Як захистити своє місто: оборонна архітектура. Частина 2
У першій частині лекції ми дізнались, як слов’яни у Х столітті, обороняючись від кочівників, вибудовували грандіозну систему Змієвих валів. А київські князі в Х–ХІІ століттях перетворювали столицю на могутню твердиню: укріплювали її, зводячи масивні міські стіни та міцні брами. Утім, у XIV столітті з’явилася вогнепальна зброя, і довелося терміново змінювати підходи до захисту — вже з урахуванням нових викликів. Тож настав час поговорити про те, як поява гармат докорінно змінила будівництво фортець, чому мури стали товщими, і як в Україні оборонялися від нападників із Дикого поля. Готові зануритися в цю історію? Розпочинаємо!
Із появою вогнепальної зброї у XIV столітті військове мистецтво зазнало змін, проте не миттєвих — перші гармати залишалися важкими, незручними і не надто влучними. Вони радше нагадували вдосконалені середньовічні метальні машини, адже стріляли кам’яними ядрами. Натомість оборонна архітектура мусила реагувати оперативно: замки й фортеці будували роками, і, якщо прорахуватися, їх не переплавити, як гармату.
Зображення гармати. Вальтер де Мілемет. Манускрипт «De Nobilitatibus Sapientii Et Prudentiis Regum», 1326
Першою відповіддю на нову загрозу стало зміцнення мурів — їх почали робити вищими й товщими. Ранні гармати стріляли не дуже влучно й не пробивали масивні стіни. Кам’яні ядра часто застрягали в кладці, майже не пошкоджуючи її.
Наполеон Орда. «Вінницькі мури», сер. ХІХ ст.
Міські мури Кам’янця-Подільського, зведені у XV ст., сучасний вигляд
У XIV–XVI століттях розвиток військових технологій змусив активно вдосконалювати фортеці по всій Європі. Українські землі, хоча й перебували у складі різних держав, також активно долучалися до цього процесу. Зрештою, у 1569 році Королівство Польське та Велике князівство Литовське об’єдналися в Річ Посполиту, яка теж мала власні плани щодо укріплення територій.
Сусідство зі степами, які називали Диким полем, усе ще було небезпечним. На півдні утворилося Кримське ханство. Правителі цієї держави часто здійснювали напади на українські землі. Кримці використовували тактику кочівників: швидкі рейди, захоплення полонених і грабежі. Часом із ними вдавалося домовитися, навіть укласти короткострокові союзи, але загалом конфлікти не припинялися.
Кримське ханство в ХVI–XVII ст.
Кримці, 1805
Натомість магнати й шляхта Речі Посполитої, зокрема представники руських, тобто українських еліт, прагнули освоювати степові простори — малозаселені прикордонні території, які тоді вважалися своєрідним фронтиром. На них претендували сусідні держави, зокрема й Кримське ханство, що розглядало ці землі як зону свого впливу. Основною мотивацією шляхти до колонізації було прагнення збільшити площу орних земель, що також загострювало конфлікт із кримцями.
Фортифікації активно розбудовували у відповідь на загрозу з обох боків: старі укріплення модернізували, а нові зводили у стратегічних місцях. Цим займалися не тільки магнати й уряд Речі Посполитої, а також Кримське ханство — на півночі будували кримські фортеці для контролю торгових шляхів та оборони від набігів русинів. Уся прикордонна зона перетворювалася на арену складного протистояння, де фортеця була не лише захистом, а й виявом претензій на територію.
Фортеця Єні-Кале. Керч, сучасний вигляд
Доля фортець в Україні залежала від того, хто ними володів і дбав про їхню боєздатність. Одні укріплення належали магнатам, слугуючи водночас резиденціями та оборонними спорудами. Господарі самі оплачували їх будівництво чи ремонт, утримували мости й дороги у належному стані, а також наймали вартових. Інші замки перебували у власності держави: у них розміщували гарнізони, а кошти на їхнє обслуговування надходили з державної скарбниці. Окрему роль відігравали самоврядні міста з магдебурзьким правом.
Магдебурзьке право — самоврядування міста на основі німецького права, яким передбачалася свобода містян у створенні власних органів управління і судочинства, проведенні ярмарків, шинкування та заняття ремеслами.
