За лаштунками української сцени. Частина 2
Вітаю! У першій частині лекції ми говорили про зародження театру в Стародавній Греції, український вертеп XVII століття, сучасні партисипативні практики, Театр корифеїв, що став першим професійним театром в Україні, про менеджерський талант Марка Кропивницького й театральну революцію Леся Курбаса. Сьогодні ж зосередимося на театрах, у яких основними виражальними засобами є музика й танець.
«Стривайте! — скажете ви. — Хіба не було хору ще у вертепі? Та й у Театрі корифеїв були вокальні й танцювальні номери. Лесь Курбас також наголошував на синтезі мистецтв у театрі». І це справді так. Музика й танець — невіддільні складники театрального мистецтва. Однак нас цікавлять особливі театральні форми, у яких вони виходять на авансцену. Здогадалися, про що йдеться? Так, сьогодні ми говоритимемо про балет та оперу.
Але спочатку поглянемо, як музику використовували в драматичному театрі. Річ у тім, що український професійний театр одразу сформувався і розвивався як музично-драматичний. Зокрема, у Театрі корифеїв органічним компонентом вистав були народні пісні. Вони мали важливу функцію: розповісти історію життя чи висловити почуття персонажа. Ось, наприклад, пісня з пʼєси «Наталка Полтавка»:
Ой я дiвчина Полтавка,
А зовуть мене Наталка:
Дівка проста, не красива,
З добрим серцем, не спесива.
Після такої самопрезентації ми точно розуміємо характер головні героїні, згодні?
Марія Заньковецька у ролі Наталки Полтавки, 1882
У трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького та Миколи Садовського зазвичай був хор. Це також органічна частина української співочої культури. Спеціально до вистав писали авторські пісні, проте за мелодикою вони були близькі до народної пісні.
Хор трупи Михайла Старицького, 1880-ті
Та музика в театрі — це не тільки музичні номери. Як слушно зауважив один із перших композиторів українського драматичного театру Матвій Васильєв, музика в театрі має говорити слухачеві лише те, що не можуть сказати слова, бути лаконічною. Інколи навіть два такти в потрібному місці можуть зробити момент пʼєси довершеним. Та це стосується саме драматичного театру. Натомість в опері музика — не тло вистави, а самодостатній складник твору.
Першою україномовною оперою став твір «Запорожець за Дунаєм». Її премʼєра відбулася 1863 року в Петербурзі, а її автор, знаний композитор та співак Семен Гулак-Артемовський, зіграв у виставі головну роль.
Семен Гулак-Артемовський (1813–1873) — український оперний співак, актор, композитор і драматург.
Сюжет опери розгортається в османських володіннях після знищення Запорізької Січі, ключовий мотив — бажання козаків повернутися в Україну. Головні герої, козак Андрій та його кохана Оксана, вирішили переплисти Дунай і втекти на Батьківщину.
Микола Садовський у ролі Карася в опері «Запорожець за Дунаєм», 1910-ті
Попри лірико-комічний настрій, опера дуже патріотична. Зокрема, у її третій частині активним персонажем стає український народ. От що співає Андрій із хором:
Блаженний день, блаженний час.
Сіяє знов нам вольна воля.
До рідного вернемось поля.
Земля кохана жде на нас.
Ця пісня втілює радість українців, які дізналися про дозвіл султана повернутися в Україну. Постановку цієї опери й досі можна побачити в українських театрах, зокрема в сучасній інтерпретації. Тож скористайтеся нагодою!
Сцени з опери «Запорожець за Дунаєм» Національної опери України (ліворуч) та Львівської національної опери (праворуч)
Семен Гулак-Артемовський створив першу українську оперу, проте основоположником української опери й загалом української професійної музики є композитор Микола Лисенко.
Микола Лисенко (1842–1912) — український композитор, піаніст, диригент, громадський діяч, основоположник української класичної музики.
Микола Лисенко усе життя присвятив розвитку української культури. Значущість постаті Лисенка для української музики можна порівняти з роллю Шевченка в українській літературі. Він був не тільки композитором, а й музично-громадським діячем, піаністом, педагогом, фольклористом. Невтомний, з масштабною візією української культури, блискучою освітою і, звісно, романтичним світоглядом. «Фольклор — це саме життя!» — так казав Лисенко. Він не лише збирав і досліджував усну народну творчість, а і створював аранжування народних пісень, переосмислював і увиразнював народну мелодику у своїй музиці, надаючи їй неповторного звучання.
