Про що розповідає архітектура міста? Частина 1
Уявімо, що вам дали завдання спроєктувати ідеальне місто. Гарне. Зручне. Сучасне. Одне слово — мрію урбаніста. Але перш ніж малювати фонтани й фасади, слід поставити головне запитання: для кого це місто? Для людини — з її щоденними потребами, маршрутами на роботу, місцями відпочинку й зустрічей? Чи для режиму, а точніше — для очільників політичної влади, які прагнуть тотально контролювати життя громадян та впливати на нього, зокрема за допомогою архітектури?
Простір — це не просто фон. Він формує наші звички, темп життя, уявлення про норму, комфорт і зручність. У різні історичні періоди міста виглядали по-різному — залежно від викликів часу й потреб мешканців. У Середньовіччі, в епоху Ренесансу й раннього модерну головним було питання безпеки: укріплення, мури, міські брами. У ХІХ столітті на перший план вийшла індустріалізація: як розмістити житло, фабрики й склади так, щоб уся система працювала логічно й ефективно. Саме тоді з’явилася думка, що озеленення та створення рекреаційних зон — це не примха, не розкіш і не прикраса, а турбота про комфорт і здоров’я жителів.
Але іноді формування міського простору підпорядковувалося не потребам мешканців, а вимогам панівної ідеології. Архітектура в такому разі ставала засобом її репрезентації та поширення. Саме така концепція закладалася в містобудівні програми ХХ століття в країнах із тоталітарними режимами. Гігантські площі; височенні фасади з колонадами; обовʼязкові сходи, якими потрібно підніматися, щоб потрапити до адміністративної будівлі; і масивні важкі двері, що ледве відчинялися — усе це було символами влади, покликаними створити відчуття величі держави й мізерності окремих її громадян. Пропаганда втілювалася не лише в плакатах, а й у камені та бетоні.
Будівля ЦК КП(б)У (1939, архітектор Йосип Лангбард), Київ, 1961
Будівля Ради Міністрів УРСР (1938, архітектори Іван Фомін і Павло Абросімов), Київ, 1954
Головний вестибюль та зала засідань у будівлі Верховної Ради УРСР, Київ, 1939–1940
Місто — це сцена, де ми щодня граємо свої ролі. Від архітектури, що нас оточує, часто залежить, ким ми себе відчуваємо: вільними й відповідальними громадянами, залученими до життя всієї спільноти, чи лише гвинтиками великої бездушної машини.
Як відомо, Україні у ХХ столітті довелося пережити тривалий період тоталітаризму. Це болісно позначилося на багатьох сферах життя. Не залишилася осторонь і тогочасна архітектура, яка, хочемо ми того чи ні, досі присутня в українських містах і продовжує впливати на формування нашого життєвого простору.
Отож у першій частині цієї лекції я розповім, як будівничі тоталітарних режимів формували міські середовища страху та примусу — від гігантських помпезних споруд до сірих хрущовок — і як це впливало на свідомість людей. Також ми дізнаємося, як українські архітектори, навіть за вельми несприятливих умов, намагалися зберегти самобутність власної культури й надати будівлям більш людиномірного характеру.
Друга частина лекції буде присвячена житловій забудові наших міст, що постала впродовж ХХ століття. Це історія про те, як архітектори намагалися одночасно розв’язати кілька складних завдань: швидко забезпечити містян великою кількістю доступного житла й водночас не знехтувати необхідним для людей комфортом.
Натомість у третій частині цієї лекції поговоримо про українські міста доби Ренесансу. Саме на цю традицію часто орієнтувалися вітчизняні архітектори ХХ століття, протистоячи радянській гігантоманії. У той період міста планували з урахуванням потреб мешканців, а будівлі мали бути затишними та комфортними, співмірними з параметрами людського тіла. Звісно, архітектура й тоді відображала характер влади — свідчила про смаки господарів чи власників міст і про їхнє ставлення до безпеки й обороноздатності. Водночас та забудова відображала прагнення до гармонії, зручності. У самоврядних громадах вона ще й сприяла формуванню відчуття особистої причетності кожного мешканця до впорядкування міського середовища. Тож давайте про все це поговоримо детальніше.
