Як не боятися пропаганди?

Привіт! Чи бувало у вас таке: відкриваєте соцмережі, а там — кричущий заголовок: «Шок! Цей закон обмежить ваші права!»? Або допис: «Усі успішні люди роблять це, а ти?». Чи замислюєтесь, хто створює такі повідомлення, з якою метою і як вони на вас впливають? Усе це — частина інформаційного впливу, який може формувати наші думки та рішення. Пропаганда — один із найдієвіших способів такого впливу на свідомість людей за допомогою поширення ідей чи переконань. І це може бути як добре, так і погано. 

 

Якщо ви ділитеся в соцмережах петицією про порятунок тварин чи збором на підтримку ЗСУ, це теж пропаганда, бо ви переконуєте людей підтримати важливу справу. Власне, пропаганда — це просто інструмент впливу. А от чи буде він соціально корисним, чи шкідливим — це залежить від того, які цінності чи погляди поширюються. Так, пропаганда може закликати до злагоди та свободи або навпаки — навʼязувати відчуття ворожості, страху й безсилля.  

 

Сьогодні ми поговоримо про те, як пропаганда працювала в Радянському Союзі — через живопис і радіо, а також розберемося, як сучасні соцмережі формують наші думки. Готові навчитися не боятися пропаганди та тримати свідомість у тонусі? Тоді вперед!

 

Почнемо з негативного прикладу пропаганди: як тоталітарний режим використовував пропаганду, аби приховати злочини влади та вживлювати у свідомість людей картинку щасливого життя. Уявіть, що ви відвідуєте музей і бачите там картину радянського художника Карпа Трохименка «Кадри Дніпробуду» 1937 року. 

 

Карпо Трохименко. «Кадри Дніпробуду», 1937

 

На перший погляд — добра мотиваційна сцена, чи не так? Бадьорі робітники, сонячний день, усміхнені обличчя. Молодик із лопатою на плечі дивиться на нас так, ніби «щасливе майбутнє» спіткало його вже сьогодні. Якщо не знати історичних обставин, у яких ця картина писалася, можна подумати: «Яким чудовим було життя в Радянській Україні 1937 року, які щасливі, вільні люди, які ентузіасти там жили!». Однак, якщо згадаємо, що 1930-ті роки в Україні — це час розкуркулення, Голодомору та найбільш жорстоких масових репресій, стає зрозумілим, що ця картина не відображає дійсності, а створює ілюзію, вигідну державі.

 

Розкуркулена сім'я біля свого будинку в с. Удачне Донецької області, 1930-ті 

 

Здача хліба державі селянами Баришівського р-ну Київської округи, 1930

 

Жертви Голодомору. Харківщина, 1933

 

Головний мистецький метод Радянського Союзу — соціалістичний реалізм — мав одну задачу: створювати вигаданий образ ідеального суспільства й намагатися приховати перед зовнішнім світом жорстокі реалії тогочасного життя в СРСР.

 

Віталій Тихов. «Стахановки заводу імені ОДПУ», 1931–1939 

 

Сергій Герасимов. «Колгоспне свято», 1937

 

Тому на полотні — не виснажені голодом люди, а усміхнені герої, будівники соціалізму. Таке мистецтво насамперед виконувало роль інструкції «Як правильно дивитися на світ». Естетичне задоволення глядачів відходило на другий план.

 

Олексій Кокель. «Колгоспний базар», 1934

 

Соціалістичний реалізм був навʼязаний владою не тільки в образотворчому мистецтві, а й у літературі, музиці, театрі, архітектурі, тобто у всіх сферах культури. 

 

«Вершники» Юрія Яновського — яскравий приклад соціалістичного реалізму в літературі.

 

Головний павільйон Виставки досягнень народного господарства (ВДНГ) УРСР (сьогодні — Національний експоцентр України), відкритий 1958 р.

 

Навіть було розроблено спеціальну програму його втілення, яка називалася «План монументальної пропаганди». Така «творчість» мусила обслуговувати владу та поширювати її ідеологічні меседжі, переконуючи суспільство у їхній правдивості та слушності. Митці були позбавлені права на вільне мислення і творення. Якщо художник хотів працювати й бути офіційно визнаним, він мусив показувати у своїх роботах щасливих людей, процвітаючу країну та любов до вождя. 

 

Віктор Корецький. «Великий Сталін — знамено дружби народів СРСР», 1950

 

Так створювалася паралельна, уявна реальність, у якій уже начебто наступило те саме «світле майбутнє», яке обіцяли громадянам радянські пропагандисти.

