Як захистити своє місто: оборонна архітектура. Частина 3
У попередніх двох частинах цієї лекції ми простежили, як розвивалася оборонна архітектура до появи вогнепальної зброї, а також як винайдення гармат змусило містян змінювати укріплення відповідно до нових засобів ведення війни. А тепер поговоримо про те, як артилерія остаточно змінила характер бойових дій і які виклики довелося долати захисникам міст після XVII століття.
У другій половині XVI століття військова справа розвивалася так само стрімко, як і науки та ремесла епохи Відродження. А XVII століття історики нерідко називають «століттям воєн», бо більшість європейських держав або воювали між собою, або потерпали від громадянських, міжконфесійних чи династичних конфліктів.
Тоді ж з’явилися перші професійні армії, а військове мистецтво вийшло на новий етап розвитку. Ще наприкінці XV століття зброярі навчилися відливати чавунні ядра, які поступово витісняли кам’яні. Гармати почали встановлювати на лафетах — спеціальних підставках. Незабаром хтось із винахідників прикріпив до них колеса — і це стало справжнім проривом. Тепер артилерію можна було швидко переміщувати полем бою і використовувати там, де найбільш потрібно.
Різні види ядер, виготовлені з каменю, заліза та свинцю, XVI ст.
Зразки німецької артилерії XVI ст.
Як могла міцна вежа, що століттями захищала мешканців замків, раптом стати для них загрозою? Причина — досить проста. Якість гармат вже давала змогу наводити їх відносно точно, а кількість — вести інтенсивний і тривалий обстріл. Декілька влучних пострілів — і верхівка вежі обвалювалася на самих оборонців. Якщо ж ядро влучало в діжку з порохом усередині башти, наслідки були катастрофічними. Вибух руйнував не лише саму вежу, а й серйозно пошкоджував прилеглі стіни. У результаті це значно полегшувало штурм для нападників.
Вихід знайшли завдяки новому типу фортифікацій — бастеям. Цю інженерну новинку в 1527 році запропонував німецький художник і теоретик Альбрехт Дюрер.
Альбрехт Дюрер (1471–1528) — німецький художник доби Відродження, математик і теоретик мистецтва.
Це були низькі, але дуже широкі башти, що виступали далеко за лінію мурів. Вони мали кілька рівнів для розміщення гармат. Інколи додатковий ярус для артилерії облаштовували просто на пласкому даху укріплень.
Їх будували з каменю, дерева із землею або навіть просто з ґрунту. Бастеї могли бути круглими, напівкруглими чи мати кілька граней — усе залежало від рельєфу місцевості й потреб оборони. А ще їх часто добудовували до старого замку, зміцнюючи його.
Бастея замку в Теребовлі, Тернопільська обл., сучасний вигляд
Нова Західна башта по типу бастеї Старого замку Кам'янець-Подільської фортеці, Хмельницька обл., сучасний вигляд
Українські землі швидко підхопили цей тренд: уже через 11 років після публікації ідеї Дюрера в наших фортецях почали зводити бастеї. Для XVI століття це стало блискавичним поширенням та використанням інформації.
Річ у тім, що, крім звичного супротивника — кримців, від яких за століття боротьби вже навчилися непогано захищатися, на обрії постала ще серйозніша загроза — Османська імперія. Турки мали дисципліновану армію, уміли вести планомірну облогу і, що найгірше, були вправними гармашами. Їхні перемоги та стрімке підкорення Балкан, низки східноєвропейських держав і середземноморських островів лякали навіть такі віддалені країни Європи, як Францію та Італію.
Кордони Османської імперії, кін. XVI ст.
Україна знову опинилася віч-на-віч із наймогутнішою військовою силою свого часу. Тож скрізь заходилися будувати нові укріплення й модернізувати старі. Друга половина XVI–XVII століття стали золотою добою українського фортифікаційного мистецтва. До цих героїчних часів належить більшість оборонних споруд, що збереглися до наших днів. Навіть якщо укріплення було зведено раніше, свого остаточного й довершеного вигляду вони набули у XVI–XVII століттях. Великі перетворення розпочалися з будівництва бастей. Тож у XVI столітті бастейний бум охопив українські землі — вони з’явилися у замках Бучача, Бережан, Меджибожа та багатьох інших міст.
