Політична культура в Україні. Частина 3

У першій частині нашої лекції йшлося про політичну культуру Русі — від народовладдя давніх слов’ян до князівського правління. У другій було розглянуто участь української еліти в політичному житті Речі Посполитої. Тепер перейдімо до третього блоку — політичної культури українського козацтва доби Гетьманату XVII–XVIII століть.

 

В історії траплялося чимало парадоксів, і одним із них стало виникнення козацької держави. Протягом десятиліть козаки боролися з Річчю Посполитою — спершу в повстаннях, а згодом у прямій війні середини XVII століття під проводом Богдана Хмельницького, яку тепер називають «козацькою революцією». 

 

Микола Самокиш. «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким», 1934 

 

Вільгельм Ґондіус. «Портрет Богдана Хмельницького», XVII ст. 

 

У підсумку Річ Посполита втратила контроль над частиною української території, де утвердилася нова політична реальність — козацька держава. Її самоназва — «Військо Запорозьке», а в історичній пам’яті вона відома як Гетьманщина чи Гетьманат.

 

Йоганн-Баптист Гоманн. «Україна — земля козацька», 1720

 

Але з часом сталося дещо несподіване — явище, яке іноді описують висловом: «Річ Посполита, пішовши, залишилася». Залишилася не як держава, а як стиль життя, політичні звичаї та спосіб ухвалення рішень. Цей парадокс дослідник Віктор Горобець метафорично називає «Річчю Посполитою після Речі Посполитої». 

 

 

Віктор Горобець (нар. 1964) — український історик, дослідник середньовічної та ранньомодерної історії України. 

Як уже згадувалося, Річ Посполита була своєрідною демократичною республікою, де формально правив король, а реальна влада належала шляхті, яка мала широкі повноваження впливати на долю держави. 

 

Ян Матейко. «Шляхта в Речі Посполитій  XVII–XVIII ст.», 1893

 

Напередодні козацької революції спільнота козаків теж була демократичною — хоч і в межах так званої військової демократії, коли рішення ухвалювали на загальних радах воїнів за допомогою вигуків або підкидання шапок. 

 

Олександр Рігельман. «Козацька рада на Січі», 1786

 

Однак із розростанням спільноти стало зрозуміло, що такий формат управління втрачає ефективність. Тож останню загальну раду датують 1651 роком. Згодом на зміну їй приходять ради старшини — зібрання гетьмана та полковників спільно з очільниками полків і сотень. 

 

Тимофій Калинський. «Гетьман, полковник і шляхтич», 1760-1770-ті

 

Тимофій Калинський. «Сотник», 1760-1770-ті

 

Їхнє скликання почасти нагадувало сейми Речі Посполитої, хоча й без усталеної програмової організації. Сам факт участі в старшинській раді не лише гетьмана й полковників, а й очільників сотень перегукувався зі знайомою козакам моделлю участі локальних представників шляхти в сеймах, звідки й було запозичено цей елемент політичної культури. 

 

Джакомо Лауро. «Сейм Речі Посполитої», 1622

 

Козаки не копіювали Річ Посполиту з ностальгії — вони шукали способи пристосування демократичних механізмів до нових умов. Саме тому вільнолюбне гасло шляхетської політичної культури «Нічого про нас без нас» виявилося напрочуд доречним. Знайомі форми політичного інструментарію було використано для творення власної, козацької моделі участі громади в управлінні.

 

Так в Україні XVII–XVIII століть сформувалася нова еліта — козацька старшина, що замінила давнішу шляхту. І хоча це була цілком інакша формація — з власними особливостями, з іншими засадами лідерства й досвідом, вона водночас продовжувала, а в чомусь і доповнювала учасницький тип політичної культури, притаманний Речі Посполитій. 

 

Навіть після того, як у другій половині XVII століття Гетьманщина остаточно відокремилася від Речі Посполитої і формально стала частиною Московського царства, а згодом Російської імперії, місцева політична культура значною мірою зберігала риси, характерні для річпосполитського устрою. 

 

Поділ Війська Запорозького (Гетьманщини) за Андрусівським перемир’ям 1667 р. між Московським царством і Річчю Посполитою

 

Наприклад, у судах майже до середини ХІХ століття використовували Другий Литовський статут — той самий збірник права, що був чинним у Речі Посполитій з XVI століття. 

Статути Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588) — зводи законів Великого князівства Литовського, створені на основі місцевого литовського, білоруського, українського (руського) права та відповідної судової практики.

