«Медійні» інструменти впливу: ранньомодерна Україна. Частина 2

Школа
02.10.2025
Авторка й оповідачка — Ірина Ворожбит. Наукова консультантка — Лариса Довга
Останнє оновлення: 2025-10-03 10:21:02
Аудіо
Текст

Доброго дня, шановне товариство! Нині продовжимо розмову про те, як в Україні XVI–XVII століть представники політичної та інтелектуальної еліти вибудовували свої стратегії впливу на погляди і на свідомість громадян. 

 

У першій частині лекції ми з’ясували, що навіть до появи соцмереж, радіо й телебачення існували «інфлюенсери» та своєрідні мережі, за допомогою яких можна було доносити необхідні ідеї до споживачів.

 

Ми дізналися, що українські релігійні діячі, зокрема, Петро Могила та його послідовники, через проповіді поширювали освітні й моральні настанови, формували світогляд та сприяли впровадженню нових підходів до життя. Тепер звернімо увагу на ще одну вагому силу того часу — представників української світської аристократії: шляхту й козацьку старшину, які через панегірики, політичні прокламації та перші газети змінювали суспільну думку й впливали на політичні процеси тогочасної України.

 

Ян Матейко. «Шляхта в Речі Посполитій XVII–XVIII ст.», 1893

 

Вони здобули свій статус, захищаючи державу від зовнішніх ворогів та виборюючи її право на існування. А також завдяки участі у політичному житті: у дипломатії, у формуванні законодавства, у виборах короля, гетьмана або членів виконавчої та законодавчої влади. Посідаючи важливі державні уряди або просто провадячи судові процеси ці люди постійно потребували когось у чомусь переконувати. Ось чому постійно виникала потреба у своєрідній політичній «рекламі». До її формування частково долучалася і церковна верхівка, але здебільшого цим займалися світські особи.

 

У Речі Посполитій, до складу якої у XVI-му — першій половині XVII-го століття входили й українські землі, головними майданчиками для політичних дебатів були Сейм, Сенат та сеймики окремих земель.

 

Річ Посполита у XVI – 1-й пол. XVII  ст.

 

Якщо порівнювати з сучасністю, то Сейм можна вважати прообразом нинішнього парламенту, а Сенат — Кабінету Міністрів. Та політична системабула близькою до демократії: правителя обирали і він не міг ані спадково передавати владу, ані одноосібно ухвалювати рішення без згоди Сейму. На нижчому рівні діяли сеймики — прообрази наших обласних чи міських рад. Це були своєрідні шляхетські органи самоуправління, які опікувалися життям та благополуччям своїх регіонів.

 

Джакомо Лауро. Гравюра «Засідання Сейму Речі Посполитої», 1622 

 

Українська шляхта брала активну участь у політичному житті держави, відстоювала права руських, тобто українських, земель і завжди гучно підкреслювала свою суб’єктність та рівність з представниками інших народів, що входили до спільної держави. Вона формувала власні корпорації й чітко заявляла про свою присутність у політичному житті. Хоча б черезгасла на кшталт: «Ми — шляхта воєводства Руського» або й більш категорично: «Наша держава — це ми».

 

Шляхта мала широкі повноваження і можливості впливу практично на всі ключові сфери — оборону від ворогів, зовнішню політику, дипломатію, торгівлю, укріплення міст, запровадження податків тощо. Про необхідність розглянути ті чи ті питання король повідомляв воєводства спеціальним листом. Після цього відбувалися засідання сеймиків, де обговорювалися справи, ухвалювалися рішення та укладалися інструкції для послів — як саме діяти на Сеймі, як ставитися до прохань, пропозицій чи й вимог короля, у які альянси можна вступати і, головне, вирішення яких регіональних потреб слід домагатися в обмін на підтримку тих чи тих королівських розпоряджень і сеймових ухвал. 

 

Жан-П'єр Норблен де ля Ґурден. «Сеймик у костелі», 1775

 

Кожен представник мав право вето, тобто міг заблокувати будь-яке рішення, що розглядалося на загальнодержавному рівні. Тривалий час ця система функціонувала цілком ефективно, привчаючи шляхту до пошуку компромісів у суперечливих питаннях. 