У ХХ столітті світ уперше зіткнувся з явищем, коли мистецтво свідомо слугувало антилюдським ідеологіям — фашизму, комунізму й нацизму, створюючи виразний пропагандистський образ тоталітарних режимів. Якщо раніше архітектура відображала повсякденне життя людей і відповідала їхнім потребам, то в умовах диктатур суспільний уклад нав’язували згори — через численні регламенти та заборони. Архітектура стала інструментом формування визначеного владою порядку.
Парадокс тоталітарної архітектури полягав у тому, що простір створювали не для людини. Стиль, планування, оздоблення та загальна організація середовища визначалися не ідеєю гармонії і зручності, а прагненням утвердити образ Могутньої Держави, яка підноситься над особистістю, карає, рятує і вирішує, що «добре», а що «погано». Звідси — монументальні будівлі із символікою влади: свастики й орли в Німеччині, серпи з молотами в СРСР, лікторські фасції — пучки прутів із сокирою — в Італії. Ці знаки підкреслювали силу держави й змушували людину відчувати себе малою, підпорядкованою, частиною безликої маси.
Нацистський меморіал «Blutzeuge» у Мюнхені, Німеччина, 1933
Демонтаж радянської символіки у Тиврові, Вінницька обл., 2022
Тріумфальна арка у Больцано, Італія, сучасний вигляд
Тій самій меті слугували й інші архітектурні елементи. Вони не лише символічно, а й на фізичному рівні підкреслювали відстань між представниками влади та звичайними людьми, наприклад, ускладнюючи сам доступ до урядових будівель. Обовʼязковою деталлю ставали високі сходи перед входом, якими доводилося довго й виснажливо підніматися. Памʼять тіла фіксувала, що влада — це щось недосяжне, майже сакральне, куди пересічним громадянам годі дістатися. Зауважмо: у таких будівлях не було пандусів для людей з інвалідністю, адже в уявленні тоталітарних режимів вони не сприймалися як повноправні члени суспільства.
Будівля ЦК КП(б)У (1939, архітектор Йосип Лангбард), Київ, 1976
До специфічних елементів владного маркування простору також належали важкі, масивні двері з високо розташованими ручками. Щоб їх відчинити, потрібно було докласти чимало зусиль — далеко не кожному це вдавалося з першої спроби. Інтерʼєри оформлювали так, щоб підкреслити дистанцію між чиновниками, які уособлювали владу, та звичайними громадянами. Наприклад, кімнати для очікування зазвичай були тісні й незручні, натомість кабінети офіційних осіб — надмірно великі, з довгими масивними столами, що візуально фіксували відстань між посадовцем і відвідувачем.
Перший секретар ЦК КП(б)У Володимир Щербицький у своєму робочому кабінеті, 1980
Додатковий ефект справляли надмірно високі стелі та заплутані коридори, у яких легко було загубитися. Усе це змушувало людину відчувати страх і безпорадність.
У Радянському Союзі архітектура, позбавлена національних і регіональних рис, за своєю суттю стала колоніалістською. Її метою було не гармонійне поєднання людини й середовища, а підпорядкування особистості державній машині. Надмірно монументальні споруди вражали уяву й викликали відчуття безсилля перед символами могутності. Архітектура тоталітарних систем виражала політичну волю диктаторів, які не зважали на комфорт містян, а прагнули створити солідний образ влади. Міський простір перетворювався на інструмент впливу нагадуючи, хто головний, і спонукаючи до покори.
У демократичних країнах такі споруди не зводили. Там архітектура не обслуговувала культ влади — її метою було створення зручного, відкритого середовища для громадян.
У 1934 році столицю УРСР перенесли з Харкова до Києва. Сюди ж змістився фокус уваги будівельної спільноти. Столиця радянської України мала якнайшвидше стати ідеальним містом для «будівників комунізму», тому влада «старалася як могла» і найбільше дісталося саме Києву. Усе тоталітарне «добро» намагалися втиснути в самісінький історичний центр, планомірно руйнуючи пам’ятки архітектури й ландшафт старого міста.
Європейська площа. Київ, кін. 1930-х
На початку ХХ століття Київ мав свій унікальний вигляд, сформований насамперед численними бароковими храмами.
Воскресенська церква (кін. XVII ст., зруйнована в 1930-ті), 1-а пол. ХХ ст.
