Про що розповідає архітектура міста? Частина 2
Житлова архітектура формує середовище, яке впливає на наше повсякдення, настрій і навіть спосіб мислення. Просторий будинок чи тісна квартира, світлі вікна або сірі фасади — усе це позначається на самопочутті, стосунках з іншими людьми і сприйнятті світу загалом. Така забудова може надихати, створювати відчуття безпеки й комфорту, або, навпаки, викликати пригнічення та відчуження. У першій частині цієї лекції йшлося про те, як архітектори проєктували громадські будівлі, прагнучи перетворити Київ на зразкове місто для «будівників комунізму». Тепер же поговоримо про житло: як у СРСР запозичували ідеї Заходу, зокрема принципи модернізму, що суттєво змінили архітектуру ХХ століття, і які з них залишилися актуальними для сучасних проєктувальників.
У 1920-х роках і Європа, і СРСР зіткнулися з гострою потребою в доступному житлі. Міста стрімко зростали, а війни залишили по собі величезні руйнування: в Європі — після Першої світової, у Радянському Союзі — ще й після громадянської. Щоб забезпечити домівки для робітників, службовців і вчителів, потрібно було швидко й раціонально перебудовувати міський простір. У СРСР відповіддю на цей виклик став конструктивізм — новий архітектурний стиль, що змінив вигляд радянських міст.
Палац культури будівельників у Харкові, побудований у стилі конструктивізм (1930, архітектори Яків Штейнберг, Ігнатій Мілініс, Іван Малозьомов)
Кінотеатр «Жовтень» у Києві (1931, архітектор Валеріан Риков)
Він став місцевою версією загальноєвропейського функціоналізму — одного з напрямів модернізму, що закликав відмовитися від декоративності минулих епох і будувати за принципом: форма має служити функції. Головна мета конструктивізму — створити зручне й доступне середовище для людей, насамперед житло.
Вілла Савой (1931, архітектори Ле Корбюзьє і П’єр Жаннере), Франція, сучасний вигляд
Фабрика Фаґус в Альфельді (1925, архітектори Вальтер Ґропіус, Адольф Меєр), Німеччина, сучасний вигляд
Нові матеріали — залізобетон, метал, скло та дерево — відкрили можливості для використання простих геометричних форм, плоских дахів, великих скляних фасадів і стрічкових вікон, що стали візитівкою стилю.
Головний корпус Баугаузу в Дессау (1932, архітектор Вальтер Ґропіус), Німеччина, реконструкція 2003 р., сучасний вигляд
Будівля Держпрому в Харкові (1928, архітектори Сергій Серафимов, Самуїл Кравець, Марк Фельгер), 1930-ті
Хоч у конструктивістських будівлях ще не було прямих символів комуністичної ідеології (вони з’явилися лише в 1930-х), архітектори вже намагалися формувати «новий радянський побут».
Квартал «Новий побут» у Харкові, 1930-ті
Наприклад, у Харкові в 1920-х роках звели кілька житлових будинків без кухонь. Ідея полягала в тому, щоб позбавити жінок «кухонного рабства».
Лев Каплан. «Пролетарко! Рабою старого годі бути тобі!», 1930
Передбачалося, що мешканці харчуватимуться на так званих фабриках-кухнях. Першу з них збудували в Новій Каховці. Однак цей соціальний експеримент виявився невдалим, адже більшість людей хотіла готувати і їсти вдома.
А що відбувалося в цей час у Європі? Там також замислювалися над тим, як створити зручне житло. Одним із головних новаторів був французько-швейцарський архітектор Ле Корбюзьє.
Ле Корбюзьє (1887–1965) — французько-швейцарський архітектор і теоретик архітектури, урбаніст.
Він проєктував не лише окремі будівлі, а й намагався переосмислити саму концепцію сучасного урбаністичного середовища. Його ідеї стали підґрунтям модернізму в архітектурі й вплинули на вигляд багатьох міст світу — зокрема й на наші спальні райони.
