Політична культура в Україні. Частина 2
У попередній частині лекції йшлося про політичну культуру давніх слов’ян і Київської держави. Тепер поговоримо про наступний період — часи Польського королівства й Великого князівства Литовського. Упродовж XIV століття до їхнього складу увійшли й землі Русі. Політичні культури обох цих країн, спершу досить різні, поступово зближувалися. У XVI столітті, після об’єднання в одну державу, сформувалася спільна політична одиниця, яку сучасники стали називати «Річчю Посполитою».
Ян Матейко. «Люблінська унія», 1869
Дослівний переклад назви «Річ Посполита» — кальки з латинського res publica — це «спільна справа». І саме такою була ця держава. З одного боку, вона об’єднала дуже різні території: Польське королівство, Велике князівство Литовське, руські воєводства, Мазовію, Пруссію, Лівонію. З іншого — це поняття слугувало назвою самої політичної спільноти, яка разом вирішувала долю держави.
Річ Посполита у XVI – 1-й пол. XVII ст.
У той час ще не використовували термін «політична культура», однак уявлення про правила поведінки в політиці вже сформувалися. Їхнє коріння — у філософських ідеях античного мислителя Арістотеля, який описував три форми державного правління: монархію — владу однієї особи; аристократію або олігархію — правління впливової меншості; демократію — владу народу.
Монархія — форма державного ладу, яка характеризується єдиновладдям монарха.
Аристократія (олігархія) — форма державного ладу, за якої правління здійснюється представниками родової знаті.
Демократія — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади у державі є народ.
У Речі Посполитій ці три моделі поєднувалися. Монархія виражалася в тому, що країною правив обраний шляхтою король. Аристократію уособлювали магнати й найвищі урядовці та єпископи, які входили до складу сенату — ради при королі, що допомагала йому керувати державою, ухвалюючи відповідні рішення. Демократичний елемент полягав у тому, що шляхта обирала короля та затверджувала закони на сеймі — зібранні, на яке з’їжджалися обрані представники з усіх частин країни для обговорення законодавства.
Збори Сенату на Ясній Горі, 1661
Ян Матейко. «Шляхта в Речі Посполитій XVII–XVIII ст.», 1893
Джакомо Лауро. «Засідання Сейму Речі Посполитої», 1622
У цій державі під «народом» мали на увазі лише шляхту. Тож вона цілком могла сказати про себе: «Річ Посполита — це ми». І це було не перебільшенням, а прямим відображенням її права брати участь у політичному процесі.
Саме шляхта — тобто своєрідний «політичний народ» — робила Річ Посполиту унікальною: це була держава, де кожен шляхтич користувався правом впливу на владу.
Жан-П'єр Норблен де ля Ґурден. «Польський шляхтич», 1790-ті
Цю складну, але загалом врівноважену систему тогочасні мислителі називали monarchia mixta — «змішана монархія».
Monarchia mixta — форма правління, що поєднує елементи монархії, аристократії й демократії.
Згодом її почали вважати ідеальною моделлю держави й пишалися тим, що правителя обирали вільним голосуванням, і той був зобов’язаний зважати на волю шляхти. Натомість усе, що не відповідало цій схемі, трактувалося як «неправильне». Передусім це стосувалося ворогів. Наприклад, Московії, з якою Річ Посполита майже безперервно воювала у другій половині XVI — середині XVІI століття. Спадкового московського царя вважали «тираном», а людей під його владою — невільниками.
Вільгельм Гондіус. Гравюра «Військо Речі Посполитої під Смоленськом», 1636
Ще одним уособленням «тирана» у тодішніх уявленнях був турецький султан, якого зневажали не лише як ворога, а й як втілення рабства.
Похід османського султана Сулеймана І на Нахічевань у Південному Кавказі, XVI ст.
Це загалом відповідало тенденціям політичного мислення в Західній Європі другої половини XVI — початку XVII століття, де сформувалася нова порівняно з Середньовіччям ідея про те, що кожна вільна людина має право брати участь в управлінні державою. Саме з цього починається західна політична культура в її сучасному розумінні. Такі уявлення виникли ще в пізньому Середньовіччі, але справжній прорив стався у XVII столітті — особливо на тлі тогочасних релігійних війн.
Невідомий автор. «Мир закликає усі церкви до терпимості», поч. XVII ст.
