Історія українських стартапів. Частина 1

Привіт усім! Сьогодні стартапи та інновації — це тренд. А чи знали ви, що наші земляки створювали успішні комерційні проєкти задовго до появи цих термінів? Зазирнімо в минуле й дізнаймося, як чумаки, шляхтичі та промисловці будували свої бізнес-імперії. Їхні історії доводять, що український підприємницький дух був і залишається одним із найсильніших у світі.

 

Тож сьогодні в нашій програмі — супергерої вітчизняного бізнесу ХІХ століття. Почнемо з чумаків — першопрохідців української логістики, які заклали фундамент торгівлі на наших землях. Далі перейдемо до родини інноваторів, що перетворила свої маєтки на високопродуктивні підприємства, впроваджуючи новітні технології. І насамкінець ознайомимося з творчістю видатного архітектора, який не лише будував, а й задавав нові тренди в архітектурі.

 

Оскільки матеріалу доволі багато, то наша лекція складатиметься із двох частин. У першій частині ми познайомимося з українськими «стартаперами» — чумаками, а також розпочнемо знайомство із цукровим стартапом Симеренків. У другій частині ми детальніше розглянемо, як саме Симиренки змогли досягти такого успіху та познайомимося з неймовірним архітектором Владиславом Городецьким, чиї новаторські проєкти та маркетингові стратегії випереджали свій час.

 

Чумацтво як важлива частина економіки України зароджується ще в середині XV століття, на кілька віків раніше, ніж ми звикли уявляти. Розвиток чумацтва — поступовий процес, який досяг розквіту в XIX столітті. Але чумаки не були єдиними підприємцями того часу. Україна лежить на дуже вигідних торгівельних шляхах, тому тут, як і в Європі, здавна бізнесом займалися чимало купців та ремісників. 

 

Ян Левицький. «Чумак з околиць Умані», 1841

 

Згодом їхня кількість лише зростає, а діяльність стає все більш різноманітною: українські товари, насамперед збіжжя, мандрують у різні куточки світу, а звідти на наші землі привозять дорогі тканини, прикраси, спеції, цукор, вина і ще багато іншого. Тож фіксуємо собі в пам’яті, що чумаки — це один із яскравих прикладів розгалуженого українського підприємницького стану. 

 

Костянтин Трутовський. «Базар в провінції», ХІХ ст.

 

Іван Айвазовський. «Чумаки на відпочинку», 1885

 

А тепер повернімося до ХІХ століття. У той час чумакування стало не лише популярним ремеслом, а й прибутковим заняттям. Сміливці прокладали торгові шляхи через степи, ризикуючи життям, щоб доставити сіль до віддалених сіл і міст.

 

Сергій Васильківський. «Чумацький Ромоданівський шлях», 1890-ті

 

Це був небезпечний, але дуже вигідний бізнес. Уявіть, що ви зібралися в подорож. Не в Єгипет чи Туреччину на пляж, а в небезпечну бізнес-експедицію. У вас є кілька возів, команда надійних партнерів, пара волів і величезна мрія стати успішним підприємцем. Це — стартовий капітал чумака. Звучить не дуже круто? Але давайте порахуємо. У 1780-х роках вартість воза солі в Криму (разом із митом на Перекопській башті) становила 2 карбованці 48 копійок, а на початку XIX століття уже зросла до 5 карбованців 81 копійки. У Києві ж її продавали по 15–20 карбованців! Це 300 % прибутку. Звісно, від цього потрібно відняти так звані накладні видатки – витрати на волів, реманент, харчування тощо, митні збори, ризики, пов’язані з далекою дорогою, на якій могли зустрітися грабіжники тощо. А однак торгівля сіллю була надзвичайно вигідною. Навіть сьогодні найуспішніші стартапи не завжди досягають таких показників.

