Історія українських стартапів. Частина 2

Школа
15.09.2025
Автор — Гліб Капустін. Наукова консультантка — Валентина Шандра. Оповідач — Денис Чоловський.
Останнє оновлення: 2025-10-03 10:23:58
Відео
Аудіо
Текст
Тест

І знову всім привіт! У попередній частині ми ознайомилися з першими українськими стартапами, зокрема, з діяльністю чумаків, та довідалися, що в Україні в середині ХІХ століття з’являються перші успішні промисловці. Яскравий приклад — це родина Симиренків, а взагалі таких прикладів значно більше. 

 

Як ви мабуть здогадуєтеся, історія Симиренків — це не лише про цукор та технологічні інновації. У другій частині нашої лекції розглянемо більше аспектів їхнього успіху. А насамкінець ознайомимося з діяльністю ще однієї феноменальної людини — Владислава Городецького — архітектора, бізнесмена, мисливця на хижих тварин і просто екстравагантного дивака, чиї новаторські підходи до будівництва та маркетингу випередили свій час. 

 

Отже, повернімося до Симиренків. Їхня бізнес-імперія була унікальною, але успіх «солодкого стартапу» ґрунтувався не лише на використанні нових технологій, а й на доволі уважному ставленні до людей. Симиренки розуміли, що розвиток бізнесу залежить не тільки від машин, а й від рівня підготовки фахівців, які працюють на виробництві, від того, чи вони зацікавлені в ефективності власної праці, чи мають комфортні умови життя, скільки часу витрачають на дорогу від дому до місця праці, чи можуть здобути необхідну освіту тощо. На зорі індустріалізації в Україні ще мало хто задумувався над соціальними аспектами виробництва і майже не було поселень, які б мали необхідну для успішного розвитку промисловості інфраструктуру. В більшості містечок тоді ще панував віддавна звичний триб життя – далеко не завжди комфортний, але неспішний. Платон Симиренко одним із перших взявся за вирішення цієї проблеми задовго до того, як формування виробничих поселень стане трендом на Донбасі. 

 

 

Платон Симиренко (1821–1863) — промисловець-цукрозаводчик, меценат, один із засновників раціонального садівництва в Україні.

Отож поблизу Городища, що на Черкащині, де стояв один із цукрових заводів Симиренків, стараннями Платона Федоровича виросло повноцінне робітниче селище. Підприємці не шкодували коштів на його облаштування, воно було старанно і дуже раціонально сплановане, запроєктоване та зведене за найкращими європейськими зразками. Симиренки не просто будували заводи — вони створювали цілу екосистему, де економіка, освіта, медицина і культура розвивалися одночасно.

 

Городищенський цукрорафінадний завод, власниками якого були Кіндрат і Терентій Яхненки й Федір Симиренко. Черкащина, 1890-ті

 

У центрі містечка височіла велика адміністративна будівля з вивіскою «Головна контора». Тут працювали понад 40 службовців, які допомагали мешканцям та працівникам заводу з вирішенням різних бюрократичних, а іноді й побутових питань. Тут таки  виник прообраз майбутніх кредитних спілок, місцева фінансова система, яка дозволяла населенню «позичати» заощаджені кошти на потреби виробництва, отримуючи за такі позики відсотки. Це було і безпечніше, ніж зберігати заощадження вдома, і значно вигідніше. 

Для робітників і службовців збудували близько півтораста будинків — кожен із власною садибою, городом і фруктовим садом. Вулиці мали свої назви: «Семенівка», «Платонівка» — справжні квартали майбутнього. У містечку працювали магазини, де товари продавали без торговельних накруток — для підприємців важливим був не дохід від торгівля, а комфорт мешканців — люди повинні були мати доступ до всього необхідного.

 

Ставок у Симиренківському парку на Платоновому хуторі, с. Мліїв, Черкащина, поч. ХХ ст.

 

Але й це ще не все. 1852 року в містечку відкрили безкоштовну лікарню на понад 100 ліжок, із власною аптекою, яка була забезпечена не гірше за столичні. Містечко мало свій театр, бібліотеку, паровий млин, лазню. А головне — вулиці освітлювалися газовими ліхтарями! Таке освітлення на той час могли собі дозволити лише два-три міста імперії.

 

Гасовий ліхтар у Луцьку, кін. ХІХ ст. 

 

Симиренки не просто розвивали бізнес — вони будували майбутнє, де кожен працівник мав не лише роботу, а й гідні умови життя. Щоб підтримувати високий рівень якості роботи — започаткували навчання власних робітників. Фактично, це стало першою в Україні системою професійної підготовки фахівців у цукровій промисловості.