Мешканці Речі Посполитої часто подорожували до Італії, однак вона не приваблювала як політична модель: десятки дрібних держав радше нагадували музей Античності, ніж слугували зразком для наслідування. Натомість значно більше зацікавлення викликала Франція, де активно розвивалося політичне мислення й виходило друком чимало трактатів про справедливе управління. Згодом подібні ідеї почали поширюватися й в Англії.
Бал у паризькому палаці Тюїльрі на честь приїзду послів Речі Посполитої у вересні 1573 року. Антуан Карон. «Гобелени Валуа», 1580
На тлі західноєвропейських теорій Річ Посполита здавалася майже ідеальною. Адже monarchia mixta забезпечувала баланс між владою і свободою. Король тут був не спадковим, а виборним. Причому цілком реально: на елекційний, тобто виборчий, сейм міг приїхати кожен шляхтич без винятку й запропонувати свого кандидата на престол.
Невідомий автор. «Шляхта у костюмах воєводств Речі Посполитої», ХVIII ст.
Це зміцнювало переконання, що Річ Посполита — найвільніша країна в Європі, адже «народ», тобто шляхта, сам обирає, хто ним правитиме. Короля сприймали не як володаря, а радше як «першого серед рівних», слугу спільноти. В особі короля шанували керманича, якому довірили владу справжні господарі країни — шляхта. Зрештою, він і справді не мав права діяти самовладно: лише за згодою сейму й за умовами, визначеними під час обрання.
Ян Матейко. «Перший вальний сейм», 1888
Як бачимо, у Речі Посполитій політика була справою багатьох, а не одного правителя — на відміну від абсолютистських монархій того часу. Сучасною мовою це можна назвати учасницькою політичною культурою: за такого підходу член спільноти — це не просто мешканець країни, а активний учасник управління, який відчуває особисту відповідальність за її майбутнє.
Українська еліта того часу, яка називала себе «русинами», почувалася в Речі Посполитій на рівних із польською, литовською, мазовецькою та лівонською шляхтою. Русини були повноправними співвласниками держави.
Костянтин Острозький (бл. 1526–1608) — руський (український) князь, магнат, військовий і політичний діяч Речі Посполитої, меценат.
Адам Кисіль (бл. 1600–1653) — руський (український) шляхтич, військовий і політичний діяч Речі Посполитої, дипломат, меценат.
Їхні представники на сеймах реально впливали на ухвалення загальнодержавних рішень. Уже від кінця XV століття вони добре опанували тогочасні політичні правила й активно долучалися до їх обговорення та формування. Особливо помітною була їхня роль на Люблінському сеймі 1569 року, коли Польське королівство й Велике князівство Литовське укладали унію, тобто федеративний союз двох рівноправних держав.
Акт Люблінської унії, 1569
Люблінська унія (1569) — об’єднання Корони Польської та Великого Князівства Литовського в одну державу — Річ Посполиту.
Як переконливо показала дослідниця Наталя Старченко, русини тоді виступили єдиним політичним фронтом, чітко заявивши про свою належність до спільноти Речі Посполитої.
Наталя Старченко (нар. 1961) — українська історикиня, дослідниця історії України середніх віків та раннього нового часу.
Обкладинка книжки Наталі Старченко «Українські світи Речі Посполитої», 2022
Перед Люблінським сеймом Руське, Подільське і Белзьке воєводства входили до складу Польського королівства, а Київська, Волинська й Брацлавська землі належали Великому князівству Литовському.
Українські землі у XV ст.
Коли сейм розпочинав роботу, русинів не сприймали за окрему політичну силу. Для більшості польських шляхтичів ситуація здавалася очевидною: Волинь, Брацлавщина і Київщина — це, мовляв, польські землі, що їх Велике князівство Литовське колись «позичило», а тепер настав час їх повернути. Зі свого боку, литовські магнати були впевнені, що руська еліта, з якою їх поєднували родинні зв’язки, пристане на їхній бік. Водночас кожна зі сторін мала свої інтереси. Польські шляхтичі, прикриваючись ідеєю унії, прагнули цілковитого поглинання, тоді як литовська знать вимагала рівноправного союзу. До того ж Велике князівство Литовське перебувало у вкрай скрутному становищі: Московія захопила Полоцьк — місто, що лежало зовсім близько до столиці Вільна. У таких умовах йому була вкрай потрібна військова підтримка.