Їх здебільшого обносили мурами й вежами, адже захищати укріплення доводилося самим мешканцям. Як саме вони це робили та які хитрощі вигадували — дізнаєтеся далі.
Зиґмунт Фогель. «Острозький замок», 1796
Острозький замок — резиденція князів Острозьких.
Наполеон Орда. «Кам’янець-Подільський», 1850
Міста зазвичай розвивалися під захистом державних фортець або приватних замків, однак сподіватися лише на них було ризиковано. У XV–XVI століттях багато українських міст отримали магдебурзьке право. Це дало їм змогу самостійно вирішувати справи громади, зокрема організовувати оборону. Ремісничі цехи активно долучалися до будівництва укріплень: фінансували зведення фортечних мурів і веж, які нерідко називали на їхню честь — Шевська, Гончарна, Кушнірська. Також цехові майстри підтримували фортифікації у належному стані, ремонтували їх і забезпечували боєприпасами. У разі нападу кожен займав своє місце біля бійниці, де вже чекали кулі, ядра та порох. Завдяки цьому містяни діяли впевнено й організовано.
Стрілець на вежі. Фрагмент ікони св. Юрія Змієборця зі стратою, с. Дальова, Лемківщина (нині Польща), ХV ст.
Однак не всюди за оборону відповідали ремісничі цехи. У деяких містах цей обов’язок покладали на релігійні громади. Ранньомодерна Європа не була виключно християнською, а саме християнство — однорідним. Поки в багатьох країнах тривали міжконфесійні війни, у Речі Посполитій, до складу якої входили українські землі, рівень релігійної толерантності був значно вищим. Тут поруч жили православні, католики, протестанти, юдеї, вірмени, і громади не лише співіснували, а й разом брали участь у міській обороні.
Попри значні масштаби держави, в Речі Посполитій хронічно бракувало як коштів, так і робочих рук, здатних водночас будувати та тримати зброю. Тому вона охоче приймала переселенців: протестантів, які тікали від європейської інквізиції, євреїв, що шукали прихистку від переслідувань, та вірмен, які через посилення османського впливу змушені були залишати Крим.
Новоприбулі оселялися переважно на прикордонні, отримували податкові пільги, право на власне судочинство і, звісно, долучалися до оборони нової батьківщини. Вони привносили свої будівельні традиції, які можна побачити, наприклад, у фортифікаціях Язловця — багатого купецького міста, сучасникам відомого як «Пальміра Поділля».
Антон Ланґе. «Руїни замку в Язловці», Тернопільська обл., поч. ХІХ ст.
Місто мало три головні оборонні брами: Руську, Вірменську та Жидівську. Зауважимо, що в ті часи слово «жид» не мало принизливого відтінку й позначало національно-релігійну приналежність, як і «русин» чи «вірменин». Уже самі назви свідчать про те, які громади у місті були найчисленнішими й найбагатшими. Зазвичай одновірці селилися компактно — на окремій ділянці навколо свого храму. Тож у разі нападу вірмени, русини або євреї захищали браму, через яку ворог міг прорватися безпосередньо до їхніх осель.
Що заможнішим було місто, то більше воно вкладало у власну безпеку і зміцнення фортифікацій. Багатий Львів, звичайно, мусив мати міцні укріплення. Його захищали Високий мур завдовжки 2 кілометри і 18 веж, кожну з яких утримував один із ремісничих цехів.
Абрагам Гоґенберґ. «Панорама Львова», 1618
Фрагмент Низького муру з бастеєю на вул. Підвальній у Львові, сучасний вигляд
Згодом оборонну систему зміцнили ще одним поясом — Низьким муром із 15 додатковими вежами. Поруч розташовувався арсенал — велика будівля, яка в разі небезпеки легко могла стати окремим укріпленням. Одним словом, будували як для себе — просторо, зручно, надійно.
Міський арсенал — пам’ятка оборонної архітектури Львова XIV–XVI ст., сучасний вигляд
Чи не найкраще захищеним серед усіх українських міст був Кам’янець-Подільський. Природа сама подбала про його безпеку: місто розташоване у вигині річки Смотрич, на півострові, з’єднаному з берегом вузеньким перешийком. Ріка створила глибокий каньйон, який уже сам по собі ускладнював доступ до міста.
