Мапа своїх. Полтава. Частина 1
Вітаю, шановне товариство! Сьогодні ми продовжимо подорож містами й регіонами України, щоб дізнатися більше про те, хто і навіщо їх розбудовував, як розвивалися ці простори. А також про яку державу мріяли її жителі та що робили, щоб рідний край ставав заможним, успішним і комфортним для життя.
Отож рушаймо. На шляху з Києва до Харкова, у центральній частині України, розташоване ще одне прекрасне місто з тисячолітньою історією — Полтава.
Полтава, сучасний вигляд. Фото: Максим Бондаревський
Археологічні джерела свідчать, що люди жили на цій території ще з раннього залізного віку, тобто вже у VIII–III століттях до нашої ери. Перші великі поселення тут фіксуються у період скіфів — у VII–VI століттях до нашої ери.
Групи курганів в Полтаві доби раннього залізного віку, вірогідно, скіфського часу (VII–IV ст. до н.е). Джерело: Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського
Згодом, у ІХ–XIV століттях нашої ери, тут було поселення літописних сіверян.
Розселення слов’янських племен на території сучасної України, VII–VIII ст.
Проте справжнім містом Полтава стала лише в першій половині XVII століття, у часи Речі Посполитої та Гетьманщини.
Полтавська фортеця на карті Гійома де Боплана, 1650
Інколи Полтаву називають «серцем України», а місцеві жителі люблять повторювати, що це «духовна столиця країни». Корені твердження сягають ХІХ — початку ХХ століття, коли в місті навчалися, жили й працювали класики української літератури та діячі модерного націєтворення. Вулицями Полтави ходили Іван Котляревський, Микола Гоголь, Леонід Глібов, Панас Мирний, Володимир Самійленко, Михайло Драгоманов, Іван Стешенко, Симон Петлюра та багато інших.
Яким чином це місто стало настільки важливим для української культури? Можливо, відповідь криється в його історії. У тому, що чимало творців національної ідеї, як-от Михайло Старицький чи Федір Лизогуб, походили з родин козацької старшини. Або ж у тому, що з часів Речі Посполитої Полтава мала європейське самоврядування — магдебурзьке право, а її жителі звикли самі вирішувати власну долю.
Сьогодні ми спробуємо зрозуміти, якою ж була Полтава у XVII–XVIII століттях — у часи, коли вона почала перетворюватися на справжнє європейське місто, чому і як це відбувалося.
Певну роль у цьому процесі відіграло те, що на початку XVII століття, за часів Речі Посполитої, Полтава увійшла до так званої селітряної держави — особливого державного володіння з адміністрацією, створеною для керування селітряними промислами регіону. Саме тоді в околицях міста з’явилося чимало «буд» — підприємств із виробництва селітри, необхідної для виготовлення пороху. Вони підпорядковувалися королівським комісарам. Одному з них — Бартоломею Обалковському — у 1630 році Полтава була передана у спадкове володіння як «пуста слобода» згідно з королівським указом. Проте вже 1641 року вона перейшла у власність князя Олександра Конецпольського, а з 1646 — Яреми Вишневецького.
Олександр Конецпольський (1620–1659) — польський шляхтич, державний та військовий діяч Речі Посполитої.
Ярема Вишневецький (1612–1651) — державний та військовий діяч Речі Посполитої руського (українського) походження.
У документі 1641 року Полтаву вперше названо містом, а, ймовірно, 1646 року вона отримала привілей на магдебурзьке право. Хоча сам документ не зберігся, до нас дійшов міський герб, наданий того ж таки року.
Герб Полтави 1646–1648, реконструкція
На срібному тлі зображено лук зі стрілою, що пронизує червоне серце з трьома поперечинами. Його головний елемент — лук зі стрілою — зберігся і в сучасному гербі Полтави.