Софійський собор (ХІ ст., відреставрований у стилі бароко коштом Івана Мазепи у XVII-XVIII ст.), кін. ХІХ ст.
Місто помітно відрізнялося від Москви чи Петербурга — без імперських фасадів і псевдокласичних копій. Але радянська влада вирішила докорінно змінити його архітектурне обличчя. Першими постраждали храми. Михайлівський Золотоверхий собор, Трьохсвятительська церква та інші пам’ятки XII–XVIII століть були зруйновані заради нових площ, міністерств і монументальних споруд.
Михайлівський золотоверхий собор, поч. ХХ ст.
Руїни Михайлівського золотоверхого монастиря після підриву, 1937
Трьохсвятительська церква, кін. ХІХ ст.
Руїни Трьохсвятительської церкви, 1935
Очевидці згадують, що перед знесенням Михайлівського собору головний партійний керівник Києва Павло Постишев покликав кількох художників — Федора Кричевського, Анатолія Петрицького й Сергія Григор’єва — нібито порадитися. Але всі вже знали, що рішення ухвалено, а сперечатися — небезпечно. Петрицький лише обережно сказав: «Шкода, все-таки старовина, XII сторіччя». На що почув від Постишева: «Будівництво нового суспільства може вимагати й не таких жертв». Художники мовчки пішли геть. Кричевський — кремезний і стриманий — не витримав і заплакав. Петрицький люто лаявся. А молодий Григор’єв мовчав — знав, що вплинути на ситуацію неможливо.
Павло Постишев (1887–1939) — радянський партійний і державний діяч, один з головних організаторів Голодомору 1932–1933 рр. в Україні.
Федір Кричевський (1879–1947) — український художник-модерніст, співзасновник і перший ректор Української академії мистецтв.
Анатоль Петрицький (1895–1964) — український художник-авангардист.
Сергій Григор’єв (1910–1988) — український художник, учень Федора Кричевського.
Так у Києві розпочався радянський етап — із руйнування, а не творення. І саме Печерськ перетворився на майданчик для нової архітектури, яка мала змінити і вигляд міста, і ставлення людини до нього.
На Печерську збудували два знакові об’єкти. Перший — штаб Київського особливого військового округу, зведений 1939 року архітектором Сергієм Григор’євим. Нині там розташований Офіс Президента України.
Будівля штабу Київського особливого військового округу (1939, архітектор Сергій Григор’єв), 1941
Офіс Президента України, сучасний вигляд
Другий — будівля Народного комісаріату внутрішніх справ, споруджена 1938 року за проєктом Івана Фоміна й Павла Абросімова. Сьогодні в ній розміщується Кабінет Міністрів.
Будівля Ради Народних Комісарів УСРР (1938, архітектори Іван Фомін і Павло Абросімов), 1954
Будівля Кабінету Міністрів України, сучасний вигляд
Обидві споруди високі й стоять на вузьких вулицях, тому архітектори застосували увігнуті фасади, щоб масивні форми краще проглядалися й сприймалися як єдине ціле. Таке рішення було типовим для естетики тоталітаризму: наближаючись до входу, людина мала відчути велич влади, втілену в масивній архітектурі.
Будівля Народного комісаріату внутрішніх справ, скорочено НКВС, особливо вирізнялася здатністю навіювати страх. Зловісний темно-сірий фасад із масивними пілястрами, півколонами та колонами, а також характерний вигин, що наче поглинав людину, мали створювати відчуття повної покори державі. Це була архітектура з однозначним посилом до громадян: «Ви повинні підкорятись, інакше зникнете у лещатах радянської машини». Вже за часів незалежності, коли Кабінет Міністрів розмістився в цій будівлі, її перефарбували у світліший колір — це дещо зменшило гнітюче враження. Однак така зміна не змогла стерти з пам’яті тоталітарний образ, який закарбувався як символ безжальної державної влади.
Будівля Ради Народних Комісарів УСРР (1938, архітектори Іван Фомін та Павло Абросімов), 1930-ті
Будівля Кабінету Міністрів України, сучасний вигляд
Певною противагою двом попереднім стала будівля Верховної Ради — єдина серед забудови Печерська 1930-х років, що залишалася співмірною людині, природному ландшафту й історичному контексту.