Кам’янець-Подільська фортеця, сучасний вигляд
Енгель Август. Кам’янець-Подільська фортеця з північного боку, 1865
Однак у цьому войовничому прикордонному краї на сили природи не надто покладалися. Територію, на якій розташовувався Кам’янець-Подільський, обнесли міцними мурами з вежами.
Кам’янець-Подільська фортеця, сучасний вигляд
Деякі з них збереглися донині — зокрема Різницька, Слюсарська й Кушнірська. Особливо важливу роль у захисті відігравали в’їзди до міста — Руська та Польська брами. Адже вони зазвичай ставали найвразливішими місцями укріплень. Проте в Кам’янці до цього підійшли інакше: тут ворота стали частиною унікальної оборонної та водоінженерної системи. Обидві брами були розташовані на рівні річки Смотрич і мали спеціальні шлюзи. Якщо ворог наближався, спочатку перекривали шлюз Руської брами, а потім Польської. У такий спосіб рівень води значно підвищувався, що перетворювало каньйон на справжню водну перешкоду. Таку систему захисту широко використовували у Фландрії та Нідерландах, але для Східної Європи вона була унікальною.
Кам’янець-Подільська фортеця. Руська брама (зліва), Польська брама (справа), поч. ХХ ст.
Міські укріплення доповнювали й інші оборонні вузли. Наприклад, дорога від Польської брами вела до Вітряної, проходячи повз Баторієву або Кушнірську вежу.
Кам’янець-Подільська фортеця. Башта Баторія та Вітряна брама, 1890
Першу назву пов’язували з королем Стефаном Баторієм, за наказом якого звели цю споруду, а другу — з назвою цеху, що нею опікувався.
Стефан Баторій (1533–1586) — король Речі Посполитої.
Окрім Руської та Польської брам, важливим оборонним вузлом Кам’янця-Подільського був Замковий міст. Він з’єднував острівне місто з материком і залишався єдиним суходільним шляхом до фортеці. Тут розташовувався ще один рівень захисту — надбрамна вежа з проїздом у нижньому ярусі та могутні мури, що контролювали в’їзд.
Замковий міст у Кам’янці-Подільському, сучасний вигляд
А вище, на терасі, височів Вірменський бастіон — стратегічна точка, з якої було зручно пильнувати дорогу. Завдяки такому продуманому поєднанню природного ландшафту та інженерної майстерності Кам’янець-Подільський століттями залишався неприступною твердинею на краю степу.
Вірменський бастіон Кам’янець-Подільської фортеці, сучасний вигляд
Навіть невелике місто знаходило спосіб подбати про власну безпеку. Особливо це стосувалося Поділля — регіону, що першим зустрічав татарських нападників. Через ці землі пролягали Чорний і Кучманський шляхи, якими кочовики рухалися вглиб українських земель. Тому місцеві мешканці швидко зрозуміли: вижити тут можна лише під надійним захистом. Так виникли міста-фортеці.
Шляхи на Поділлі, XVI ст.
Як це працювало? Найчастіше місто розташовувалося біля підніжжя пагорба, на вершині якого височів замок — магнатський або королівський, тобто державний. В ідеалі його укріплення мали б з’єднуватися з міськими мурами, утворюючи єдину оборонну систему. Однак зводити повноцінні фортифікації було дорого, тому доводилося шукати інші варіанти. Багатші міста, наприклад Сатанів, будували мур лише там, де загроза нападу була найбільшою, а з боку річки ставили частокіл. А менш заможні, як-от Теребовля, обмежувалися земляними валами й частоколом.
Сатанівський замок, Хмельницька обл., ХІХ ст.
Мури Теребовлі, Тернопільська обл., сучасний вигляд
Втім, найбільш універсальним рішенням стали церкви-фортеці. У таких містах храм був не лише місцем для молитви, а й бойовою спорудою. Його зводили на височині, перетворюючи на ідеальний спостережний пункт і стратегічний вузол захисту. Окрім масивних стін, храм мав бійниці для стрільби та укріплені вежі, звідки можна було вести обстріл.
Церква-фортеця в Шарівці, Хмельницька обл., ХІХ ст.
