Тихий спротив: історії буденного опору. Частина 1
Вітання всім, вельмишановне товариство! Минулого разу ми з вами розпочали досліджувати важливу й надзвичайно цікаву тему — українську культуру спротиву часів СРСР. І вивчили важливий урок: навіть в умовах тоталітарного режиму, коли здається, що все марно, існує простір для опору і збереження свободи. Український самвидав продемонстрував свою силу у боротьбі з радянським режимом та його спробами знищити українців як націю. А публічні акції протесту дозволили привернути увагу — як зовнішньої, так і внутрішньої авдиторії — до численних вад радянської системи.
Але сьогодні наша оповідка про інший спротив — тихий та непомітний. Це був спротив у повсякденному житті. Говоритимемо про збереження мови та культури, про ігнорування радянських свят та традицій, про гумор і навчання, про допомогу іншим та багато іншого. Сьогоднішня лекція складатиметься з двох частин. У першій частині ми зосередимося на формах повсякденного спротиву в Радянському Союзі, зокрема розглянемо, як гумор та сатира використовувалися для критики радянської системи. Дослідимо діяльність «Клубу кавопивців», що пародіював радянську бюрократію, та роль політичних анекдотів як форми опору. У другій частині ми звернемо увагу на шкільне середовище як простір боротьби за збереження національної ідентичності. Розглянемо, як учителі та учні чинили спротив радянській пропаганді, зберігаючи правдиву історію та культурні традиції України.
Тож, давайте вже розпочинати.
Історія перша. Кавова
1978 рік. Київ. Учасники «Клубу кавопивців» щодня о 16:07 збираються на ритуал кавопиття. На порядку денному — звітна доповідь пана Президента на тему «Скільки, за скільки, чого і для чого випив Клуб у підзвітному році».
Звітна доповідь Президента «Клубу кавопивців» Наталії Яковенко, 4 жовтня 1989
Далі — «бурхливе схвалення» (чи то пак «принципове обговорення»!) звітної доповіді. Вам уже цікаво, «що тут взагалі відбувається»? А це таке пародіювання тогочасних формальних обговорень «важливих» партійних заяв Політбюро ЦК КПРС.
Політбюро ЦК КПРС (Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу) — найвищий орган державної влади в Україні та інших формально незалежних республіках СРСР.
Насправді ж всі ці виступи та обговорення, які відбувалися в «Клубі кавопивців» і у яких начебто йшлося про каву, були способом вільно висловитися та висміяти офіційні радянські порядки. Цей Клуб, організований працівниками Центрального історичного архіву УРСР, не провадив відкритої політичної діяльності.
Прапор «Клубу кавопивців»
Герб «Клубу кавопивців»
Засідання «Клубу кавопивців». У першому ряду (зліва направо): Людмила Свінтицька, Ірина Беззубенко, Зоя Борисюк, Наталя Яковенко. У другому рядку (зліва направо) Ігор Гирич, Тетяна Люта, Людмила Апанович, Генадій Боряк, 8 жовтня 1986
Натомість його учасники та учасниці активно використовували гумор і сатиру для критики радянської дійсності. Вони створили цілу систему вигаданих титулів, що пародіювали тогочасну бюрократію. Серед таких титулів — Пан Архіваріус, Пан Протоколіст, Пан Скарбник та інші. Ці звання обов’язково писали з великої літери, що нагадувало пафос офіційної риторики.
Засідання Клубу супроводжували всі атрибути радянських зібрань: порядок денний, звітні доповіді та гучне «одностайне схвалення» рішень.
Геннадій Боряк та Наталя Яковенко на засіданні «Клубу кавопивців»
Універсал «Клубу кавопивців», 1 квітня 1974
До прикладу, одне із засідань мало вельми цікаву тему: «Прогресивна роль кави та цін на неї в підвищенні ефективності наукових досліджень у галузі гуманітарних наук». Як вам така сатирична пародія на радянські бюрократичні документи?! Кавопивці висміювали все: від пропаганди до повсякденних проблем. Навіть такі буденні речі, як миття посуду, перетворювалися на предмет сатиричних дискусій.
Тетяна Люта. Дружній шарж на Зою Борисюк, 1983
Тетяна Люта. Дружній шарж на Наталю Яковенко, 1983
Тетяна Люта. Дружній шарж на Людмилу Свінтицьку, 1983
Догана «Клубу кавопивців», написана Наталею Яковенко, 1974.