Герб Полтави, сучасний вигляд
У ті часи місто складалося з двох частин — фортеці, тобто середмістя, і приміських околиць, що мали назву форштадт. Фортецю звели у першій половині XVII століття на надворсклянському плато — мисі, що дуже близько підступав до правого берега річки Ворскли. Зі сходу його захищав глибокий Панянський яр (нині — вулиця Панянки), а із заходу — Мазурівський (нині — вулиця Небесної Сотні). Таким чином, утворювався природний трикутник, що потребував штучного укріплення лише з третього — напільного боку.
План Полтавської фортеці, 1722
Оборонні споруди складалися з частоколу, башт, земляних валів і рову, що тягнувся з півночі — від теперішнього оглядового майданчика на Панянському бульварі до рогу вулиці Небесної Сотні й площі Конституції. На місці нинішньої Білої альтанки стояв великий підковоподібний бастіон. Орієнтовно у 1640-х роках фортецю розширили, включивши до неї так звану Мазурівку — територію за річкою Полтавкою, що протікала вздовж сучасної вулиці Небесної Сотні. Ця назва, ймовірно, походить від етноніма «мазури», що позначає вихідців із Польщі, які оселилися тут на початку XVII століття. Так у межах фортеці опинилося джерело води, що посилило її обороноздатність. Для в’їзду і виїзду з міста слугувало п’ять брам — Подільська, Мазурівська, Київська, Спаська й Курилівська.
Нова фортеця на мапі сучасної Полтави. Реконструкція Оксани Коваленко
У центрі фортеці був Соборний майдан, що зберігся й донині. У ті часи він слугував місцем проведення торгів і ярмарків, тобто виконував функцію ринкової площі. Саме тут оголошували повідомлення місцевої влади, розпорядження урядників Речі Посполитої, а згодом — козацького гетьмана й місцевого полковника. На майдані також публічно карали злочинців.
Євграф Крендовський. «Олександрівська площа», 1830-ті
Спостерігаючи за таким устроєм, можна зрозуміти, що ранньомодерна Полтава мало чим відрізнялася не лише від українських Києва, Львова, Кам’янця-Подільського, а й від багатьох європейських міст, адже мала всі необхідні атрибути. Окрім ринкової площі, в середмісті також розташовувалися найважливіші будівлі тогочасної Полтави: Успенський собор, магістрат, полкова канцелярія, в’язниця та цейхгауз, тобто склад для зберігання артилерійських припасів.
Успенський собор — головний храм Полтави. Точна дата його заснування невідома, але очевидно, що збудували його ще у XVII столітті. Спершу це був дерев’яний, відносно невеликий храм, але в середині XVIII століття він уже не відповідав потребам громади. Тому 1749 року розпочалося зведення нового — кам’яного.
Йосип Стадлер. «Успенський собор», поч. ХІХ ст.
Його фундаторами стали представники полкової старшини на чолі з полковником Андрієм Горленком, а також міська адміністрація, яку очолював війт Йосип Кирилов. До будівництва запросили відомого на той час у Гетьманщині архітектора Стефана Стабанського, вихідця з Галичини. Роботи тривали досить довго, тож освячення відбулося лише 1770 року. Успенський собор — один із пізніх прикладів особливого архітектурного стилю Гетьманщини, відомого як козацьке бароко.
Свято-Успенський кафедральний собор (1770, архітектор Стефан Стобанський), кін. ХІХ ст. Собор зруйнований 1934 р. за наказом радянської влади.
Відбудований Свято-Успенський кафедральний собор, сучасний вигляд
Остаточного вигляду собор набув завдяки дзвіниці, зведеній перед західним фасадом.
Дзвіниця Свято-Успенського кафедрального собору, сучасний вигляд
Її справжньою окрасою став дзвін «Казикермен», відлитий із захоплених гармат. Їх козаки Полтавського полку здобули під час штурму однойменної турецької фортеці в 1695 році. Поверхню дзвона прикрашають вірші українського барокового поета Івана Величковського, який у той час був протоієреєм храму.
