«Театр — це субстанція, яка об’єднує і дисидентів, і байдужих, і небайдужих»

А. В. Усіх вітаю! Я Анастасія Ващук, і це проєкт «УКультура». В межах цього проєкту ми започаткували рубрику «Короткі історії тихого спротиву» — розповідаємо про людей, які на локальному рівні чинили спротив у Радянському Союзі. До когорти таких людей належить і Лариса Кадирова — актриса театру та кіно, народна артистка України та професорка Національної музичної академії імені Петра Чайковського. Ця розмова з Ларисою Хамидівною присвячена українському театру часів Радянського Союзу, тому, як актори, режисери та інші працівники театру протистояли тоталітарній системі.

 

Пані Ларисо, перше запитання, яке хочу Вам поставити: яким насправді був суспільний, зокрема мистецький, простір радянського часу? Наразі той період репрезентується в чорно-білому варіанті: наче тоді були або дисиденти, які свідомо й відкрито (акційно) боролися за те, щоб Україна здобула незалежність, або байдужі пристосуванці, яких влаштовувала «дешева ковбаса» і ніщо інше не цікавило. А чи була проміжна ланка між дисидентами та умовним байдужим загалом?

 

Л. К. Були й одні, й інші, й ті, хто посередині. Театр — це субстанція, яка об’єднує і дисидентів, і байдужих, і небайдужих. Наша вистава «Марія Заньковецька» стала першою ластівкою незалежності. Весь звукоряд ґрунтувався на Хорі Верьовки, на українських народних піснях. Ми говорили про любов до нашої землі, що викликало справжнє шаленство в залі. Давали по три вистави на день.

 

Лариса Кадирова у ролі Марії Заньковецької. Фото: Facebook/ Лариса Кадирова 

 

Лариса Кадирова в ролі Марії Заньковецької, 1979

 

А. В. Ларисо Хамидівно, в якому році поставили цю виставу?

 

Л. К. 1972 рік. У цей час я вже була знайома з Ліною Костенко, а Михайло Косів написав мені композицію про Івана Франка та Ольгу Рошкевич. І почали організовувати вечори Лесі Українки в міському лекторії, на одному з яких зібралися небайдужі люди. Професорка Львівського університету Неоніла Іванівна пропонувала читати тексти всіх наших поетес, які виїхали за кордон: Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Галина Мазуренко. Це був навіть не тихий спротив, а позиція людей, які живуть на цій землі.

 

Лариса Кадирова з Ліною Костенко

 

Я досі сповідаю такий підхід, кажу про нього своїм студентам. Коли ви їсте хліб цієї землі, ви не можете не знати її мову та історію, не знати свій рід. Як жити просто так? Наче пагінець: куди вітер подує, туди нагинаєшся. Тому дивовижно, пані Насте, що до мене приходять піаністи, яким начебто не потрібне слово, правда? Діти зараз вилюднюються у своєму внутрішньому світі, у пізнанні себе в ньому, пізнанні світу довкола. Це мене радує. Є й такі, у яких я чую спротив внутрішній. Мій студент ще до війни казав: «Вы шо меня не понимаете? Вы же меня понимаете, я говорю по-русски. Я понимаю то, что вы говорите по-украински, ну и всё». Я йому пояснювала. Зараз цей студент вивчив історію козацтва, поставив «Майську ніч, або Утоплена» Миколи Лисенка і захистився — доктор мистецтвознавства. Саме такі маленькі стежки прокладаємо. І ми не маємо за це сидіти в карцері.

 

Один розумний хлопець Данило взяв сонет Максима Рильського і запитує мене: «Для чого мені знати, як жив Рильський, як він себе поводив в радянські часи?». А я йому відповідаю, що був Максим Рильський, був Павло Тичина, був Василь Стус — безкомпромісна людина. Важливо знати і поезію Павла Тичини, який писав «О панно Інно!..» та «Сонячні кларнети», і поезію Максима Рильського, побувати в його музеї. Щоби зараз виходити на сцену, мало сказати: «Мені сподобалась поезія, тому я її читаю». Глядачеві, який сьогодні сидить у залі, цього недостатньо. Він має знати, що ви про неї думаєте. Отже, я визначила термін «мерехтлива естетика» — це багатогранність, сміливість, мінливість, відчуття характеру та психофізики. Розуміючи все це, думатимеш, чи варто ставити певні запитання.

 

А. В. Розкажіть, будь ласка, про викладачів, які надихали Вас у юності.

 

Л. К. У мене був викладач живопису в студії при Театрі Заньковецької у Львові — Володимир Антонович Осійчук. Ми з ним говорили вечорами, розбирали все, що я робила на сцені, яку лінію прокреслювала у просторі. Він надихнув мене поїхати у Ленінград і вступити в Академію мистецтв, у якій вчився Тарас Шевченко. Здавалося б, що спільного з акторством? Спільне те, що я прокреслюю лінію, яка залежить від того, що я знаю у мистецтві. Як я буду вбрана, яка епоха та жанр… 

 

У Ліни Костенко є прекрасний вірш про Мікеланджело. Мікеланджело запитали: «Коли вам привозять брилу каррарського мармуру, яким чином ви висікаєте чи п’яту, чи Давида, чи Мойсея?». Він відповів: «Я відсікаю все непотрібне — залишається тільки потрібне». Ми так само. Якщо будемо знати, хто такий Мікеланджело, його сонети, живопис, боротьбу з Леонардо да Вінчі, станемо багатшими. 

 

Читаючи Ліну Костенко, ви бачите не тільки її слова, а й ставлення. Це одразу помітно, якщо ви сидите візаві зі мною. Якщо ви дивитесь на мене, відчуваєте не тільки те, що я кажу. Існує спілкування вербальне і невербальне. Для мене найцікавіше невербальне спілкування: я бачу, як ви дивитесь на мене, що сприймаєте, відчуваю, чи є стіна, чи немає. Чи хочете ви пізнати, чи просто хочете знати, що і як було.

 

А. В. Ви прожили дитинство та юність у Львові. Як місто та його контексти вплинули на Вашу творчість?

 

Л. К. Я все життя прожила у Львові, з двох років. Мене сформував Львів: люди, бруківка, дивовижні лінії бароко — українського та європейського, псевдоготика, скульптури, які потрібно було розглядати тільки знизу догори, катедра, католицький собор. Це все вплинуло на мене.

 

Львів, гурма художників, дивовижні роди Крушельницьких, Туринів, їхня бібліотека. Вони запрошували мене до себе. Я страшенно бідувала. Не було що одягнути, а вони виткали мені суконку. Це були правдиві інтелігенти, яких вивозили родами. Мама казала: «Рано встали, а навпроти вже немає нікого, навіть господарку цю забрали. Так тихо, що ми і вночі не чули».

 

Лариса Кадирова (праворуч) з матір’ю Клавдією Кононенко та братом В’ячеславом, 1959 

 

А. В. Пані Ларисо, Вашу родину також вислали?

 

Л. К. Так, Столипін переселив рід Кононенків з-під Чернігова у Приморський край — окультурити та олюднити. Вони там хату поставили, криницю викопали, сади посадили, господарку мали. Своїм горбом все було зароблене. В одну ніч у 1937 році до них прийшли і сказали, що завтра вранці будуть розкулачувати. Баба Анна згадувала, що і не знала, що в неї стільки гусей та курей. Люди просто жили. Вона приїхала до нас у Львів. Казала, що у нас неправдива руська мова. Ставала біля вікна і розповідала: «Нас у гімназії вчили: “садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…”. Це мова руська, а що це у вас за мова галицька, вона ж діалектична». Ми знаємо літературну мову, яка базується на полтавсько-київському діалекті, але існує ще й гуцульський діалект. Коли я приїхала в Карпати, закохалася в можливість казати на туман «негура пливе». У Львові свій діалект, на Буковині — свій.

 

А. В. Ларисо Хамидівно, розкажіть, будь ласка, як Ви потрапили на навчання до Театру Заньковецької.

 

Л. К. Я прийшла до Театру Заньковецької у 1963-му. Мене не приймали, хоча я й отримала всі п’ятірки. 30 серпня мені подзвонили і сказали, що маю прийти наступного дня та скласти всі іспити (з літератури та історії СРСР). За один день все склала — і 1 вересня вже була на заняттях. Мене не приймали до останнього моменту, тому я пропадала там з ранку до вечора. Як дамоклів меч, висіла наді мною та думка, що вони можуть у будь-яку хвилину зі мною попрощатися.

 

Вистава «Гайдамаки» за твором Тарас Шевченко (реж. Володимир Грипич). Львів, 1963. Лариса Кадирова перша праворуч

 

А. В. Розкажіть про Вашу маму. Вона підтримувала вас в акторських починаннях?

 

Л. К. Мама притягувала людей, могла випити та заспівати. Вона організовувала для нас вечори, зустріч нового року, якісь ігри. Perpetuum mobile — така в неї була енергетика. До кінця свого життя вона була повна енергії.

 

Клавдія Миколаївна Кононенко — мама Лариси Кадирової

 

Мама часто казала: «Ти без мене пропадеш». Адже я була великим інтровертом, постійно боялася, що мене виженуть з театру. Там такі красиві люди, всі співають, а я що? А я тільки гнутися можу. Я була страшенно гнучка, тому мама повела мене в балетну студію Оперного театру. Мене прийняли, але треба було платити 10 рублів на місяць, яких у нас не було, адже мама працювала машиністкою. Я розуміла, що однаково потрібно рухатися вперед, ставати на дорогу пізнання, знати, до кого тягнутися. Тому все життя любила розумніших, мудріших, талановитіших за мене партнерів. Любила таких людей.

 

А. В. Пані Ларисо, якою була атмосфера навчання у театрі? Розкажіть, будь ласка, про Ваших викладачів.

 

Л. К. У 1960-х я почала виходити на сцену. Педагог зі сценічної мови Олександр Гай (грав Григорія Сковороду у фільмі «Григорій Сковорода» та Палійчука у фільмі «Тіні забутих предків») казав мені: «Ти читала Буніна “Антонівські яблука”? Якщо ні, як ввечері виходитимеш на сцену?». Я мала з одного краю сцени на інший нести віночок. А він запитував: «Як будеш нести віночок, якщо ти не читала?» Я бігла і читала. От він неймовірний був читець.

 

Олександр Гай у ролі Григорія Сковороди в однойменному фільмі 1958 р. (реж. Іван Кавалерідзе). Джерело: Державне агентство України з питань кіно

 

Олександр Гай (1914–2000) — український актор, професор Львівської консерваторії.

Режисер Володя Опанасенко теж потрясаюче читав поезії. Якщо Володя Опанасенко читав поезію, співав дуже красивим голосом, то Олександр вчив мене іти за логікою в думці, прокреслювати дієву лінію у творі.

 

У нас були прекрасні педагоги в студії при Театрі Заньковецької. Акторську майстерність у мене, Богдана Ступки, Богдана Козака, Наталії Лотоцької, Мирослава Коцюлима, які стали народними артистами, викладав актор Борис Хомич Тягно, учень Леся Курбаса. І не тільки учень — режисер. Борис Хомич вчив нас акторській майстерні за Курбасом, який був заборонений. Борис Хомич вчив бути «розумними арлекінами» (персонаж італійської Commedia dell'Arte — комедії масок), бути пластичними у жестах, тілі, голосі. Білий аркуш паперу — це не цікаво. А якщо ти будеш вписувати на цей папір перетворені в собі думки, головою будеш в Європі, а руками відчуватимеш своє, національне, з цього щось вийде.

 

 

Борис Тягно (1904–1964) — український режисер березільської школи, головний режисер Львівського українського драматичного театру імені Марії Заньковецької у 1948–1962 рр.

Тоді до театру прийшов Сергій Данченко, недооцінений до сьогодні, як і Борис Хомич та сам Лесь Курбас. 

 

 

Сергій Данченко (1937–2001) — український театральний режисер і педагог, художній керівник Київського державного академічного українського драматичного театру ім. І. Франка у 1979–2001 рр.

Лесь Курбас, дитя акторів, поїхав у Відень, вступив на філософський факультет Віденського університету. Я робила міжнародну конференцію у цьому університеті, на стінах якого висить пам’ятна дошка, присвячена Лесю Курбасу. Він знав: щоби створити своє, треба пізнати цей обшир, не тільки історії театру, а й філософії.

 

Любов, доброта, бажання пізнати — це головне, що може рухати людиною. Усе це базується на волі — «я хочу, я мушу». Підкріплюється любов’ю до людей, батьків, роду, землі, слова, пісні. Це такий огром, який може створити з людини не просто того, хто топче землю, а того, хто по ній ходить. Богдан-Ігор Антонич казав: «Людина не повинна топтати траву, бо вона теж жива. Це трава з кісток моїх». Тому ми маємо не топтати землю і, звісно, не плювати на неї.

 

А. В. Пані Ларисо, розкажіть про Сергія Данченка. Яким він був та як вплинув на Вас?

 

Л. К. У 1960-ті в Театр Заньковецької прийшов Сергій Володимирович Данченко — педагог, батьки якого — актори, тому він знав, що таке театр. 

 

 

Він опанував геологію і режисуру. Геологія — пізнання породи землі, знання природи органічної. Пізнання людської породи дало йому змогу бути не тільки театральним дипломатом. Він точно знав, як можна вмовити верхівку. Завдяки йому у нас йшла заборонена «Маклена Ґраса» Миколи Куліша. Це був друг Леся Курбаса. Я прийшла до Сергія Данченка і кажу: «Сергію Володимировичу, невдовзі Лесю Курбасу сто років, зробімо щось». Він відповів: «Іди до управління культури, до Вітушинського, і спробуй його вмовити». Це були 1970-ті вже. Я пішла до нього, а Дем’ян Іванович дістає УРЕ — Українську радянську енциклопедію, відкриває, а там написано: «Лесь Курбас — націоналіст, формаліст». Каже: «Як я можу дозволити?».

 

 

А. В. Хто ще вплинув на Ваше формування як акторки?

 

Л. К. Коли я вступила на навчання, щодня займалася з ранку до вечора. У бібліотеки ходила. Коли приїжджали кудись на гастролі, я обов’язково мусила обдивитися всі церкви. В одній з церков зустріла Олександра Дмитровича Гая, мого викладача зі сценічної мови. Він поцікавився, що я тут роблю, а я відповідала, що дивлюся лінію та колористику. Після цього Олександр Дмитрович взяв мене на роль Юльки у свою першу виставу «Сторінка щоденника».

 

У нас був педагог Володимир Прокопович Аркушенко — комік. Львів його обожнював. Він навчив мене усміхатися. Одного разу ми стояли всі в колі, він сказав щось, а я засміялася. Він помітив: «Ану ще посмійся, ти чому не усміхаєшся у житті? У тебе гарні усмішка та зуби, чому не усміхаєшся?». Тоді я вирішила усміхатися, хто б до мене не звернувся. Мені хотілося привітати ту людину. На що мені партнер казав: «Що ти либишся всім, не всі того варті». Але то моє єство.

 

 

Володимир Аркушенко (1925–1977) — український актор, у 1960-х рр. викладав сценічну мову в театральній студії при Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької. 

Моїм другом був Богдан Козак — інтелектуал, закінчив університет. У театрі було багато людей, які чинили спротив, частина з них «закінчили Сибір». 

 

Богдан Козак і Лариса Кадирова на репетиції вистави «Німий лицар» (1979, реж. Алла Бабенко) за Е. Хелтаї

 

Богдан Козак (1940–2024) — український актор, театральний режисер і педагог, академік Національної академії мистецтв України.

Був тоді засланий і Борис Мірус. У 1940-х створена перша студія при Театрі Заньковецької. Борис Мірус вступив і закінчив її, а потім в Києві вступив в Театральний інститут. Одного дня він йшов на навчання по Хрещатику, під’їхала чорна машина, відкрила двері, його посадили й вивезли в Сибір. Був засланий і Богдан Кох, який займався музикою та хором у нас в студії. Кох був людиною дивовижної порядності та чесності.

 

Джерело: Енциклопедія сучасної України

 

Борис Мірус (1928–2001) — український актор, який втілив понад 200 театральних і кіноролей, жертва сталінських репресій.

Багато хто здобув паралельні освіти — консерваторські, університетські, театральні, театрознавчі. Себто були люди, які знали не тільки свою професію. У нас був потрясаючий, царство йому небесне (минулого року його не стало), Юрко Брилинський. Мав голос. Всі казали, що йому треба до Хора Верьовки. Та Юрко відповідав: «Моє місце тут». Він знав польську та чеську мови, читав поезію. Себто були правдиві інтелігенти. Правдивий інтелігент не має знати тільки свою стезю, він цікавиться живописом, графікою. Я познайомилася з неймовірним Іваном Остафійчуком, який подарував мені три роботи, одна з них — «Квітка». Коли я поцікавилася, що це за квітка, він відповів: «Це незвичайна квітка-фантазія, це ти».

 

Джерело: «Збруч»

 

Іван Остафійчук (нар. 1940) — український художник, лауреат Шевченківської премії 2007 р. 

А. В. А яким для Вас був Львів — місто, у якому почався Ваш творчий шлях?

 

Л. К. Львів був цікавий не тільки архітектурно, тими ґратами та брамами дивовижними, бруківкою, а й сильними школами: живопис, кераміка, шкло, ткацтво. Львів дивовижний! А Вірменська церква біля театру…

 

А. В. Там були фонди Музею українського мистецтва, фантастична річ.

 

Л. К. Фантастична! Мене пускали туди подивитися на фрески з дивовижними очима. Я кажу своїм студентам: «Підіть в Музей Лесі Українки, підніміться на другий поверх, в останній зал, побачите портрет поетеси, писаний Іваном Трушем. Та це репродукція, не оригінал. Оригінал — в Музеї Труша у Львові. Якщо ви подивитесь на цей портрет, будете знати, що Леся Українка з Оленою Пчілкою, проїжджаючи, познайомились з Іваном Франком. 

 

Іван Труш. Портрет Лесі Українки, 1900

 

Леся їхала вже на страшну операцію на лівій руці. І якщо ви подивитесь на фотографію відкриття пам’ятника Котляревському, побачите, що Леся ховає ліву руку. Вона сиділа і награвала, а Труш сидів в куточку і писав її портрет».

 

Українські письменники на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903. Джерело: Український погляд

 

Ви подивіться на ці очі та згадайте Мадонну Рафаеля, яка представлена у Дрезденській галереї — очі одні й ті самі. Леся передчувала і свою долю, і долю народу. Сікстинська Мадонна несе свого сина та передчуває його долю. Заходьте в Музей Лесі Українки побачити цей портрет!

 

А. В. Розкажіть, будь ласка, про Вашу гру на сцені — яка вона?

 

Л. К. Я люблю паузи на сцені, адже найцікавіше відбувається під час них — дивовижне єднання глядача і актора. Зараз мої учні працюють над монологами. Я їм кажу: «Що є монолог? Моно і логос, але моно ніколи саме не буває».

 

Слово завжди присутнє на сцені. Навіть коли взагалі нікого немає, коли вночі в подушку читаєш монологи тому, хто тебе образив, все одно в тебе є партнер — ти і уявний об’єкт уваги. Найцікавіше — шукати в собі партнера і себе, казати: «Ти цього не знаєш, давай-но ми з тобою поговоримо про це, відшукаємо це».

 

Лариса Кадирова у ролі Мавки в спектаклі «Лісова пісня» за драмою-феєрією Лесі Українкик (реж. Алла Бабенко), 1987

 

Я веду концерти, тому придумала абсолютно інший спосіб спілкування. Мене садять у ложу. Там — сцена, там — зал, а я тут сиджу — ніби з’єдную це все. А як? Я кажу: «Зараз цілий блок буде пісень народних». Розказую їм про Тараса Шевченка, про його юність в майстерні у Карла Брюллова, як Шевченко з ним ходив дивитися на відому балерину Марію Тальоні. Розповідаю, як Шевченко сидів в майстерні, де висіли насиченого кольору оксамитові темно-бордові штори. Він дивився на ті штори. І що думав? «Я міг стати художником, а пишу вірші, за які мене саджають, доля така. Якби я двічі був рабом і мені сказали б стати ним втретє за те, що опаную віолончель, я пішов би, тільки щоб опанувати цей приголомшливий інструмент». Він був закоханий у звук віолончелі.

 

От це ядро було в театрі, коли ми там були. Якось я крокувала до театру за Борисом Васильовичем Романицьким (фундатор Театру Заньковецької, її учень та партнер). Він йшов до театру на 11-ту годину із прямою спиною. Заходить у театр — всі стоять і кажуть: «Добрий день вам». Борис Васильович був духовним камертоном театру.

 

Борис Романцький (1891–1988) — український режисер, актор школи Панаса Саксаганського. Співзасновник і керівник Театру імені Марії Заньковецької. 

Над інтелектуальним середовищем театру стояв Сергій Данченко, надзвичайно талановита людина. Він міг мовити і за Миколу Куліша, і за Річарда III, коли корона його заплуталася в сітях. Одного разу я запропонувала Сергію Данченку: «Давайте зробимо так: хай люди, які приходять до нас, клянуться, а клятву придумаємо». І ось їду я з Москви до Львова, а навпроти мене сидить старший чоловік. Познайомилися, звати його Корній. Виявляється, з одного села з Дмитром Гнатюком, з яким ми бігали разом. Корній досконало володів латиною. Я попросила його перекласти клятву, яку ми придумали для акторів. Тоді латина була для мене terra incognita. Привезла перекладену клятву Сергію Данченку. Актори, які вступали до театру, клялися. Ми зробили і «суди» над творчою людиною. Був прокурор, який звинувачував творчу людину, були адвокати і публіка. Ми вішали реквізит: бриль, посох, свитина чи намисто.

 

А. В. А Вас теж так судили?

 

Л. К. Мене теж судили. Звинуватили у тому, що я «суха», не дозволяю пробити себе і вилити всі свої емоції, що все логічно і докладаю. Я так плакала, серце кров’ю стікає, а вони казали, що «суха». До того ж, коли ми закінчували студію, я була така страшненька, що Зінаїда Дехтярьова казала мені: «Не вставай в профіль на сцені, тебе не видно».

 

А. В. Розкажіть, будь ласка, про Ваші ролі в театрі.

 

Л. К. Читає Борис Хомич розподілення ролей дипломної вистави («Зимовий вечір» Михайла Старицького) і каже мені: «Баба Наталя, 60 років, п’яничка». Я схоплююся з місця, біжу в туалет і реву. Не тому що я 60-річна баба Наталя, а через те, що вони думають, що я п’ю. Я ніколи в житті не пила. Не дозволяла собі, бо бачила, скільки горя від цього. Не палила, не пила і не дозволяла собі гуляти. Робота і робота.

 

Грала Марію Заньковецьку 22 роки, але не саму актрису Заньковецьку, бо неможливо зіграти генія. А людськість та її вподобання.

 

Лариса Кадирова у ролі Марії Заньковецької, 1977 

 

У Білорусі я грала в старих темно-синіх халатиках, що носили прибиральниці. Хустка, жовті рукавиці, віник і відро. Стою на виході, йде директор і каже мені: «Тікайте звідси, зараз актриса прийде, тікайте». Прийшли підмітати, а я стою. Дуже добре, коли тебе сприймають так, як ти хочеш. Що багатша людина всередині, то цікавіше її сприймають. Якось я грала виставу і підійшла до Івана Вакарчука, нагнулася і кажу: «Прошу ніжки підняти, є тут во, заберу». Він піднімав ніжки, не думав, що це вже я. Важливо, який колектив, у якому ти народилася як особистість, як актриса, народила оце ядро — інтелектуальне, музичне, університетське.

 

Разом з Василем Сергійовичем Яременком (який теж був фундатором театру) я грала у виставі «Король Лір». Він грав короля Ліра, я — Корделію. Кажу йому: «Василю Сергійовичу, а чому ви мені в очі ніколи не дивитесь?». Він ніколи не дивився в очі партнерам. А він мені відповідає: «Я стільки надивився порожніх очей, що краще заграю за тебе і за себе». Я таких не пам’ятаю. Мені так здавалося не через флер юності.

 

1969 

 

У Театрі Заньковецької були виставки, поетичні вечори — епіцентр львівського культурного життя. Ба більше, він був театральною Меккою. До нас приїжджали актори з потрясаючого Театру Мільтініса з Прибалтики та звідусіль з України, щоби подивитися вистави. І ми сиділи розмовляли у нас нагорі. Говорили і з білоруськими поетами. Я дивувалася тому, яка мова цікава, а вони казали, що її вже майже немає, залишилася тільки у поезії. Це страшно, коли нація втрачає свою мову, коли її немає.

 

А. В. Чи траплялись з Вами якісь кумедні випадки на сцені?

 

Л. К. У «Вій, вітерець!» у мене була смішна сцена. Я дуже хотіла у ній грати, підійшла до Надії Петрівни Доценко (дружина Бориса Васильовича Романенка). Вона каже: «Ви? Ну попрацюємо». Ми почали працювати, була лише одна репетиція, а це студійка, можете собі уявити!? Одна репетиція, і мене випустили на сцену. Партнером був Федір Стригун. У виставі він виносить мене померлу. Мало того, що я була сморчком, нічого не важила, а він говорить: «Ти що, не знаєш, як треба скластися, щоби мені було легко тебе виносити?». На наступну виставу вирішила скластися, та згадала про це, коли він вже виніс мене на сцену. Відкрити очі не можу, бо я ж мертва. По-моєму, глядач там, значить, я можу легенько підняти руку і покласти так, щоб йому було легко мене нести. А виявилося, що це було зі сторони глядачів. Я мертва підіймаю руку, кладу — в залі сміх. Думала, він вб’є мене після вистави, біг за мною через весь цей величезний коридор.

 

А. В. Ларисо Хамидівно, дякую Вам за надзвичайно цікаву розмову! Сьогодні ми говорили з Ларисою Кадировою — актрисою театру та кіно, народною артисткою України та професоркою Національної музичної академії імені Петра Чайковського, яка розповіла нам про життя українського театру в СРСР, непрості виклики, з якими стикалися актори, а також про власний творчий шлях.