 

Оскільки ефективний бізнес не будується хаотично, кожен їхній завод мав продуману структуру. Робочі спеціальності було чітко розподілено: одні відповідали за парові машини, інші — за якість буряків, ще хтось — за фасування і доставку. Це нагадує сучасні підприємства з окремими відділами маркетингу, розробки, продажів тощо.

 

Запровадивши виробництво цукру, Симиренки зробили цей продукт доступним. До цього цукор був дорогим імпортним товаром, який могли собі дозволити лише заможні люди. Завдяки Симиренкам цукор з’явився на столах звичайних людей. Уявіть, якби сьогодні якийсь стартап почав продавати преміальні смартфони за ціною бюджетних — саме так свого часу зробили Симиренки.

 

Вони не лише продавали, а й мали далекоглядну бізнес-стратегію: розбудовували логістику, налагодили систему перевезення продукції й навіть вкладали гроші у будівництво нових доріг. Тож їхні заводи ставали центрами економічного розвитку цілих регіонів.

 

Селяни везуть буряки на цукровий завод. Черкащина, поч. ХХ ст. 

 

При цьому, вплив Симиренків на українську культуру не обмежувався лише грошима та маєтками. У XIX столітті існував негласний закон: якщо ти став успішним, маєш дбати не лише про себе. Зараз соціальна відповідальність бізнесу поволі знову стає трендом, хоч його і дотримуються не всі успішні компанії. Тоді ж це було нормою. Меценатство сприймалося не як акт благодійності, а як обов’язок заможних людей перед суспільством. Ба більше, ті, хто сам вийшов із бідності, часто відчували особисту потребу й відповідальність допомагати іншим. Саме тому так багато підприємців ХІХ – початку ХХ століття вкладали кошти у відновлення церков, будівництво лікарень, шкіл і культурних установ. Їхні «донати» були довгостроковими інвестиціями в суспільне благо, адже така меценатська діяльність змінювала вигляд українських міст і сіл та якісний рівень життя їхніх мешканців.

 

А який у цьому зиск? По-перше, кваліфіковані працівники ставали ефективнішими. Багато промисловців вкладали гроші в освіту, бо розуміли: грамотні робітники швидше опановують нові технології, краще працюють і їх не треба довго навчати. По-друге, меценатство знижувало соціальну напругу. Коли ти власник великого заводу або фабрики, то зацікавлений у тому, щоб місцеві жителі були задоволені. Якщо люди живуть у нормальних умовах, мають лікарні, школи, парки — вони рідше обурюються, страйкують і скаржаться, врешті, рідше хворіють і не порушують виробничий процес.

 

Симиренки не забували й про українську культуру, допомагаючи їй вижити попри жорсткі імперські обмеження — Валуєвський циркуляр та Емський указ. 

 

Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження міністра закордонних справ Російської імперії Петра Валуєва 1863 р. про заборону друкування та поширення релігійних, навчальних і освітніх книг українською мовою.

 

Емський акт — таємне розпорядження про повну заборону українського письменства, підписане 1876 р. імператором Олександром ІІ.

Наприклад, Василь Симиренко активно фінансував українські літературні проєкти. 

 

 

Василь Симиренко (1835–1915) — український промисловець, інженер-конструктор і технолог у галузі цукроваріння, меценат, видавець.

Так, його підтримка Михайла Драгоманова в еміграції посприяла виданню в Женеві журналу «Громада» і багатьох художніх творів українських письменників. 

 

 

Михайло Драгоманов (1841–1895) — український громадський діяч, публіцист, історик, співорганізатор Старої Громади.

Обкладинка журналу «Громада», 1881   

Зокрема,у Швейцарії був виданий роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Книжки нелегально переправляли через кордон і поширювали в Україні. Завдяки фінансовій підтримці Василя Симиренка продовжували видавати і «Кобзар» Тараса Шевченка. До речі, перше видання цієї знакової для всіх українців книги профінансував Платон Симиренко — старший брат Василя. 

 

Перше видання «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Женева, Швейцарія, 1880

 

Обкладинка першого видання «Кобзаря», 1840

 

Василь Симиренко фінансував також львівський журнал «Літературно-науковий вісник», київську газету «Рада» та знамениту «Київську старовину». Допомагав і закордонним українознавчим газетам для популяризації України у світі.

