Як захистити своє місто: оборонна архітектура. Частина 1

Здавалося б, час масивних мурів і ровів давно минув. Але подумаймо: хіба сьогодні світ не шукає нові форми захисту міст і стратегічних об’єктів? Чи не будують сучасні аналоги фортець, використовуючи бетон, системи спостереження та навіть засоби кібербезпеки? Насправді кожна епоха мала свої виклики й відповідні інженерні рішення. І хоча сьогодні навколо міст уже не зводять мури, ідея захисту територій нікуди не зникла — вона просто змінила форму, адаптуючись до нових реалій. 

 

Але як саме виглядали ці рішення в минулому? Що змушувало людей століттями вдосконалювати укріплення, змінювати їхню форму та принципи захисту? І, зрештою, що взагалі таке оборонна архітектура? Відповісти на ці запитання не так просто, як може здатися на перший погляд. Адже історія фортифікації — це розповідь не лише про міцні мури, високі вежі та величні замки, а й про політичні інтриги, технологічні прориви, повсякденне життя і героїчні вчинки тих, хто будував та захищав ці твердині. Фортифікаційні споруди — це своєрідний кам’яний літопис, у якому зафіксовано чимало історій для тих, хто вміє їх прочитати.

 

Пошуки найефективніших способів оборони тривали в усіх країнах Європи століттями. Кожен регіон формував власні принципи фортифікації, водночас активно обмінюючись досвідом із сусідами. Не були винятком і українські землі: тут зводили укріплення, що відповідали викликам доби, та постійно вдосконалювали їх, поєднуючи запозичені ідеї з власними. Від середньовічних замків до бастіонів XVI століття, від масштабних комплексів XVIII століття до високотехнологічних систем XXI століття — кожна епоха доповнювала цю історію новими сторінками. І хоча форми змінювалися — від кам’яних мурів до радарів і систем протиповітряної оборони — мета залишалася сталою: захист людей і територій від загроз, які диктував час.

 

У цій лекції ми дізнаємось, як у різні часи люди захищали свої міста. Вона складатиметься з трьох частин. У першій розглянемо, як наші предки — слов’яни — у Х столітті зводили укріплення для захисту від кочівників, створюючи систему Змієвих валів. Говорячи про слов’ян, маємо на увазі велику групу народів, що в давнину жила в Європі, зокрема й на території сучасної України. Згодом, в ХІ–ХІІІ століттях, київські князі перетворили столицю на твердиню з високими стінами та міцними брамами, що давали змогу стримувати нападників.

 

Далі поговоримо про те, як у XIV столітті поява вогнепальної зброї змінила архітектуру укріплень: високі мури вже не могли захистити місто від гармат, і доводилося будувати зовсім інші фортифікаційні споруди.

 

А в третій частині лекції з’ясуємо, як розвиток артилерії вплинув на оборонні стратегії та які зміни відбулися після XVII століття, коли війни набули нового характеру, а фортифікація мусила адаптуватися до цих реалій.

 

Понад тисячу років тому словʼяни, як і решта європейських народів, зводили міцні оборонні споруди, щоб захиститися від нападників. 

 

Давні слов’яни, V – сер. VI ст.

 

За тих часів на території України рівень загроз був надзвичайно високим: ворожих набігів можна було очікувати звідусіль. Але все ж головну небезпеку для Русі становили кочовики з південно-східних степів. 

 

Хозарський воїн, VIII–X ст. 

 

Захищаючи свої кордони, русинам доводилося протистояти військам із дуже різними стратегіями ведення бою, озброєнням тощо. Зокрема йшлося про сутички зі степовими народами, ромеями-візантійцями та варягами. Тож місцеві жителі мали бути не лише вправними землеробами, а й хоробрими воїнами, готовими до найрізноманітніших викликів.

 

 

Скутати — важка піхота Візантійської імперії, Х–ХІ ст.

 

Самі словʼяни, згідно з традиціями того часу, не були «янголами миру». Вони також здійснювали військові походи й набіги на сусідів, зокрема на тих самих ромеїв-візантійців і степовиків. Війна була справою обопільною, а фортифікації слугували не лише для оборони, а і як плацдарми для наступальних дій.

