Мапа своїх. Полтава. Частина 2
Привіт усім! У попередній частині нашої лекції ми говорили про те, як впродовж XVII–XVIII століть Полтава зросла з невеликого поселення до справжнього європейського міста. Мешканці самостійно творили власний культурний, правовий, економічний простір, у якому могли бути повноправними господарями. А тепер пропоную дослідити, як змінювалася Полтава на межі ХІХ–ХХ століть — саме тоді сформувався той неповторний вигляд її архітектурного ландшафту, що й нині дивує та закохує в місто.
Полтава, 2-а пол. ХІХ ст. Фото: Олександр Олексієнко
На зламі ХІХ–ХХ століть Полтава була адміністративним центром губернії. Населення міста становило майже 50 тисяч осіб. Розташування на перетині двох важливих залізничних гілок дало поштовх розвитку економіки, тож забудова міста почала стрімко зростати. На той час Полтава вже мала виразне архітектурне обличчя. Його основою були зведені у стилі українського бароко церкви й собори XVII–XVIII століть, що височіли на міських пагорбах.
Свято-Успенський кафедральний собор (1770, архітектор Стефан Стобанський), кін. ХІХ ст.
Другим архітектурним компонентом став масштабний ампірний ансамбль із тріумфальною колоною на честь сумнозвісної Полтавської битви, що поклала край прагненням козацької держави до самостійності. Його зведено на головній площі Полтави на початку ХІХ століття як символ імперської присутності на українських землях. Вигідне для Російської імперії ототожнення міста з цією подією було підставою для іміджевої розбудови.
Монумент слави на честь 100-ліття Полтавської битви (1811, архітектори Михайло Амвросимов,Тома де Томон), на початку ХХ ст. (ліворуч) й нині (праворуч)
Упродовж ХІХ століття домінував класицистичний напрям в архітектурі. Він сформував нову просторову структуру, що охопила всю територію, хоча й змушена була враховувати вже існуючі козацькі храми. Третій компонент — купецька забудова середини та кінця ХІХ століття, зумовлена стрімким економічним злетом і зростанням кількості населення.
До початку ХХ століття Полтава збагатилася новими культовими спорудами: православними церквами й каплицею, синагогами, католицьким костелом і лютеранською кірхою. З’явилося також кілька навчальних закладів нової структури: реальне та ремісниче училище, школа садівництва й городництва.
Полтавське Олександрівське реальне училище, засноване 1876 р., поч. ХХ ст.
Проте культурна складова архітектурного середовища наприкінці ХІХ століття залишалася розвиненою недостатньо. У Полтаві не було стаціонарного всесезонного театру, а музей, заснований 1891 року, усе ще потребував відповідного приміщення. Місто не мало повноцінної концертної зали й виставкового простору. Ці функції частково виконувала ампірна будівля дворянського зібрання, однак її інтер’єр не відповідав усім вимогам для організації таких подій.
Будинок Дворянського зібрання, зведений 1810 р., поч. XX ст.
Поява залізниць, розбудова військової та промислової інфраструктури вимагали значних обсягів будівництва. При цьому потрібно було максимально пришвидшити й здешевити технологічні процеси, зберігаючи хоча б мінімальну естетичну складову. Водночас зведення будівель звичним способом було доволі затратним і потребувало надто багато часу.
Рішенням стала відмова від тинькування фасадів і ліпного декору. Натомість почали застосовувати цеглу різних форм — для викладання карнизів, цокольних і кутових виступів, імітації рустування тощо.
Саме в такій цегляній естетиці зводили чимало представницьких будівель: міські бібліотеки, народні аудиторії (по суті — театри), лікарняні комплекси, народні училища. Традиційно цегляні фасади залишалися характерною ознакою казарм, залізничних будівель і промислових цехів. Також у цей час прокладають міський водогін, для функціонування якого необхідні були водонапірні вежі. Їх будували в цегляному стилі з елементами дерев’яного різьблення дахів.
Доволі швидко відкриту цегляну кладку почали використовувати й у церковному будівництві. Один із прикладів — церква Різдва Богородиці, зведена 1899 року.
Загальний вид Полтави. Ліворуч — Церква Різдва Пресвятої Богородиці, поч. ХХ ст.