 

Обкладинка «Літературно-наукового вісника», 1902

 

Перша сторінка газети «Рада», 1908

 

Обкладинка «Київської старовини», 1898

Завдяки такій потужній підтримці цієї родини підприємців українська культура могла розвиватися навіть в умовах жорсткої цензури. Видання книг, журналів, організація культурних заходів — все це сприяло збереженню національної ідентичності українців у другій половині ХІХ століття.

 

Знаю-знаю, що ви зараз думаєте: не кожному дано організувати торговельні валки, чи засновувати промислові виробництва. Хтось же прагне впроваджувати інновації через творчість! Та чи можна започаткувати власну прибуткову справу, займаючись музикою, малюванням чи архітектурою? І моя відповідь — безумовно! Головне мати  хист і справді любити те, чим займаєтеся. В українській історії знайдемо чимало прикладів успішних людей, які присвятили своє життя праці на ниві культури. Один із них — Владислав Городецький.Він був не лише архітектором, але й підприємцем, який розвивав власний стартап за схемою «виробляю — постачаю — будую». Тобто Городецький не просто створював проєкти будівель, а ще й самостійно організовував увесь процес: від матеріалів до фінального результату.

 

 

Владислав Городецький (1863–1930) — український та польський архітектор, інженер, підприємець, меценат. 

Городецький розумів значення нових технологій, що з’являються в пороговий час — на зламі століть. Це стало запорукою його професійного успіху. Саме від використання нових технологій залежав майбутній розквіт містобудування. Швидке зростання кількості міського населення в Україні і поява нових міст оприявнило проблему: як забезпечити житлом усіх бажаючих тут жити? Традиційне будівництво з цегли, каменю та дерева було тривалим і дорогим, до того ж обмеженим за висотністю. Тож потрібно було винайти щось нове, і це нове з’являється спершу в Європі, потім і в Північній Америці —  це залізобетонні конструкції.

 

Проєкт будівлі в Сен-Дені у Франції з використанням залізобетонної кладки (1853–1855, архітектор Франсуа Куаньє)

 

В Україні саме Владислав Городецький був одним з перших архітекторів, хто використав цей матеріал, створюючи свої проєкти. Він став амбасадором бетону і переконував своїх сучасників у необхідності його використання. У партнерстві з цементним заводом «Фор» Городецький не тільки застосовував бетон у своїх будівлях, а й фактично створював на нього попит. 

 

Проєкт цементного заводу «Фор». Київ, 1897

 

Найкращою рекламою новітнього матеріалу став Будинок із химерами — чи не найвідоміша пам’ятка українського модерну й водночас помешкання самого архітектора.

 

Розгляньмо «Химерний кейс» докладніше. Споруджений Городецьким будинок на вулиці Банковій, відомий як «Будинок із химерами», став грандіозною рекламною кампанією цементу та бетону. 

 

Будинок із химерами (1902, архітектор Владислав Городецький), поч. ХХ ст.

 

Нині Будинок із химерами використовується як резиденція Президента України для зустрічі іноземних делегацій та проведення офіційних заходів.

 

Обравши ділянку на стрімкому схилі, яку інші архітектори вважали непридатною для будівництва, Городецький зумів подолати одразу кілька інженерних викликів. Під керівництвом його друга та бізнес-партнера Антона Страуса було застосовано унікальну для того часу технологію — бетонні набивні палі, заглиблені в ґрунт на п’ять метрів. На них наклали бетонні «подушки», що утворили стабільний фундамент. 

 

Антон Страус (1858 – після 1917) — інженер, винахідник, партнер і сподвижник Владислава Городецького.

Це був прорив: Городецький довів, що сучасні технології дозволяють будувати міцні конструкції там, де раніше це здавалося неможливим.

 

Проєкт Будинку із химерами (1902, архітектор Владислав Городецький)

 

Будівництво Будинку із химерами (1902, архітектор Владислав Городецький), поч. ХХ ст. 

 

Другий аспект новаторства — використання бетону для створення скульптур. Архітектор прагнув показати, що цей матеріал придатний не лише для стін, а й для декору. Скульптурне оздоблення будинку, виконане за ескізами Городецького в майстерні Еліо Сала, стало справжнім витвором мистецтва. 

 

 

Еліо Сала (1864–1920) — італійський скульптор і портретист, з кінця ХІХ ст. працював у Києві. 

Голови слонів і носорогів, велетенські жаби, нереїди, пітони — усі ці скульптури мали не лише декоративну функцію, а й рекламну. 

