Що українське кіно розповідає про нас?
Увага! Камера! Мотор! Ви, мабуть, вже здогадалися, що сьогодні будемо говорити про кіно. Про відомих режисерів, яскраві етапи історії цього мистецтва і те, що робить його нашим. Тож коли починається історія українського кіно? Здається неймовірним, але за два роки до того, як 1895 року французькі глядачі вперше побачили фільм братів Люм’єрів — офіційних творців кінематографа. Саме так! У 1893 році український винахідник Йосип Тимченко створив кіноапарат, однак, на жаль, не запатентував свій винахід.
Реконструкція кінескопа за кресленнями Йосипа Тимченка, 2014
Йосип Тимченко (1852–1924) — український винахідник, створив перший кіноапарат — кінескоп.
Часом культурного піднесення у галузі кіно стали 1920-ті, коли українське кіно розквітло під контролем Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), яке діяло з 1922 року до 1930-го. Тільки-но уявіть: у 1920-ті ВУФКУ мало достатньо автономії та ресурсів, щоб створити до 40% усіх радянських фільмів! За неповні 10 років роботи ВУФКУ, на українських кінофабриках у Ялті, Одесі та Києві випустили понад 140 ігрових фільмів, кількасот неігрових стрічок і журналів кінохроніки та десятки мультфільмів. Це була золота доба «українського Голлівуду». Після ліквідації ВУФКУ відбулася централізація кіновиробництва, і радянська влада підпорядкувала його пропагандистським цілям.
Логотип Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), 1922–1930
Однак кіно радянських часів не завжди було пропагандистським. Усупереч соцреалістичним обмеженням українські режисери творили спільну культурну памʼять і кінематографічно конструювали національне майбутнє. Видатний український режисер Олександр Довженко у своїй німій трилогії 1928-1930 років (а це фільми «Звенигора», «Арсенал» і «Земля») вперше засобами кіно створює український міф.
Олександр Довженко (1894–1956) — український режисер, письменник, кінодраматург, художник.
У фільмі «Звенигора» (1928) бачимо різні етапи української історії, якими мандрує дід Микола у пошуках легендарного скіфського скарбу. Цей скарб — символ сили українців і нашої давньої історії. Другий фільм трилогії присвячений більшовицькому повстанню на київському заводі «Арсенал» у 1918-му. В «Арсеналі» (1929) Довженко застосовує цікаві поетичні прийоми. Тут кінь звертається словами до свого господаря, а портрет Тараса Шевченка, що висить на стіні, як ікона, оживає у кадрі в буремний для українців час.
Кадр з фільму «Звенигора» (1928, реж. Олександр Довженко)
Довженкова трилогія здобула міжнародне визнання, а найбільший успіх мав фільм «Земля» (1930). Сьогодні це класика світового німого кіно. Нідерландський кінорежисер Йоріс Івенс казав, що у «Землі» «досягнуто абсолютної гармонії між формою та змістом». На Брюссельській виставці 1958 року стрічка увійшла до переліку 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. Ці роботи Довженка стали натхненням для творців поетичного кіно, котре з’явиться за тридцять років, прикладом новаторських прийомів та глибокого символізму. Чи переконала я вас передивитися ці геніальні фільми одразу після нашої лекції? Сподіваюсь, так.
Постер до фільму «Земля» (1930, реж. Олександр Довженко)
Після ліквідації ВУФКУ радянська влада заборонила багато українських фільмів 1920-х. Виробнича інфраструктура була знищена, а митці — репресовані. Сприятливим етапом стали вже 1960-ті. Саме в цей час створюються такі шедеври, як «Тіні забутих предків» (1965) Сергія Параджанова, «Камінний хрест» (1968) Леоніда Осики та «Вечір на Івана Купала» (1969) Юрія Іллєнка. В основі сюжету цих фільмів — твори української класики. Загалом же у період 1961–1970 рр. на українських кіностудіях було знято 170 ігрових фільмів!
Сергій Параджанов (1924–1990) — український та вірменський кінорежисер, сценарист, композитор.