Поруч стоїть будинок, у якому 9 вересня 1769 року народився Іван Котляревський (1769–1838) — основоположник нової української літератури. Цей дім у 1751 році придбав дід поета, який був дияконом Успенського собору.
Музей-садиба українського письменника Івана Котляревського (1769–1838) в Полтаві, сучасний вигляд
Неподалік розташовувався магістрат — орган міського самоврядування. Уже сама назва цієї установи свідчить про те, що в Полтаві існував ще один атрибут європейського устрою — магдебурзьке право. Як і більшість споруд у місті, будівля була дерев’яною, тож часто потерпала від пожеж. Попри кілька перебудов, вона не вціліла до нашого часу.
Отримання магдебурзького права стало важливою віхою в історії Полтави. Відтоді й починається її історія як міста в сучасному розумінні цього поняття, адже саме тоді тут з’явилася традиція самоврядування, що ґрунтувалася на європейських правових нормах.
Магдебурзьке право — самоврядування міста на основі німецького права, що передбачало свободу городян у створенні власних органів управління та судочинства, проведенні ярмарків, шинкування та заняття ремеслами.
Полтава стала найсхіднішим осередком дії магдебурзького права в Європі. З того часу мешканці вчилися самостійно вирішувати проблеми громади й забезпечення життєдіяльності міста. Тут виникла схожа на європейську цехова організація, що сприяла розвитку ремесел і торгівлі.
Для управління містом полтавці обирали спеціальний орган — магістрат. Його очолював війт, який поєднував адміністративні та судові функції. Він мав стежити за порядком, запроваджувати правила, дбати про спокій мешканців, опікуватися вдовами й сиротами, карати порушників і злочинців. Загалом, як тоді писали, — поводитися «як належить доброму і бадьорому градоначальнику».
Усі міські урядники, за винятком війта і писаря, виконували обов’язки почергово, змінюючись щороку першого жовтня: двоє служили, а двоє відпочивали. У роки служби вони звільнялися від сплати міських податків та інших обов’язків, покладених на жителів. Натомість, коли не виконували урядових функцій, ці повинності відновлювалися. Імовірно, саме в цьому й полягала їхня винагорода, адже, відповідно до норм магдебурзького права, участь у міському управлінні була почесною і не передбачала оплати. Лише писар отримував за свою роботу грошову винагороду. Кошти на його утримання надходили з прибутків магістрату — зокрема з шинкового збору та плати за користування міськими сіножатями.
Окрім урядників, у приміщенні магістрату постійно працював штат молодших службовців — канцеляристів і писців, які вели міське діловодство. Серед них у 1760-х роках згадується і Петро Котляревський — батько славетного поета.
На членів магістрату покладалося чимало обов’язків. Райці, обрані з-поміж міщан, після вступу на посаду отримували визначені сфери відповідальності: один опікувався наданням житла, забезпеченням кіньми та оплатою прогонних грошей подорожніми; другий відповідав за прибутки й видатки магістрату; третій наглядав за цінами; четвертий — за збиранням податків до міської скарбниці.
Вони також наглядали за торгівлею, мірами, контролювали ціни. На той час у Полтаві щороку відбувалося чотири великі ярмарки. Перший — на Всеїдному тижні (він не мав сталої дати і припадав то на січень, то на лютий); другий — у травні, на Миколая; третій, Іллінський, — у липні, на Іллі; четвертий, Воздвиженський, — у вересні.
Іллінський ярмарок у Полтаві, 2-а пол. ХІХ ст.
Хрестовоздвиженський ярмарок у Полтаві, 1909
Ярмарки зазвичай проходили на Соборному майдані. На них з’їжджалися купці з різних міст Гетьманщини та сусідніх країн. Кожен тривав до двох тижнів. Продавали переважно шовкові та вовняні тканини й різноманітний дрібний крам. Окрім ярмарків, щопонеділка й щоп’ятниці в Полтаві проходили торги, тобто базари, на які з навколишніх сіл і хуторів привозили збіжжя, овочі, фрукти, інші продукти й дрібні ремісничі вироби.