Також зберігалася організація судової системи й усталені в процедурах судочинства звичаї. З’являлися школи, подібні до тих, що діяли на Правобережжі, тобто на територіях, які залишилися у складі Речі Посполитої. Не змінилася й церква: зберігаючи авторитет, вона — на відміну від Московської — не втручалася в кожен аспект життя вірян. Таке становище залишалося незмінним аж до правління останнього гетьмана — Кирила Розумовського.

 

 

Кирило Розумовський (1728–1803) — український державний діяч, останній гетьман Лівобережної України (1750–1764).

Він намагався надати політичному життю Гетьманщини більшої незалежності, зокрема шляхом реформування судів за зразком судочинства Речі Посполитої. Як бачимо, навіть після переходу до складу Російської імперії Гетьманщина продовжувала орієнтуватися на західні, насамперед річпосполитські, взірці. 

 

Проте 1764 року імператриця Катерина ІІ позбавила Розумовського влади — він видавався їй небезпечно активним. 

 

 

Катерина II (1729–1796) — імператриця Російської імперії, ініціаторка ліквідації автономії Гетьманщини. 

Тоді ж було ліквідовано й сам інститут гетьманства. Зрештою, особливо після низки імперських реформ 1764-го — 1780-х років, Гетьманщина стала поступово занепадати.

 

Ці процеси зафіксовані не лише в офіційних документах, а й у текстах, що з’явилися в середовищі козацької старшини наприкінці XVII та впродовж XVIII століття. 

 

 

«Літопис Самійла Величка» — український козацький літопис першої половини XVIII ст. 

Згаданим творам притаманна не тільки ностальгія, а й спільність акцентів — зокрема в описах проявів козацької політичної культури, що разюче нагадувала річпосполитську шляхетську. 

 

Українські козаки, 1640-ві. Фрагмент мапи Гійома Левассера де Боплана, гравюра Вільгельма Гондіуса 

 

Жан-П'єр Норблен де ля Ґурден. «Польський шляхтич», 1790-ті

 

Наприклад, особливо підкреслюється виборність влади як один із головних принципів життя Гетьманщини. Гетьмана обирали на загальних зборах козацтва, а право спільноти самій вирішувати, хто нею керуватиме, вважалося природним і невід’ємним.

 

Варто нагадати, що шляхта Речі Посполитої також була переконана, що справедливу владу не спускають згори, а встановлюють шляхом домовленостей, погоджених у спільноті. Саме ця ідея — право на свободу висловлення власної позиції та участі в управлінні — надавала своєрідного характеру і Речі Посполитій, і Гетьманщині на тлі решти тогочасних держав.

 

Віктор Ковальов. «Остання рада на Січі», сер. XIX ст.

 

Коли йдеться про політичну культуру Гетьманщини, не можна залишити поза увагою Конституцію Пилипа Орлика. 

 

Титульна сторінка «Договору і Постановлень Прав і вольностей Війська Запорозького» між новообраним гетьманом Пилипом Орликом та козацькою старшиною, 1710

 

 

Пилип Орлик (1672–1742) — український політичний діяч, гетьман Війська Запорозького та Правобережної України (1710–1714), гетьман України в еміграції (1714–1742). 

Це, звісно, не була конституція в сучасному розумінні — як основний закон держави. У ті часи словом «конституція» називали будь-яку важливу постанову сейму Речі Посполитої. Певну пропозицію ухвалювали не більшістю голосів, як у сучасних парламентах, а одноголосно — за згодою буквально кожного шляхтича, що брав участь у сеймі. Домогтися цього було непросто, тож загальна згода сприймалася як політичний успіх, а саме рішення оприлюднювали під назвою сеймової конституції. 

 

За схожих обставин — як домовленість за згодою — і постала Конституція Пилипа Орлика. Їй передували події після поразки Івана Мазепи та шведського короля Карла XII під Полтавою 1709 року. 

 

Невідомий художник. «Гетьман Іван Мазепа в таборі з королем Карлом XII», XVIII ст.

 

Тоді Пилип Орлик і частина козаків втекли до міста Бендери (нині — територія Молдови). Після смерті Мазепи Орлика обрали гетьманом на козацькій раді. Проте цього виявилося замало — необхідно було ще отримати згоду запорожців, яких і до Полтави, і до Бендер привів кошовий отаман Кость Гордієнко.

 

Запорожці вважали Січ окремою «республікою», що жила за власними законами. Вони не надто довіряли гетьманській старшині та «городовим козакам», зневажливо називаючи їх «підпанками». 

