«Медійні» інструменти впливу: ранньомодерна Україна. Частина 1
Привіт! Сьогодні ми вирушимо в минуле, щоб дізнатися, хто і як впливав на суспільну думку до появи телебачення, інтернету й соцмереж. Інфлюенсинг існував і тоді, хоча мав інші форми. Ми розглянемо інструменти, які з часом еволюціонували, але зберегли свою сутність: переконувати, повчати, розважати й таким чином впливати на свідомість людей та сприяти бажаним змінам.
До появи радіо наприкінці ХІХ століття інформацію передавали усно або через текст — написаний чи надрукований. Це відбувалося повільніше, ніж зараз, тому й зміни в суспільстві були не такими стрімкими.
Отож погляньмо, які засоби впливу на масову свідомість існували в ранньомодерну добу, приблизно з середини XVI до кінця XVIII століття, та які ідеї вони транслювали. Згадаємо, зокрема церковні проповіді, політичні прокламації еліти й перші газети, що розповідали про актуальні події, наприклад, познайомили європейців з козацтвом.
Незважаючи на існування університетів, друкованих видань, розвиток філософії, природничих наук та літератури, головним «акціонером» у сфері поширення інформації в ранньомодерну добу залишалася Церква.
Монах переписує книгу в скрипторії, XV ст.
Релігійні уявлення визначали, що вважати добрим чи поганим, бажаним чи небезпечним, гідним похвали або ж осуду. Навіть політичні еліти, пропонуючи власні моделі державного устрою, змушені були зважати на церковну систему дозволів і заборон.
Саме релігійні системи заклали моральні орієнтири, які ми поділяємо й нині: не вбий, не вкради, шануй батьків, проявляй милосердя (емпатію), не заздри, не лінуйся, не зазнавайся, будь відповідальним. Без цих засад людство навряд чи б вижило.
Рембрандт ван Рейн. «Мойсей та Десять заповідей», 1659
Але як поширювати ці ідеї, коли книги дорогі, а читати вміють далеко не всі? Церква, через своїх представників, не лише контролювала моральний стан суспільства, а й намагалася донести меседжі до кожного — від знаті до простолюду. Якби тоді існували соцмережі, вона б точно мала мільйони підписників, адже її успіх залежав від максимального «охоплення».
Для християнських спільнот одним із найдієвіших способів донесення інформації була проповідь. Її виголошували в храмах наприкінці недільного чи святкового богослужіння, а послухати приходили всі — незалежно від статусу чи достатку. Тому настанови та інформація, озвучені під час цього звернення, набували широкого розголосу.
Карл Блох. «Нагірна проповідь Ісуса Христа», 1877
Духівництво різних християнських конфесій — католики, православні, протестанти — зазвичай вирізнялося високим рівнем освіченості. Багато хто з них отримував не лише початкову, а й вищу освіту, читав античних філософів, цікавився природничими науками, історією, а подекуди — навіть астрологією та астрономією. Окремі теми з різних галузей знань впліталися у проповіді як ілюстрації до моральних настанов. Так слухачі дізнавалися те, що самостійно не могли прочитати в книжках.
Леонтій Тарасевич. «Нестор Літописець», кін. XVII – поч. XVIIІ ст.
Однак релігійні інституції поширювали не лише духовні орієнтири та розважальні оповідки. Вони також брали участь у палких політичних чи міжконфесійних дебатах. Ці дискусії розгорталися на сторінках рукописних та друкованих праць, у промовах на публічних майданчиках, але проповідь і тут залишалася надійним інструментом впливу.
Ранньомодерна Європа не була ані монорелігійною, ані однорідною всередині самого християнства. А проте у час, коли на Заході точилися криваві міжрелігійні війни, на теренах Речі Посполитої, зокрема й в Україні представники різних конфесій доводили свою правоту не силою, а словом — через інтелектуальні дебати й публічні суперечки, зберігаючи мир у суспільстві.
Диспут між християнами та юдеями, 1483
Вони вели між собою гарячу полеміку, намагаючись довести одне одному й усім довкола, що саме їхній «бренд» найкращий і дає прихильникам найвищі дивіденди. Цікаво, що методи, якими тоді користувалися, багато в чому нагадують сучасні: крім аргументів, заснованих на реальних поглядах конкурентів чи роз’ясненні власної позиції, часто використовувалися й гострі звинувачення — не тільки у реальних, але й у вигаданих недоліках або провинах з метою підірвати авторитет суперника.