 

Ці твори продукувалися в масовому масштабі — мистецька система працювала, як конвеєр. Разом із сірою, безликою масовкою «авторів», були й провідні художники-пропагандисти. Серед них можна згадати Віктора Пузиркова, Сергія Григорʼєва, Олександра Лопухова, Василя Непийпива та інших. 

 

Віктор Пузирков. «Безсмертя», 1967

 

Сергій Григор’єв. «Прийняття в комсомол», 1949

 

Олександр Лопухов. «Весілля», 1969 

 

Василь Непийпиво. «Панорама Києва», 1977

 

Спершу твори художників-пропагандистів заповнювали виставкові зали. Потім їх закуповували Міністерство культури та Фонд Спілки художників і роздавали музеям, урядовим та іншим офіційним установам, навчальним закладам, крамницям, закладам громадського харчування і навіть дитячим садочкам. Пропагандистське образотворче мистецтво проникало в кожну шпаринку. Його доповнювали політично заангажовані віршики, пісні, фільми, вистави і, врешті, лекції та бесіди (так звана політінформація), які теж проводилися скрізь.

 

Такі картини, плакати, скульптури, гравюри працювали, як фонова музика — непомітно, але постійно. Людина могла бачити довкола лише усміхнених робітників, натхненних переможців, врожаї-гіганти і всесильних вождів. У тій ідеологічній системі не було місця для реального життя, а тим більше для відображення людських страждань. Навіть Другу світову війну змальовували як суцільну радість звитяги, закриваючи очі на людські трагедії, які вона принесла.  

 

Микола Сліпченко. «Переможцям — слава!», 1945

 

Як працює пропаганда? Якщо людина переживала досвід, який суперечив цим радісним образам, у неї виникало відчуття, що проблема не в системі, а в ній, у тому, як вона сприймає дійсність. «Може, це зі мною щось не так?» — могла думати людина, що потрапила під вплив пропаганди.

 

Художники, які корилися правилам, отримували премії, звання та замовлення. Ті ж, хто не хотів із цим миритися, залишалися майже нікому не відомими, часто без засобів до існування. Ті, хто чинив спротив відверто, попадали під репресії. Так затуляли рота незгодним, адже соціальних мереж, через які зараз можна поширити альтернативну думку, тоді не було. 

 

Іноді особливо талановиті митці вибирали життя з «подвійним дном». В офіційному статусі, для виставок, малювали те, чого вимагала влада. І паралельно приховано писали для себе, так реалізуючи прагнення до вільної творчості. Такою була, наприклад, Тетяна Яблонська — авторка знаменитої картини «Хліб». 

 

 

Тетяна Яблонська (1917–2005) — українська художниця, лавреатка Державних премій СРСР та Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Тетяна Яблонська. «Хліб», 1949

 

Тетяна Яблонська. «Перед стартом», 1947

 

У сталінські часи вона створювала «правильні» роботи, бо система не залишала вибору. Після розпаду СРСР стало відомо, що в неї були й інші твори — без соцреалістичних усмішок і фальшивого оптимізму. 

 

Тетяна Яблонська. «Вечір. Стара Флоренція», 1973

 

Тепер поговоримо про ту саму фонову музику, але буквально — про радіо. Уявіть день на заводі або в колгоспі: динамік висить у кутку, з нього постійно лунає «бу-бу-бу». Спершу здається, що цього ніхто не помічає — просто звуковий фон. Але саме так і працювала пропаганда.

 

Радянські громадяни слухають радіо

 

Чому радіо було ефективним засобом пропаганди? Річ у тім, що сто років тому значна частина людей не вміла читати. Відтак радіо стало ідеальним каналом для донесення потрібних ідей без зайвих фільтрів. Не треба докладати зусиль — можна просто слухати. 

 

Радянські громадяни слухають радіо

 

Ба більше, радіо дозволяло бути в русі — можна працювати і водночас слухати новини, музику тощо. Тим часом пропаганда обплутує свідомість, навіть якщо не дуже звертати увагу на те, що говорять диктори.

 

Обкладинка журналу «Радіо», 1930

 

У 1924 році на вулицях Харкова пролунало: «Алло! Говорить Харків! Усім! Усім! Усім!». Так через гучномовець вийшла в ефір Радянської України перша радіопередача. Згодом гучномовці почали встановлювати не тільки на вулицях, а й на заводах, у колгоспах, аби передачі одночасно слухали якомога більше людей. З 1930-х років поступово входять в ужиток індивідуальні радіоприймачі. Але вони були доступні не всім і стали масовими тільки приблизно через 20 років. 