У середині 1920-х років Ле Корбюзьє сформулював свої «П’ять відправних точок сучасної архітектури», які повністю змінили уявлення про будівництво. Він пропонував піднімати будівлі на тонких колонах, щоб звільнити простір під ними для садів або паркінгів. Плоский дах архітектор радив використовувати як зону відпочинку або озеленення.
Вілла Савой (1931, архітектори Ле Корбюзьє і П’єр Жаннере), Пуассі, Франція, 1930-ті
Національний музей західноєвропейського мистецтва (1959, архітектор Ле Корбюзьє), Токіо, Японія, сучасний вигляд
Монастир Ла Туретт (1953, архітектор Ле Корбюзьє), Ліон, Франція, сучасний вигляд
Завдяки новій конструктивній системі навантаження розподілялося на опори, тому внутрішнє планування стало вільним, а стіни вже не були обов’язковими несучими елементами. Це давало змогу гнучко змінювати інтер’єри. З’явилася можливість проєктувати великі стрічкові вікна, що пропускали більше світла.
Житловий комплекс «Сяюче місто» в Марселі (1952, архітектор Ле Корбюзьє), Франція, сучасний вигляд
Нарешті, фасади пропонувалося робити з легких матеріалів і довільної форми, адже тепер вони мали передусім естетичне призначення.
Ідеї Ле Корбюзьє відкривали зовсім інший підхід до архітектури — легший, функціональніший, орієнтований на потреби людини. До цих концепцій ми ще повернемося трохи згодом. А зараз подивімося, як у 1930-х роках у Радянському Союзі архітектура різко змінила напрям, відмовившись від ідей функціоналізму й конструктивізму та ставши частиною тоталітарного проєкту — навіть у житловому будівництві.
З посиленням централізації влади стиль почав трансформуватися. Простота конструктивізму, що на початку десятиліття втілювала ідеї раціонального нового світу, поступалася демонстративній, емоційно навантаженій естетиці. Будівлі почали прикрашати фризами, скульптурними вставками, декоративними композиціями із зображеннями трудящих мас — не окремих людей, а колективів, що творять щасливе майбутнє під керівництвом могутньої держави. Архітектура перетворилася на засіб формування міфу про нове життя: світле, урочисте й нездоланне.
Фасад житлового будинку в Києві (1936, архітектор Георгій Шлаканьов), сучасний вигляд
У цей час утверджується стиль, який сьогодні відомий як сталінський ампір. Відлуння класицизму, масштабність, монументальність і велика кількість декоративних елементів створювали враження величі та радості життя — ніби світле комуністичне майбутнє вже настало.
Будинок Ради Народних Комісарів УРСР (1937, архітектори Іван Фомін і Павло Абросимов), сучасний вигляд
«Будинок із зіркою» — висотний будинок в Києві на вул. Хрещатик 25 (1954, архітектори Анатолій Добровольський та ін.), сучасний вигляд
Насправді побут більшості радянських громадян залишався доволі скромним і складним, але архітектура мала справляти емоційний вплив: урочистими фасадами, широкими під’їздами з колонами та ліпниною, просторими квартирами з високими стелями. Після Другої світової війни забудова, зокрема житлова, ще більше підкреслювала образ перемоги й сили. Термін «сталінський ампір» з’явився вже після завершення цієї епохи. Його запровадили за аналогією до архітектури імперій (ампір — від французького empire, тобто «імперія»), що теж використовували класику для підкреслення величі держави. У самому СРСР стиль офіційно так не називали.
«Сталінки» — житлові будинки того періоду — і досі легко впізнати. Вони відрізнялися за призначенням. Будівлі для партійної номенклатури мали особливо урочистий вигляд: масивні фасади, якісна шумо- й теплоізоляція, розкішне оздоблення під’їздів.
Номенклатура — збірна назва радянських партійних і державних чиновників усіх рівнів.
Їх можна побачити, наприклад, на Хрещатику в Києві. Натомість сталінки для робітників були простішими й нерідко використовувалися як комунальні квартири для кількох родин.