 

Слов’янський воїн, VI–VII ст. Реконструкція Сергія Шаменкова

 

Слов’янський вершник, VI-VII ст. Ескіз Сергія Шаменкова

У Х столітті напади агресивних сусідів залишали по собі спустошення: спалені оселі, витолочені поля, загибель частини людей, поневолення інших. Проте слов’яни вміли давати відсіч цьому лиху. Вони засновували поселення у стратегічно вигідних місцях: на високих пагорбах, крутих берегах річок або на мисах при злитті двох водойм. Мисові укріплення виявилися настільки ефективними, що використовувалися ще століттями, адже навіть невелика річка значно ускладнювала напад на поселення.

 

Пагорби Донецького городища. Харків, сучасний вигляд

 

Наші предки захищалися також за допомогою земляних та дерево-земляних фортифікацій. Спершу це були високі насипи, перед якими викопували рови. Коли на вершину валу встановлювали частокіл — щільний паркан із загострених кілків — оборона ставала ще надійнішою. Щоб зупинити нападників, у ровах закріплювали гострі палі, а за нагоди спрямовували туди воду з найближчої річки. Перед такими перешкодами кіннота кочовиків мусила зупинятися, що робило її легкою мішенню для слов’янських лучників. На тих же, хто наважувався видертися на укріплення, згори — з частоколу або городні — сипалося каміння або лилася гаряча вода. Це був перевірений спосіб «теплого прийому» для ворогів. Кочовики на той час не мали механізмів для облоги: ані таранів, ані тим паче складних метальних машин. Їхня тактика була іншою — стрімкий напад, пограбування, швидкий відступ у степ.

 

Оборонний вал давньоруського городища у Коростені, IX–X ст. Реконструкція Нестора-Миколая Рибчинського

 

То чи завжди руси перемагали? Не зовсім. Однією з переваг кочівників була концентрація сили та раптовий напад. Натомість найвразливішим місцем у захисті наших пращурів стали технології, а точніше матеріали, з яких зводили укріплення. Збудовані з дерева поселення швидко спалахували, а кочові лучники могли підпалити їх із безпечної відстані. Для цього застосовували вогняні стріли: до наконечника привʼязували тканину чи солому, просочену у смолі або жирі, підпалювали перед пострілом і спрямовували у ціль. Тому часто єдиним способом урятуватися було вчасно помітити небезпеку: дозорці стежили за горизонтом, і в разі загрози мешканці ховалися у лісах та ярах. Якщо ж утекти не вдавалося, вони запекло боронили свої оселі.

 

3D модель Пліснеська — давньоруського городища біля с. Підгірці Золочівського району Львівської обл.

 

Щоб зменшити інтенсивність нападів кочівників, приблизно у Х столітті у русинів виникла ідея буквально відгородитися від степу. Думка не нова, зате дієва. Так свого часу вчинили китайці, збудувавши Велику китайську стіну, а римляни, діставшись до Британії, звели мур майже через увесь острів. Римляни будували свої укріплення з бетону, китайці — з каменю, використовуючи працю рабів. 

 

Велика Китайська стіна: ділянка Симатай, сучасний вигляд

 

Велика Британія. Адріанів вал, сучасний вигляд

 

Слов’яни ж мали під рукою лише землю, дерево та власні сили. Але їм не бракувало мотивації — і вони чудово впоралися. Уже за 20 років на межі зі степом постали Змієві вали — оборонна система завдовжки 950 кілометрів, що не мала рівних у тогочасній Європі. Це були величезні земляні насипи, зміцнені внутрішнім дерев’яним каркасом і підсилені ровами. Вали ефективно виконували свою функцію — змушували кочівників відступати. 