Микола Лисенко з діячами хорової справи, 1910–1912
Микола Лисенко написав десять опер, музику до спектаклів, хорову, вокальну, симфонічну й інструментальну музику. За життя композитора в Україні ще не існувало національної опери, тому деякі його твори ставили пересувні трупи Театру корифеїв. А ось опери «Тарас Бульба» та «Ноктюрн» Лисенко так і не побачив на сцені. Показово, що російські чиновники пропонували посприяти постановці опери «Тарас Бульба» в Петербурзі у 1890-х роках, однак із лібрето російською мовою. Проте Лисенко відмовився від такої пропозиції.
Прем’єрна афіша опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», 1924
Багато його творів ставили камерно, у родині. Наприклад, у постановці дитячих опер та спектаклів брали участь діти композитора та його друзів.
Микола Лисенко з Ольгою Липською і дітьми, 1892
Завдяки Миколі Лисенку в українській опері розвинулося багато жанрів. Наприклад, він створив історико-героїчну народну драму «Тарас Бульба», яку ми вже згадували, дитячу комічну оперу «Коза-Дереза», оперу-пародію «Андрашіада», лірико-фантастичну оперу «Утоплена», комічну оперу із сатиричними рисами «Енеїда», опера-колядку «Різдвяна ніч».
Актори першої постановки опери-колядки «Різдвяна ніч» Миколи Лисенка, 25 січня 1874
Найбільшим творчим здобутком Миколи Лисенка та й всього українського оперного мистецтва XIX століття є опера «Тарас Бульба» за повістю Миколи Гоголя. Вона має три дії та 36 музичних номерів і продовжує традиції західноєвропейської великої опери. Лисенко прагнув пробудити в українцях національну свідомість. Як і в «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського, у цій опері український народ є дійовою особою, що має голос і силу.
Марко Кропивницький у ролі Тараса Бульби, поч. XX ст.
Чи не найвідоміша опера Миколи Лисенка — «Наталка Полтавка» за пʼєсою Івана Котляревського. У ній звучить пісня-романс Наталки «Віють вітри» — дуже мелодійний ліричний монолог. Тут поєднані ніжність, туга і водночас надія. Сюжет опери завершується гепіендом і у фіналі так само співає хор.
Народні джерела надихали й далі надихають багатьох митців. 1978 року видатний український композитор Євген Станкович створив неофольклорну оперу «Коли цвіте папороть» після тріумфальних гастролей у Франції.
Євген Станкович (нар. 1942) — український композитор, педагог, громадський діяч.
Центральний символ вистави — легендарний цвіт папороті, що, за переказами, зʼявляється лише в купальську ніч і має магічну силу: здійснює бажання, дарує скарби та відкриває в людині надзвичайні здібності. У цій опері яскраво поєднуються народна мелодика та авангардна симфонічна музика. Не дивно, що радянська влада заборонила її постановку. Після генеральної репетиції вистави костюми й декорації були знищені. Премʼєра опери відбулася аж 40 років потому, 2017-го на сцені Львівського національного театру опери та балету.
Премʼєрна афіша опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича Львівської національної опери, 2017
За словами критиків, у цій опері композитору вдалося відтворити «безперервність минулого, сьогодення та майбутнього у звучанні» і так виразити «цінність та гідність своєї країни».
Постановка опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича у Львівській національній опері, 2017
Натхнення в народній культурі шукали й митці танцювальних жанрів. Серед них — хореограф Павло Вірський, засновник і художній керівник Державного академічного ансамблю народного танцю України.
Павло Вірський (1905–1975) — український хореограф, балетмейстер, засновник Національного академічного ансамблю народного танцю України.
Знаю, зараз цей колектив не асоціюється з прогресивним баченням танцю. Але сто років тому саме Павло Вірський став реформатором української хореографії.
Національний заслужений ансамбль танцю України імені Павла Вірського
На початку 1930-х Вірський працював балетмейстером Одеського оперного театру. Тоді український сценічний танець можна було побачити лише як вставний номер в спектаклі музично-драматичного театру. Проте Вірський розумів, що це яскраве самобутнє явище, і шукав способи, як поєднати український танок із балетом. Так, хореограф створив сповнений емоцій та сили танець «Козачок» для опери Лисенка «Тарас Бульба». Надалі, протягом усієї карʼєри, Павло Вірський експериментував із народним танцем та його театралізацією.