 

Жан-П'єр Норблен де ля Ґурден. «Польський шляхтич», 1790-ті

 

Звісно, було непросто «притерти», як тоді казали, протилежні позиції, та так, щоб врахувати навіть потреби тих, хто залишався у меншості. Мистецтво «інфлюєнсингу», чи то пак лобіювання, парламентаризму, політичної гнучкості й уміння переконувати опонентів та прихильників, тобто впливати на свідомість оточення, в тій системі мусило досягати майже досконалого рівня.

 

У політичних дебатах переважало усне мовлення. Збереглося чимало промов, виголошених на засіданнях сеймів. Їх адресували насамперед освіченій частині суспільства. Ці виступи часто були довгими, а мова — складною і вишуканою, адже потрібно було продемонструвати вченість та ерудицію. Сьогодні такі тексти точно не користувалися б успіхом. Матеріали таких дискусій зазвичай друкували, поширювали у вигляді окремих брошур або навіть своєрідних листівок, які тоді виконували функцію газет. У таких текстах йшлося вже не про моральні засади, яких мали дотримуватися всі громадяни, а про способи вдосконалення політичного устрою держави, розширення прав і свобод її мешканців тощо. Оскільки пропозицій покращення було чимало, а постанови мусили прийматися одноголосно, то й лобіювання та збирання груп підтримки велося активно,  супроводжуючись відповідними інформаційними кампаніями.

 

Зверну увагу, що крім проповідей, промов та поширення друкованих текстів, діяв там ще один зручний інструмент — «черезтинне радіо». Плітки та чутки передавалися з вуст в уста, поширювалися на ринкових площах у торгові дні, і особливо ефективно працювали, коли потрібно було дискредитувати суперника. Відомий і нині прийом, чи не так?

 

Повернімося до виборів короля. Формально будь-хто зі шляхти міг брати у них участь. Це відповідало головному принципу політичної системи Речі Посполитої — рівності представників стану. Теоретично, навіть найбідніший шляхтич мав однакові права із найбагатшими та найбільш родовитими, про що з захопленням писав один із знаменитих річпосполитських мислителів XVI століття Станіслав Оріховський. 

 

Станіслав Оріховський (1513–1566) — річпосполитський письменник-публіцист, мислитель та історик руського (українського) походження. 

Але насправді все було складніше. Вирішальними ставало декілька факторів: належність до династичного роду правителів, поточна політична ситуація, міжнародна конкуренція за престол і підтримка впливових угруповань.

 

Вибори короля, підписання важливих міжнародних угод чи заключення Уній ставали своєрідними політичними шоу того часу: тривали довго, до участі у цих процесах зазвичай долучався весь політичний народ, а дебати, які передували прийняттю рішень, були палкими і ґрунтовними.

 

Ян Матейко. «Люблінська унія», 1869

 

Для прикладу візьмемо Сейм 1573 року, в результаті якого на престол Речі Посполитої обрали представника французької династії Генріха Валуа. 

 

 

Генріх III Валуа (1551–1589) —  король Франції (1574–1589), король Речі Посполитої (1573–1574). 

Зібрання відбувалося просто неба, на спеціальному полі. Для сенаторів збудували окремий намет — «шопу», а інша шляхта зібралася окремими громадами під хоругвами, тобто прапорами, своїх воєводств. Перед голосуванням представники кандидатів виголошували промови — це були справжні публічні дебати, у яких кожен претендент намагався презентувати себе як найкращий вибірдля держави.

 

Звісно, переконували не лише словами. Ще до початку елекційного Сейму претенденти на престол та їхні прихильники активно впливали на ключових гравців: сенаторів, лідерів політичних угруповань, шляхту, яка мала авторитет на місцях. Використовували всі доступні методи — від лестощів і обіцянок майбутніх привілеїв до добре спланованих інформаційних кампаній. 

 

Антуан Карон. «Гобелени Валуа», 1580

 

Це електоральне протистояння супроводжувалося друкованою агітацією: учасникам роздавали листівки та брошури з красномовними текстами, які доводили, що саме їхній кандидат найкращий.

 

Отож у політичному просторі ранньомодерної України так само, як і нині, дуже важливими були вербальні способи впливу на свідомість. Годилося все – промови на Сеймах чи у Сенаті, листування, публікація та поширення різного роду агітаційних матеріалів, у яких могли чи то вихваляти власних героїв та власну позицію, чи то ганити позицію опонентів, поширення різних чуток і пліток, створення антиреклами тощо. Схоже, що нині змінилися тільки носії інформації, а засади політичної боротьби залишаються ті ж самі, що й чотири століття тому.

