Політична культура в Україні. Частина 1
Чому в одних країнах правлять королі, а в інших обирають президентів? Чому десь люди активно обговорюють політику, а десь уникають таких розмов? Усе це залежить від політичної культури. Саме вона визначає, за якими правилами функціонує держава, кого та якими правами наділено, а головне — як і для чого ними користуються. Тобто тип політичної культури допомагає зрозуміти, хто й чому керує країною, як ухвалюють рішення та що вважають важливим.
У демократичних суспільствах участь у політичному житті відкрита для всіх — від голосування на виборах президента або членів парламенту до участі в дискусіях про майбутнє країни. Натомість у державах з авторитарним чи тоталітарним режимом більшість населення не впливає на політичні процеси. Сьогодні Україна за типом політичної культури є демократією. Ми бачимо, як громадяни висловлюють свою позицію щодо теперішнього й майбутнього країни через голосування або просування громадських ініціатив. Але чи завжди було так? Погляньмо, як це виглядало в минулому.
Політична культура — це не лише закони чи укази, а й невидимий набір правил: як сприймати владу, як вирішувати конфлікти, до чиєї думки дослухатися. Вона формується роками — через взаєморозуміння в громадах, під впливом рішень правителів або шляхом угод між державами. Як наші предки розбудовували суспільство? Кому довіряли владу? Як шукали баланс між свободою та порядком?
Про все це поговоримо у лекції, що складатиметься з трьох частин. У першій ми розглянемо, якою була політична культура наших предків — від народовладдя ранніх слов’ян VI століття до князівського правління в Русі-Україні. Другу частину присвячено Речі Посполитій, де «народ», яким вважали тільки шляхту, відстоював свої права на свободу. У третій йтиметься про політичну культуру Гетьманщини — козацької держави. Ми дізнаємося, які традиції свободи й нормативного порядку влади лежали в основі її устрою.
Про життя слов’ян у ранньому Середньовіччі (приблизно з V до X століття) відомо небагато, адже письмових джерел збереглося дуже мало. Та дещо все ж можна з’ясувати — із реплік сусідів-ромеїв.
Розселення давніх слов’ян у V – сер. VI ст.
Наприклад, у VI столітті слов’яни виставляли на війну кілька тисяч воїнів. Якщо виходити з розрахунку, що військо становило приблизно п’яту частину всього населення, то стає зрозуміло, що слов’янські громади були великими й непогано організованими.
Слов’янський воїн, VI–VII ст. Реконструкція Сергія Шаменкова
А щоб разом воювати, потрібно якось домовлятися. Це й стало першими кроками до політики — щось на кшталт «протополітики».
Як свідчать ті самі візантійські автори, у той час слов’яни жили на засадах народовладдя. Це означало, що важливі рішення ухвалювали на загальних зборах, у яких брали участь чоловіки-воїни й разом вирішували, що робити далі: воювати чи укладати мир із сусідами. Така форма правління стала виправданою, адже слов’янські громади жили в небезпечному світі, де війни й набіги були звичним явищем. Щоб вистояти, кожен воїн мав відчувати, що його голос важливий, а колективне рішення — слушне. Це об’єднувало людей і зміцнювало віру в те, що ефективніше діяти разом, за спільною домовленістю.
Проте з часом ситуація змінилася. Від зламу VI–VII століть у джерелах фіксуються імена вождів.
Антський (давньослов’янський) вождь, IV–VII ст.
Ішлося вже не про тимчасових лідерів на разовий похід, а про осіб, яких поважали й до чиєї думки прислухалися. Такі постаті здобували авторитет насамперед у війнах, зокрема з Візантією, де слов’яни потребували сильних керівників, здатних вести за собою військо. Вожді поверталися з набігів із трофеями, формували власні загони професійних вояків і поступово посідали особливе становище в спільноті.
Мартинівський скарб — скарб, знайдений 1907 р. на березі річки Рось, Черкаська обл. Складається з 116 срібних виробів, загальною вагою 3,3 кг, VI–VII ст.
Так між VI і IX століттями слов’яни пройшли шлях від громад, де всі були більш-менш рівними, до суспільства з лідерами, ієрархією та навіть зачатками еліти.
З часом у Подніпров’ї сформувалася держава, яку ми звично називаємо Руссю-Україною. Значущим етапом її розбудови стало прийняття християнства як спільної релігії. Хрещення Русі князем Володимиром у 988 році означало не лише зміну вірувань.
Віктор Васнецов. «Хрещення Русі», 2-а пол. XIX ст.
Воно стало важливим символом: Русь утвердилася як єдина держава, що об’єднала величезні території — від Києва й Новгорода до Полоцька, Галича та Пскова.
Русь-Україна, X–XI ст.