Житловий будинок працівників Ради народних комісарів УРСР в Києвій на вул. Шовковичній, 21 (1935, архітектор Сергій Григор’єв), сучасний вигляд
Житловий будинок співробітників Наркомгоспу УРСР в Києві на вул. Пирогова, 2 (1936, архітектор Геогрій Шлаканьов)
Житло цієї доби було важливою складовою радянського міського середовища, яке мало не лише задовольняти базові потреби, а й створювати уявлення про щасливе життя в могутній державі. Важливо розуміти, що йшлося передусім про картинку — ідеалізований образ, який не відповідав дійсності.
Друга світова війна стала глибоким потрясінням для всіх сфер життя, і житловий фонд також зазнав катастрофічних втрат. Зокрема, Київ був майже зруйнований ворожою авіацією та артилерією. У багатьох містах люди жили серед руїн або в тимчасових бараках. Потреба в житлі залишалася надзвичайно гострою, однак у перші повоєнні роки цю проблему майже не вирішували.
Руїни Києва, 1944
Ситуація почала змінюватися після смерті Сталіна в 1953 році. У СРСР розпочалася епоха реформ, відома як «відлига». Одним із її завдань стало подолання гострої житлової кризи — держава прагнула забезпечити помешканням якомога більше людей. Після війни радянське керівництво поставило нову мету: швидко й масово збільшити житловий фонд, відмовившись від дорогого декору й масштабних проєктів.
У цей період розпочалася Холодна війна і новий виток гонки озброєнь. Між ракетами та підвищенням добробуту громадян радянська держава впевнено обрала перше. Цей пріоритет, до речі, спостерігається і в сучасній Росії, яка також робить ставку на мілітаризацію, часто нехтуючи базовими потребами власного населення.
Холодна війна — глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між США й СРСР та їхніми союзниками, що тривала з 1947 по 1991 р.
У 1950-х роках по всьому Радянському Союзу почали зводити «хрущовки» — прості, дешеві й стандартизовані житлові будинки.
Установка міжкімнатних панелей під час будівництва Дарницького житлового масиву в Києві, 1959
Новосели переїжджають у нові квартири на Дарниці в Києві, 1959
У цьому знову проявився вплив модерністських ідей Ле Корбюзьє. Він ще у 1920–1930-х роках пропагував принципи мінімалізму, функціональності й стандартизації в проєктуванні житла, а під час візиту до Москви обговорював свої підходи з радянськими архітекторами. Один із них, Георгій Градов, пізніше написав листа Микиті Хрущову, у якому запропонував відмовитися від так званих надмірностей в архітектурі — це й стало початком епохи хрущовок.
Георгій Градов (1911–1984) — радянський архітектор.
Микита Хрущов (1894–1971) — радянський партійний і державний діяч, перший секретар ЦК КПРС (1953–1964).
Утім стверджувати, що Ле Корбюзьє вигадав хрущовки, було б перебільшенням. Його власні проєкти, зокрема житловий комплекс у Марселі, зведений 1952 року, були значно складнішими й цікавішими. У них передбачалися не лише квартири для одинаків і сімей, а й магазини, спільні простори та навіть басейн на даху. Водночас загальні принципи, яких він дотримувався — мінімалізм, функціональність, стандартизація, — продовжували впливати на архітектуру ХХ століття.
Житловий будинок у Марселі (1952, архітектор Ле Корбюзьє), Франція, сучасний вигляд
Натомість хрущовки стали втіленням концепції мінімального житла: висота стелі лише 2,26 метра, малі кухні, вузькі коридори — усе було максимально здешевлене заради кількості. Мета полягала не у створенні комфортних умов, а в тому, щоб надати хоча б базове помешкання якомога більшій кількості людей.
Хрущовка в Києві, сучасний вигляд
Квартира в новій хрущовці в Києві, 1963
Квартира в новій хрущовці в Києві, 1964
Ідея масового й доступного житла захопила не лише СРСР. У різних країнах архітектори теж намагалися зводити якомога більше простого й доступного помешкання. Проте ці експерименти далеко не завжди були успішними. Один із найвідоміших невдалих прикладів — житловий комплекс Прюїтт-Айгоу в місті Сент-Луїс у США. У 1950-х роках його створювали з добрими намірами: 33 однакові висотки мали стати стандартизованим, сучасним недорогим середовищем для проживання людей з різних соціальних груп. На перший погляд, усе здавалося привабливим: багато світла, зелені, простору.