 

Але ж не все життя держави і правлячих еліт зводиться до політичного протистояння або творення ситуативних чи сталих альянсів. Бувають події, які об’єднують навіть колишніх недругів. Наприклад, зовнішня небезпека, а тим більше несправедлива війна.

 

Україна була важливою частиною Європи, тому новини про події на її землях поширювалися на закордонних інформаційних майданчиках. 

 

Гійом Левассер де Боплан. «Мапа Диких полів або України з належними провінціями», 1648

 

Уже тоді набирала обертів друкована форма розповсюдження новин. Зокрема, через так звані «летючі листки» — тексти, які повідомляли про новини, а заодно формували довкола цих новин суспільну думку, порушували важливі питання для обговорення і навіть впливали на політику.

 

Однією з гарячих тем того часу були подвиги козацького війська у війнах проти Османської імперії, яка прагнула підкорити собі Європу. Козаки стали буквально героями газетних шпальт. Їх сприймали як потужну військову силу, мало не єдину, що здатна ефективно протистояти османській навалі стаючи важливим чинникомбезпеки всього регіону. 

 

Запорожці на чайках атакують османські галери, XVII ст.

 

Так поступово сформувалася ідея про Україну як передмурʼя Європи — форпост, що впливає на розвиток подій всього континенту. Наприклад, 1621 року англійське видання News from Poland опублікувало матеріал про військові успіхи козаків під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного в битві з Османською імперією. Це був один із тих випадків, коли українці стали героями низки європейських новин.

 

 

Петро Конашевич-Сагайдачний (близько 1582–1622) — гетьман Війська Запорозького (1616–1622), полководець, політичний діяч. 

Згодом західна преса широко висвітлювала події 1683 року — зокрема битву під Віднем. Польський король Ян Собеський запросив до війська українських козаків, і вони стали важливою частиною союзних сил. Збереглися свідчення про те, як монарх наголошував: «Треба дякувати Богові, що козаки служили нам». Учасник Віденської битви француз Франсуа Делерак згадував, що «не раз чув, як король вихваляв козацьке військо».

 

Козаки здобули в тих боях велику славу. У Європі захоплювалися їх знаменитим рейдом до гирла Дунаю на чолі з гетьманом Стефаном Куницьким, який відбувся у листопаді 1683 – січні 1684 років.

 

 

Стефан Куницький (бл. 1640–1684) — український військовий, політичний і державний діяч, гетьман Правобережної України (1683–1684).

Козацьку звитягу вшанували урочистою літургією у віденському соборі Святого Стефана за участі Папи Римського та імператора Священної Римської імперії. Про похід і здобуття турецьких фортець — Кілії та Ізмаїла — із захопленням повідомляли в австрійських, італійських, швейцарських та голландських виданнях. 

 

Порт Кілії у XV ст. Гравюра невідомого автора

 

Неапольське видання зазначало: «Козацький генерал Куницький завоював Поділля, Валахію і Татарію». А преса Цюриха інформувала своїх читачів, що козацький гетьман «прагнув дійти аж до Константинополя». Європейські газети високо оцінили внесок козаків у цю битву, і згодом про них почали писати навіть у тих країнах, де раніше мало знали про події на українських землях. Звісно, що козацьке військо завойовувало собі славу неймовірною воєнною звитягою, а не словесними баталіями. Але, чи була б ця звитяга такою знаною та прославленою по всій Європі, якби не тогочасні «засоби масової інформації» – газети, листівки, епістолярія та й ті ж таки чутки? Напевно ні.

 

А ще не слід забувати про вельми популярні у XVII столітті панегірики, тобто художні тексти, спеціально написані на прославу окремих людей чи подій, які зачитувалися на публічних урочистостях і публікувалися, багато оформлені ілюстраціями, стаючи справжніми витворами мистецтва. 

 

Панегірик Якоба Скварського єпископу Матвію Лубенському, 1621

 

Тоді це також був дуже вагомий елемент впливу на суспільну свідомість, адже саме завдяки панегірикам формувалося уявлення і про те, яким має бути досконалий державний муж, і про те, які цінності в житті спільноти є найбільш важливими. Там таки закладався реєстр власних, українських героїв, який залишається актуальним і нині. прославляючи їхню відвагу, звитягу, мудрість і патріотизм. Погляньмо бодай на поетичні панегірики, присвячені Петру Конашевичу-Сагайдачному чи Петру Могилі.