Текст: «Якщо ти, член нашого клубу Антоніна Стельмашова, ще раз не помиєш посуд за собою і за нами (п'ючи останньою) каву оної ж кави не дамо, а мо' ще й з клубу виженемо. Президент КК, Рука власна, від імені клубної громади. Підпис Антоніни Стельмашової з текстом: «всеслезно просю прощения».
Формат вибрали не випадково. Як зазначає засновниця Клубу Наталя Яковенко, «це був справді дуже дієвий засіб випустити з себе пару, не закипіти».
Наталя Яковенко (нар. 1942) — українська історикиня, професорка НаУКМА, заслужена діячка науки і техніки України.
Якщо шукати аналогії із сучасністю, впевнено можемо сказати, що ця спільнота дещо нагадувала славнозвісний «Бійцівський клуб». Кавопивці створили власний світ, де могли сміятися з того, що лякало інших.
Якщо в «Бійцівському клубі» знаходили свободу в анархії, у «Клубі кавопивців» свободу знаходили в гуморі. Бачимо, що вони висміювали радянську пропаганду, бюрократію та абсурдність повсякденного життя, створювали пародії на офіційні збори, вигадували кумедні посади та звання, писали сатиричні доповіді.
Жартівливе донесення вигаданого агента Мулі на членів «Клубу кавопивців»
Ознайомлення з секретним донесенням агента Мулі, 7 жовтня 1987
Це був їхній спосіб сказати «ні» системі, яка намагалася зламати всіх і кожного. Вони не могли відкрито протестувати, але могли сміятися. І цей сміх був їхньою зброєю. Як казала одна з капопивиць, Зоя Борисюк, Клуб був для них чи то грою, чи то втечею від сірої буденності. Вони створили альтернативний світ, де могли бути собою, де могли вільно дихати.
Останнє виїзне засідання фракції «Клубу кавопивців». Володимир Кравченко (1963–2023) та Наталя Яковенко (нар. 1942), Львівщина, 1987
Клуб кавопивців був малочисельним, але яскраво демонстрував, що всередині українського суспільства є люди, які не приймали радянську ідеологію, хоча й не демонстрували відкритого протесту. Як слушно зауважила Наталя Яковенко, «такі середовища слугували поживним бульйоном для стрімких перемін… І переміни вибухнули раптово, коли багато людей підтримали гасла змін».
Прикметна деталь: гумор став інструментом спротиву не тільки кавоклубників, але й всього радянського суспільства. Як це може бути? За допомогою анекдотів! Запитайте ваших бабусь та дідусів, які анекдоти вони пам’ятають із радянських часів. І ви все зрозумієте. А поки продовжуємо досліджувати цю захопливу тему…
Історія друга. Анекдотична чи сміховинна
Коли говоримо про Радянський Союз, в уяві одразу постають образи суворої цензури, тотального контролю та придушення будь-якого інакомислення. І все це правда.
Ніл Хасевич. «СССР — тюрма народів», 1948
Але навіть у таких умовах люди знаходили способи висловити своє ставлення до влади. Одним із таких способів став політичний анекдот.
На перший погляд, це здається дивним і навіть абсурдним, правда? Як звичайний жарт міг стати формою протесту? Але якщо заглибитися у суть цього явища, стає зрозуміло, що радянський політичний анекдот — це не просто розвага, а своєрідне «таємне послання». За допомогою такого послання люди висловлювали невдоволення, страх, недовіру та інші емоції, які не могли проявити відкрито.
Карикатура на «сталінську» конституцію СРСР 1936 р., що проголошувала демократичні права та свободи, які фактично не діяли, 1949
Тобто політичний анекдот — це своєрідна реакція на дії влади. Інколи це могло бути схвалення, але вкрай рідко. Набагато частіше політичні жарти висміювали дії радянського керівництва. они також стали формою повсякденного спротиву.
Цікаво, що анекдоти не завжди використовували як усвідомлений акт протесту. Часто їх розповідали, щоби зняти стрес, висловити агресію або просто розсмішити друзів. Але навіть тоді анекдот виконував свою функцію — давав людям можливість почуватися вільними. Хоча б на мить. А ще за допомогою анекдотів радянський громадянин міг відчути себе трішки вище, можливо навіть кращим за представника влади (генсека чи якогось чиновника).