Танець «Повзунець» у виконанні артистів ансамблю, вперше поставлений Павлом Вірським
Можливо, ви й не здогадувались, але імена українців та українок закарбовані і в історії світового балету. Майже в кожній балетній трупі світового рівня можна знайти колишніх студентів Київського хореографічного коледжу або Київської муніципальної академії танцю. Одним із найвидатніших танцівників XX століття був українець Сергій Лифар, знаний пізніше як Серж Лифар, адже більшу частину професійного життя він провів у Франції.
Сергій Лифар (1905–1986) — український артист балету, хореограф, педагог, теоретик танцю, один із реформаторів світового балету ХХ ст.
Спочатку Сергій навчався в Києві, у «Школі руху» Броніслави Ніжинської. До речі, Лесь Курбас співпрацював із нею і надихався її роботою для своїх сценографічних експериментів.
Сергій Лифар у ролі Ікара
У Франції Лифар заснував Академію танцю при Паризькій опері, став ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа.
Артисти Паризької опери. Сергій Лифар спереду в центрі
Його називали богом танцю та пропонували французьке громадянство, але він відхиляв ці пропозиції, шануючи українське походження.
Сергій Лифар біля Палацу Гарньє, в якому знаходиться Паризька опера
А якою ви уявляєте танцівницю балету? Мабуть, вбрану в балетну пачку. А першу легку балетну пачку пошила українка — харків’янка Варвара Каринська. Так, ту саму, що стала візитівкою балету.
Варвара Каринська (1886–1983) — українська модельєрка, художниця з театральних костюмів.
Раніше балерини танцювали у важких костюмах із металевими каркасами, що завдавали їм болю під час стрибків. Каринська створила круглу спідницю з кількох шарів цупкого тюлю. Такий сценічний одяг був естетичним і водночас давав свободу рухів танцівницям. Саме те, що треба для граційного виступу!
Балетні костюми дизайну Варвари Каринської
Варвара Каринська у своїй студії в Лондоні, 1939
Після еміграції з Радянського Союзу українська модельєрка працювала на Бродвеї та в Голлівуді, а 1948 року отримала премію «Оскар» за дизайн костюмів для фільму «Жанна ДʼАрк» режисера Віктора Флемінга.
Інгрід Бергман у ролі Жанни д’Арк у костюмі Варвари Каринської, 1948
А що відбувається з українським балетом сьогодні? Яскравий приклад сучасної української хореографії — академічний театр «Київ Модерн-балет», який заснував балетмейстер Раду Поклітару 2005 року. До речі, Поклітару був членом журі популярного у 2010-х роках талант-шоу «Танцюють всі!».
Раду Поклітару (нар. 1972) — український хореограф, балетмейстер, засновник і художній керівник «Київ Модерн-балету».
Цей театр створили як лабораторію танцювальних експериментів, де оригінально переосмислюється класичний балет.
Балет «Жізель» у виконанні «Київ Модерн-балету», 2023
У його постановках ви не конче побачите балетні пачки, очікуване прочитання відомих сюжетів та звичні художні рішення. Адже театр, а тим паче «Київ Модерн-балет» — це не однакове відтворення сценаріїв. Це завжди новий досвід, який спонукає розширити наше бачення світу.
Балет «Завтра» у виконанні «Київ Модерн-балету», 2023
Отже, музика й танець завжди були органічними складниками українського театру, що виражали його національну самобутність. У Театрі корифеїв народна пісня звично промовляла до публіки, яка нещодавно перебралася до українських міст. Пізніше, в операх Миколи Лисенка, українські народні пісні набули професійної сценічної форми здатної конкурувати з найкращими європейськими зразками. Народна культура також надихала українських композиторів і хореографів радянського часу. Зокрема, у танцювальних постановках Павла Вірського український народний танець у поєднанні з балетом засяяв із новою силою.
Сподіваюся, що занурення в історію українського сценічного мистецтва було цікавим для вас. Розповідаючи про ці імена, від Марка Кропивницького до Раду Поклітару, я прагнула, щоби ви відчули і зв’язок із національною традицією, і водночас ентузіазм, які спонукали найкращих українських митців до творчих пошуків та експериментів. Нехай ці історії надихають вас.