Мапа своїх. Харків. Частина 3
У двох попередніх лекціях про Харків ми занурювалися в історію української та польської громад, які зробили вагомий внесок у розбудову Харкова, залишивши по собі здобутки в бізнесі й освіті, архітектурні шедеври й іншу культурну спадщину. Але, як я вже не раз наголошував, Харків — це місто, де переплітаються долі різних народів, кожен із яких додав свою унікальну фарбу до цього культурного полотна. Тож вирушаймо досліджувати ще одну важливу сторінку нашої «Мапи своїх» — історію караїмської громади. Попри свою нечисленність, вона відіграла значну роль у розвитку міста.
Нині пересічному харків’янину чи харківʼянці слово «караїми» навряд чи скаже багато. Можливо, вони пригадають смак хрусткого аяклаку (пиріжка з мʼясом, який готують караїми), а може, у пам’яті вирине старий, дещо дивакуватий будинок з арковими вікнами на Подолі… Проте караїмська спадщина в Харкові напрочуд важлива для історії міста, тож розповімо вам найцікавіше про неї.
Хто ж такі караїми? Це невелика етнічна група, що сповідує караїмізм. Це відгалуження юдаїзму, що поєднує риси юдаїзму, християнства та ісламу.
Фото з архіву караїмської громади Харкова. Джерело: Суспільне Харків
Представники цього народу можуть самостійно читати Старий заповіт та інтерпретувати його, не покладаючись на сторонні авторитети. Караїми мають самобутню культуру, якою справді пишаються. Де б вони не з’являлися, всюди будували «маленький Крим»: ставили кенаси (караїмські храми), поруч — мідраші (щось на зразок шкіл). І все робили зі смаком. Бо караїми — це не просто громада, а культурний феномен.
Караїмська кенаса в Києві (1902, архітектор Владислав Городецький). Нині тут розташований Будинок актора. Джерело: Архітектурні та природні пам'ятки України
Коли згадують караїмів, перша асоціація — це Крим. І не даремно, адже саме там століттями формувалася їхня громада, культура та традиції. Однак у XIX столітті караїми почали активно переселятися до інших регіонів, зокрема на Слобожанщину. У 1840-х роках у Харкові оселилося близько десяти караїмських сімей. 1897 року в місті жили вже 207 караїмів, що становило 0,2% населення.
Важливо розуміти, що це не була бідна чи маргіналізована громада. Навпаки, караїми традиційно були підприємцями й швидко зайняли важливе місце в економічному житті Харкова. Вони були піонерами тютюнової промисловості, засновували фабрики, займалися торгівлею, інженерією та наукою.
Але як і чому вони опинилися саме в Харкові? Річ у тім, що 1783 року Російська імперія анексувала територію Кримського ханства. У караїмів відібрали землю, і перспектива залишатися там була, скажімо так, не вельми приваблива. Тож народ почав масово пакувати валізи. Куди їхали? Багато хто подався в Османську імперію, бо там було тепліше: йдеться не тільки про клімат, а й про ставлення до них. Але частина все ж розселилася в містах України, зокрема в Харкові. Чому саме тут? По-перше, Харків тоді вже перетворювався на важливий торговельний центр, і для караїмів — чудових купців — це було перспективне місто. По-друге, їх приваблювала можливість отримати захист, адже російська адміністрація певний час намагалася ставитися до караїмів лояльніше, ніж до інших вихідців із Криму.
Як ми вже згадували, перша караїмська громада Харкова сформувалася наприкінці XVIII століття. До середини ХІХ століття вона виросла настільки, що потребувала створення кенаси. Це була не просто культова споруда, а серце громади, осередок її духовного життя та символ єдності.
Караїмська кенаса в Харкові (1893, архітектор Борис Покровський), кін. ХІХ ст. Джерело: Релігійно-інформаційна служба України
Тут не лише відправляли релігійні обряди, а й вирішували важливі громадські питання, проводили освітні та культурні події, що допомагали зберігати традиції. Кенаса також відбивала багатокультурність Харкова: серед численних храмів різних народів вона свідчила про те, що караїми стали невіддільною частиною міського життя.