Бастея Бучацького замку, Тернопільська обл., сучасний вигляд
Бастея Бережанського замку, Тернопільська обл., сучасний вигляд
Бастея Меджибізького замку, Хмельницька обл., сучасний вигляд
Поки німецькі фортифікатори експериментували з бастеями, італійці запропонували власну відповідь на артилерійську загрозу — бастіон. Це було муроване укріплення клиноподібної форми, зазвичай п’ятикутне. На відміну від традиційних веж, така конструкція залишалася відкритою з боку фортечного двору. Чому це було важливо? По-перше, гарматний вогонь із бастіона діставав ворога ще на підступах. По-друге, споруда надійно захищала рів і підніжжя мурів. А найголовніше — ці укріплення будували так, щоб оборонці мали змогу ефективно прикривати один одного. Завдяки цьому перехресний вогонь усував усі «мертві зони», де могли б ховатися нападники. В Італії такі споруди почали зводити ще наприкінці XV століття.
План італійського міста-фортеці Пальманова з виступаючими бастіонами, 1593
Гармати в бастіоні Дорошенка Чигиринського замку, Черкаська обл., сучасний вигляд
Бастіон Золочівського замку, Львівська обл., сучасний вигляд
В Україні набули поширення їхні родичі — пунтоне, схожі на п’ятигранні вежі з гострим носом, спрямованим у бік поля. На кількох рівнях і на даху розміщувалися гармати. Формально пунтоне мали бути з прямими стінами, але українські будівничі часто робили їх нахиленими, подібно до справжніх бастіонів. Так сформувався гібридний тип фортифікації — не зовсім західноєвропейський зразок, але надзвичайно ефективний для українських земель.
Вежа «пунтоне» Меджибізького замку, Хмельницька обл., сучасний вигляд
А чому просто не будували класичні бастіони за італійськими кресленнями? Невже українські інженери не знали про передові європейські фортифікаційні ідеї? Насправді — знали. Але проблема полягала у фінансах. Особливо з огляду на масштаби земель, які потребували захисту. В Італії кілька добре укріплених фортець могли контролювати ціле герцогство. А тепер порівняймо розмір Італії з Поділлям — краєм, через який татари, а за ними й турки, постійно проникали на територію України. Додамо до цього ще й різницю в силах: невеликі армії італійських князів навряд чи могли зрівнятися з численними військовими загонами південних сусідів України.
Ян Блау. Карта Італії, опублікована в «Атласі Майор», 1667 (справа). Гійом Левассер де Боплан. Карта Подільського воєводства, 1648 (зліва)
Щоб хоча б затримати вороже військо, потрібно було укріпити сотні замків, фортець і міст. А коштів для масштабних фортифікаційних проєктів не вистачало. Тому доводилося заощаджувати й шукати компроміси між ідеалом і реальністю.
Вдосконалення оборонних споруд у XVI–XVII століттях чудово простежується на прикладі Ужгородського замку, що належав магнатському роду Другетів. Спочатку це була класична прямокутна фортеця з невеликим внутрішнім двориком та наріжними вежами з напільного боку. Згодом її значно зміцнили, оточивши ще одним поясом мурів із трьох боків. Четвертий при цьому не потребував додаткових укріплень — його надійно захищала прямовисна скеля, під якою текла річка.
Ужгородський замок, Закарпатська обл., сучасний вигляд
Ймовірно, після цих масштабних перебудов з’явилася легенда про секретні ходи, якими можна було пересуватися між поверхами, стежити за мешканцями замку й навіть залишати межі твердині. За переказами, лише господарі знали про ці таємні коридори. Нібито одна з доньок власника використовувала їх, щоб потай зустрічатися з коханим поза мурами замку. Але найгірше було те, що вона розкрила йому секретний маршрут.