Ще один — німецька лютеранська кірха Петра і Павла. Її спорудили в 1877–1881 роках у неоготичному стилі. Будівля мала відкриті цегляні стіни та білий тинькований декор.
Лютеранська кірха Петра і Павла (1881, архітектори Семен Григораш і Болеслав Михаловський), поч. ХХ ст.
Обидві зруйновані у 1930-х роках. Натомість збереглася Сампсоніївська церква на полі Полтавської битви, зведена 1856 року. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття її кілька разів перебудовували, і саме ці зміни сформували виразну цегляну естетику фасадів.
Сампсоніївська церква (1856, архітектор Йосиф Шарлемань), поч. ХХ ст.
В інтер’єрі збереглися розписи, подібні до тих, що прикрашають Володимирський собор у Києві.
Інтер’єр Самсоніївської церкви
На початку ХХ століття Полтава переживала справжній бум комерційної забудови. Однак вигляд міста змінювався не лише завдяки появі розкішних прибуткових будинків, банків, готелів і ресторанів. До міського простору додався потужний культурно-просвітницький шар. Насамперед — це будівлі музею та бібліотеки, а також міський театр (просвітницький будинок імені Миколи Гоголя), зведені протягом 1899–1901 років під керівництвом земського архітектора Олександра Ширшова у стилі цегляного неоренесансу.
Просвітницький будинок імені Миколи Гоголя в стилі неоренесансу, де розміщувався театр (1901, архітектор Олександр Ширшов), поч. ХХ ст.
У 1914–1916 роках міський архітектор Тит Гардасевич спорудив грандіозну будівлю для класів Імператорського музичного товариства. Свою лепту в архітектурний образ Полтави внесли також міський архітектор Вітольд Веселлі та єпархіальний архітектор Сергій Носов. Така інтенсивність будівництва приваблювала майстрів з інших міст. Із Києва сюди приїхали Олександр Кобелєв та Владислав Городецький, а з Харкова — Василь Кричевський і Євген Сердюк, які відіграли ключову роль у формуванні українського архітектурного модерну.
Вітольд Веселлі — полтавський губернський архітектор поч. ХХ ст.
Сергій Носов (1861 – після 1921) — український архітектор та інженер, архітектор губернської земської управи Полтави (1889–1898), єпархіальний архітектор.
Олександр Кобелєв (1860–1942) — київський архітектор, педагог.
Владислав Городецький (1863–1930) — український та польський архітектор, інженер, підприємець, меценат.
Василь Кричевський (1873–1952) — український архітектор, дизайнер, графік, художник театру і кіно, етнограф, колекціонер, ідеолог модерну в українському мистецтві.
Євген Сердюк (1876–1921) — український архітектор, учень і послідовник Василя Кричевського.
Міське середовище Полтави на початку ХХ століття було доволі строкатим. На листівках воно часто виглядає цілісним і вишуканим за рахунок монохромності та акценту на архітектурі нових представницьких будівель.
Загальний вигляд Полтави, поч. XX ст.
Але, якщо придивитися уважніше, картина змінюється: засипана пилом бруківка; небо, порізане сіткою дротів; відсутність рівних тротуарів. Водогін був далеко не на всіх вулицях. Електроенергію генерувала вугільна електростанція, розташована просто у дворі міського театру. Вона суттєво забруднювала повітря. Централізованої системи водовідведення також не існувало.
Маючи найбільший в Україні містобудівний ансамбль у стилі ампір, Полтава вже за один-два квартали від нього демонструвала ідилічні сільські пейзажі з побіленими хатами й садками. А ще за кілька кварталів простягалися передмістя — село Павленки, а також більш віддалені Яківці, Кривохатки, Дублянщина, що нині є частиною міста. Вони зовсім не відрізнялися від типових сільських околиць.
Поворотною подією у творенні архітектурного образу Полтави стало відкриття пам’ятника Івану Котляревському, яке відбулося в 1903 році.
Пам'ятник Івану Котляревському (1903, архітектори Леонід Позен, Олександр Ширшов), поч. ХХ ст.
Хоча скульптура й постамент не були чимось новаторським, сутність цього об’єкта, обставини його створення та суспільне значення стали поштовхом до усвідомлення багатьма архітекторами й митцями власної ідентичності. Саме з 1903 року починає свій відлік український модерн.
