Мапа своїх. Багчасарай. Частина 2
У попередній лекції ми з вами подумки прогулялися Багчасараєм — кримським містом, яке у XVI–XVIII століттях було важливим осередком господарського, культурного, інтелектуального та політичного життя на півдні сучасної України. Зокрема, ми дослідили величний комплекс ханського палацу та дізналися його історію. У цій лекції на нас чекає знайомство з мешканцями Багчасарая і різнобарвною міською культурою доби Кримського ханства, яка саме в цей час досягла свого розквіту. Її візуальні прояви і до сьогодні помітні у районі Старого міста — просторі навколо колишнього ханського палацу.
Фрідріх Гросс. «Вид міста Багчасарай в Криму», 1846
Хоча деякі мандрівники Кримом минулих століть вважали забудову Багчасарая з його вузькими вуличками та жвавим базаром хаотичною, вони не завжди мали рацію. Тогочасне причорноморське місто відповідало іншим культурним, соціальним і господарським потребам та особливостям своїх мешканців. Ці особливості не завжди були очевидні сторонній людині, призвичаєній до власного способу життя. У добу правління Ґераїв простір Багчасарая та інших великих міст Криму відображав релігійний, культурний, соціальний і навіть ґендерний поділ населеного пункту. Так, саме ґендерний! Адже в деяких частинах міста, зокрема, в традиційному житлі, існували «чоловічий» та «жіночий» простори.
Юрій Химич. «Вуличка Багчасараю», 1952
Місто складалося з різних кварталів, або ж маалє. Мешканці цих кварталів зазвичай об’єднувалися за етнічною приналежністю, релігією чи професією. Наприклад, в окремих маалє-кварталах жили ремісники, які у своїх невеликих одноповерхових майстернях виготовляли та продавали товари. Турецький мандрівник Евлія Чєлєбі під час мандрівки Кримом в 1660-х роках згадував про 1100 крамниць і майстерень в столичному Багчасараї.
Евлія Челебі (бл. 1611 – після 1683) — богослов, географ мандрівник і письменник Османської імперії.
Отож, комерційне життя цього міста було напрочуд жвавим! Вправні багчасарайські майстри виготовляли престижний одяг, килими, ювелірні прикраси, зброю, знаряддя праці, а також предмети побуту й інтер’єру. Вони створювали високохудожні чи повсякденні речі для потреб усіх міських жителів — і знаті, і простих людей.
Крістіан Гейслер. «Базар у Криму», кін. XVIII ст. Джерело: Історична правда
Вироби з Криму як товари чи дипломатичні подарунки регулярно потрапляли до країн Близького Сходу, Балкан, Кавказу, Центральної та Східної Європи. Великим попитом вони користувалися й серед української козацької старшини та шляхти.
Для кращої організації своєї праці міські майстри об’єднувались у виробничі цехи — еснафи. Цехи були закритими чоловічими професійними об’єднаннями з чіткою ієрархією та звичаями. Цехові об’єднання мали свого голову (уста баши), майстрів (усталар, від уста — «майстер»), духовного наставника, підмайстрів та учнів. Майстри кожного такого цеху — шубників, вишивальників, хлібників, мідників, зброярів, ювелірів та інших — передавали свої професійні таємниці лише тим, хто проходив тривале навчання. Знання фіксували в цехових книгах, у які також вписували історію походження професії, її засновників та покровителів. Хоч давніх цехових книг збереглося обмаль, з них довідуємося, що майстри не лише разом працювали, а й відвідували молитву, відзначали свята, вирішували побутові та комерційні проблеми у спільноті.
Людмила Павлова. Лялька «Мідник», створена в рамках проєкту «Кримськотатарські студії», 2023. Фото: Михайло Урбанський. Джерело: Суспільне Тернопіль
Більшість населення Багчасарая ханської доби становили кримські татари, які сповідували іслам.
Карло Боссолі. «Татари, що мандрують степом», XIX ст.
При цьому щонайменше 7 кварталів міста в середині XVII ст. належали представникам інших народів та релігій. Тут компактно проживали кримські греки (румський квартал, від слова рум, яким називали грецьке населення), караїми, черкеси, кримські роми (одна з назв — чінгене), вірмени, молдавани (богданський квартал, Богданія — назва Молдови), українці (руський квартал) тощо. Серцем кварталів була релігійна споруда: мечеть, синагога, або ж церква. І склад населення, і структура кварталу були доволі динамічними й могли змінюватися протягом XVI–XVIII ст. відповідно до політичних чи демографічних змін у країні.
Караїми проживали в Багчасараї фактично окремим поселенням та мали свою релігійну автономію. Осередком цієї спільноти було поселення Чуфут-Кале (буквально — «Єврейська фортеця»), неподалік історичної частини міста. Загалом в Кримському ханаті за різними даними проживало близько 3 тисяч караїмів. Вони займались торгівлею, виноробством, ремеслами, видобутком солі тощо.