Караїмська кенаса в Харкові (1893, архітектор Борис Покровський), сучасний вигляд. Джерело: Харків, що манить
Та караїмська громада Харкова була не лише носієм традицій, а й рушієм розвитку міста. Як і на своїй історичній батьківщині, в Криму, чимало караїмів у Харкові займалися торгівлею. Але не обмежувалися лише цією сферою. Йосип Стамболі, наприклад, став тютюновим магнатом — відкрив аж вісім тютюнових фабрик!
Йосип Стамболі (1877–1958) — караїмський купець, підприємець і благодійник.
Це було справжнім проривом для міста, адже до нього таких масштабних виробництв тут не було. Завдяки караїмським підприємцям тютюнова промисловість Харкова почала конкурувати із західноєвропейськими центрами.
Етикетка фабрики Йосипа Стамболі, 1910-ті
А ще були троє братів Кальфа, які теж володіли тютюновими фабриками. Їхня продукція була популярною не тільки в Харкові, а й експортувалася до інших регіонів імперії. Тютюнова промисловість сприяла економічному зростанню міста. Нові робочі місця, залучення інвестицій, розвиток суміжних галузей (від вирощування сировини до виробництва упаковки) — усе це позитивний вплив роботи караїмських бізнесменів.
Рекламний постер «Паліть цигарки фабрики торгового дому Братів Кальфа у Харкові», 1900
Караїми ефективно працювали і в інших галузях. Сімʼя Казасів, наприклад, була відомою своєю діяльністю в банківській та страховій сферах.
Родина Казасів, 1890-ті
Олександр Кефелі був знаним правником і громадським діячем, який активно захищав права караїмської громади. Саме завдяки йому караїми Харкова отримали можливість зберігати культурні й релігійні традиції в непростих умовах імперської політики.
А ось Даниїл Черкес зробив вагомий внесок у розвиток каналізаційної системи Харкова. Так-так, каналізація — не найромантичніше слово, коли говоримо про історію міста. Але будьмо відвертими: без неї Харків міг би й далі залишатися, скажімо так, містом з «автентичними» ароматами. І саме завдяки Даниїлу Черкесу ця ситуація змінилася. Що ж йому вдалося впровадити?
Даниїл Черкес (1870–1944) — інженер-технолог, педагог, громадський діяч, професор Харківського інженерно-будівельного інституту.
На початку ХХ століття Харків розвивався шаленими темпами: населення зростало, промисловість розширювалася, а от з очищенням міста було, м’яко кажучи, не дуже. І Даниїл Черкес взявся проєктувати сучасну каналізацію. Разом зі своїм колегою Михайлом Малишевським він розробив план, що передбачав майже 260 верст (приблизно 277 кілометрів) підземних комунікацій. На той час це була передова інженерна думка: нова система мала вирішити питання водовідведення на десятиліття вперед. Що важливо, каналізація не просто покращила побут харківʼян, а й суттєво знизила рівень смертності від інфекційних хвороб.
Будівництво каналізації в Харкові, кін. ХІХ ст. Джерело: Харківводоканал
Але Черкес на цьому не зупинився, а й задумався над тим, як зробити місто чистішим загалом. Адже, якщо навіть найкращі стічні труби забити горами сміття, ефекту буде небагато, згодні? Тому інженер розробив систему централізованого сміттєвивезення та запропонував створити спеціальний обозний парк для збору побутового сміття. І знаєте що? Цей комплекс, заснований за його ініціативою, працює досі!
Говорячи про караїмську громаду Харкова, неможливо не згадати про її культурний вплив. Один із найкращих прикладів — Михайло Авах, театральний режисер, який разом із Леонідом Юхвідом працював над лібрето легендарної оперети «Весілля в Малинівці».
Михайло Авах (1903–1972) — театральний режисер, сценарист, викладач режисури.