 

Можливості радіо впливати на масову свідомість чудово розуміли й у нацистській Німеччині. Її головний пропагандист Йозеф Геббельс називав радіо «восьмою великою державою», кажучи, що «радіо — наше, і жодна інша думка туди не пролізе». 

 

 

Йозеф Геббельс (1897–1945) — державний і політичний діяч нацистської Німеччини, райхсміністр народної освіти та пропаганди Третього Райху.

Спеціальне міністерство контролювало думки громадян через доступні «народні» приймачі, втілюючи задум «аби Гітлер був у кожному домі». 

 

«Народний» німецький приймач

 

У СРСР ситуація була схожою: там створили Всесоюзний комітет з радіомовлення, який повністю контролював радіоефір. 

 

Ніколай Долгоруков. Плакат «Радіо на службу соціалістичному будівництву», 1931

 

Усе враховувалося до дрібниць. Журналісти писали «мікрофонний план» — сценарій, який перевіряв редактор, а потім цензор. Цензор ставив штамп, і лише тоді можна було йти в ефір. Жодних відхилень — усе передавалося точно так, як написано. За цим стежили «відповідальні працівники», а керівництво радіостанції знало: одна помилка — і їхня карʼєра чи навіть життя були під загрозою.

 

У 1936 році в СРСР з’явився відділ пропаганди: відтоді тексти для радіоефірів готувалися в Москві, а диктори в республіках їх озвучували. 1937 року заборонили радіопереклики — обмін між радіостанціями інформацією в прямому ефірі. Офіційно пояснювали, що це потрібно для запобігання «безладу», але насправді боялися, що хтось скаже правду. Тоді ж почали записувати ефіри заздалегідь, щоб вирізати все «зайве». Радянське радіо говорило лише те, що хоче влада. 

 

Чи була тоді хоч якась можливість почути правдиву інформацію? Так. На щастя, були й інші радіохвилі, на яких працювали іноземні радіостанції, як-от «Голос Америки» чи «Радіо Свобода». 

 

Обкладинка сатиричного журналу «Перець», де зображено обличчя людини, яка слухає заборонені в СРСР радіостанції «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки» і «Радіо Свобода», 1963 

 

Вони розповідали про Голодомор, репресії та дисидентів — те, що замовчувалося в радянських новинах. Проте слухати ці передачі було небезпечно. Через це за людиною міг почати стежити КДБ (Комітет державної безпеки СРСР). 

 

В.Зелінський. «...Ясно всім, хоч як там не крути, хто то виє аж до хрипоти...». Карикатура на західні радіостанції, заборонені в СРСР

 

Органи КДБ відстежували всіх, хто не погоджувався з офіційною владою. Вони могли арештувати за будь-яку «неправильну» поведінку, що ставила під сумнів офіційну пропаганду, і це було справжнім ризиком для свободи.

 

Попри це, люди вночі тихенько крутили приймачі, знаходили й слухали закордонні радіостанції. Так вони дізнавалися правду про те, що десятиліттями замовчувала радянська пропаганда. Звісно, Радянський Союз намагався блокувати доступ до таких передач: глушив сигнали іноземних радіостанцій шумами або навіть зсувами на кілька секунд, через що неможливо було зрозуміти жодного слова.

 

Один з глушників у Києві стояв на даху костелу Св. Миколая

 

Як бачимо, у радянські часи радіо було одним з основних каналів інформації, яке проникало в повсякденне життя, формуючи думки й переконання людей. Але водночас саме через нього поширювалась і альтернативна інформація. Радіотрансляції «ворожих голосів» (так у СРСР називали закордонні радіостанції) стали джерелом контрпропаганди, що поступово розхитувала радянську систему і врешті призвела до її краху.

 

Борис Єфімов. Карикатура «Звили гніздо...» 

 

Попри тотальність пропаганди, досвід радянської системи демонструє несподівано цікавий факт: жодна сила не може повністю контролювати засоби масового поширення інформації. Люди, які прагнуть альтернативи, доберуться до неї попри всі перепони. Інша річ, що таких людей завжди одиниці. А пропагандистам важливо впливати на свідомість мас.   