 

Титульна сторінка панегірика «Евхаристіон, або вдячність Петру Могилі», 1632

 

Петро Могила (1596–1647) — український церковний та культурно-освітній діяч, богослов, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1633–1647). 

Петра Могилу 1633 року кияни прославляють за те, що він наповнив українську землю цілющими водами освіти й особливої благодаті, заснувавши початкові школи та Могилянський колегіум, опікуючись друкарнею Києво-Печерської лаври, відновлюючи занепалий собор Софії Київської та низку інших храмів, а головне завжди дбаючи не про власну славу, а про благо своєї Вітчизни. Отже Петро Могила у цьому панегірику постає як герой і зразок для наслідування усім, хто хоче провадити суспільно корисне цивільне або духовне життя.

 

Будинок друкарні в Києво-Печерській лаврі, 1758

 

Натомість Сагайдачний стає важливим прикладом героя-воїна, для якого найвища цінність — це свобода Вітчизни. А вже здобувши свободу, він дбає і про збереження віри, і про права свого народу, і також про його освіту чи шпиталі. Мабуть на завершення нашої розмови варто навести чималеньку цитату, аби наочно показати, як і за що у XVII ст. українські панегіристи прославляли своїх, тобто наших, героїв:

 

Вольність — ось найважніша річ поміж усіма … 

освідчити можуть цю думку народи, 

бо вони до свободи ідуть од природи. 

Золотою у світі її називають… 

мужньо лицар у війнах до неї простує, 

не грішми, але кров’ю свободу купує. 

Запорозькеє військо ту вольність здобуло, 

бо служило Вітчизні старанно і чуло. 

І у хроніках давніх про те написали, 

Як вони противенців вітчизни збивали 

Морем, долом, і пішо, і кінно, бувало, 

Хоча ворог при зброї надходив навалом… 

…………………………………………..

Не одного з них мали провідцю-гетьмана. 

…………………………………………..

І Петро Конашевич гетьманив на славу, 

його рицарство знають усюди по праву. 

Запорозькеє військо – належить вважати —  

Для вітчизни потрібне, пора це вже знати. 

Україна цим військом себе захищає.

Сторінка з панегірика Касіяна Саковича «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», 1622

 

Історія повторюється. Сьогодні, коли наша держава протистоїть російській агресії, західні медіа знову пишуть про українців як про тих, хто захищає не лише свою землю, а й увесь демократичний світ. А ми знову шукаємо відповідних засобів аби гідно прославити своїх героїв — за відданість Вітчизні, за мужність, відвагу, за безмежну любов до свободи, за мудрість, за захист наших людей, нашої мови, освіти, культури…

 

Як бачимо, інструменти впливу змінюються, але їхня роль і завдання ті ж самі — переконувати, формувати думки, впливати, повчати, розважати. А ще — передавати найбільш важливі меседжі від покоління до покоління, аби люди пам’ятали, ким вони є і з якого славного роду. 

 

У ранньомодерний період цю функцію поширювачів інформації виконували Церква, політична та інтелектуальна еліта, а функцію засобів масової комунікації брали на себе проповідники, публічні промовці, рукописні та друковані видання. Але й тоді, як і тепер, у переліку політичних прав багато важили свобода слова, совісті й право на власну позицію. І хоча поширення ідей було основним інструментом захисту цих цінностей, за потреби їх відстоювали і в суді.

 

Також важливим каналом поширення інформації в той час була усна комунікація — проповіді, політичні промови, публічні дебати. Вони не лише формували суспільні цінності, а й ставали майданчиками для обговорення важливих подій.

 

Українська шляхта використовувала риторику для захисту корпоративних і національних прав таінтересів. Промови на сеймах були аналогом сучасних політичних дебатів і реклами. Козаки стали медійними героями. У західній пресі писали про їхні подвиги, формуючи імідж України як важливого гравця на геополітичній карті Європи. А панегіристи прославляли українських героїв, формуючи національний пантеон видатних людей, а заодно вкладаючи у свідомість українців ту систему цінностей, яка вартувала наслідування.

 

Вплив інфлюенсерів минулих часів не був таким швидким, як нині. Утім, вони формували суспільну свідомість, задавали моральні, політичні та культурні орієнтири. І хто знає — якби тоді існували соцмережі, можливо, ми б читали дописи Петра Могили чи дивилися відео про подвиги козаків десь в інстаграмі або в тіктоці!

 

: