За лаштунками української сцени. Частина 1
Вітаю! Чи були ви коли-небудь у театрі? Пригадайте ваші враження! Можливо, це була дитяча вистава, яку дивилися з батьками, або постановка класичного твору зі шкільної програми. А може, ваш перший візит у театр ще попереду? Сьогодні ми не розповідатимемо всю історію українського театру. Натомість поглянемо, яким різним він може бути та як віднайти щось цікаве й цінне для себе, переглядаючи ту чи іншу виставу.
Що ж таке театр? Саме слово «театр» — давньогрецьке. Так греки називали місце для проведення видовищ.
Театр Діоніса (бл. VI ст. до н.е.) — найдавніший театр у світі. Афіни, Греція, сучасний вигляд
Сьогодні театром називають вид сценічного мистецтва, у якому актори й акторки виконують певні дії перед глядачами. Природа театрального мистецтва — синтетична, адже театральні вистави поєднують засоби літератури, ораторства, музики, танцю, співу тощо.
Але найважливіше, мабуть, те, що театр — це джерело самопізнання. Зачарування несвідомим, цікавість до емоційних станів, зокрема страхів і тривог, до таємниць світобудови — без цього його просто неможливо уявити! Невипадково театр виростає з ритуальних і обрядових дійств. Саме через спільне виконання ритуалів та обрядів люди з давніх-давен пояснювали, як влаштований світ та відтворювали світові цикли, передусім життя і смерті.
Іван Соколов. «Ніч на Івана Купала», 1856
У реальному світі ми звикли використовувати раціональний спосіб пояснення будь-чого. Проте в театралізованих дійствах раціональне поступається чуттєвому досвіду, що спільно твориться акторами та глядачами.
Наведу приклад. Чи брали ви коли-небудь участь у вертепі? Можливо, грали Ангела, Чорта або Пастушка? Тоді ви зрозумієте, про що я кажу. Між іншим, вертеп — це унікальне явище української театральної традиції. Поговорімо про нього трохи більше.
Петро Сипняк. «Вертеп», 2004
Вважається, що вертеп — пересувний ляльковий театр — створили студенти Києво-Могилянського колегіуму в XVII столітті. Тоді театр був частиною навчального процесу. Спудеї навчалися, зокрема, через так звану шкільну драму. Викладачі писали твори, а студенти ставили за ними вистави.
Григорій Левицький. Фрагмент «Тези на честь митрополита Рафаїла Заборовського» із зображенням студентів Києво-Могилянської академії, 1739
Шкільну драму було доволі важко сприймати: зазвичай це були твори на духовні теми, з використанням алегорій, написані в складному стилі.
Шкільна драма — музично-драматична вистава на духовну тематику, що існувала в українському шкільному середовищі з кінця XVI до кінця XVIII ст.
Щоб адаптувати тематику шкільних драм для широкої аудиторії, студенти і придумали вертеп.
Який він мав вигляд? Уявіть двоповерхову деревʼяну скриню. На горішньому поверсі показували історію народження Ісуса, на нижньому — сатирично-побутові сценки.
Дерев’яна скриня Сокиринської вертепної драми, XVIII ст.
Сценки були завжди різні, сюжети залежали від контексту та винахідливості учасників вертепу. Не забуваймо, що вертеп — це ляльковий театр! Актори ховалися за скринею, водили ляльок та озвучували своїх персонажів. Крім тексту, у виставі звучала музика: окремою дійовою особою вертепних вистав був хор.
Вертепні ляльки. У центрі — порцеляновий оригінал XVIII ст.
Нині вертеп також надзвичайно популярний.
Вертеп у Хмельницькому обласному художньому музеї, 2023
Сучасна різдвяна драма автентично поєднує земне й небесне, трагічне й комічне.
Спільний музичний перформанс Харківського та Львівського театрів ляльок «Вертеп», 2023
Заохочую і вас долучитися до вертепного дійства! Як гадаєте, яка роль пасуватиме вам найбільше?
Між іншим, хоча вертеп виник у XVII столітті, він суголосний сучасним трендам партисипативного театру або театру співучасті. Наприклад, форум-театру Пауло Фрейре, театру пригноблених Августо Боаля, плейбек-театру. Чи чули про такі вистави? А може, відвідували їх?!
Пауло Фрейре (1921–1997) — бразильський педагог і філософ, теоретик критичної педагогіки.
Августо Боаль (1931–2009) — бразильський театральний режисер, письменник та громадський діяч, засновник «Театру пригноблених».
У театрі співучасті актори та глядачі спільно творять виставу, адже тут немає сталих сюжетів. Глядачів заохочують осмислювати свої соціальні ролі та втручатися в хід вистави, а не пасивно спостерігати за дійством. Такі партисипативні практики поширені й в Україні, зокрема серед акторів-аматорів. Також їх використовують як частину арттерапії. Театр співучасті — важливий інструмент роботи з травмою, особливо після повномасштабного російського вторгнення в Україну.
А тепер повернемося на пару століть назад і подивимося, як же розвивалася українська театральна культура після вертепних практик. Хоча професійний театр працював в Україні вже наприкінці XVIII століття, перший професійний україномовний театр (український класичний театр) зʼявився лише в другій половині XIX століття. Ви, певно, чули про театр «Руської бесіди» у Львові та Театр корифеїв у Єлисаветграді (так раніше називалося місто Кропивницький)? Це перші українські професійні театри, що постали під час національно-культурного відродження на українських землях у складі двох імперій — Австро-Угорської та Російської.
Театр «Руської бесіди» був заснований 1864 року у Львові та частково фінансувався Галицьким сеймом. Тут розквітла українська історична, побутова й міщанська драма. Ставили також західноєвропейські драматичні твори й навіть оперети.
Трупа театру «Руської бесіди»
Театр гастролював Галичиною, Буковиною і територією сучасної Польщі. 1875 року на його сцені виступав Марко Кропивницький — геніальний актор і фантастичний гуморист із Наддніпрянщини.
Марко Кропивницький (1840–1910) — український драматург, театральний актор і режисер, засновник українського професійного театру.
Саме він згодом очолив Театр корифеїв — перший український професійний театр на території Російської імперії. Цей театр, імовірно, міг би постати і раніше, якби не Валуєвський циркуляр та Емський указ, що обмежували розвиток української культури на підросійській Україні.
Трупа Марка Кропивницького (у центрі — Марко Кропивницький, ліворуч стоїть Марія Заньковецька), 1882 або 1883
У ті часи багатьом українським акторам доводилося грати в російських театрах. До прикладу, у Кременчуці ставили вистави російської трупи Григорія Ашкаренка, акторами якої були і Микола Садовський, і Марко Кропивницький. Проте ці постановки не мали попиту, тому театр потерпав від злиднів. Кропивницький, як ініціативний і далекоглядний культурний менеджер, порадив Ашкаренкові звернутися до міністра внутрішніх справ Михайла Лоріс-Мелікова за дозволом ставити вистави українською. 1881 року це прохання задовольнили.
А вже за рік Кропивницький створив власну трупу, яка швидко стала успішним проєктом. Усього 20 років тому, у 1861 році, скасували кріпацтво, і багато селян переїхало до міст. Це була ідеальна публіка, яка памʼятала про сільське життя, але вже потребувала міських розваг. Перша вистава театру «Наталка Полтавка» за п’єсою Івана Котляревського була справжнім тріумфом!
Сцена зі спектаклю «Наталка Полтавка», 2-а пол. XIX ст. У ролях: Наталка — Марія Садовська-Барілотті, Петро — Денис Мова
Кропивницький згуртував навколо себе цілу плеяду талановитих митців, зокрема трьох братів Тобілевичів і їхню сестру. Можливо, ви не впізнали їх за справжніми іменами, але точно чули їхні псевдоніми: Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті. Надзвичайний збіг талантів, як на одну родину, погодьтеся!
Іван Карпенко-Карий (1845–1907), Микола Садовський (1856–1933), Панас Саксаганський (1859–1940) — українські театральні актори й режисери, засновники українського професійного театру.
Марія Садовська-Барілотті (1855–1891) — українська театральна акторка, одна з перших українських професійних оперних виконавиць.
Ба більше, дружиною Миколи Садовського була Марія Заньковецька — зірка українського театру кінця XIX — початку XX століття. Саме ці митці та мисткині розвивали новостворений театр.
Марія Заньковецька (1854–1934) — українська театральна акторка, співачка, зірка театру корифеїв.
Як гадаєте, що відрізняє класичний театр від шкільної драми чи вертепу? Насамперед це акторська майстерність і репертуар, що відповідає духу часу. Корифеї ставили національні твори, зокрема пʼєси «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» Михайла Старицького, а також твори самого Кропивницького: «Дай серцеві волю, заведе у неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть».
Марко Кропивницький у ролі Стецька у виставі «Сватання на Гончарівці» за п’єсою Григорія Квітки-Основ’яненка, 1900-ті
Сцена з вистави «Як ковбаса та чарка, то минеться і сварка» за участі Миколи Садовського та Панаса Саксаганського, 1900-ті
На жаль, з 1885 року Театр корифеїв почав поступово розпадатися. Але українці пишаються ним і нині. Адже саме корифеї зробили українську мову повноцінною мовою великої професійної сцени. Ба більше, Театр корифеїв став вогнищем громадського життя, навколо якого гуртувалися свідомі українці.
Та життя не стоїть на місці! Прийшло XX століття, і те, що було актуальним для глядачів Театру корифеїв, уже не могло задовольнити запити нових поколінь української аудиторії. Тогочасні митці також прагнули творити по-новому. Так на нашій театральній сцені зʼявився новий геній — Лесь Курбас.
Лесь Курбас (1887–1937) — український авангардний режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, засновник театру «Березіль».
Для нього театр був не місцем масових розваг та лицедійства чи вдавання ролей перед публікою. Курбас перетворив сцену на справжню лабораторію для створення нових — авангардних — театральних підходів. Чим же дивував цей режисер?
Курбас не заперечував класичну спадщину корифеїв, але вважав, що нові українські еліти потребували нових сенсів та форм вираження. За словами митця, традиціям треба ставати на плечі, не схиляючись перед ними. Курбас прагнув концептуально осмислити українську культуру, а не зображати її етнографічно-побутову оболонку. Наприклад, постановка «Гайдамаків» Шевченка, за задумом режисера, не мала відображати історичні події Коліївщини. У своїй виставі Курбас втілив ідею синтезу мистецтв, яка неймовірно захоплювала його, а сюжет переосмислив в античній естетиці.
Сцени з вистави «Гайдамаки» (реж. Лесь Курбас), 1920
1922 року Курбас заснував мистецьке об’єднання «Березіль», що стає театром пошуку й експерименту, дослідження несвідомого й символічного.
Правління Мистецького Об’єднання «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом, 1925
Актори Мистецького Об’єднання «Березіль»: Януарій Бортник, Ганна Бабіївна, Лесь Курбас, Валентина Чистякова, Фавст Лопатинський, Зінаїда Пігулович, 1922
Режисер сміливо запроваджував інноваційні підходи. Зокрема і спецефекти! Наприклад, у виставі «Джіммі Гіґґінз» Курбас демонстрував відео на екрані, що символізувало потік підсвідомості головного героя.
Сцена з вистави «Джіммі Гіґґінз» (реж. Лесь Курбас), 1927
Важливо, що він не прагнув вразити глядачів новітніми технологіями. Мета цього прийому — точніше реалізувати мистецький задум. Усе, що відбувалося на сцені, мало втілювати режисерське бачення: глибоко, цілісно та узгоджено.
У «Березолі» великого значення надавали комплексній акторській освіті. Як казав Лесь Курбас, «театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра». Саме тому акторам «Березоля», «крім театральних дисциплін, читали лекції з античної філософії, історії світового театру, живопису та танцю».
Актори театру «Березіль» за роботою в Театральному музеї, 1928–1929
Як бачимо, авангардний театр значно розширив уявлення про компоненти професійної акторської майстерності. «Березіль» ставив високу планку перед і театральними діячами, і перед публікою. Тож підхід Леся Курбаса заслужено назвали театральною революцією.
У XX столітті традиція авангардного театру переривається. Сьогодні в Україні авангардну естетику активно розвиває театр «Дах». Він створює живу творчу екосистему, де зустрічаються музика, перформанс, соціальна критика, традиція та експеримент.
Актори театру «ДАХ» на репетиції у фойє театру, 2020
Навколо «Даху» виникли й інші мистецькі проєкти, зокрема етногурт «Даха Браха», фрик-кабаре Dakh Daughters, театр поезії DakhTrio. Театральні форми, у яких вони працюють, — це не лише спосіб вираження митця, а й простір для інтелектуальної роботи глядачів та їхньої комунікації з акторами й акторками.
Фото з вистави «Сон Аліси» театру «ДАХ», 2019
Такі постановки — чудова нагода замислитися про те, що я бачу, що це говорить про мене, про мою країну, про наш час. Коли матимете нагоду відвідати їхні вистави, раджу обовʼязково спитати себе після перегляду: «Чому мене це зворушило або, навпаки, залишило байдужим?».
Тож що таке український театр? Це не лише сцена, декорації, актори й акторки. Це простір для розмови із собою та суспільством. Театр буває класичним і експериментальним, серйозним і веселим, але хороший театр завжди живий. Через нього ми, як і століттями раніше, пізнаємо себе, осмислюємо нашу історію та витворюємо образи майбутнього. Тож, навіть якщо вам здається, що театр не для вас, дайте йому шанс! Дозвольте собі побачити невидиме, те, про що раніше не думали чи чого не помічали.
І не пропустіть другу частину нашої лекції! У ній ми поговоримо про музичний театр, оперу та балет, — дивовижні види сценічного мистецтва, де слова поступаються місцем музиці та руху.