Фільм «Тіні забутих предків» започаткував напрям поетичного кіно. Поетичне кіно формувалося під знаком української поезії — просякнуте символізмом, метафоричне, з сюжетами, що не вкорінені в реалістично-побутовий ґрунт. Хоч «Тіні забутих предків» звинувачували у надмірному показі народних традицій і звичаїв, екзотичних для радянської людини, Параджанов вважав, що розповідає універсальну історію людських почуттів. На позір, історія кохання Марічки та Івана — це класична історія нещасливого кохання. Водночас цей фільм національний: у ньому українська культура постає не екзотичною декорацією, а усім способом життя і світоглядом персонажів, який Параджанов щиро шанував. Для створення фільму режисер місяць жив серед гуцулів. Гуцульські традиції були близькими й для виконавця головної ролі фільму — Івана Миколайчука, адже актор народився в Чернівецькій області. Тож Параджанов надихався автентичною українською культурою, яка у фільмі набуває загально національного, ба навіть універсального значення.
Кадр з фільму «Тіні забутих предків» (1965, реж. Сергій Параджанов)
Зі здобуттям Україною незалежності режисери з творчим запалом і бажанням відшукати правду звернулися до національної історії. Тепер національне минуле вже можна було осмислити як сповнене звитягами, так і колективними травмами. Фільм Олеся Янчука «Голод-33» 1991 року став першою повнометражною стрічкою, що підняла тему трагедії Голодомору 1932–1933 років. В основі сюжету фільму — роман Василя Барки «Жовтий князь», в якому злочин радянської системи оповідається через історію родини Катранників. «Голод-33» став першою спробою осмислити ці трагічні сторінки української історії за допомогою кіно. Суспільне значення фільму пов’язане і з його прем’єрою. Вона відбулася в ніч на 1 грудня 1991 року. Наступного ж дня 91% українців проголосували «за» на Всеукраїнському референдумі щодо незалежності України. Хто-зна, може, перегляд фільму Олеся Янчука вплинув на рішення наших співгромадян жити в незалежній державі.
Постер до фільму «Голод 33» (1991, реж. Олесь Янчук)
У 1990-ті українські режисери створюють наратив національної історії також засобами комічного. Наприклад, комедійний фільм Вадима Кастеллі «Вперед, за скарбами гетьмана» 1993 року звертається до теми культурної спадщини і її збереження.
Постер до фільму «Вперед, за скарбами гетьмана!» (1993, реж. Вадим Кастеллі)
Головний герой фільму — пасічник Іван, нащадок гетьмана Павла Полуботка, не здогадується про своє шляхетське походження. Іван несподівано дізнається про спадок — легендарне золото, яке гетьман на початку XVIII століття завбачливо відправив до далекої Англії. В сучасності на цей скарб полюють і «свої», і примари минулого, і політичні керівники 90-х. Іванові вдається знайти скарб, але він під загрозою. Завершується фільм пречудовою сценою: головний геой, рятуючи бочки зі скарбами, тікає на захід сонця і обіцяє повернутися. Так він символічно рятує українську субʼєктність та національну ідею від зазіхань інших. Як гадаєте, що трапилося з Іваном та скарбом після фінальної сцени?
Кадр з фільму «Вперед, за скарбами гетьмана!» (1993, реж. Вадим Кастеллі)
У кіно 2010-2020-х окреме місце належить темі 90-х. Саме тоді дорослішали багато сучасних режисерів. Вони досліджують своє минуле та умови формування покоління незалежності. Олег Сенцов — у фільмі «Носоріг» (2021), Ірина Цілик — у «Я і Фелікс» (2022), Філіп Сотніченко — у «Ля Палісіада» (2023). Чи бачили ви якийсь із цих фільмів? У них замість романтичних історій ми можемо побачити реальність без прикрас і пафосу. Це допомагає краще роздивитися минуле, що досі на нас впливає.
Помітним фільмом українського кіно останньої декади став повнометражний дебют режисера Мирослава Слабошпицького «Племʼя» 2014 року. Це перший у світі фільм, повністю знятий українською жестовою мовою. У центрі сюжету — життя підлітків з порушенням слуху в інтернаті. Історія про дорослішання в жорстокому середовищі є призмою, яка показує системні проблеми суспільства, де панує право сили, жорстка ієрархічність і несправедливість. Фільм здобув понад 40 нагород і займає 4-ту позицію в рейтингу 100 найкращих українських фільмів.