Карло Боссолі. «Руїни укріплень на Чуфут-Кале», 1856
Караїми — один із корінних народів України, а їх етногенез та історична доля нерозривно пов’язана з півднем сучасної України. Караїми є тюркомовною етнорелігійною спільнотою, яка сповідує караїмізм. Це окрема гілка юдаїзму, яка визнає Святе Письмо, але критикує Талмуд — Усний Закон, або ж усні коментарі до Тори. Приналежність до цієї релігійної течії значно вплинула на ідентичність цього народу.
Огюст «Раффе. Кримські караїми в традиційному вбранні», 1837
Дослідники дискутують, коли перші представники цієї течії потрапили до Криму. Найвірогідніше, це відбулося близько тисячі років тому. А вже у писемних джерелах XIII ст. згадується про громаду караїмів в кримському місті Солхат, що вели релігійну дискусію з євреями-рабанітами.
Знаменитий кримськотатарський історик, письменник та громадський діяч Осман Акчокракли (1879–1938) у своєму художньому творі «Мавзолей Ненкеджан-ханим» залишив цікавий художній опис караїмів та їхньої спадщини в Чуфут-Кале:
«Караїми були напрочуд умілими. Ліпших майстрів у виготовленні жовтого й червоного сап’яну годі й шукати; в них були чудові, доглянуті фруктові сади. Вони здавна вели осілий спосіб життя. Сумирні й лагідні, караїми піддавались грабіжницьким нападам орд, що воювали із кримських ханом, і задля своєї безпеки оточили масивними мурами й міцними вежами важко приступні верхів’я Чуфут-Кале й Мангупа. З особливим трепетом вони ставилися до Чуфут-Кале — землі, на якій жили, а також до лісу, Мейдан-гори й долини Ясафут, що нагадувала краєвиди священного Єрусалима. В долині Ясафут, у затінку розбуялої зелені, рядами розташовувались могили їхніх предків… Караїми самі обирали своїх старійшин та гахамів — високоосвічених духовних достойників…».
У Кримському ханаті проживала і численна громада християн, переважно східного обряду. Вони мали знакову роль у господарстві держави Ґераїв, були підприємливими купцями, вправними ремісниками та садівниками. Станом на XVIII ст. в Криму проживали близько 60 тис. християн. У ханську добу резиденцією православного митрополита Криму (або митрополита Готфійського та Кефійського) був давній печерний Успенський монастир, розташований неподалік міста Багчасарай.
Свято-Успенський печерний монастир (VIII cт.), сучасний вигляд
Кримський митрополит підпорядковувався православному патріарху в Стамбулі. Мусульманське населення, як і правителі Кримської держави, з великою шаною ставилися до цієї святині та її реліквій, а піддані Ґераям християни мали власну релігійну автономію. В самому ж місті християнськими були щонайменше кілька окремих кварталів. Зокрема румський (тобто грецький) та вірменський. Великою трагедією для унікального культурного мережива Криму стала депортація кримських християн в Надазовські степи 1778 року за наказом російської імператриці Катерини ІІ.
Британська карикатура «Імперський крок», 1791
Внаслідок депортації християнська громада Криму зменшилася майже на половину. На долю нащадків кримських греків (урумів та румеїв) і сьогодні випало багато випробувань через російську окупацію Кримського півострова. Але частина християнської спільноти Півдня і Сходу України й досі зберігають пам’ять про своє кримське походження.
Обов’язковими атрибутами тогочасного міста, зокрема й Багчасарая, були культура вуличної їжі та заклади харчування. Зокрема, нагодувати мешканців та гостей такого жвавого поселення допомагав цех хлібників, які робили на продаж хліб (отмєк), пироги (бьорек), бублики та іншу популярну й смачну випічку. Окрім крамниць із хлібом, їжу можна було придбати й у продавців чібереків — цієї знаменитої кримськотатарської страви, яку роблять з м’ясного фаршу й тіста.
Джерело: Міністерство культури та стратегічних комунікацій
Продавців легко впізнавали по невеликому мідному «барабану» — давулу, в середину якого клали готову їжу й насипали гаряче вугілля у піддон. Саме це вугілля не давало стравам всередині охолонути.
Жваве життя Багчасарая, з його гостинністю та принадами, часто привертало увагу мандрівників Кримом. Зачарувало місто й українського письменника Михайла Коцюбинського, який з 1895 року часто відвідував Крим, працюючи в комісії з інспектування виноградників.