Джерело: Будинок Слово
Леонід Юхвід (1909–1968) — український письменник і сценарист.
Знаю, у багатьох ця оперета може викликати обурення, адже в радянський час показувала українців комічно, недолугими й простакуватими. Але це було спотворення!
Оригінальну виставу презентували 4 листопада 1937 року в Харкові, і це справжній феномен української сцени. Спочатку вона мала назву «Весілля в Зарянці», бо пташку малинівку ще називали зарянкою. Це була новаторська героїко-романтична оперета: колоритні персонажі, живий гумор, яскраві мелодії — усе, що робить українську культуру справжньою, невимушеною та народною.
Прем’єра оперети «Весілля у Малинівці». Харків, 1937
Харківський композитор Олексій Рябов створив музику, яка чудово передавала характер епохи, а постановка Аваха оживила цей світ на сцені.
Олексій Рябов (1899–1955) — український композитор, скрипаль і диригент.
Харківська прем’єра мала шалений успіх, і за постановку одразу взявся Московський театр оперети. Проте він не поставив вже готовий твір. У справу втрутилися радянські «редактори», адже оперета була «надто українською». Тому, як часто бувало за радянських часів, її почали переробляти і створили щось на кшталт «Франкенштейна» — московську версію. Її основна мета — мінімізувати український колорит, залишивши легку національну «екзотику». Це мало негативні наслідки: 1967 року на основі московського варіанту зняли відомий фільм, який став хітом, але з оригіналу в ньому залишилося небагато. Навіть народні пісні переважно замінили на радянські естрадні номери.
Постер до фільму «Весілля в Малинівці» (1967, реж. Андрєй Тутишкін)
Та попри всі намагання «відредагувати» оперету, «Весілля в Малинівці» залишилося в історії українського театру саме завдяки харківській версії. Це була вистава, яка говорила мовою народу, передавала його гумор, звички, пісенну традицію. Саме таким його побачив і втілив Михайло Авах — людина з караїмським корінням глибоко розуміла українську культуру й робила все, щоби вона розквітала.
Як бачимо, караїми залишили помітний слід у розвитку Харкова та української культури загалом. Їхня історія — не лише про адаптацію до нових умов після втрати рідного Криму. Це історія про спільнотворення, адже ця громада брала активну участь у формуванні Харкова як економічного, інженерного та культурного центру.
Йосип Стамболі та брати Кальфа заклали основи тютюнової промисловості, що сприяло економічному зростанню міста, створювали робочі місця та стимулювали розвиток суміжних галузей. Інженер Даниїл Черкес вирішив проблему міської каналізації, запровадив сучасні стандарти санітарії та зробив Харків комфортнішим і безпечнішим для життя. А Михайло Авах долучився до розбудови українського театру, створюючи вистави, що зберігали національну ідентичність навіть у часи утисків радянської цензури.
Караїми стали повноцінною частиною культурного простору Харкова та довели, що навіть маленька громада може впливати на історію великого міста, збагачуючи його традиції та допомагаючи рухатися вперед.
Отже, наша подорож Харковом добігає кінця, але його багатонаціональна історія продовжує жити в архітектурі, культурі та традиціях міста. Ми побачили, що український Харків створений не лише етнічними українцями. Поляки, українці, караїми, німці, євреї та багато інших народів не просто жили тут — вони творили, розбудовували місто, формували його економіку, науку та культуру.
Родина Алчевських продемонструвала, як підприємницький хист можна поєднати з культурним меценатством та підтримувати українську ідентичність у часи імперських утисків. Польські архітектори залишили Харкову унікальний міський ландшафт. Караїмська громада сприяла економічному розвитку та покращенню умов життя для всіх жителів міста.
Харків завжди був містом можливостей, де різні культури не просто співіснували, а збагачували одна одну. Головний урок, який варто винести із цієї історії:розвиток і процвітання можливі лише тоді, коли місто залишається відкритим до нових ідей, людей та культур. Ми творимо історію просто зараз, і наше завдання — не забувати минуле, а використати цей досвід для майбутнього.