Про що розповідає архітектура міста? Частина 3

Школа

06.01.2026

Авторка й оповідачка — Ірина Ворожбит. Наукова консультантка — Катерина Липа

Останнє оновлення: 2026-01-07 07:56:23

У перших двох частинах ми розглянули, як тоталітарні режими ХХ століття використовували архітектуру для контролю над суспільством. Від гігантських споруд до сірих хрущовок — усе працювало на те, щоб пригнічувати особистість і формувати зручного для системи громадянина. А тепер — інший підхід. Перенесімося в добу Ренесансу, щоб дізнатися, яким тоді уявляли ідеальне місто для людини — і як ці ідеї знайшли втілення в Україні.

У давнину історичний поступ був повільним, а зміни накопичувалися майже непомітно. Античність на багато століть залишилася в забутті, аж поки в добу Ренесансу її не почали відкривати наново. Водночас антична архітектурна спадщина збереглася лише фрагментарно — храми, арки й палаци часто були напівзруйновані. Та навіть ці залишки стали джерелом натхнення для нової архітектури. Згодом це захоплення перетворилося на справжній мейнстрим.

Та Ренесанс не зводився до простого копіювання стародавніх форм. Це була спроба осмислити їх по-новому: зрозуміти, що робило античну архітектуру прекрасною, і як ці принципи можна адаптувати до сучасності. Так почалася нова епоха — відродження класичних ідеалів у поєднанні з новим мисленням, інтересами й іншими правилами гри. Давньогрецький філософ Протагор ще у V столітті до нашої ери сказав: «Людина — міра всіх речей». У добу Ренесансу ця ідея стала гаслом. Простір почали проєктувати, орієнтуючись на особистість — її фізичну природу, сприйняття та потребу в гармонії.

Протагор (485–410 до н.е) — давньогрецький філософ.

У цей період з’являються перші серйозні трактати про архітектуру. У них ішлося не лише про технічні особливості, а й про красу, пропорції, зв’язок між будівлями й людським тілом. Архітектори починають уявляти ідеальне місто як простір, зручний, гармонійний і привабливий для життя. Вулиці мислили прямими й широкими, із важливою спорудою в кінці кожної перспективи. Вузькі провулки та хаотичну забудову вважали небажаними. Житлові будівлі уявляли співмірними людині, розташованими так, щоб формувати єдине середовище. Вони мали бути не лише зручними, а й красивими, щоб тішити око.

Титульна сторінка першого видання твору англійського письменника Томаса Мора «Утопія» (1516) про ідеальне суспільство

Безпека також вважалася важливою складовою ідеального міста. Тому його проєктували як фортецю з бастіонними укріпленнями — на плані вона нагадувала зірку. Така форма була не лише ефектною, а й практичною з погляду оборони. Щоправда, реалізувати подібні задуми було складно через їхню високу вартість. У результаті проєктів виявилося значно більше, ніж втілених міст. Та це не зупиняло тих, хто прагнув ідеалу.

Карта міста Пальмануова в Італії за проєктом архітектора Вінченцо Скамоцці, XVI ст.

Італійські зодчі вміло поєднували практику з теорією — і стали справжніми зірками свого часу. Їх запрошували до різних куточків Європи. Ідеї Ренесансу активно поширювалися, зокрема й на українські землі. У XVI столітті італійські майстри прибули до Львова — міста, безпечнішого, ніж внутрішні регіони, і водночас відкритого до нових впливів. Тут було чимало грошовитих замовників, які хоча й не могли зрівнятися з італійськими меценатами, однак мали змогу фінансувати якісні архітектурні проєкти.

Абрагам Ґоґенберґ. «Панорама Львова», 1617–1618

Після великої пожежі 1527 року в місті з’являється багато вільного простору й зростає попит на нове житло. Про перших майстрів відомо небагато — частину їхніх робіт знищила ще одна пожежа 1571 року. Це була втрата, але водночас і новий початок. Львів активно розбудовується, багатіє — і це виразно відбивається в архітектурі кінця XVI століття.

Площа Ринок стала осередком змін — її оточили ренесансні кам’яниці.