 

Микола Кузнецов. «На заробітки», 1882

 

На початку 1800-х років сіль коштувала вчетверо більше, ніж яловичина. Наприкінці XVII століття вона була головним вантажем, який перевозили з країн Карибського басейну в Північну Америку. Її використовували для засолювання найдешевших сортів риби, якою годували рабів на цукрових плантаціях. В давні часи сіль була настільки дорогим і важливим, але й дефіцитним продуктом, що, наприклад, в далекому ХІІІ столітті всього одна соляна копальня у Величці поблизу Кракова приносила Короні Польській до 30% загальних надходжень до державної казни, а правителі намагалися зберегти за собою монополію на видобуток та варіння солі.  

 

Йоганн Бенедикт Веркштеттер. «Видобуток солі», 1757

 

Жюль Роко. «Підземні робітники у соляній шахті у Величці, Галичина», ХІХ ст.

 

Але чому вона була такою цінною? Уявіть, що ми переносимося на кілька століть назад. Холодильників немає, магазинів із готовими продуктами теж. Як зберегти м’ясо чи рибу, щоб вони не зіпсувалися через день-два? Відповідь проста — сіль! Це був найкращий консервант того часу: завдяки їй продукти залишалися придатними до вживання місяцями, а іноді й роками. Раніше люди споживали в 3–4 рази більше солі, ніж ми сьогодні! І не тому, що мали інші смаки, а через необхідність — це був єдиний спосіб зробити їжу придатною для споживання. Сіль не лише рятувала продукти від псування, а й допомагала вижити в довгих походах, подорожах і навіть під час військових кампаній. 

 

Анрі-Луї Дюамель Дю Монсо. «Соління та приготування риби», XVIII ст. 

 

Саме тому попит на сіль був величезний. Її потребували всі — від простих селян до багатих купців і військових гарнізонів. Вона цінувалася настільки, що деякі країни вводили на неї податок, а за контрабанду могли навіть стратити! Тож не дивно, що перевезення цієї стратегічної сировини стало одним із найприбутковіших бізнесів того часу. І саме чумаки зробили з нього справжню логістичну імперію.

 

Позолочена сільничка у формі корабля. Франція, 1520-ті

 

На старті чумацького бізнесу сіль і риба були справжніми хітами продажів. Проте, як справжні підприємці, чумаки не зупинилися на досягнутому. Вони постійно розширювали свій асортимент, додаючи нові товари до свого «каталогу». І, як виявилося, не дарма!

 

У другій половині ХІХ століття чумацькі валки перетворилися на справжні «магазини на колесах». Один з останніх чумаків, Іван Коломієць, згадував, що вони перевозили все, що тільки можна було продати: від чавунних казанів до екзотичного інжиру, від мішків з кукурудзою до рулонів паперу. І навіть модні юхтові чоботи та солодкий цукор — все це можна було знайти у чумаків!

 

Іван Айвазовський. «Чумаки в Малоросії», 1880-ті

 

Це був справжній «чумацький маркетплейс» ХІХ століття! Вони не просто перевозили товари, а створювали цілу систему торгівлі, де кожен міг знайти все необхідне. І, як показує історія, цей «стартап» виявився надзвичайно успішним!

 

За даними Ігоря Слабєєва, у 1779 році по сіль до Криму приїжджали жителі майже з 500 поселень зі всієї України. На середину ХІХ століття десятки тисяч чумаків із Наддніпрянщини, Слобожанщини та Поділля на своїх возах-мажах щороку перевозили приблизно 60 мільйонів пудів вантажів.

 

Дивіться — це головні торгові маршрути. Чумаки створили цілу комерційну екосистему: по дорозі продавали товари в селах, закуповували нові, шукали кращі ціни. Це був своєрідний Amazon XIX століття!

 

Карта Київської губернії з позначенням чумацьких доріг, які ведуть до Одеси, 1840

 

Та успіх вимагав більше, ніж просто торгівлі. Щоб отримати дохід, потрібно було подолати 1000+ кілометрів небезпечних степів, захиститися від розбійників, зберегти товар у спеку та дощ, домовитися про ціну на ринках. І головне — повернутися живим. Чумаки змогли вирішити й цю проблему. Як? Вони створили справжню «чумацьку корпорацію»! Їхні валки були не просто групами возів, а добре організованими бізнес-одиницями. Дослідники часто порівнювали їх з козацькими загонами, і в цьому є сенс.