Русь була багатонаціональним утворенням із рисами імперської структури: вона панувала над різними підкореними народами — слов’янськими, балтськими, угро-фінськими й тюркськими. У цьому контексті християнство стало засобом об’єднання підвладних земель у єдину систему, закладаючи спільні цінності, правила життя та уявлення про моральний порядок.
Князь Володимир дізнається про Христову віру. Мініатюра з Радзивіллівського літопису, XV ст.
Із засвоєнням християнства змінився й образ ватажка. Якщо раніше князя шанували за військову силу, перемоги та здобич, то тепер від нього чекали більшого: справедливого правління, турботи про порядок і дотримання християнських норм поведінки. Він уже не був лише воєначальником, а став правителем, відповідальним за добробут і злагоду в державі. Князь у X–XI століттях — це не офісний менеджер, який роздає накази й стежить за їх виконанням. Це була щоденна, виснажлива й небезпечна праця.
Візантійський імператор Константин Багрянородний зазначав, що князь Святослав, батько Володимира, пів року об’їжджав підвладні землі, збираючи данину, а решту часу — розподіляв її.
Костянтин VII Багрянородний (905–959) — візантійський імператор, письменник.
Святослав Ігорович (938–972) — князь Русі-України (945–972).
Володимир Святославич (960/963–1015) — князь новгородський (бл. 969) і київський (980–1015).
Він перебував у постійному русі й щодня ризикував, адже вороги могли напасти, а підвладні племена — повстати. Саме так загинув дід Володимира — князь Ігор — під час повстання деревлян.
Федір Бруні. «Страта князя Ігоря», XIX ст.
Яким мав бути християнський князь? Про це ми дізнаємося з розповіді Володимира Мономаха — людини, яка перейняла візантійські принципи правління, зокрема завдяки своєму походженню: його мати була візантійською принцесою.
Володимир Мономах (1053–1125) — князь чернігівський, переяславський і київський.
Мономах залишив по собі своєрідну автобіографію, відому під назвою «Повчання дітям».
«Повчання» Володимира Мономаха — єдина світська пам’ятка давньоруської літератури, що збереглася від 2-го десятиліття XII ст.
Згідно з цим твором, бути на початку ХІІ століття князем означало вести складне, напружене й повне викликів життя. Це не керування з палацу чи затишного кабінету. Кожен день починався рано: треба було перевірити роботу слуг, вирішити важливі справи, організувати військовий похід. Володимир Мономах із шістнадцяти років практично весь час проводив у дорозі. Він постійно переміщувався: то за наказом київського князя, то за домовленістю з іншими правителями — до Ростова, Новгорода, Переяслава, Чернігова, Києва. Його дні не минали в тиші княжого двору — він жив у постійному русі. І всюди поруч з ним були урядовці та військова дружина. Мономах нагадував «мандрівного короля» тогочасного Заходу, а його буденність — це війни й десятки походів.
Із записок Мономаха бачимо, що судові чи управлінські справи займали лише незначну частину його дня. Майже весь час він проводив у військових походах, практично не маючи особистого життя. Адже від правителя очікували не стільки наказів, скільки перемог. Якщо похід був вдалим, усі — бояри, воїни, слуги — отримували винагороду. Хоч християнські принципи вимагали від князя бути добрим і милостивим, але реальне життя змушувало його діяти як сильний воїн, відважний лицар і вправний полководець.
До того ж управління середньовічною Руссю не зводилося до наказів єдиного, головного князя. Насправді все відбувалося складніше. Літописи свідчать, що багато рішень ухвалювали спільно, шляхом домовленостей між князями. Наприклад, той-таки Володимир Мономах, плануючи походи проти половців, радився з рештою князів, і разом вони визначали подальші дії.
Походи Володимира Мономаха проти половців, ХІ–ХІІ ст.
Це зразок своєрідного колективного правління. Показово, що на Русі не схвалювали спроб правити одноосібно. На відміну від Візантії, де імператор мав необмежену владу, тут така модель не прижилася. Це робило її унікальною — як у політичному, так і в культурному плані.
У дохристиянській Русі вважалося, що вся земля належить династії Рюриковичів, тож кожен князь із цього роду має право на свою частку влади. Після хрещення з’явилося нове поняття — «княже причастя».
«Княже причастя» — частка князя на володіння певною територією за правом народження.
Тобто частку князя почали сприймати як дану від Бога. Адже сам факт народження в княжій родині давав право на владу. Саме тому на Русі не прижилися пишні церемонії і ритуали передачі престолу, характерні для Візантії чи Західної Європи. Тут це право визнавалося як природне й беззаперечне.
Коронація візантійського імператора Феофіла, IX ст. Мініатюра з мадридського списку «Хроніки» Іоанна Скіліци, ХІ–XII ст.
Коронація короля франків Людовика І Благочестивого, IX ст. Мініатюра з «Великих французьких хронік», XIV–XV ст.