Початок ХХ століття приніс в Україну стиль ар-нуво — у перекладі з французької це означає «нове мистецтво». Нині цей термін є основним в англомовних мистецтвознавчих дослідженнях. Його дедалі частіше застосовують і в українських наукових працях щодо живопису та графіки.
Ар-нуво — стиль у європейському мистецтві кін. XIX — поч. XX ст. Характерні риси: плавність, пластичність, декоративність, хвилясті лінії, флористичні та зооморфні мотиви.
Будинок з химерами (1903, архітектор Владислав Городецький), Київ, сучасний вигляд
Історично в різних країнах цей стиль мав свої назви: французьку використовували у Бельгії, Франції, частково у Великій Британії; у Німеччині та Австро-Угорщині це був термін «югендстиль» — тобто «молодий стиль»; у мистецьких колах Австро-Угорщини й окремих міст Німеччини (зокрема, Берліна та Мюнхена) також уживали назву «сецесіон», що означає «відокремлення».
Особняк Тасселя (1894, архітектор Віктор Орта), Брюссель, Бельгія, сучасний вигляд
У Великій Британії набув поширення термін «модерн», у перекладі — «сучасний», звідки його запозичила мистецька спільнота тодішньої Російської імперії. На заході України й досі вживають термін «сецесія», тоді як в інших частинах країни — «модерн». Саме модерн — найбільш вживана назва, коли йдеться про архітектуру. Його похідним є термін «український архітектурний модерн», що позначає національну течію цього загальносвітового стилю.
Якщо в метрополіях тодішніх імперій ар-нуво був способом пошуку нової естетики — з природними формами, пластикою сучасних конструкцій зі сталі й бетону, з акцентом на тектоніку та фактуру матеріалів — то в національних регіонах він втілював іншу мету. Деякі історичні землі — як-от Чехія, Словаччина, Польща, країни Балтії та Україна — прагнули національного відродження, але ще не здобули власної державності. Інші — зокрема Шотландія, Фінляндія та Угорщина — існували у формі політично обмежених державних утворень. Для всіх них новий візуальний стиль відкрив можливості для вираження локальної культури.
Школа Лохвицького земства (1910, архітектор Опанас Сластіон), Полтавська обл., поч. ХХ ст.
Архітектори адаптували традиційні форми дахів, вікон, дверей до сучасних вимог. Художники щедро використовували народні орнаментальні мотиви, стилізуючи їх відповідно до принципів нового стилю. Так сформувалися національно-романтичні течії ар-нуво чи модерну, зокрема український архітектурний модерн.
Земська школа в с. Синяківщина (поч. ХХ ст., архітектор Опанас Сластіон), Полтавська обл., сучасний вигляд
Засновниками цього стилю стали Василь Кричевський, Опанас Сластіон та Євген Сердюк. Саме вони сформували основні принципи нової української архітектури: шестикутні вікна, оздоблений керамікою фасад, високі дахи із заломами, вежі тощо.
Василь Кричевський (1873–1952) — український архітектор, дизайнер, графік, художник театру і кіно, етнограф, колекціонер, ідеолог модерну в українському мистецтві.
Опанас Сластіон (1855–1933) — український художник, мистецтвознавець, етнограф, ідеолог українського архітектурного модерну.
Євген Сердюк (1876–1921) — український архітектор, учень і послідовник Василя Кричевського.
Дмитро Дяченко, Ігор Кальбус, Федір Мазуленко, розвиваючи цей напрям, додали до своїх проєктів елементи козацького бароко, північного фінського югендстилю та пізнішого ар-деко.
Дмитро Дяченко (1887–1942) — український архітектор, громадський діяч, представник українського архітектурного модерну. Жертва сталінських репресій.
Ігор Кальбус (1883–1948) — український архітектор, громадський діяч, представник українського архітектурного модерну.
Федір Мазуленко (1880–1937) — український архітектор, інженер і громадський діяч, представник українського архітектурного модерну. Жертва сталінських репресій.
Першими зразками українського архітектурного модерну стали будинок Полтавського губернського земства, зведений за проєктом Василя Кричевського в 1903–1908 роках, і школа імені Івана Котляревського, яку спроєктував Євген Сердюк протягом 1904–1905 років. У роботі над нею також брав участь досвідчений міський архітектор Михайло Стасюков.
Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського (1908, архітектор Василь Кричевський), сучасний вигляд
Школа імені Івана Котляревського (1905, архітектори Євген Сердюк, Михайло Стасюков), поч. ХХ ст. Знищена під час Другої світової війни
Уже ці перші об’єкти показали важливість використання традиційних рослинних орнаментів в оздобленні фасадів та інтер’єрів. Для цього застосовували керамічну плитку прямокутної і квадратної форми. Здебільшого її виготовляли за межами Полтавщини й лише розписували в артілях Опішні та в Миргородській художньо-промисловій школі. Проте завдяки цим першим будівлям вдалося запустити місцевий процес масового виробництва облицювальної кераміки, декоративних колонок, різноманітних орнаментальних вставок. Земський черепично-цегельний завод, заснований 1896 року, постачав високоякісну черепицю, якою вкривали як громадські, так і житлові будівлі. Сучасний вигляд багатьох історичних районів Полтави та населених пунктів області сформований саме протягом 1910–1950-х років, коли для покриття дахів широко використовували цю керамічну черепицю.
Василь Кричевський, імовірно, був першим українським архітектором, хто створив суцільно облицьований плиткою фасад — у будівлі Полтавського земства.
Фасад Будинку Полтавського губернського земства
Очевидно, він орієнтувався на віденські та угорські зразки. Але водночас запропонував власне, оригінальне рішення. Воно не копіювало аналоги, а навпаки — відкривало нові шляхи для наступників. Розроблені ним керамічні орнаменти — хоча й базувалися на народних формах — були стилізовані, геометризовані та доведені до лаконічної виразності. Це стало справжнім тріумфом дизайну. Геральдичні композиції на головному фасаді відігравали важливу роль у національному самоствердженні, демонструючи історичні козацькі атрибути полкових міст.
Герби Кременчука і Хорола на фасаді Будинку Полтавського губернського земства
Керамічна черепиця на будівлі земства мала характерну п’ятикутну форму — так званий бобровий хвіст. У процесі укладання вона створювала враження старого дерев’яного ґонту. Для цього об’єкта дахівку покривали різнокольоровими поливами — коричневими, синіми, зеленими, жовтими. Це надавало будівлі святковості та урочистості. Під час пожежі 1943 року покрівлю було знищено. Її так і не вдалося повністю відновити до первісного вигляду. Нині автентичну черепицю можна побачити лише на окремих підвіконнях.
Керамічна черепиця на Будинку Полтавського губернського земства, сучасний вигляд
У 1911 році Полтавське земство оголосило конкурс на будівництво меморіальної каплиці з нагоди 200-річчя Полтавської битви. Цікаво, що обов’язковою умовою було виконання проєкту саме в «українському стилі». Це був час глибоких ідеологічних контрастів. Реалізував цей непересічний для історії української архітектури задум полтавський інженер Ігор Кальбус. Упровж 1911–1914 років він створив унікальну каплицю Юрія Переможця, яка поєднала в собі фінські гранітні форми та українські орнаментальні керамічні мотиви.
Каплиця святого великомученика Юрія Переможця: ліворуч — проєкт Ігоря Кальбса поч. ХХ ст., праворуч — сучасний вигляд
Український модерн утілив у собі національне відродження першої третини ХХ століття. Після періоду розквіту — з 1903 року до 1920-х років — він опинився під тиском з боку радянських функціонерів і частини радикально налаштованої архітектурної спільноти. Втім, український стиль ніколи не зникав повністю. Він зберігався як декоративний підхід і був адаптований переважно для сільських об’єктів. Під час Другої світової війни втрачено багато пам’яток цього стилю. У процесі повоєнної відбудови фасади перетиньковували, змінювали форми дахів, прибирали орнаментальний декор. І все ж будівлю Полтавського губернського земства відреставрували у 1957–1964 роках — хоч і не повністю. Реставраційні роботи тривають і сьогодні.
Завдяки зусиллям архітекторів Валерія Павленка та Валерія Трегубова вдалося врятувати від повного знищення унікальну каплицю Юрія Переможця. Вона теж очікує на відновлення. Український модерн з моменту своєї появи ніколи не зникав. Він живе вже понад 120 років — і, віримо, житиме надалі. Розвиватиметься й надихатиме прийдешні покоління цінувати свою культуру та вміти інтегрувати її в актуальний контекст.