 

На чолі кожної валки стояв отаман — справжній CEO чумацького бізнесу. Він відповідав за все: від змащення коліс до захисту від розбійників. Отаман знав дороги, ціни, вмів домовлятися з купцями та керувати командою. Він був і логістом, і фінансистом, і навіть стратегом. А ще у них був «осавул» — заступник отамана, який міг взяти на себе керівництво у разі непередбачених обставин. І, звичайно, «кашовар» — людина, що забезпечувала команду гарячим харчуванням. Адже навіть у найуспішнішому стартапі без якісного харчування нікуди!

 

Костянтин Трутовський. «Чумак», 1850-ті

 

Юзеф Брандт. «Чумаки на привалі перед корчмою», 1865

 

З часом, коли чумацький бізнес почав масштабуватися, з’явилися й «інвестори» — заможні купці, які відправляли у подорожі своїх родичів чи наймитів. Це змінило структуру валок, але не їхню ефективність. Адже головне правило бізнесу — «разом ми сильніші» — залишалося незмінним. Чумацька валка була не просто транспортним засобом, а справжньою «бізнес-екосистемою». Вони спільно володіли майном, ділили прибутки та покривали збитки. Наприклад, якщо у когось крали волів, валка компенсувала втрати. Це була своєрідна «чумацька страховка».

 

Іван Айвазовський. «Чумацька валка», 1862

 

Варто пам’ятати: чумацтво — це не лише про бізнес, а й про унікальний спосіб життя, що впливав на формування національного характеру. А згадаймо, саме на початок ХІХ ст. припадає час кристалізації модерних європейських націй, і в Україні цей процес також активно розвивався. Побут, пісні, традиції та ремесла чумаків є неоціненним спадком, який допомагає нам зрозуміти минуле і надихає на нові звершення. Тож наступного разу, коли солитимете їжу, згадайте: колись це був товар, за який люди ризикували життям і на якому побудували цілу бізнес-імперію!

 

Чумацька ікона «Хрещення Господнє» на голові сома, ХІХ ст.

 

Чумакування в Україні перестало бути актуальним у другій половині ХІХ ст., коли поступово з’являється доволі розгалужена мережа залізниць, а товари стає дешевше та безпечніше транспортувати потягами, а не волами. А втім, сьогодні також є бізнес, який пов'язаний з перевезенням товарів, і в чомусь, хоч і дуже віддалено, нагадує чумацькі валки. Здогадалися, про що мені йдеться? Звісно про перевезення вантажним автотранспортом. Цікаво, що усталена в розмовній мові назва цього транспорту — фура — також відсилає нас до давнини, бо первісно фура — це не великий автопоїзд зі зручною, комфортною кабіною водія та довжелезним критим причепом, а «фіра» або «хура» — довгий  віз для поклажі. 

 

Чумацький віз, ХІХ ст.

 

Розповідь про чумаків — це історія про розвиток бізнесу, орієнтованого на логістику й торгівлю товарами «широкого вжитку». Але ж підприємливість українців цим не вичерпується. Тож тепер звернімося до того, як відбувалося становлення виробничого підприємництва.

 

Нашими наступними героями буде родина Симиренків. Історія українського підприємництва багата на яскраві постаті, але мало хто вплинув на розвиток економіки країни так, як родина Симиренків. Їхній шлях від простих селян до власників однієї з найбільших цукрових імперій Європи — це справжня сага про підприємництво, інновації та соціальну відповідальність.

 

Родина Симиренків, поч. ХХ ст.

 

Федір Симиренко, засновник династії, народився в кріпацькій сім’ї. Однак завдяки працьовитості та підприємливості зміг викупити себе з кріпацтва й розпочати власну справу. 