Постер до фільму «Плем’я» (2014, реж. Мирослав Слабошпицький)
2013-2014 роки стали важливим поштовхом у розвитку документального кіно. Під час Революції гідності українські режисери та оператори утворили неформальне кінооб’єднання «Вавилонʼ13». Його діяльність почалася з короткого відео «Prologue», записаного на Михайлівській площі 30 листопада 2013 року. За час своєї роботи «Вавилонʼ13» створив повнометражні документальні фільми, зокрема цикл «Зима, що нас змінила» (2014) про події Майдану. Працює кінооб’єднання і сьогодні, художньо висвітлюючи події російсько-української війни та історії її учасників. На думку Володимира Тихого, одного з режисерів-засновників «Вавилонʼ13», метою кіноспільноти є не фіксація подій, а їхнє художнє осмислення та мобілізація почуття громадянської відповідальності глядачів.
Кадр з фільму «Prologue» (2013, кінооб’єднання «Вавилон’13»)
Події російсько-української війни осмислюються і в художньому кіно. Це, зокрема, фільми «Кіборги» (2017) Ахтема Сеітаблаєва, «Додому» (2019) Нарімана Алієва та «Атлантида» (2019) Валентина Васяновича. Фільм «Кіборги» оповідає про оборону Донецького аеропорту. Серцем цієї стрічки є розмови українських захисників, що відбуваються на тлі боїв. Кожен герой має власні переконання, тому їхні розмови — справжній національний діалог. У ньому лунають питання: «Навіщо ти тут? За що воюєш? Що для тебе Україна?», і кожен герой має власну відповідь на них. Фільм показує, що єдність важлива не лише на полі бою, але і повсякчас.
Кадр з фільму «Кіборги» (2017, реж. Ахтем Сеітаблаєв)
Маючи спільні цінності, українцям легше шукати однодумців і вдома, і закордоном. Тож кіно — ще й важливий інструмент культурної дипломатії, за допомогою якого можна розповідати світу про себе і свою культуру. У 2024 році український фільм прозвучав на весь світ: документальний фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова став першою українською стрічкою, яка здобула «Оскар». Фільм висвітлює перші тижні облоги Маріуполя російськими військами у лютому-березні 2022 року. Фільм документує російські воєнні злочини, і водночас стає голосом українців — жертв і свідків.
Постер до фільму «20 днів у Маріуполі» (2019, реж. Мстислав Чернов)
Як бачите, українське кіно упродовж своєї історії допомагало українцям бачити власні суб’єктність та цінність. Але були й фільми, що як криві дзеркала, відтворювали небезпечні чужі наративи. У Радянському Союзі так зване «кінематографічне вилюднення» українців було дієвим інструментом русифікації та культурного імперіалізму. Українську культуру зображували як низьку та маргінальну. У таких фільмах персонажі-українці були злодіями, зрадниками чи дурниками. Безперечно, не варто списувати з рахунків усю спадщину українського кінематографа радянської доби чи викреслювати з історії усіх режисерів, хто вдавався до такого «вилюднення». Однак важливо критично аналізувати кіно, творчість українських кіномитців та контексти їхньої творчості.
Важливу місію збереження і дослідження української кіноспадщини здійснює Національний центр Олександра Довженка. У фондах Довженко-Центру — понад 7000 ігрових, документальних, анімаційних українських і закордонних фільмів.
Будівля Національного центру Олександра Довженка, створеного 1994 р.
2025 року центр відкрив власний онлайн-кінотеатр, де можна легально дивитися українську кінокласику. Це дозволяє правовласникам отримати винагороду за свою творчість. Погодьтеся, якби ви працювали над чимось кілька років, вкладаючи у це час, ресурси і душу, то хотіли б отримати визнання ваших зусиль. Саме тому наступного разу, шукаючи, де переглянути новий фільм, обирайте легальну стримінгову платформу.
Наостанок скажу, що навіть сьогодні в добу глобалізації, національна специфіка мистецтва не втрачає свого значення: світову славу здобувають режисери, які вкорінені в національний контекст. Сподіваюся, ця лекція надихнула вас познайомитися з ним та глибше його дослідити. На щастя, для цього є стільки українських фільмів! А про всі в одній лекції неможливо згадати.