Будівля Верховної Ради УРСР (1939, архітектор Володимир Заболотний), 1952
Будівля Верховної Ради України, сучасний вигляд
Її спроєктував Володимир Заболотний — архітектор, якого поважали навіть у жорстко контрольованих творчих колах. Його особливо цінували за те, що він зумів вписати новий об’єкт у простір поблизу Маріїнського палацу та парку, не порушивши цілісності архітектурного ансамблю.
Володимир Заболотний (1898–1962) — український архітектор, засновник і президент Академії архітектури України.
Ширилися чутки, що скляний купол — це натяк на будівлю Української Центральної Ради та своєрідний архітектурний жест у бік української державності.
Будівля Верховної Ради України, сучасний вигляд
Будинок Української Центральної Ради (1912, архітектор Павло Альошин), нині — Київський міський будинок учителя
Насправді ж жодного символізму у цьому не було: головний законодавчий орган УРСР цілком прогнозовано, а можливо, й навмисно, був значно скромнішим за свого сусіда навпроти — масивну будівлю НКВС. Це демонструвало чітку ієрархію: у радянській системі покарання мало пріоритет над правом. Врешті, радянська Верховна Рада фактично нічого не вирішувала. Вона виконувала переважно декоративну функцію і лише імітувала демократичні процеси. Утім, приклад Заболотного свідчить і про те, що навіть у межах тоталітарної архітектури можна зберегти смак, професіоналізм і повагу до міста.
Києву значною мірою пощастило, що багато амбітних архітектурних задумів так і не стали реальністю. Природний рельєф — пагорби, схили й Дніпро — фактично став захисником міського ландшафту: з ним було складно впоратися навіть досвідченим архітекторам. Поки розроблялися плани нових проєктів, почалася Друга світова війна, і будівництво призупинилося. Це допомогло зберегти особливий вигляд Києва — зеленого, затишного й несхожого на інші міста. Тож, прогулюючись його вулицями, подякуйте природі та історії, що врятували його унікальність.
Після Другої світової війни Хрещатик лежав у руїнах, бо в 1941 році його було підірвано силами НКВС, хоча радянська пропаганда звинувачувала в цьому німців.
Руїни Хрещатика, 1944
Але місто отримало шанс відродитися. Архітектор Анатолій Добровольський разом із командою розпочав відбудову головної вулиці. У той період будівничі змушені були дотримуватися тоталітарних зразків — зводити масштабні споруди й холодні арки. Однак Добровольський з командою обрали інший шлях.
Анатолій Добровольський (1910–1988) — український архітектор, співавтор проєкту повоєнної відбудови Хрещатика й прилеглих до нього кварталів.
Вони використали у відбудові Хрещатика елементи українського бароко: плавні лінії, невеликі фронтони над вікнами, керамічні візерунки, які додавали тепла й національного колориту.
Фасади будівель Хрещатика, сучасний вигляд
Попри тиск сталінського режиму, молоді архітектори любили Київ і хотіли зробити міське середовище живим та дружнім до людей. Вони не просто копіювали бароко, а передавали його настрій — легкий, як у козацьких храмах.
Завдяки такому підходу забудова Хрещатика набула особливого характеру — відмінного як від типової радянської архітектури, так і від монументальних проєктів нацистської Німеччини та фашистської Італії. Центральна вулиця Києва постала затишною, живою, зі своєю українською впізнаваністю. Прогулюючись Хрещатиком, придивіться до фасадів: у їхніх деталях історія, що зберегла неповторне обличчя столиці.
Хрещатик, кін. 1960-х
Хрещатик, сучасний вигляд
Радянська влада прагнула перетворити Київ на зразкове місто для «будівників комунізму» — із гігантськими пам’ятниками вождям, величезними спорудами й нескінченними площами. Проте не вдалося. На заваді став сам рельєф — київські пагорби й кручі не дали змоги знищити старі вулиці й накреслити місто наново. А ще — люди. Деякі архітектори, попри тиск режиму, зберігали власне бачення і вкладали в проєкти щось людяне й життєствердне. Завдяки цьому Київ не став типовим тоталітарним містом. Він зберіг свою унікальність — із переплетенням епох, стилів і характерів. У другій частині ми розглянемо, як розвивалася житлова архітектура в СРСР, яким був її вплив на повсякдення та які західні ідеї використали для формування радянських міст.