 

Змієві вали біля села Іванковичі на Київщині, сучасний вигляд

 

Археологічні дослідження Змієвих валів, 1970-ті

 

Конструкція Змієвих валів

 

На відкритому рівнинному просторі коні забезпечували високу мобільність, що давало змогу блискавично нападати, грабувати та зникати у степах. Однак на них неможливо було подолати крутий вал із глибоким ровом — доводилося спішуватися й переводити тварин, тобто втрачати основні переваги: швидкість та маневреність. Це ускладнювало напад і водночас зміцнювало захист. Змієві вали стали не просто фортифікаційною спорудою, а символом прагнення до безпеки в регіоні, де межа між війною та миром була напрочуд тонкою. Історія підтвердила їхню ефективність — у 2022 році під Білогородкою на Київщині російські танки не змогли їх подолати. Так виявилося, що давньоруські оборонні системи будувалися із запасом міцності на тисячоліття.

 

Втім, відносини осілих слов’ян і кочівників не завжди зводилися лише до війни. Руські князі ніколи не сприймали всіх сусідів як однозначних ворогів: зазвичай укладали союзи із одними, щоб воювати проти інших. Половці, наприклад, нерідко виступали на боці князів у міжусобних конфліктах. У XI–XII століттях вони активно втручалися в політичне життя Русі, підтримуючи тих чи інших претендентів на владу.

 

Мініатюра з Радзивіллівського літопису, кін. XV ст.

 

Половці — кочовий тюркський народ з Центральної Азії, що в ХІ ст. опанував українські степи.

Схожа ситуація склалася і з варягами: якщо в ранні століття їх боялася вся Європа, то згодом вони поступово інтегрувалися в середовище Русі. Тут можна було одружуватися, торгувати чи служити при дворі князя — і все це значно безпечніше й прибутковіше, ніж ризикувати життям у виснажливих морських походах.

 

Варяги — давньоруська назва скандинавів (норманів).

Русь лежала на перетині важливих торговельних шляхів. Окрім знаменитого шляху «із варяг у греки», що з’єднував Балтійське й Чорне моря через Дніпро, існували й інші: Бурштиновий (через Віслу та Дністер) і трансєвропейський маршрут від Булгару на Волзі аж до Іспанії. Тому міста ставали осередками торгівлі, а про їхнє багатство свідчила кількість ринків. Водночас вони були не лише торговими хабами. Із поширенням християнства, а згодом і його проголошенням державною релігією у X столітті, міста перетворилися на духовно-інтелектуальні центри. Тут зводили храми, засновували монастирі, школи, бібліотеки й скрипторії — осередки, де створювали книги. Князі Київської держави добре розуміли, що все це потребує захисту, тому дбали про безпеку, оберігаючи багатство та добробут своїх володінь.

 

3D реконструкція стародавнього Подолу в Києві, XII ст.

 

У середньовічної людини образ міста викликав дві ключові асоціації: стіна й брама. Перша не просто окреслювала межі поселення, а створювала відчуття безпеки та символізувала впорядкований світ, відмежований від небезпечного хаосу зовнішнього простору. Стіна ставала тією лінією, що відділяла ворожий степ від міського життя. Брама ж була так званим фільтром між двома світами: укріпленою та неприступною для ворогів, але відкритою для мешканців і бажаних гостей. Вона поєднувала місто із зовнішнім світом: крізь неї проходили купці, посли та паломники, які прямували до святих місць. У разі небезпеки браму миттєво зачиняли, перетворюючи місто на фортецю.

 

Міська стіна Білгорода (нині с. Білогородка Бучанського району Київської обл.). Реконструкція Бориса Рибакова

 

Ще один, практичний, але не менш важливий аспект: біля брам завжди стояли митники, які збирали податки з купців. Тому заможні міста мали масивні та неприступні укріплення — їх потрібно було не лише захищати, а й контролювати величезні торгові потоки. Давній Київ був таким містом.

 

Німецький хроніст Адам Бременський у XI столітті назвав Київ суперником самого Константинополя — столиці Візантійської імперії. 

 

Адам Бременський (перед 1050–1080-ті) — римо-католицький клірик, північнонімецький хроніст.

І мав на це всі підстави. Інший німець, Тітмар Мерзебурзький, на початку того самого століття повідомляв, що в Києві налічувалося аж 8 ринків та 400 церков. 