Примирити дві протилежні позиції — прагнення поглинути та вимогу дотримуватися рівноправності — не вдалося. Тож литовські представники просто покинули сейм. Розлючена польська сторона звернулися до короля: якщо не вдалося поглинання, то треба повернути хоча б Волинь. Тоді король Зиґмунт Авґуст, який одночасно був і польським королем, і великим князем литовським, оголосив про приєднання Волині й Підляшшя до Польського королівства. Волинську шляхту викликали до Любліна для складання присяги.
Сигізмунд II Август (1520–1572) — король Польського королівства і великий князь литовський, перший монарх Речі Посполитої.
Але реакція волинян виявилася несподіваною. Замість мовчазної згоди вони скликали власний локальний сеймик і надіслали королю листа.
Ліворуч — типологічний портрет волинського шляхтича ХVI ст. Реконструкція Сергія Шаменкова
У ньому підтвердили готовність підтримати унію, однак із застереженням: їх, як «вільних людей», не можна примушувати «ані наказом, ані привілеєм». Більше того, вони навіть запропонували провести окремий сейм на кордоні Польського королівства й Волині, щоб обговорити умови їхнього приєднання. У такий спосіб волиняни заявили про свою політичну суб’єктність та бажання виступати рівноправними партнерами угоди.
Коли волинська шляхта зрештою прибула й погодилася скласти присягу, вона висунула зустрічну вимогу: присягати мають не лише її представники, а й посли та сенатори з польського боку.
Марчелло Баччареллі. «Люблінська унія», 1786
Це викликало обурення: мовляв, польська сторона готова поділитися з ними правами як з частиною одного народу, а сам акт лише підтвердить рівність. Проте волиняни наполягали: присяга — це обопільне зобов’язання. Її мають складати не лише ті, кого долучають, а й ті, хто долучає. У такий спосіб вони чітко продемонстрували власну позицію: відстояти свої права — це не формальність, а політична суб’єктність.
Вимога волинян стала фактично проголошенням їхньої окремішності. Вони домоглися гарантій не лише від польської шляхти, а й від короля. У підсумку було погоджено текст привілею — документа, який чітко фіксував їхні права. Важливо, що, називаючи себе «окремим народом із правами», волиняни мали на увазі не лише Волинь. Вони запропонували також приєднати й Київщину — регіон на межі зі Степом, звідки постійно відбувалися набіги кримських татар, тож для захисту цієї території потрібні були значні ресурси.
Кримське ханство в XV–XVII ст.
Водночас наголошували: Київ — це ворота Русі, а «Велика Волинь», за їхніми словами, простягається аж до річок Нарва і Ясельда, тобто до північного краю старовинного Руського королівства. Таке уявлення свідчило про збережену пам’ять минулого та ідентичність, глибоко укорінену в історичній традиції.
Привілей, отриманий волинянами, був адресований усім станам, що мешкали на руських землях. У ньому згадувалися князі, пани, шляхта, духовенство й міщани. Це був своєрідний договір, засвідчений королівською присягою, який мав залишатися чинним і за наступних правителів. Основні пункти документу затверджували: незмінність території трьох руських воєводств — Волинського, Київського й Брацлавського; збереження окремішної правничої системи (тобто чинність Другого Литовського статуту 1566 року); використання руської мови в адміністрації та судочинстві; дотримання рівності католиків і православних; запровадження принципу, за яким місцеві урядницькі посади могли обіймати лише ті, хто мав землю на відповідній території. Як бачимо, цей привілей фактично визнавав автономію трьох руських воєводств у складі Речі Посполитої.
Статути Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588) — зводи законів Великого князівства Литовського, створені на основі місцевого литовського, білоруського, українського (руського) права та відповідної судової практики.
З’ясувавши, як функціонувала Річ Посполита як держава, де українська (руська) шляхта й частково городяни брали участь у політичному житті, перейдемо до політичної культури козацького Гетьманату. Ідеться про частину колишньої Речі Посполитої, на яку не поширювалися права шляхетського «народу». У цій частині розглянемо, яких традицій свободи й нормативного порядку тут дотримувалися та наскільки вони перегукувалися з практиками Речі Посполитої.