Площа Ринок. Львів, сучасний вигляд

Кам’яниця Корняктів (1580, архітектор Петро Барбон), сучасний вигляд

У 1580 році відомий архітектор Петро Барбон звів одну з найрозкішніших — палац Корнякта. Замовником був грецький купець Костянтин Корнякт — настільки впливовий, що отримав від короля право забудувати одразу дві ділянки.

Костянтин Корнякт (1520–1603) — львівський купець 2-ї пол. XVI ст. грецького походження.

Завдяки цьому будівля вийшла масштабною і нагадувала італійські палаццо — міські палаци епохи Ренесансу.

У кам’яниці вражає кожна деталь: пишні портали — урочисті входи з декоративним оздобленням; вікна з трикутними сандриками — своєрідними «шапочками» над ними; затишний внутрішній дворик із лоджіями — відкритими галереями, що проходять крізь усі три поверхи.

Кам’яниця Корняктів (1580, архітектор Петро Барбон), сучасний вигляд

Італійський дворик у кам’яниці Корняктів (1580, архітектор Петро Барбон), сучасний вигляд

Цікаво, що всі будинки на площі мають однакову висоту поверхів, подібні пропорції вікон і карнизи — горизонтальні виступи між ярусами. Завдяки цьому площа справляє враження єдиного гармонійного ансамблю.

Східна сторона Площі Ринок, сучасний вигляд

За кілька років Петро Барбон разом із Павлом Римлянином звели у Львові ще одну знакову будівлю — Чорну кам’яницю. Вона стоїть на площі Ринок, і сьогодні в її приміщенні діє Музей історії Львова. Якщо буде нагода — обов’язково завітайте.

Чорна кам’яниця (1589, архітектори Петро Барбон, Павло Римлянин), сучасний вигляд

Вхід оздоблено тонким різьбленням, а фасад вкрито діамантовим рустом — так називають особливу обробку каменю, коли поверхня нагадує грані коштовностей. Спочатку будівля, зведена з білого вапняку, яскраво відбивала сонячне світло: кам’яні грані створювали гру тіней і блиску. Але з роками фасад потемнів від кіптяви — так і з’явилася назва, що збереглася донині: Чорна кам’яниця.

Фрагмент фасаду Чорної кам’яниці (1589, архітектори Петро Барбон, Павло Римлянин), сучасний вигляд

Мати будинок на площі Ринок у Львові означало бути заможною або впливовою особою. Водночас архітектура могла розповідати не лише про статус окремої родини — іноді вона ставала знаком сили цілої спільноти. У Західній Європі, наприклад, зводили розкішні будівлі цехів — об’єднань ремісників або купців, де їхня верхівка збиралася на наради, а іноді й на святкування.

У Львові таку роль відігравало Успенське братство, засноване ще у XV столітті при однойменній церкві. Воно функціонувало за принципом цеху: учасники обирали керівництво, підтримували одне одного, дбали про освіту, благодійність і захист прав православних міщан.

Лист Антіохійського патріарха про дарування ставропігії Львівському братству, XVI ст.

Ставропігія — право підпорядковуватися не місцевими митрополитам, а безпосередньо патріархові.

При братстві діяла школа, а також бібліотека — кілька сотень книжок, що на той час вважалося справді багато. Заможніші учасники дарували власні книги, а 1586 року братство навіть заснувало друкарню. Окрім триповерхової кам’яниці, укріпленої масивними контрфорсами — підпорами, що зміцнюють стіни, братство звело цілий квартал: школу, лікарню та інші будівлі. На жаль, вони не збереглися. Натомість ансамбль Успенської церкви — головний архітектурний проєкт братства — дійшов до нашого часу і вважається справжньою перлиною українського Ренесансу.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці (1629, архітектори Павло Римлянин, Войцех Капінос, Амвросій Прихильний), сучасний вигляд

Може здатися дивним, що братство вже діяло при церкві, а саму її тільки розпочали будувати. Насправді стара церква існувала, але згоріла 1571 року. І тоді взялися зводити нову — у кілька етапів. Почали з дзвіниці. Попередня вежа обвалилася ще до великої пожежі 1527 року, тож тепер вирішили збудувати нову — високу, помітну з усього Львова. Кошти надав Костянтин Корнякт — той самий, що володів великою кам’яницею на площі Ринок. Тож дзвіницю й назвали вежею Корнякта.

Вежа Корнякта (1578, архітектори Петро Барбон, Павло Римлянин), сучасний вигляд

У 1572 році будівництво розпочав італійський архітектор Павло Римлянин. Вежа мала три яруси, що звужувалися догори. Їх прикрашали пілястри — плоскі виступи на стінах, схожі на колони, — а також високі аркові ніші, пофарбовані в темно-коричневий колір. Така гра форм і відтінків робила масивну споруду візуально легшою. Четвертий ярус із бароковим завершенням добудували пізніше.

Четвертий ярус Вежі Корнякта з бароковими формами, сучасний вигляд. Фото: Олексій Хорошко

Згодом почали зводити головну частину ансамблю — нову Успенську церкву. Проєкт розробив Павло Римлянин, а пізніше до роботи долучилися Войтех Капінос і Амвросій Прихильний.

Будівля мала форму базиліки з трьома куполами — така композиція нагадувала традиційні українські тридільні храми.

Львів — давнє місто з безліччю споруд і дорогою землею, тож для експериментів із плануванням було небагато простору. Ідеальне місто з нього не збудувати. Але який же Ренесанс без мрій про ідеал — або хоча б про спробу його втілити? Теорій можна сформулювати скільки завгодно, але перевірити їх на практиці — зовсім інше завдання. У всій Європі було небагато проєктів, де міста зводили з нуля. Один із них реалізували в Україні — це Жовква.

Місто виросло стрімко — за наказом великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.

Станіслав Жолкевський (1547–1620) — військовий і політичний діяч Речі Посполитої.

Роботу над плануванням очолив італієць Павло Щасливий, запрошений зі Львова. Він добре знав праці своїх співвітчизників і спроєктував місто відповідно до рекомендацій ренесансних теоретиків: з геометричною точністю, симетрією та бастіонами — укріпленнями з кутами у формі зірки.

Панорама Жовкви, кін XVII ст. Реконструкція Ольги Оконченко

Імовірно, найбільший вплив на архітектора справив трактат П’єтро Катанео «Чотири книги про архітектуру». Але, схоже, не лише він. Інший італійський теоретик — Франческо ді Джорджо Мартіні — сприймав ренесансний вислів «Людина — міра всіх речей» буквально. У його уявному місті замок володаря відповідав «голові», ринкова площа — «череву», укріплення — «кінцівкам», а головний храм — «серцю», розташованому трохи лівіше від «черева».

П’єтро Катанео (1510–1574) — італійський архітектор.

Франческо Мауріціо ді Джорджо ді Мартіно (1439–1501) — італійський художник, скульптор, архітектор, винахідник, військовий інженер.

Павло Щасливий почав із «голови» та «кінцівок» — збудував замок і оборонні стіни, від яких вулиці вели до центру. Там з’явилися перші житлові будинки. Ринкову площу — «черево» — оточували двоповерхові кам’яниці з аркадами, які в нас називають підсіннями — критими галереями вздовж фасаду. Їх оздоблювали різьблені портали, а самі будівлі нагадували європейські палаццо.

Площа Ринок у Жовкві, сучасний вигляд

А ось і «серце» — костел Святого Лаврентія.

Костел Святого Лаврентія у Жовкві (1618, архітектори Павло Щасливий, Павло Римлянин, Амвросій Прихильний), сучасний вигляд

Карл Ауер. Центр Жовкви: ринок і парафіяльний костел, 1837–1838

Жолкевський задумав його не лише як родинну усипальницю, а й як пам’ятник військової слави. Тому храм вийшов водночас урочистим і стриманим. Він мав форму хреста у плані, купол над середохрестям, а фасади прикрашали здвоєні пілястри тосканського ордера — плоскі вертикальні виступи на стінах, подібні до лаконічних колон.

План костелу Святого Лаврентія у Жовкві

Костел Святого Лаврентія у Жовкві

Оздоблення було мінімальним, зате промовистим. На фризі — декоративній смузі у верхній частині стін — розміщувалися метопи: прямокутні плитки з барельєфами. На них — перехрещені гармати, вусаті лицарі в шоломах, гусари з крилами за спиною. Одних зображено у стрімкій атаці зі списами, інших — у момент удару короткими мечами.

Будівництво храму завершили 1610 року — саме тоді, коли гусарія Жолкевського розгромила московське військо під Клушино. Перемогу вирішили закарбувати в камені.

Шимон Богушович. «Битва при Клушині», поч. XVII ст.

Але ось що цікаво: у жодному європейському ідеальному місті не знайдеш двох рівноцінних за масштабами «сердець». А в Жовкві — є. За квартал від костелу стоїть греко-католицька церква Серця Христового.

Церква Пресвятого Серця Христового в Жовкві (1682, архітектор Едгар Ковач), сучасний вигляд

Її почали зводити 1612 року — майже одразу після завершення будівництва сусідньої святині. Імовірно, спершу ці храми були дуже схожими: обидва мають форму хреста, велике центральне склепіння й однакові тосканські пілястри на фасадах. Згодом церква зазнала більше руйнувань і перебудов, однак ренесансна подібність між двома «серцями» все ще помітна.

Церква Пресвятого Серця Христового в Жовкві (1682, архітектор Едгар Ковач)

Жовква стала прикладом справжнього ідеального міста — симетричного, продуманого, з чітким центром, захистом і естетикою. Тут ідеї Ренесансу втілилися не лише в деталях, а й у самій структурі простору.

Архітектори тих часів навчили бачити в місті не просто скупчення будинків, а організоване середовище для людини. Простір, у якому зручно жити, думати, святкувати — і навіть боротися за свої права. Як це, наприклад, робило братство при Успенській церкві у Львові. Архітектура в епоху Відродження перестала бути лише будівництвом — вона перетворилася на мову культури, спосіб вираження цінностей: гармонії, розуму, краси, людської гідності. Ренесансні ідеї залишили нам важливе запитання: яким має бути простір, у якому людині добре жити?

Ми звикли вважати, що архітектура — справа виключно фахівців: дизайнерів, архітекторів, будівельників. Та насправді вона стосується кожного: впливає на наші звички, спосіб життя, мрії і навіть страхи. Простір формує людину не менше, ніж людина — простір. У тоталітарних режимах архітектурні форми ставали інструментом контролю: однакові будинки, типові двори — усе це привчало до одноманітності й підкорення, формувало середовище без вибору. Натомість у добу Ренесансу архітектори свідомо створювали інший простір, у якому кожен міг відчути власну гідність і свободу. У такому місті не було пригнічення — навпаки, усе навколо нагадувало, що саме особистість є мірилом усіх речей. У цьому — головна різниця між простором для режиму і простором для людей.

Сьогодні в Україні ми бачимо, як ця ідея оживає знову. Погляньмо на відбудову Ірпеня чи Бородянки: архітектори й громади намагаються не просто звести сучасні будівлі, а створити нову якість повсякденного середовища — відкритого, безпечного, зручного, орієнтованого на потреби мешканців.

Зруйнований внаслідок російського обстрілу 2022 р. Ірпінський ліцей №3, Київська обл.

Відбудований Ірпінський ліцей №3, Київська обл.

Зруйнований внаслідок російського обстрілу 2022 р. житловий будинок, Бородянка, Київська обл.

Відбудований житловий будинок у Бородянці, Київська обл.

Варто згадати й «Простір можливостей» у Чернігові, облаштований у пошкоджених приміщеннях. Або сучасні школи, де вже немає бетонних коридорів із партами, розставленими в ряд, а натомість є світло, колір і територія для самовираження. Це не просто тренд. Це ідея, що бере початок у добу Ренесансу: людина — центр світу, і простір має відповідати її потребам.

І ви також можете впливати на зміни — обираючи, де жити, як облаштувати шкільний двір, який вигляд матиме ваша вулиця. Бо місто — це теж діалог. Ідеальне місто починається із запитання: «Яким ви хочете бачити своє життя?». Якщо відповідь — «вільним, цікавим, красивим», то саме час діяти.