 

А тепер перенесемося в наш час і поговоримо про один із найефективніших інструментів сучасної пропаганди — інтернет. Чи уявляєте ви сучасне життя без соцмереж? Щодня ми гортаємо стрічку, лайкаємо пости, ділимося думками в постах і коментарях. Але соцмережі — це більше, ніж місце для мемів, прокрастинації чи натхнення. Сьогодні це паралельний світ, де переплітаються особисте життя, новини, пропаганда та діяльність інфлюенсерів. Проте задумаймося: соцмережі непомітно формують те, як ми думаємо, що купуємо і з ким дружимо! Як це відбувається?

 

З одного боку, у соцмережах легко натрапити на фейки (підроблені новини). Це можуть бути і технологічні дипфейки — підроблені зображення, що важко відрізнити від реальних, і так звані позитивні фейки — приємні історії, які піднімають дух. Тут також треба бути обережними, адже такі історії не завжди правдиві. Крім того, онлайн-платформи можуть поширювати мову ворожнечі та підживлювати конфлікти. З іншого боку, соцмережі сприяють позитивним змінам, допомагають активізувати суспільство та поширювати інформацію про важливі ініціативи. Наведемо кілька прикладів.

 

21 листопада 2013 року журналіст Мустафа Найєм написав пост у фейсбуці: «Зустрічаємося біля Монументу Незалежності. Одягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, гарний настрій та друзів». 

Допис Мустафи Найєма 21 листопада 2013 р. у Facebook: «Зустрічаємося о 22:30 під монументом Незалежності. Одягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, гарний настрій і друзів. Репост всіляко вітається!»

 

Кілька слів — і за кілька годин — тисячі репостів! Так почався Євромайдан — протест, що переріс у Революцію Гідності. 

 

 

Революція Гідності (2013–2014) — масові протестні виступи українського народу за євроінтеграцію, громадянські права і свободи.

Соцмережі зібрали людей, дали голос тим, хто хотів змін. Вони стали інструментом, щоби сказати «ні» несправедливості й повернути країну на шлях, обраний народом. До слова, під час Арабської весни 2010 року твіттер і фейсбук також об’єднували протестувальників. Проте в Україні Революція Гідності засвідчила перемогу громадянського суспільства. 

 

 

Арабська весна (2010–2012) — хвиля народних повстань і протестів за демократичні реформи та права людини, що охопила деякі арабські країни.

У 2017 році Олександр Тодорчук написав у фейсбуці про тварин, замкнених у клітках та приречених на страждання. 

 

 

Олександр Тодорчук (нар. 1988) — український громадський діяч, підприємець, засновник гуманістичного руху «UAnimals», військовослужбовець.

Один пост, кілька щирих слів — і люди відгукнулися: «Як допомогти?», «Треба діяти!». Так народився гуманістичний рух UAnimals, що захищає права тварин. Соцмережі підняли хвилю обурення і бажання щось змінити, давши голос тим, хто не може кричати сам. Незабаром тисячі людей вийшли на вулиці Києва з плакатами «Тварини — не розвага!» і «Цирк без тварин!». 

 

Всеукраїнський марш за тварин. Київ, 2017

 

Потім завдяки активістам вдалося закрити хутряні ферми, врятувати притулки, ухвалити нові закони. Коли почалося повномасштабне вторгнення, UAnimals через соцмережі шукали їжу для тварин під обстрілами, рятували тих, кого покинули. Щодня вони отримують десятки повідомлень: «Мій пес у зруйнованій квартирі, допоможіть!». І щоразу знаходиться рішення.

 

Евакуація тварин з Донеччини, 2024 

 

Соцмережі — це потужний інструмент, згодні? Вони можуть стати майданчиком поширення сумнівної інформації, а можуть спонукати до суспільно корисних дій — від порятунку хвостатих до революцій. Усе залежить від того, як ми використовуємо їх. Один допис — і ви можете почати зміни. Або хоча б допомогти одній живій істоті. І це вже немало.

 

Тож що таке пропаганда? Це невидима сила, яка супроводжує нас щодня. У різні часи вона змінювала форму, проте її роль залишилася незмінною — поширювати ідеї, що впливають на думки та поведінку людей. Колись пропагандисти використовували для цього радіо та мистецтво, тепер — смартфони, стрічки соцмереж і вірусні відео.

 

Та що робить нас вільними? Здатність помічати вплив і критично мислити. Один пост може допомогти, а може нашкодити. Тому важливо не просто лайкати й шерити, а запитувати: «Що мені хочуть сказати? Які емоції це викликає? Це надихає чи нав’язує почуття страху?».

 

Найкращий спосіб не боятися пропаганди — це вміти думати самостійно. Тож залишайтеся уважними, запитуйте, аналізуйте — і будьте тими, хто поширює змістовні й важливі ідеї.