Церква-фортеця в Шарівці, Хмельницька обл., сучасний вигляд
Загалом оборонні храми не були новинкою в європейській фортифікації. У селах на півночі Франції під час Столітньої війни, що тривала впродовж XIV–XV століть, святині давали притулок селянам під час нападів англійців. У Трансільванії — на території сучасної Румунії — їх будували з укріпленими дворами, що нагадували мінізамки, де можна було перечекати турецькі атаки й навіть тримати худобу. Проте існувала одна проблема: ці споруди хоч і давали прихисток, все ж не належали до системи загальної оборони поселення. Нападники могли просто взяти храм в облогу й чекати, доки захисники не капітулюють. Натомість в Україні, особливо на Поділлі, церкви-фортеці більше нагадували класичні фортифікаційні об’єкти.
Оборонні храми були компактними, міцними й добре продуманими. Їх будували без церковних бань — і це мало вагому причину: перше ж гарматне ядро рознесло б їх на друзки. Натомість основну увагу приділяли товщині стін — не менше 1,5 метра. Замість вікон мурували бійниці — вузькі вертикальні прорізи в стінах для стрільби.
Бійниця Бучацького замку, Тернопільська обл., сучасний вигляд
Ближче до входу інколи зводили дзвіницю, що радше нагадувала вежу над міською брамою. Вівтарна частина храму мала незвичну форму — її часто будували гранчастою, наче маленький бастіон. Це давало змогу вести фланкуючий вогонь — тобто стріляти не прямо перед собою, а вздовж стін, перекриваючи всі підходи до будівлі.
Найвідоміші серед оборонних церков в Україні — церква-фортеця в селі Сутківці на Поділлі, а також Покровська церква у Шарівці. Такі храми зводили й на Волині — зокрема Успенський собор Святогірського монастиря в Зимному, замкову Богоявленську церкву в Острозі та монастирську Троїцьку церкву в Межирічі.
Церква-фортеця в Сутківцях, Хмельницька обл., сучасний вигляд
Покровська церква у Шарівці, Хмельницька обл., сучасний вигляд
Успенський собор Святогірського монастиря в Зимному, Волинська обл., сучасний вигляд
Богоявленська церква в Острозі, Рівненська обл., сучасний вигляд
Троїцька церква в Межирічі, Рівненська обл., сучасний вигляд
Костели зазвичай більше нагадували традиційні храми, але їх вирізняли товсті мури та вікна-стрільниці. Найчастіше вони були частиною укріпленого монастиря, а не самостійною оборонною спорудою.
Костел Святого Антонія та монастир бернардинів у Гусятині, Тернопільська обл., сучасний вигляд
Сатанівський костел, Хмельницька обл., сучасний вигляд
Натомість синагоги мали іншу специфіку: їх зазвичай будували окремо, і за виглядом вони більше нагадували невеликі замки. У Гусятині на Поділлі одна з них мала навіть артилерійські стрільниці, а в Сатанові її звели одразу за міською брамою, звідки можна було контролювати всю площу перед входом у місто.
Оборонна синагога в Гусятині, Хмельницька обл., сучасний вигляд
Ці культові споруди розташовували так, щоб одразу взяти під приціл ворога, який проривався всередину. Через це міська влада часом навіть ігнорувала офіційні вимоги. За законами Речі Посполитої синагоги мали стояти в іншій частині міста, ніж костели, і не бути вищими за житлові будівлі. Але на теренах України оборона стала важливішою за бюрократію — синагоги зводили там, звідки найзручніше було захищати прилеглі райони.
Тогочасні мешканці неабияк цінували фортифікації. Від міцності мурів, надійності брам і вигадливості захисних конструкцій залежали добробут, безпека а найголовніше — життя. Замки, міста, монастирі — усе мусило бути фортецями. Оборонні споруди ставали не лише важливою частиною щоденного життя, а й символами спокою та надійності.
Однак справжній спокій нашим предкам тільки снився! У XVI столітті з появою руйнівної артилерії їм знову довелося проявити креативність і адаптивність, щоб протистояти новим викликам. Немає сумнівів, що вони успішно впоралися. А як саме мешканці українських міст дбали про свою безпеку та які інженерні рішення використовували, розповімо в наступній частині лекції. Не пропустіть!