 

Ілля Рєпін. «Запорожці пишуть листа турецькому султану», 1891

 

Тож Орлик опинився в непростій ситуації: він мусив заручитися підтримкою запорожців. Саме за таких обставин — як своєрідна угода між новообраним гетьманом і запорожцями, що нагадувала так звані договірні пункти, які в Речі Посполитій підписував король перед вступом на престол, — і з’явилася Конституція Пилипа Орлика.

 

Pacta conventa — публічно-правова угода між шляхтою і королем, що діяла в Речі Посполитій від 1573 р.  

Вона проголошувала головні засади устрою козацької держави: процедуру обрання гетьмана, права війська, розподіл обов’язків між соціальними станами. Але найголовніше — обмежувала владу гетьмана, який не мав права одноосібно ухвалювати рішення, тільки за погодженням зі старшиною й військом. Йшлося не про посилення влади, а про її обмеження, тобто про захист свободи.

 

Конституція так і не набула чинності: сам Орлик залишався в еміграції, а Україна остаточно перейшла під контроль Московії. Проте цей документ виразно засвідчив тогочасні уявлення козацтва про справедливу владу: її вбачали не в наказах єдиного правителя, а в результаті домовленості між вільними людьми. Така ідея сягала корінням у політичну культуру Речі Посполитої, де рішення також ухвалювали не за вказівкою згори, а як підсумок обговорення та вияв спільної волі.

 

Особиста печатка з гербом «Новина» гетьмана Пилипа Орлика, 1729

 

Навіть після того, як Гетьманщина впродовж другої половини XVIII століття остаточно втратила автономію, давня політична культура козацтва не зникла. Вона й надалі виявлялася в повсякденних звичаях та поведінці людей. Наприклад, в Україні — на відміну від Російської імперії, де церковним життям керував Синод, — парафіяни самі обирали священика для власного храму. Імперська влада намагалася це змінити, проте ще й у XIX столітті не змогла повністю викорінити ці, як їх тоді називали, «малоросійські звичаї».

 

Синод — найвищий орган управління Російської православної церкви, заснований 1721 р. російським царем Петром І замість скасованого ним Патріархату.

Ще однією показовою особливістю була практика приватного землеволодіння. Російські селяни жили так званими общинами, що володіли землею спільно, періодично розподіляючи її між своїми членами. Натомість в Україні власна ділянка була справді власною: її можна було продати, передати дітям у спадок чи розпорядитися нею на власний розсуд. 

 

Микола Пимоненко. «Жнива в Україні», 1896

 

До спільного користування громади належали тільки пасовища й ліси. Саме з цієї традиції, вже за радянських часів, сформувався стереотип українця-куркуля — людини, яка всіляко намагається зберегти власне землеволодіння. 

 

Радянський агітаційний плакат. «Проженемо геть куркулів із колгоспів», 1930

 

Навіть такі важливі справи, як облаштування школи чи утримання храму, в Україні вирішувала громада. Люди самі обирали вчителя, а священика, запропонованого згори, могли погодити або відхилити. Це ще раз підтверджує життєздатність культури учасницького типу, у якій рішення ухвалюються колективно — з урахуванням майбутнього спільного блага. 

 

Традиція спільного ухвалення рішень, повага до приватної власності й уявлення про справедливість не зникали й надалі. Дух козацької свободи продовжував жити не як далекий спогад, а як спосіб мислення й дії. 

 

Сергій Васильківський. «Сторожа запорозьких вольностей», 1890

 

Його передавали з покоління в покоління, ніби неписаний закон. І він щоразу давав про себе знати, коли українців намагалися позбавити права вирішувати власну долю. 

 

Зокрема цей дух проявився і в ключових подіях доби Незалежності. Помаранчева революція 2004 року та Революція гідності 2014 року починалися не через економічну скруту, а тоді, коли згори намагалися ліквідувати демократичні засади управління державою. 

 

Майдан Незалежності під час Помаранчевої революції, листопад 2004

 

Майдан Незалежності під час Революції Гідності, грудень 2013 

 

Те саме бачимо й сьогодні, під час повномасштабного вторгнення: українці захищають не лише територію, а й власні цінності — свободу, гідність, право самостійно керувати майбутнім. 

 

Як бачимо, політична свобода для українців — не абстракція і не порожнє гасло. Це складова уявлень про справедливий порядок, глибинна спадщина, що формувалася століттями. Адже навіть у найскладніші часи українці не втрачають віри в творення спільного майбутнього — на засадах свободи й рівності, власними силами.