Але як про це дізнавалися звичайні віряни? Тут знову на допомогу приходили проповідники — своєрідні медійники того часу. Їхнє завдання полягало в тому, щоб просто й зрозуміло пояснити складні речі та переконати людей у правоті своєї «партії» (на той час — конфесії).
Середньовічний проповідник
Розгляньмо один приклад. Уявіть, що ви живете у XVII столітті. Щонеділі разом з іншими вирушаєте до церкви, де крім молитви обов’язково звучить проповідь — потужний інструмент, який впливає на формування ваших поглядів, міркувань, на уявлення про добро і зло, справедливість та несправедливість, честь або ганьбу. Вона також формує те, як ви будуватимете свою загальну життєву стратегію, до якої мети маєте намір простувати і яку тактику виберете, аби її досягнути. Звісно, для вас буде важливим, щоб людина, яка виголошує ці слова, заслуговувала на довіру, мала гарну освіту й відповідала тим високим моральним якостям, яким сама навчає вірян.
Томас Воллі. «Джордж Вайтфілд проповідує в Болтоні, 1750», 1863
Київський митрополит Петро Могила це чудово розумів.
Петро Могила (1596–1647) — український церковний та культурно-освітній діяч, богослов, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1633–1647).
Засновуючи 1632 року Києво-Могилянський колегіум, він прагнув створити вищий навчальний заклад, відкритий для дітей з усіх суспільних станів, мріяв виховати освічене духовенство, здатне відповісти на виклики часу, дати якісну освіту хлопцям з українських родин, аби вони могли впевнено почувати себе в новому європейському політичному та інтелектуальному просторі, де освіченість стає важливою чеснотою, поряд з мужністю, мудрістю та відданістю Вітчизні.
Йоган-Ґоттфрід Шедель. Проєкт Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії, 1731
Петро Могила мислив стратегічно. Спершу він навчав своїх вихованців усьому, що належало знати освіченим людям того часу: граматиці, поетиці, риториці й філософії, яка охоплювала всі царини знання про людину й природу, включно з астрономією. Потім ті, хто хотів будувати духовну кар’єру, ставати священиками або приймати чернечий постриг, навчалися ще й богослів’ю. І лишень після цього вони могли здобути духовний сан, і не просто служити Богу, але й опікуватися ввіреними їм людьми.
Іван Щирський. Фрагмент «Тези Калачинського» із Афіною-Палладою та учнями Києво-Могилянської академії, XVII-XVIIІ ст.
А щоб їхня праця була більш ефективною і корисною для країни та її мешканців, Могила впровадив ще низку важливих реформ: систематизував порядок богослужінь, уніфікував церковні ритуали і поставив вимогу, щоби священники обовʼязково були «учительними», тобто щоб могли допомогти вірянам розібратися в складних життєвих ситуаціях і щоб після недільної літургії виголошували проповіді.
Евхологіон (Требник Петра Могили) — церковнослужебна книга, видана 1646 р., в якій вперше уніфіковано систему православної церкви в Україні.
Запитаєте, навіщо? А щоб:
1. У простій і зрозумілій формі навчати паству основам віри.
2. Пояснювати вірянам, як належить у повсякденному житті керуватися християнськими моральними настановами.
3. Переконувати людей, що варто дотримуватись позитивних моральних засад, адже це сприятиме як добробуту на землі, так і спасінню душі у потойбіччі.
4. А головне — спонукати людей до активної життєвої позиції, до того, аби вчитися підіймати самостійні рішення та нести за них відповідальність.
Принципи, якими керувалися проповідники, дуже схожі до тих, котрими й нині користуються лідери думок, звертаючись до своїх аудиторій. Проповідь мала бути гарно складеною, цікавою, переконливою, емоційною та повчальною, щоб впливати на свідомість та настрій слухачів. Для цього майбутні промовці вивчали риторику — науку про мистецтво складання та виголошування промов. Найпопулярнішим посібником була праця Кипріана Соареса, яку перевидавали понад 200 разів по всій Європі!
Кипріан Соарес (1524–1593) — іспанський духовний діяч, автор підручника з риторики.