Коли батько дізнався про цю зраду — адже витік військової таємниці вважався тяжким злочином, — він жорстоко покарав закоханих: хлопця стратили, а дівчину замурували живцем у стінах замку. Відтоді її привид, подейкують, блукає підземеллями в пошуках коханого.
А от таємничі лабіринти так і залишилися легендою, не підтвердженою ані розкопками, ані реставраціями. Натомість укріплення Ужгородського замку цілком реальні: старі мури посилили бастіонами й сухим ровом у дусі новоіталійської фортифікації. Щоб навіть стрімка скеля над річкою не стала слабким місцем, над урвищем звели пунтоне — спеціальну башту з майданчиком для гармат, яка перетворювала замок на неприступну твердиню. Відтоді його можна було захопити хіба що після тривалої облоги, адже лобовий штурм означав провал — новітні оборонні споруди не залишали шансів на успіх. Утім, те ж саме можна сказати про більшість добре захищених фортець того часу.
Ужгородський замок, Закарпатська обл., сучасний вигляд
Ужгородський замок, 1914
Пошуки оптимальної форми укріплень, здатних найкраще захистити твердиню від артилерійського вогню, були тісно пов’язані з ідеєю так званого ідеального міста. У добу Ренесансу в Західній Європі філософи й архітектори не лише вдосконалювали фортифікаційні системи, а й шукали спосіб створити простір, що був би водночас безпечним, зручним і гармонійним.
Ренесанс — історико-культурна епоха в Європі XIV–XVI ст., що характеризується відродженням інтересу до античної спадщини, розвитком гуманістичного світогляду та розквітом мистецтва, науки й освіти.
Вони прагнули поєднати військову ефективність із естетичною довершеністю, а укріплене місто — із уявленнями про досконале суспільство. Про це йтиметься в нашій наступній лекції — як фортифікація стала частиною грандіозних проєктів ідеальних міст, де оборона перепліталася з мистецтвом і комфортом для мешканців.
Закінчувалося XVII століття, а разом із ним відходила в минуле доба добре укріплених замків і фортифікованих міст. Міцні твердині більше не визначали хід воєн нового часу, де перемагали вже не товщина мурів, а майстерність професійних армій і дипломатичні маневри. Замки поступово втрачали оборонну функцію. Власники перебудовували їх у витончені палаци, розширювали стрільниці, перетворюючи на вікна, а бастіони засаджували деревами, облаштовуючи парки. У XIX столітті багато аристократів більше не цікавилися своїми старими й незручними маєтками. Покинуті фортеці поступово руйнувалися, а їхні камені розбирали для господарських будівель. У містах земляні укріплення зносили, звільняючи місце для бульварів і вулиць, а в селах бастіони просто розорювали під поля.
Підгорецький замок та парк, Львівська обл. Літографія XVII ст.
Наполеон Орда. «Острог», сер. ХІХ ст.
Наполеон Орда. «Корецький замок», 1850
Такий процес охопив всю Європу — і Україна не стала винятком. Бастіонна фортифікація, колись найпрогресивніша, нині збереглася фрагментарно. Лише поява у XIX столітті науки про архітектуру та початок системної реставрації дали змогу зберегти хоча б частину давніх укріплень. Проте навіть це не вберегло їх від руйнування: дві світові війни та радянська тоталітарна влада знищили або довели до стану руїни сотні пам’яток. Сьогодні особливо важливо охороняти ті твердині, що дійшли до нас крізь століття. Адже навіть незначне пошкодження може запустити процес руйнування, який зрештою позбавить майбутні покоління безцінних свідчень минулого.