То ж чому анекдот став доволі поширеною формою побутового спротиву? Насамперед він був зручним, мобільним і невловимим. Його не можна було конфіскувати, як заборонену літературу. Його не можна було заарештувати, як дисидента. Тому анекдот і був таким ефективним. А ще його могли використовувати несвідомо. Мовляв, «в разі чого» можна зняти з себе відповідальність за висловлене «іншодумство» Адже «це був просто жарт»!
Але час перейти від загального до конкретного. Нумо дослідимо деякі політичні анекдоти і спробуємо зрозуміти їхню небезпеку для радянської влади. Отже, слухайте…«Що станеться, якщо в Сахарі побудувати соціалізм? Перші 50 років — нічого, а потім пісок буде в дефіциті». Про що йдеться? Цей анекдот висміює радянську економіку, її нездатність забезпечити елементарні потреби людей. Він демонструє, що навіть у найбагатших на природні ресурси країнах соціалізм приречений на провал. «Пісок у пустелі буде дефіцитним» —це абсурдне твердження підкреслює абсурдність системи. Але саме в таких умовах жили українці. Попри те, що на нашій території так багато ресурсів, за часів СРСР ми бачили лише це… Тотальний дефіцит усього.
Порожні полиці в СРСР часів дефіциту, 1980-ті
Але, знаєте, для українців анекдот — це не лише спосіб висміяти владу, а й інструмент збереження власної національної ідентичності. Ось послухайте таке. Син каже до батька: «Тату! Чорт лізе в хату!!!». А батько йому відповідає: «Не біда, синку, аби не москаль!!!». Цей анекдот демонструє, що в українській народній свідомості «москаль» — це більша загроза, ніж нечиста сила. Пригадайте українську демонологію, пригадайте, які капості здатен робити чорт. Він міг задурити дівчині голову і одружитися з нею, міг перетворитися на священника, поважного пана, солдата, щоби ввести в оману.
Ігор Вишинський. Ілюстрації до книжки Василя Милорадовича «Українська відьма. Нариси з української демонології», 1993
Але в анекдоті чітко чуємо: «Аби не москаль». Що ж, це відображає глибоко вкорінене неприйняття запроваджених у Радянському Союзі процесів русифікації. А також прагнення українців зберегти власну національну самобутність.
Радянські спецслужби чудово розуміли, що анекдот — це не просто жарт, а форма невидимого спротиву. КДБ фіксував їх, аналізував, а іноді навіть використовував як пастку. Як саме? Досить невигадливо: в компанію могли ввести «вуха», які слухали, хто що говорить. За «антирадянський» анекдот можна було втратити роботу або отримати виклик на «профілактичну бесіду». А в особливо «нахабних» випадках — навіть реальний термін. Але анекдот був невловимим. Він жив на заводах і в університетах, у чергах за дефіцитним товаром і на кухнях. Ним ділилися пошепки на лавах у дворах, у службових кабінетах і навіть у коридорах партійних установ.
Українські анекдоти були не просто смішними — вони окреслювали кордон між «нами» і «ними». Важливо пам’ятати, що радянська влада прагнула стерти національну ідентичність. А отже, кожен анекдот, у якому висміювали «москаля», бюрократа чи партійного секретаря, ставав маленьким актом опору. Він демонстрував, що люди пам’ятають, хто вони Демонстрував, що навіть у задушливій атмосфері тоталітаризму вони не приймають правила гри. Анекдот був зброєю слабких, але зброєю влучною. Адже коли смієшся над системою, вона здається не такою страшною.
Анекдот був своєрідною «зоною дорослих» — простором, де можна висміяти систему, зняти напругу та бодай на мить відчути себе вільними. Але ці жарти чули й діти. Вони не завжди розуміли всі підтексти, проте вловлювали головне — є «ми», а є «вони». Є правда, яку можна казати вголос, а є правда, якою діляться лише пошепки. За допомогою жартів висловлювали недовіру до офіційної пропаганди, критичний погляд на дійсність. Демонстрували вміння читати між рядками.
Поступово спротив почав проростати й у школах та студентських аудиторіях. Там, де система намагалася виховати слухняних громадян, формувалися люди, які ставили незручні запитання, намагалися переосмислити історію, зберегти правдиву пам’ять про минуле, шукали способи висловити власну позицію. Навчальні заклади, що мали бути інструментом ідеологічного контролю, натомість ставали майданчиками спротиву радянській системі. Як саме? Про це поговоримо в наступній частині!