Кипріан Соарес. «Про мистецтво риторики», 1629
У Києво-Могилянській академії, як і в інших європейських навчальних закладах, риторику викладали впродовж цілого року. Цей предмет і сьогодні вивчають у багатьох університетах, зокрема на факультетах права. Авторитет Петра Могили був надзвичайно високим, і в Києві він зібрав навколо себе чимало однодумців, які продовжували його справу. До їх кола належав, наприклад, Інокентій Ґізель, який 1669 року опублікував трактат «Мир з Богом чоловіку» — першу у східнохристиянському світі працю, присвячену аналізу природи людських вчинків.
Інокентій Ґізель (1600-ті–1683) — український церковний і культурний діяч, архімандрит прусського походження.
Інокентій Ґізель «Мир з Богом чоловіку», 1669
Як і Петро Могила, Ґізель був відкритим до нового, мав гарну освіту й розумів, що там, де закостеніла традиція суперечить реальному поступу життя, останнє завжди перемагатиме. Тому, навіть дбаючи про збереження чистоти віри, він уважав, що навіть богослів’я має розвиватися і вдосконалюватися в ногу з життям.
Тому у своїх настановах він намагався узгодити жорсткі вимоги релігійної моралі з реаліями повсякдення, відкрити людським емоціям, прагненням та потребам більше простору для реалізації. На той час ці питання вже розглядали в західному християнстві, тож частину своїх ідей Ґізель сміливо запозичив із європейської традиції. Він прямо писав: «Не соромно переймати чуже, якщо воно корисне для нас».
Український мислитель наголошував, що людина має право на помилки й на можливість їх виправити. Адже навіть той, хто нічого не робить, боячись оступитися, може помилятися у своїй бездіяльності. Людина наділена свобідною волею, сумлінням і розумом. Цього достатньо, аби орієнтуватися у світі, оцінювати власні вчинки та мати здатність активно діяти. Тож кожен повинен самостійно обирати свій шлях, відповідати за вчинки, проявляти активну соціальну позицію та прагнути до розвитку. Це було досить сміливо на той час.
Трактат Ґізеля був надто складним і обʼємним, щоб його могли читати недостатньо освічені віряни. Проте викладені в ньому ідеї доносилися до широкої аудиторії через проповіді. Так книга, створена для інтелектуальної еліти, почала впливати на свідомість пересічних вірян, розширюючи їхні уявлення про права, можливості, а головне — про потребу в активній життєвій позиції. Петро Могила, Інокентій Ґізель, Йоаникій Ґалятовський, а згодом і більшість українських проповідників навчали, що краще діяти, відкинувши сумніви, ніж нічого не робити, остерігаючись помилки.
Йоаникій Ґалятовський (1620-ті–1688) — український церковний і освітній діяч, архімандрит, письменник.
Ви запитаєте: як це вплинуло на хід історичних подій? Безпосередньо! Як гадаєте, чи змогли б козаки вибороти й утвердити Українську державу, якби дотримувалися звичних настанов про те, що активна життєва позиція завжди веде до гріха і погибелі? Звісно, ні! І хто знає, можливо, якщо б тоді існували тікток чи інстаграм, Ґізель записав би відео: «Не бійтеся нового, думайте самостійно», і воно б зібрало мільйони переглядів! А козацька еліта була б серед його найпалкіших фоловерів.
Однак, хоч релігійні інституції й мали «контрольний пакет акцій на інформаційні ресурси» і найбільшу аудиторію реципієнтів, а їхні служителі становили інтелектуальну еліту того часу, не тільки вони впливали на уми людей. Проповіді були не лише засобом морального наставлення, а й потужним інструментом комунікації, що формував світогляд суспільства. Через них духівництво доносило свої ідеї до всіх верств населення, створюючи єдиний інформаційний простір. Саме завдяки проповідникам моральні цінності, знання та політичні меседжі поширювалися навіть серед тих, хто не вмів читати або не мав доступу до книжок.
Проте суспільство не жило виключно під впливом церковного слова. З розвитком політичних процесів, друкарства та міжнародних відносин з’являлися й інші центри впливу. Українська шляхта та козацтво не лише брали активну участь у політичному житті, а й формували суспільні настрої через універсали, відозви, промови, друковані прокламації та навіть чутки. Як саме вони використовували свої «медіа» для формування громадської думки — дізнаємося в наступній частині нашої лекції.