Коли в літописах згадуються війни між руськими князями, важливо розуміти, що йшлося про конфлікти всередині одного роду — Рюриковичів. Протистояння виникали не тому, що Чернігів став багатшим за Київ або Галич прагнув відокремитися. Насправді це був перерозподіл спільної родинної спадщини. Як вважають дослідники, власне тому й не утвердилася чітка система спадкоємності. Адже право на владу мав кожен — як рівний член роду. Ідея, що головним має бути найстарший, залишалася радше ідеалом. Нове покоління князів щоразу прагнуло перерозподілити владу, і це закінчувалося війнами. Хтось вважав, що його обділили, інший хотів більше «столів», тобто підвладних земель. Такі суперечки не вщухали аж до монгольської навали в XIII столітті.
Облога Києва монгольськими військами на чолі з ханом Батиєм, 1240
У суспільній ієрархії Русі після князя стояли бояри, дружинники та особи, що займалися управлінням: тисяцькі, сотські, десятські. Вони керували військом і стежили за порядком на місцях. Найближчим оточенням князя були його «кращі мужі» — досвідчені й авторитетні бояри, які нерідко впливали на ухвалення важливих рішень. Дружина — військо князя — спочатку була його власною команда, що з часом перетворилася на постійну збройну силу.
Бояри — вищий прошарок княжої дружини. У літописах їх називають «княжі мужі», «кращі мужі».
Дружина — руське військо, вища суспільна верства, обов’язком якої була участь у війні та захист володаря.
Бояри й дружинники служили за власним вибором: якщо певний князь їх не влаштовував, вони могли перейти до іншого — це сприймалося як норма. Для порівняння: у тодішній Західній Європі ситуація відрізнялася. Там лицар присягав своєму панові — сюзерену — і був зобов’язаний служити йому до скону. Присягу супроводжували відповідні церемонії та усталені правила.
Призначення королем Карлом Лисим першого графа Фландрії Балдуїна, ІХ ст.
Натомість на Русі не було ані клятв, ані обрядів — служили тому, кого вважали сильним і справедливим. Якщо князь втрачав авторитет, його залишали. Така свобода вибору надавала гнучкості тутешньому політичному життю.
Похід Володимира Святославича з дружиною на Корсунь, 988. Мініатюра з Радзивіллівського літопису, XV ст.
Болгарський похід руського війська на чолі зі Святославом Ігоровичем, 971. Мініатюра з манускрипту, XIV ст.
Внутрішній механізм системи влади на Русі яскраво ілюструє літописний епізод середини ХІІ століття, коли в Києві точилася боротьба за престол між князями Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Долгоруким — майбутнім засновником Москви.
Ізяслав Мстиславович (бл. 1097–1154) — князь курський, полоцький, переяславський, волинський київський.
Юрій Долгорукий (бл. 1090–1157) — князь суздальский, переяславський і київський.
Ізяслав тоді керував містом через тисяцького — свого представника, який відповідав за порядок, податки та організацію війська. Його підручні, так звані вірники, судили, карали й збирали плату за свою роботу. І тисяцький, і вірники діяли не як «державні» чиновники, а як особи, підпорядковані безпосередньо правителю.
Що спонукало бояр і дружинників залишатися вірними князю? Відповідь проста — володіння землею. Князь дарував їм села, з яких вони збирали податки й отримували прибуток. Така система називалася «кормліннями».
Кормління — утримання князем своїх васалів шляхом віддавання їм прибутків з тієї чи іншої волості або міста.
Якщо правитель переходив з одного «стола» до іншого, його прибічники переміщувалися разом із ним. Вони втрачали дохід на попередніх землях, але натомість отримували нові села біля нового «стола». Відтак, вірність зумовлювалася вигодою: бояри й дружинники трималися князя, доки він зберігав силу й авторитет.
Вже згаданий Ізяслав Мстиславич, як зазначає літописець, дякуючи своїм людям за підтримку, нагадував: його успіх безпосередньо впливає на їхнє життя, і він винагородить тих, хто готовий ризикувати заради нього. У літописах неодноразово зустрічаються вислови «прийняти в серце» чи «скласти голову» за певного князя, що засвідчують тісний зв’язок між правителем і його людьми.
Однак не всі зберігали вірність: дехто залишав свого князя, шукаючи сильнішого чи щедрішого. Така свобода вибору була притаманна руській політичній культурі й вирізняла її з-поміж західноєвропейських. На Русі шанували не владу конкретної людини, а добровільну угоду. Ця ідея опосередковано вплинула й на традиції державного устрою наступних століть, зокрема — на політичну культуру Речі Посполитої. Яку саме модель свободи й нормативного порядку відстоювали в тих умовах? Про це поговоримо в другій частині лекції.