 

 

Федір Симиренко (1780-ті–1867) — один з перших в Україні підприємців-цукрозаводчиків.

Разом із партнером Яхненком він заснував цукровий завод, який швидко став одним із найбільших в Україні.

 

Етикетка цукрової продукції торгового дому «Брати Яхненки і Симиренки», 1888

 

Поштова марка, присвячена родині Симиренків, 1996

 

Що вирізняло Симиренків серед інших цукрозаводчиків? Насамперед — впровадження новітніх технологій. Вони одними з перших в Україні почали використовувати парові машини, що підвищило продуктивність і знизило собівартість. Це дало змогу виробляти більше цукру, швидше його постачати й продавати дешевше ніж у конкурентів.

 

Ще одним їхнім проривом стало створення в Україні першого машинобудівного заводу, який спеціалізувався на виробництві обладнання, необхідного в цукроварінні. Перший такий завод було збудовано 1846 року в містечку Млієві, що на Черкащині. До того більшість промисловців змушені були купувати техніку за кордоном — у Німеччині, Франції чи Великій Британії. Це не лише збільшувало витрати, а й робило підприємства залежними від імпорту. Симиренки першими в країні усвідомили, що без власного виробництва техніки галузь залишатиметься нерозвиненою, а отже, потребувала технологічної незалежності.

 

Мліївський (Городищенський) цукрокомбінат, 1848

 

На їхньому підприємстві виготовляли парові машини, дифузійні апарати, млини для переробки буряків, центрифуги для відділення цукру та навіть залізничні платформи для його перевезення і навіть перші металеві пароплави, якими можна було переправляти товари по Дніпру. Це було не просто бізнес-рішення, а справжній стратегічний прорив: українське цукрове виробництво отримало змогу розвиватися автономно, без зовнішнього втручання. Власне обладнання дозволило значно знизити собівартість виробництва, прискорити обробку буряків і зробити цукор доступнішим для ширших верств населення.

 

Грамота про надання купцеві першої гільдії Одеси Федору Симиренку та його родині стану спадкових почесних громадян, 1855

 

Щоб зрозуміти масштаб їхнього впливу, варто лише поглянути на цифри: на початку XIX століття в Україні діяло лише кілька десятків цукроварень, які ледь задовольняли внутрішній попит. Завдяки технічним інноваціям, запровадженим Симиренками, вже до кінця століття країна перетворилася на одного з найбільших експортерів цукру в Європі. Це було не просто підприємництво — це була справжня індустріальна революція, принаймні в цукровій галузі. 

 

Мліївський (Городищенський) завод, 1909

 

Такий «індустріальний» підхід на той час був справді новаторським. Адже більшість землевласників, які володіли спадковими родовими маєтностями, не змогли адаптуватися до нових економічних умов, що постали у середині  ХІХ після скасування кріпацтва. Маючи шанс на модернізацію аграрного виробництва та запровадження власних бізнесів, мало хто з родової аристократїі зумів цим шансом скористатися. Не вистачало вміння ефективно управляти господарствами, креативності та адаптивності. Нові умови вимагали здатності швидко змінюватися, реагувати на ситуацію на ринках збуту. Натомість консервативна частина суспільства, що звикла до не ефективних, але стабільних форм виробництва, намагалася їх зберегти, всупереч вимогам часу, що не могло бути успішним. Тому багато хто банкротував, і, щоб якось врятувати ситуацію, продавав землю та переїжджав до міста. 

 

За статистикою, до кінця XIX століття майже половина дворянських земель була продана. Успішними ставали ті, хто зміг перебудуватися і почав вести справи по-новому: впроваджував сучасні технології, наймав професійних управителів, диверсифікував джерела доходу. Саме такими були Симиренки.

 

Але успіх їхнього «солодкого стартапу» ґрунтувався не лише на використанні нових технологій. На чому ще? Про це поговоримо у другій частині нашої лекції.