Михайло Коцюбинський (1864–1913) з дружиною Вірою в Алупці. Джерело: «Zabytki.UA»
Саме тоді письменник і захопився вивченням кримськотатарської культури й мови. У своєму творі «Під мінаретами» 1904 року, Коцюбинський описав колоритне вуличне життя Багчасарая:
«...Коли ж Абібула дійшов до базару, його оглушив такий клекіт життя, що після тиші став нестерпучим… Вузьку покручену вулицю, глибоку й каменисту, як дно висохлої річки, тіснили крамниці, маленькі, темні, немов закопчені димом печери… Тут все робилось на вулиці. Гладкі «фурунджі» («пічник», від слова «фурун», тобто «піч» — авт.) по пекарнях, в високих фезах («фес», назва головного убору — авт.), з закачаними по лікоть рукавами, місили прилюдно тісто, а у великих печах палав такий вогонь, що аж на вулиці ставало душно. Шевці, підобгавши ноги під себе, ледве помітні з-за купи товару, гаптували капці сріблом та золотом. Низки червоних капців, як стигла перчиця, висіли на дверях, а постоли, мов свіжі пиріжки, сушились рядками вздовж тротуарів. Блищав мідний посуд, як золотий вівтар і тремтіли під молотом майстра нові мідниці. Прискав вогонь у горні й грала вогняна мідь…».
Затишним осередком міського відпочинку, де можна було втамувати спрагу й голод, були кав’ярні, або ж кавехане.
Крістіан Ґайслер. «Кримськотатарська кав’ярня в Багчасараї», 1796
Культура кави потрапила на українські терени саме через південь — кримські й причорноморські міста, у яких кав’ярні стали своєрідним атрибутом «цивілізованості» населеного пункту. До початку ХХ ст. кав’ярні були лише чоловічим простором, де спілкувались, дізнавались останні новини, укладали комерційні угоди, слухали музику, розповіді подорожніх чи паломників. Жінки мали власні осередки для спілкування, наприклад, жіночі частини у лазні-хамамі, або власних оселях, де культура кави була й досі залишається важливою частиною спілкування, гостинності та святкувань.
Жінки п’ють каву, село Алма-Тархан, 1907. Джерело: Гендер в деталях
Одна з найвідоміших кав’ярень у Багчасараї розташовувалася біля самих воріт ханського палацу. Невипадково це була одна з центральних споруд кварталу. Кав’ярні часто належали до громадських будівель — принаймні частина з них утримувалася за кошти, передані містянами на благодійність. У цих закладах були свої порядки. Так, якщо у подорожнього не вистачало грошей на каву чи їжу, йому могли запропонувати «підвішену каву». Її наперед оплачував інший відвідувач, який добре розумів складнощі тогочасних мандрівок. У деяких кав’ярнях практикували вільну оплату — відвідувач самостійно визначав вартість замовленої їжі та напоїв, залишаючи оплату в спеціальній торбі чи скрині перед виходом із закладу. У такому разі господарі покладалися на чесність своїх гостей. Для кримських татар такі норми соціальної етики були й досі є важливим проявом культури благодійності.
Вже згаданий Михайло Коцюбинський майстерно передав атмосферу кримськотатарської кав’ярні у своєму творі «На камені» 1902 року:
«…За столами, на широких, оббитих китайкою ослонах сиділи татари; в одному місці грали в кості, в другому — в карти, і скрізь стояли малі філіжанки з чорною кавою. Кав’ярня була серцем села, куди збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені…»
Важливою артерією Багчасарая була річка Чурук-Су (буквально «Гнила вода»), також відома в давнину як Ашлама. Її назва не дуже поетична, та все ж вона зрошувала сади й сприяла озелененню міста.
Балка Ашлама-Дере. Джерело річки Чурук-Су, сучасний вигляд
Протікаючи крізь більшість кварталів, вона допомагала жителям у господарських роботах і ремісничій діяльності. Очевидно, що воду з неї не пили, позаяк вона мала неприємний смак. Натомість питну воду діставали з численних фонтанів (чешме) та криниць, які були у приватних садибах чи спільному користуванні. Мандрівники Кримом в різний час згадували про майже сотню міських фонтанів з прохолодною кришталево чистою водою.
Іван Цьонглінський. «Місцевий житель біля фонтану в Багчасараї. З подорожі Кримом», 1887-1899
Фонтани мали також важливу соціальну функцію. Як і кав’ярні, фонтани були осередками суспільного життя. Тут спілкувалися, дізнавалися останні новини, зустрічали подорожніх, торгові каравани, або ж навіть придивлялись до майбутніх наречених, які у повсякденних домашніх клопотах приходили по воду з мідним посудом. В ханську добу публічні міські фонтани відігравали також і політичну роль, адже їх зводили за кошти правителя на знак його піклування про містян та гостей міста.
Сьогодні ми з вами занурилися у неповторну атмосферу Багчасарая ханської доби з його строкатим населенням, колоритними кварталами, затишними кав’ярнями та жвавим міським життям. Ми довідалися про те, що простір Криму може асоціюватися не лише зі степами, горами та морем, але й з автентичною міською культурою, яка справила значний вплив на спосіб життя його корінних і прийшлих народів. Сподіваюсь, після нашої мандрівки Багчасараєм кримськотатарська культура стала для вас зрозумілішою, а Крим — ближчим.