтаном Івана.
Фундуклеївський фонтан. Літографія Йосипа Ляуфера, 1850-ті
Але не тільки про благоустрій дбав київський грек. Він розумів, що культура та освіта — це фундамент розвитку суспільства. Тому не дивно, що саме за його сприяння 1860 року в Києві була створена перша жіноча гімназія. Це стало справжнім проривом, адже в ті часи жіноча освіта не була поширеною.
Фундуклеївська жіноча гімназія, кін. ХІХ ст.
Фундуклеївська гімназія дала дівчатам змогу отримати якісну освіту та відкрила перед ними нові можливості. І це була не школа для дозвілля чи власних дітей, а повноцінний навчальний заклад. У перший рік у ній здобували знання всього 40 учениць, а 1866 року — вже 525!
Можна сміливо сказати, що гімназія стала справжнім культурним феноменом. Вона руйнувала суспільні стереотипи, доводячи, що освіта має бути доступною для всіх, незалежно від походження. Князь Васильчиков, віддавши свою доньку до цієї гімназії, показав приклад демократизму та заохотив інші родини наслідувати його. Гімназія стала осередком ліберальних ідей, де формувалися нові погляди на роль жінки в суспільстві. Її випускниці — Анна Ахматова, Наталя Полонська-Василенко та Софія Русова — стали символами освіченої і прогресивної жінки, здатної зробити вагомий внесок у розвиток культури.
Джерело: «Газета День»
Анна Ахматова (1899–1966) — російська поетка українського походження, представниця «Срібної доби» в російській культурі.
Наталія Полонська-Василенко (1884–1973) — українська історикиня, перша жінка приват-доцент Університету святого Володимира у Києві, дослідниця історії Запоріжжя.
Джерело: Український інститут національної пам’яті
Софія Русова (1856–1940) — українська, педагогиня, організаторка бібліотечної справи, літературознавиця, письменниця, феміністка.
Думаєте, це все? Аж ніяк. Іван Фундуклей чимало уваги приділяв українській науці. За його сприяння та безпосереднього фінансування було опубліковано низку важливих праць, зокрема «Огляд могил, валів та городищ Київської губернії» і «Огляд Києва щодо старожитностей». Остання праця — це фундаментальне дослідження з історії столиці. Видання містить нарис про Київ Михайла Максимовича, описи місцевостей, печер, архітектурних пам’яток і предметів побуту. Особливу цінність книга має завдяки ілюстраціям. Шістдесят дві літографії креслень, планів та зображень старовинних артефактів дають змогу побачити місто таким, яким воно було майже два століття тому.
Маю для вас ще один цікавий факт — своєрідний штрих до портрета «київського градоначальника». Як вам відомо, XIX століття було складним періодом для української культури. Імперська влада прагнула понад усе її знищити, але українці чинили спротив.
Кирило-Мефодіївське братство стало його частиною. Ця таємна організація об’єднала навколо себе відомих українських інтелектуалів: Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова та інших. Їхня діяльність мала на меті відродження української культури та розвиток освіти. Але це не заважало й більш амбітним мріям, зокрема скасуванню кріпацтва та перетворенню імперії на федерацію слов’янських народів.
Тарас Шевченко (1814–1861) — український поет-романтик, прозаїк, художник, член Кирило-Мефодіївського братства.
Як же до цього ставився Іван Фундуклей? Адже це був не просто пересічний киянин, а «управитель» міста. Відомо, що під час розслідування діяльності братства він діяв не як жорсткий імперський чиновник, а радше як поміркований управлінець. Саме завдяки його м’якій позиції деякі члени братства, зокрема Пантелеймон Куліш, уникли найсуворіших покарань. До речі, ще одного учасника братства, Миколу Костомарова, він намагався попередити «про небезпеку і запросив до себе, але той, заклопотаний особистими справами напередодні свого весілля, не знайшов часу завітати до нього і був заарештований...».
Пантелеймон Куліш (1819–1897) — український письменник, перекладач, етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства.
Микола Костомаров (1817–1885) — український історик, етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства.
Звичайно, ми не можемо стверджувати, що Іван Фундуклей був прихильником ідей братства, але його діяльність у сфері освіти, дослідження історії Києва та збереження пам’яток свідчить про те, що він усвідомлював важливість української культури. Ба більше, прагнув її зберегти.
Таким чином, Іван Фундуклей залишив глибокий слід в історії Києва. Його діяльність охоплювала різноманітні сфери життя міської громади. Як представник грецької спільноти, він яскраво демонструє, що Київ розвивався завдяки внеску людей різних національностей, для яких це місто стало рідним.
Ще дві історії, до яких я хочу звернутися, трохивідрізняються від щойно викладених, адже стосуються дещо іншого виміру. Ми поговоримо про внесок у розвиток Києва представників київської німецької та української спільнот. А про це ітиметься у другій частині лекції. Тож скоро побачимося!