 

Тітмар Мерзебурзький (975–1018) — німецький церковний діяч і хроніст.

Щоправда, нині вчені припускають, що до цього переліку входили не лише громадські храми, а й домашні каплички заможних киян. Для мешканців Західної Європи, звиклих до значно менших міст, це видавалося чимось неймовірним. 

 

Купці з усіх усюд прямували до Києва, адже це був великий торговельний центр. Мито стягували не за кількість товару, а за сам віз, тому підприємливі торговці намагалися максимально його навантажити, щоб платити лише один раз. Проте ці хитрощі не залишилися поза увагою: згодом запровадили правило, за яким конфісковували будь-який товар, що випадав із воза. Так купців змусили збільшити їх кількість. І з такими ситуаціями, ймовірно, пов’язане походження вислову: «Що з воза впало, те пропало».

 

Макет Києва, Х–ХІІІ ст.

 

Водночас безпека була не менш важливою за торгівлю. Від міцності міських стін і брам залежали не лише прибутки, а й саме існування Києва та його мешканців. Тому для захисту такого багатого й значущого міста була необхідна добре продумана оборонна система. 

 

План Києва, Х–ХІІІ ст. Реконструкція Миколи Закревського

 

Як вона виглядала? Усі три головні частини давнього Києва — Гора, Поділ і Печерськ — мали власні укріплення. Старокиївська гора, або дитинець, де мешкали князі, дружинники та бояри, була добре захищена ще за часів Володимира Великого, а його син Ярослав Мудрий значно розширив її територію та обніс високими валами. Тоді Київ перетворився на одне з найбільших і найбагатших міст Європи. Сьогодні про ті укріплення нагадують вулиці Ярославів Вал та Малопідвальна.

 

Оборонний комплекс міста охоплював 80 гектарів і простягався на 3,5 кілометра стін. В’їхати до Києва можна було через троє укріплених воріт: із заходу — Жидівські (пізніше — Львівські), із південного сходу — Лядські (їхні залишки знайдено на майдані Незалежності), а з півдня — через головні, парадні Золоті ворота. 

 

Лядські ворота — давньоруська брама, що знаходилася біля сучасного Майдану Незалежності, сучасний вигляд 

 

Золоті Ворота, сучасний вигляд

 

Це була справжня фортифікаційна інженерія: масивні стіни з каменю та плінфи — давньої цегли візантійської кладки, високі бойові яруси, зубчасті мури для воїнів, а також спеціальні галереї у проїзді для обстрілу ворога, якщо той проривався всередину.

 

Фрагменти старовинних конструкцій Золотих воріт, сучасний вигляд 

 

Інтер’єр Золотих воріт, сучасний вигляд 

 

Міські стіни — це класичні слов’янські вали, які захищали від степових кочівників і під час оборони ставали надійним щитом. Дерево-земляні укріплення Києва сягали 16 метрів у висоту, мали бойові майданчики, а їхня основа розширювалася до 27 метрів. Перед валами пролягав рів 10 метрів завглибшки і 15 метрів завширшки, що робило фортифікацію ще неприступнішою. Княжий Київ перетворився на твердиню, яку могли здобути лише тривалою облогою, а не лобовим штурмом, адже пошкодити земляні насипи було майже неможливо. 

 

Муровані стіни західноєвропейських укріплень можна було хоч частково зруйнувати за допомогою підкопу. Коли воякам армії, що брала в облогу ту чи іншу фортецю, вдавалося вирити під фундаментом муру велику яму, стіна в цьому місці просідала й тріскалася. Тоді нападники відразу починали гатити тараном, доки не проламували стіну. Важко уявити, що хтось спробував би підкопатися під давньоруський вал: скільки б не намагалися — він стояв, мов скеля. Артилерії тоді ще не існувало, але навіть якби була — навряд чи і вона змогла би пробити. Наші предки вміли будувати — надійно і ґрунтовно.

 

Час минав, військова справа розвивалася, і перед фортифікаторами поставали нові виклики. Як поява вогнепальної зброї вплинула на розвиток оборонної архітектури? Про це поговоримо в другій частині нашої лекції.