Житловий комплекс Прюїтт-Айгоу (1954, архітектор Мінору Ямасакі), Сент-Луїс, США, 1970-ті
Проте вже через 20 років ситуація різко погіршилася. У всьому комплексі залишилося лише 600 мешканців. Половина будинків виявилася зовсім не заселеною, перетворившись на наркопритони й небезпечні місця, куди краще було не заходити. Ліфти вийшли з ладу, у під’їздах стало темно й брудно, а поліція не реагувала на виклики. Люди боялись виходити з дому після заходу сонця. Через злидні дехто навіть зрізав труби й батареї, щоб здати їх на металобрухт. Попри все, були й ті, хто не здавався. Кілька родин об’єднувалися, прибирали під’їзди, намагалися зробити двір бодай трохи придатним для життя. Але ці «острівці надії» не змогли змінити загальної картини. Зрештою Прюїтт-Айгоу знесли.
Знесення будівлі Прюїтт–Айгоу, Сент-Луїс, США, 1972
Цей провал став серйозним сигналом для архітекторів: просто звести щось велике й сучасне — недостатньо. Люди — не стандартизовані механізми; їм потрібне середовище для самовираження. Цей аспект необхідно враховувати під час проєктування житла. Так сформувалася нова ідея — «місто для людей»: простір, який має бути не лише ефективним, а й зручним, безпечним, затишним. Таким, де хочеться гуляти, відпочивати, жити — не виживати, а отримувати задоволення.
Так виникають нові підходи до організації міського простору. Один із них — walkable city, тобто місто, у якому зручно пересуватися пішки. Інший — mixed-use development: коли поруч із будинком є школа, магазин, парк, робота, кафе. Не потрібно долати пів міста, щоб купити хліб чи зустрітися з другом.
А що в нас, в Україні? Наші спальні райони — це теж спадок модернізму, щоправда, у його радянській версії. Однакові багатоповерхівки, широкі проспекти — усе функціональне, але часто відчужене. І йдеться не лише про хрущовки: у 1970–1980-х роках масштабна забудова тривала. Будинки ставали вищими, з’являлися великі житлові масиви — Лівобережний у Києві, Сихів у Львові, Салтівка в Харкові. Зовнішній вигляд змінювався, але принцип залишався тим самим: швидко, дешево й для багатьох.
Лівобережний житловий масив у Києві, 1980-ті
Сихівський житловий комплекс у Львові, 1980-ті
Салтівський житловий масив у Харкові, 1970-ті
І все ж у цьому середовищі виникали несподівані осередки творчості. У 1960–1970-х роках архітектура конструктивізму поєдналася з монументальним мистецтвом: мозаїчні панно стали справжньою окрасою сірих фасадів. Алла Горська, Віктор Зарецький, Ада Рибачук, Валерій Ламах та інші художники оживили міський простір, використовуючи старовинну техніку мозаїки як сучасне візуальне медіа. Саме ці роботи часто рятували простір від монотонності, надаючи типовій забудові глибини й характеру. Можливо, і у вашому дворі збереглася така мозаїка?
Алла Горська. Мозаїчне панно «Боривітер» у Маріуполі, 1967. Зруйноване від обстрілів російської армії 2022 р.
Сьогодні ці райони змінюються. Поруч із панельними будинками з’являються нові сквери, лавки, громадські простори. У фокусі — вже не лише питання «де жити», а і «як жити». І виявляється, що навіть у бетоні може зберігатися культурна пам’ять і потенціал для життя із сенсом.
Міська архітектура — це не лише стіни й бетон. Це прогулянки з друзями, знайомі вікна у дворі, запах кави біля дому й відчуття, що вам тут добре. Саме таким і має бути простір навколо — місцем, де хочеться жити, розвиватися й насолоджуватися кожною миттю. Сьогодні ми вчимося робити міста затишнішими — і в цьому нам можуть допомогти ідеї доби Ренесансу, про які поговоримо в третій частині.