Бастіон Олицького замку, Волинська обл., сучасний вигляд
Бастіон Дубенського замку, Рівненська обл., сучасний вигляд
Невже в XVII столітті історія фортифікації завершилася? Аж ніяк! Вона лише змінила формат. Оборонні споруди поступово втрачали риси міських твердинь і перетворювалися на ізольовані військові бази, приховані від сторонніх очей. Зразком проміжного типу такого комплексу — між міськими укріпленнями та суто військовим об’єктом — стала Київська фортеця (її також називають Печерською або Новокиївською), яку будували протягом XVIII–XIX століть на Печерських пагорбах.
Київська фортеця, зведена у XVIII-ХІХ ст., сучасний вигляд
Ще у 1678 pоці, коли турки оточили Чигирин і виникла реальна загроза Києву, гетьман Іван Самойлович наказав козакам вирити рови та насипати вали навколо Києво-Печерської лаври, щоб захистити православну святиню. У 1695 році навколо неї нарешті звели міцні мури коштом гетьмана Івана Мазепи.
Вал та Північна брама Госпітального укріплення Київської фортеці, сучасний вигляд
У Європі тим часом настала доба величезних оборонних комплексів із казармами, арсеналами, військовими складами та зброярськими майстернями. Такі масштабні фортифікації були під силу лише державам, що мали значні фінансові ресурси. На початку XVIII століття частина українських земель опинилася під впливом Російської імперії. Цар Петро І, прагнучи не відставати від європейських тенденцій, 1706 року наказав розпочати будівництво Печерської фортеці в Києві, яку згодом назвали Старою або Цитаделлю. Її ядром стали укріплення Києво-Печерської лаври, а значну частину Печерського пагорба перетворили на систему бастіонних споруд, що охопили широку територію.
План Києво-Печерської фортеці, 1783
Північна напівбашта Госпітального укріплення Київської фортеці, сучасний вигляд
Казарми Київської фортеці, сучасний вигляд
Це будівництво дорого обійшлося місту: близько 1000 будинків киян знесли, а їхніх мешканців просто виселили, не подбавши про нове житло. Цитадель неодноразово реконструювали та підсилювали, але найпоказовіше те, що її гармати були спрямовані не проти зовнішнього ворога, а на сам Київ. Чому так? Можливо, колоніальна російська влада таким чином планувала захищатися від самих киян?
Вал та Північна брама Госпітального укріплення Київської фортеці, сучасний вигляд
Попри всі зміни, фортифікація не зникла, а трансформувалася. У XX столітті оборонні споруди пристосовували до нових викликів: важкої артилерії, бронетехніки, авіаційних ударів. Окремі фортеці поступилися місцем розгалуженим укріпленим районам і протяжним лініям захисту. Будівництвом уже займалися не архітектори, а військові інженери.
Сьогодні безпека міста — це не тільки стіни, а й контроль над небом, адже в ХХІ столітті головну загрозу становлять ракети й дрони. Як показує наш гіркий досвід, без потужної ППО в умовах сучасної війни міста залишаються фактично беззахисними. Від бастей XVI століття з їхніми товстими мурами й гарматами оборона еволюціонувала до високотехнологічних систем. Проте як тоді, так і тепер усе залежить від швидкості реакції та майстерності тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях. Колись це означало лити окріп на ворогів, які штурмували вали та частоколи, нині — керувати радарами, перехоплювачами та сучасною зброєю. Хоча й сьогодні цілком актуальними залишаються різні захисні споруди: бункери й спеціально обладнані підземні укриття, що рятують життя під час спустошливих атак артилерії та авіації.
У військовій справі за останню тисячу років змінилося майже все, крім одного: завжди були ті, хто створював засоби знищення, й ті, хто дбав про безпеку людей. Нам залишається дякувати захисникам і працювати над творенням такого світового порядку, де не буде місця війні, вбивствам та спустошенню. Творчий потенціал людства має спрямовуватися на утвердження найкращого захисного механізму — розквіту свободи, гідності та людяності як осердя цивілізації. Важливо досягати порозуміння між народами й спільнотами, де для ворожнечі не залишиться місця. І, нарешті, дбати про збереження природного середовища планети, яка щедро дарує нам все необхідне для підтримання життя.