 

Оздоблення Будинку із химерами (1902, архітектор Владислав Городецький), сучасний вигляд 

 

Так, будинок став демонстрацією сили інноваційних технологій: бетонні конструкції створили незвичайний силует будівлі, а завдяки високому парапету на даху досягли ефекту «будівлі без покрівлі». Крім того, це був перший у Києві будинок із центральним водопостачанням, електрикою та винними льохами для мешканців.

 

Владислав Городецький не зупинився на одному проєкті. Його оптика була не лише мистецькою, але й підприємницькою. Так Городецький не лише створював проєкти, а й контролював увесь процес їхньої реалізації. Зокрема, архітектор втілив свої ідеї в найрізноманітніших спорудах: костелах, банках, садибах, промислових об’єктах тощо. Усюди він керувався одним принципом: мінімізував залежність від постачальників, сам обирав матеріали, контролював процес і шукав інноваційні рішення. Зведений Городецьким мавзолей Потоцьких у селі Печера на Вінничині — ще один доказ його підприємницького таланту. Городецький не лише спроєктував його, а й організував унікальні логістичні рішення для доставки матеріалів у віддалену місцевість.

 

Костел-мавзолей Потоцьких (1904, архітектор Владислав Городецький), с. Печера, Вінницька обл., сучасний вигляд

 

Городецький був справжнім інноватором. Він створив першу в Україні споруду, спеціально призначену для музею (нині це Національний художній музей України).

 

Київський художньо-промисловий та науковий музей (1899, архітектор Владислав Городецький), 1911

 

Національний художній музей України (1899, архітектор Владислав Городецький), сучасний вигляд

 

Уже згаданий Будинок з химерами став не тільки першим в Україні об’єктом з бетонними скульптурами, а й спорудою, зведеною в місці, що вважалося непридатним для будівництва. Колеги-сучасники Городецького були переконані, що геодезичні умови не дадуть конструкції встояти, однак Будинок з химерами і досі прикрашає Київ. Тож успіх проєктів Владислава Городецького — в новому підході до матеріалів, проєктування і технологій, які випередили свій час.

 

Городецький показав, що архітектура може бути не лише мистецтвом, а й успішним бізнесом. Контроль над виробництвом, створення попиту, використання технологічних інновацій — усі ці методи, що їх використовував Городецький, актуальні і донині. Вони допомагають не просто створити продукт, а й сформувати навколо нього цілу екосистему. Невипадково споруди Городецького були найкращою наочною рекламою нових будівельних технологій та матеріалів, що з’явилися на зламі століть.

 

Тож, якщо думаєте про стартап, беріть приклад з Городецького: шукайте нові матеріали, контролюйте процес і не бійтеся експериментувати! 

 

Наша подорож у минуле українського підприємництва завершується. Ми познайомилися з трьома різними типами бізнесменів XIX століття, і знаєте що? Кожен із них був особливим!

 

Чумаки навчили нас, що для успішного бізнесу важливі сміливість та вміння об’єднуватися. Чумаки створили першу в Україні масштабну логістичну мережу ще тоді, коли ніхто не знав таких розумних слів. Вони не просто перевозили сіль — ці українські підприємці помічали можливості там, де інші бачили лише степ і небезпеку.

 

Іван Айвазовський. «Дозвілля чумаків», 1885

 

Цукрозаводчики Симиренки продемонстрували, наскільки важливі технології та системний підхід у веденні бізнесу. А ще показали, що справжній успіх — це не тільки гроші на рахунку, а й соціальна відповідальність та допомога іншим.

 

Родина Симиренків, поч. ХХ ст.

 

Історія архітектора Городецького показала третій вимір бізнесу — креативне підприємництво. «Володар химер» не просто будував — він просував технологічні інновації, мислив нестандартно, контролював логістику, якість реалізації своїх проєктів і навіть формував попит. 

 

Пам’ятник Владиславу Городецькому в київському Пасажі. Скульптори Володимир Щур та Віталій Сівко, архітектор Володимир Скульський

 

Найцікавіше — те, що усі ці бізнес-принципи працюють і нині: відповідати на запити звичайних людей, не боятися нового, вкладатися в розвиток своєї справи, дбати про репутацію, кооперувати, думати не тільки про прибуток, а й про суспільне благо. Тож коли замислитеся над вибором шляху, а може, і власним стартапом, пам’ятайте про досвіди наших попередників, які йшли цією стежкою. І досягли неймовірних успіхів без інтернету, мобільних телефонів і навіть без електрики! А у вас сьогодні є всі можливості, щоб досягнути ще більшого!

 

Де Симиренки заснували зразкове робітниче містечко при цукроварні?

: