Мапа своїх. Харків. Частина 1
Пам’ятаєте, як ми досліджували Київ? Вишукували, хто і як доклався до його історії? Але Київ — це лише один шматочок великого пазла під назвою «Україна». Сьогодні ми вирушаємо на схід, де нас чекає Харків.
Харків — це не просто місто на мапі. Це живий організм, що формувався століттями, місце, де кожна вулиця має свою легенду. Ми звикли сприймати історію крізь призму відомих подій та постатей, але справжня магія криється в маленьких оповідках, у тих ниточках, що сплітають неповторну тканину міста. Харків неможливо зрозуміти, не дослідивши його багатонаціональний характер. Це місто — результат спільної творчості українців, поляків, караїмів, німців, євреїв та багатьох інших народів, що жили тут у різні часи. Ми побачимо, як переплетені їхні долі, як вони взаємодіяли, творили та збагачували культурний простір міста.
Наша подорож складатиметься з трьох частин. У першій частині ми зануримося в історію родини Алчевських, яка відіграла ключову роль у формуванні економічного й культурного простору Харкова. Розглянемо, як Олексій та Христина Алчевські розвивали банківську справу й освіту та підтримували українську національну ідентичність.
У другій частині дослідимо вплив польської громади на архітектурний ландшафт Харкова. Подивимося роботи видатних польських архітекторів: Болеслава Михаловського, Здислава Харманського й Олександра Ржепішевського та поговоримо про їхній внесок у створення унікального мультикультурного міського простору.
У третій частині ми познайомимося з історією караїмської громади Харкова. Розглянемо діяльність підприємця Йосипа Стамболі, інженера Даниїла Черкеса та режисера Михайла Аваха, без яких історія міста і саме місто були б зовсім іншими.
Харків — це не просто будинки та вулички, не лише заводи, метро чи університет. Насамперед це окремий всесвіт, який створили люди. Тому спробуємо відкрити для себе новий Харків. Місто, яке стало «спільнопроєктом» багатьох народів. Готові до подорожі?
Сьогодні ми зануримося в культурний простір Харкова через історію однієї непересічної родини — подружжя Олексія та Христини Алчевських.
Родина Алчевських, 1860-ті
Олексій Алчевський — це справді легендарна особистість. Він був фінансовим генієм, мільйонером, який не тільки вмів заробляти гроші, а й розумів, як правильно інвестувати їх. Наприклад, у створення банку!
Олексій Алчевський (1835–1901) — український промисловець, банкір, громадський діяч, меценат.
Річ у тім, що у XIX столітті банківська система працювала зовсім інакше, ніж нині. Кредити давали, але не всім і не довготривалі. Позики отримували здебільшого заможні та впливові люди — під заставу коштовностей чи товарів. Коли в 1861 році скасували кріпацтво, дворяни почувалися розгубленими. Вони більше не могли вести господарство у звичний спосіб, а платити найманим працівникам не вміли або не хотіли. Це призвело до браку коштів, занепаду маєтків і неминучої необхідності отримати позику. 1871 року Олексій Алчевський пропонує карколомне рішення: «А що як видавати кредити під заставу земельних ділянок? І не на пів року, а на десятки років?». Так народжується перший в Російській імперії приватний акціонерний банк — Харківський, який видає довготривалі кредити під заставу землі.
Будівля Харківського земельного банку (1898, архітектор Олексій Бекетов), поч. ХХ ст. Джерело: «Харків, що манить»
Здогадуєтеся, що із цього вийшло? Дворяни брали кредити, швидко проїдали свої статки, а коли наставав момент повертати кошти, часто виявлялося, що повертати нічого. Як наслідок — їхні заставлені землі та інша нерухомість переходили у власність банку. Але замість того, щоби просто накопичувати ділянки, банк використовував їх як фінансовий актив: продавав або здавав в оренду підприємцям і селянам. Завдяки банку Алчевських селяни могли взяти вигідний кредит та інвестувати отримані кошти в купівлю землі чи техніки. Промисловці своєю чергою використовували це як можливість залучити кошти на розширення бізнесу.
Інтер’єр будівлі Харківського банку, поч. ХХ ст. Джерело: «Харків, що манить»
Логічно, що від цих змін місто мало лише плюси й активно розвивалося. Ось вам проста статистика.
1867 року в Харкові жило майже 60 тисяч людей, а в 1897-му — уже 170 тисяч! Чому? Бо банк фінансував розвиток промислових підприємств, а ті своєю чергою створювали робочі місця. Люди шукали роботу й переїжджали до міста — так Харків перетворився на центр тяжіння для інвесторів та майбутніх трударів. Звісно, ці зміни сталися не лише завдяки банку. Але визнаймо, що інвестиційна діяльність Олексія Алчевського відігравала тут не останню роль.
Новим викликом для Харкова, що переживав бурхливе економічне зростання, став розвиток освіти. Адже індустріальне суспільство потребує не звичайних ремісників чи неосвічених селян, а кваліфікованих спеціалістів: інженерів, механіків, бухгалтерів, підприємців. Прогресивні містяни розуміють необхідність і важливість інновацій, тож незабаром у місті починає вирувати освітнє життя.
1885 року відкривається Харківський технологічний інститут — перший технічний заклад вищої освіти в Наддніпрянській Україні.
Харківський політехнічний інститут (1885, архітектор Олексій Бекетов), кін. ХІХ ст. Джерело: Національний технічний університет «Харківський політехнічний iнститут»
Паралельно розвивається і шкільна освіта: працюють приватні та державні гімназії, професійні училища. З 1886 року в місті починає діяти громадська бібліотека. До усього цього також доклалися Алчевські. Наведемо кілька прикладів.
За підтримки Олексія Алчевського був створений Харківський публічний бібліотечний фонд. Це місце стало важливим для містян, адже там вони могли читати, навчатися та відкривати для себе світ.
Харківська громадська бібліотека (1901, архітектор Олексій Бекетов), поч. ХХ ст. Джерело: «Харків, що манить»
І знаєте, що цікаво? Ця бібліотека працює і досі. Нині це Харківська державна наукова бібліотека імені В. Г. Короленка — друга в Україні бібліотека за обсягом фондів.
Харківська громадська бібліотека (1901, архітектор Олексій Бекетов), сучасний вигляд
Може скластися хибне враження, що родина Алчевських — це лише про бізнес і виключно про Олексія. Але це не так. Алчевські — це бренд, який створювали двоє. Якщо Олексій Алчевський змінював насамперед економічний ландшафт Харкова, то його дружина, Христина, зосередилася на культурі й освіті. Та й так зосередилась, що верхівка імперії почала нервово смикатися. Річ у тім, що робота Христини була спрямована передусім на жіночу освіту, ба більше — на українську жіночу освіту.
Христина Алчевська (1841–1920) — українська педагогиня, організаторка народної освіти, меценатка, письменниця.
1862 року Христина Алчевська власним коштом відкрила першу Харківську жіночу недільну школу.
Недільна школа Христини Алчевської (1912, архітектор Олексій Бекетов), поч. ХХ ст. Джерело: Харківський гуманітарний університет
Це був не просто «курс крою та шиття», а повноцінна освіта. Селянки, міщанки, хатні робітниці — усі, кому зазвичай казали «Навіщо тобі грамота?» або ж «Ти не маєш про це навіть мріяти!», приходили сюди та вчилися. У школі не було жодних вікових чи соціальних обмежень: якщо жінка хотіла здобути освіту, вона завжди була там бажаною гостею.
Нині в цій будівлі розташований Харківський художній музей
Христина Алчевська підтримувала педагогічні експерименти й застосовувала інноваційні методики. Вона запровадила систему щоденників для кожної учениці, де фіксувалася її особиста історія та успіхи. Заняття проходили у формі бесід, пояснень і практичних вправ.
Христина Алчевська разом з ученицями, поч. ХХ ст. Джерело: Інтернет-видання «Історична правда»
Для вивчення іноземних мов у школі активно використовували звуковий метод викладання граматики. Тоді це був справжній прорив, так само, як використання штучного інтелекту на уроках сьогодні. Імовірно, багатьом із вас знайомий цей метод. Спочатку учениці слухали, як правильно звучать слова, потім вимовляли їх, а вже після цього переходили до письма. Тобто ніякого зубріння правил — тільки живе сприйняття мови! За роки роботи школи Христини Алчевської тут здобули освіту понад 17 тисяч жінок! Це дійсно потужний результат для навчального закладу ХІХ століття, яка захоплює і досі.
Христина Алчевська з колегами, 1890-ті
Маю зазначити, що школа була надзвичайно важлива для міста. І не лише через те, що надавала можливість жінкам навчатися. Школа стала культурним майданчиком, осередком українізації. У часи, коли Російська імперія активно викорінювала українську мову з освіти, науки й літератури, Алчевська створила простір, де ця мова не просто існувала — вона жила, розвивалася і міцнішала.
Христина Алчевська читає своїм ученицям, поч. ХХ ст. Джерело: Інтернет-видання «Гендер в деталях»
Саме в цій школі жінки мали змогу, інколи вперше, відкрити для себе багатство української літератури: прочитати «Кобзар» Тараса Шевченка, обговорити творчість Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного чи Івана Франка. Алчевська прагнула, щоби жінки читали не лише для задоволення, а й формували за допомогою літератури національну свідомість. Вона розуміла: хочеш змінити суспільство — навчи його читати та розкажи, що треба читати насамперед.
Саме тому пані Христина стала авторкою тритомного покажчика «Що читати народу?» — своєрідного мастріда XIX століття. Там і Шевченко, і Франко, і Леся Українка — словом, усе, що заборонялося, але було страшенно потрібне. Так в умовах жорсткої імперської цензури Алчевська вела культурну боротьбу, просуваючи українське слово.
Титульна сторінка першого тому покажчика Христини Алчевської «Що читати народу?», 1888. Джерело: Інтернет-видання «Гендер в деталях»
Чим ще займалися Алчевські? Крім запуску фінансових та освітніх проєктів, вони насамперед фінансово підтримували харківську громаду (ту саму спільноту українських інтелектуалів, які в другій половині ХІХ століття всіма силами сприяли національному обʼєднанню українства).
Харківські громадівці, поч. ХХ ст.
Варто не забувати й про їхні своєрідні акції протесту, як-от встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку. Так, вам не почулося! Перший в Україні бюст Кобзаря з’явився в Харкові на території садиби Алчевських. Міська влада не дозволила поставити його в центрі міста, тому памʼятник встановили у приватному дворі. Це був справжній виклик імперській владі, яка забороняла вшановувати памʼять Тараса Григоровича. Але для Алчевських національна пам’ять була важливішою за офіційні заборони. Цей пам’ятник став символом українського Харкова.
Пам'ятник Тарасу Шевченку в Харкові, встановлений коштом родини Алчевських, 1898
Родина Алчевських — унікальний приклад того, як окремі ініціативи можуть сформувати потужну систему, що змінює суспільство. Олексій Алчевський заклав фінансові підвалини розвитку міста: забезпечив доступ до кредитів та стимулював його економічне зростання. Христина Алчевська розбудовувала культурний простір і розвивала українську жіночу освіту. Завдяки цим людям Харків став містом динамічних змін.
Родина Алчевських, 1880-ті
Спадщина Алчевських залишається важливим дороговказом того, як економіка, культура й освіта можуть розвиватися разом, формуючи український простір. Цей приклад важливий і для нашої «Мапи своїх». Адже він засвідчує який колосальний вплив мали українці на розвиток українського Харкова.
На самому початку розмови ми згадували, що Харків — це окремий всесвіт, до створення якого долучилося чимало людей. Вони відрізнялися вірою, походженням і, звичайно, мали різні погляди на власне майбутнє. Але всі вони були творцями цього міста. Хто ж ще, крім родини Алчевських, доклався до розбудови Харкова? Про це поговоримо у другій частині нашої лекції. Не пропустіть!