Базар у Полтаві, ХІХ ст.
Стакан, скляний кухоль і миска. Полтава, XVIII ст.
У місті також працювали шинки, крамниці, лавки та різноманітні заклади роздрібної торгівлі.
Цікаво, що в середині XVIII століття одиниці міри в Гетьманщині ще не були уніфікованими — у різних місцевостях існували власні стандарти. Полтава не була винятком. Зокрема, тут використовували специфічні міри сипучих тіл: чвертку, що становила 65,8 кілограма, та осьмачку, еквівалентну чотирьом чверткам, тобто 274 кілограми. Нагляд за дотриманням стандартів мір мав важливе значення для забезпечення чесної торгівлі.
У 1766 році прибутки магістрату з податків і зборів становили 483 карбованці 60 копійок. Ці відносно невеликі кошти витрачали на оплату праці міського лікаря, писаря, канцеляристів, городничого та інших. Із цієї суми закуповували папір, сургуч, чорнило й дрова, а також ремонтували печі та вікна в будівлі установи.
Окрім цього, магістрат контролював виконання міщанами «різних повинностей та громадських служб», серед яких були ремонт і утримання в належному стані доріг та мостів через Ворсклу й організація протипожежної охорони. Пожежі в ті часи завдавали чимало клопоту в Гетьманщині, і Полтава не була винятком. Упродовж XVIII століття вона пережила щонайменше чотири великі пожежі — у 1705, 1709, 1758 та 1771 роках. Тож магістрат приділяв цій проблемі особливу увагу. У місті діяла налагоджена система протипожежної охорони, яку очолював спеціально призначений городничий. За дотриманням правил серед ремісників стежили цехмістри, а серед посполитих — десятники й соцькі. Особливо пильнували влітку: через ризик загорянь полтавцям навіть радили не готувати їжу в хатніх печах. Щоночі спеціально призначені особи (20 людей) під керівництвом відповідного урядника обходили місто. На випадок пожежі заздалегідь готували запаси води.
Від кожного двору призначали одну людину з відповідним інструментом: залізним гаком, вилами або відром. Подібний набір знарядь — шість гаків, двоє вил, двадцять п’ять відер і два щити — зберігався й у полковій канцелярії.
Міська влада також стежила за чистотою вулиць і опікувалась нужденними. Важко сказати, якими були санітарні норми й наскільки ефективно магістрат стежив за їх дотриманням. Імовірно, Полтава в цьому сенсі мало чим відрізнялася від інших міст козацької України.
Ранньомодерні міста мали складну соціальну структуру: далеко не всі містяни жили за магдебурзьким правом. Це стосувалося і Полтави, яка у XVII–XVIII століттях була ще й адміністративним центром козацького полку. Отож, поряд з міщанами, що керувалися магдебурзьким правом, у місті жили козаки та їхня старшина, для яких головним законодавством був Литовський статут.
Статути Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588) — зводи законів, створені на основі місцевого литовського, білоруського, українського права та відповідної судової практики.
У козацькому діловодстві його називали малоросійським, тобто українським правом. Крім очільників полку, безпосередньо в Полтаві проживали й козаки полкової сотні. Полкова канцелярія — осередок адміністрації — містилася, як уже згадувалося, на Соборному майдані. На жаль, будівля не збереглася. Однак у Генеральному описі Полтави, складеному в 1765 році, чітко зазначено, що вона була поруч з магістратом.
Полкова козацька старшина брала активну участь у житті міста. Книги Полтавського городового уряду, що збереглися з тих часів, засвідчують її залучення як до роботи міського суду, так і до діяльності магістрату.
Поєднання міста з розвиненою традицією самоврядування та козацького населення з його ідеалами прав і свобод, очевидно, відіграло важливу роль у майбутньому. Саме завдяки цьому Полтава зберегла свою ідентичність і стала одним із центрів формування модерної української нації.