Тихий спротив: історії буденного опору. Частина 2
У попередній частині ми розглянули, як навіть у найсуворіших умовах тоталітарного режиму люди знаходили способи опору – через гумор, сатиру та анекдоти. Ми дізналися, як учасники «Клубу кавопивців» використовували сміх як зброю проти радянської бюрократії та як буденний спротив формував середовище, готове до змін.
Але боротьба за свободу думки не обмежувалася лише дорослими. Молодь, школярі та студенти також шукали способи зберегти власну ідентичність та чинити опір ідеологічному тиску. А тепер настав час поговорити про ще один вимір цього спротиву – освіту. Як радянська школа намагалася виховати «правильних» громадян? І які маленькі (а інколи й великі) бунти зароджувалися прямо за її партами? Давайте дізнаємося!
Історія третя. Шкільна
Радянська школа була одним із головних інструментів ідеологічного контролю над суспільством. Вона мала не лише давати знання, а й формувати «радянську людину» — слухняного громадянина, маріонетку, що буде без усіляких сумнівів чи протестів виконувати волю партії. Але саме школа часто ставала осередком спротиву, а вчителі та учні — активними учасниками боротьби за збереження національної ідентичності.
Багато вчителів свідомо наражали себе на небезпеку, прагнучи відкрити учням правдиву історію України, розповідаючи про заборонене, спростовуючи радянські міфи. Вони передавали знання, які замовчувала пропаганда. Наприклад, вчитель історії Дмитро Мазур не приховував свого ставлення до історичних подій, називаючи Голодомор 1932–1933 років геноцидом, а приєднання України до Росії в 1654 році — втратою незалежності.
Дмитро Мазур (1939–2022) — український педагог, дисидент, член Української Гельсінської спілки.
Фото: Марко Залізняк
Голодомор — штучно організований голод, геноцид українського народу, здійснений радянським керівництвом на чолі з Й. Сталіним у 1932–1933 рр.
Подібні висловлювання мали наслідки: Мазура звільнили, а його педагогічна кар’єра фактично завершилася.
Ще один яскравий приклад — Маргарита Кусікова та Володимир Ювченко, вчителі київської школи-інтернату № 20. Вони організували бібліотеку «Наш дім». Тут учні мали змогу ознайомлюватися з творами Івана Дзюби, забороненими статтями академіка Сахарова та самвидавом.
Іван Дзюба (1931–2022) — український літературознавець, письменник, громадський та політичний діяч.
Обкладинка праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», 1968
Андрій Сахаров (1921–1989) 一радянський фізик, співтворець водневої бомби, дисидент, правозахисник.
Самвидав — непідконтрольне державі створення й поширення підпільних листівок, брошур, книжок й періодичних видань, один з проявів Руху опору.
Попри те, що бібліотека проіснувала лише кілька місяців, вона залишила помітний слід у свідомості школярів.
Позиція таких освітян мала результати. Звичайно, складно провести взаємозв’язок між діяльністю конкретного вчителя та подальшою долею його учнів. Адже арешт наставника міг бути сигналом про небезпеку. А отже, діти ставали обережнішими у своїх висловлюваннях і вчинках — розуміли, що також можуть зазнати переслідувань. Але це не означало, що вони відмовилися від своїх переконань. ні, вони стали обережнішими.
До речі, маємо одне припущення щодо позитивного впливу вчителів на своїх учнів. Про такий вплив може свідчити діяльність таємних шкільних гуртків. Зокрема, у Мильчицькій школі на Львівщині була створена «шкільна націоналістична організація» (саме так її називали в офіційних документах). Її учасниками та учасницями були школярі 7–8 класів. Вони одягалися у спеціально виготовлені національні костюми, одяг вояків Української повстанської армії.
Рейдуюча група повстанців УПА Закерзоння на відпочинку в Словаччині, 1947
Невідомий автор. «За що борються українські повстанці?», 1940. Агітаційна листівка УПА
Так йшли по селах розповідати про справжню мету боротьби УПА, про загибель найкращих синів українського народу. Цілком імовірно, що школярі прагнули не лише відновити історичну справедливість і розповісти правду, але й намагалися у такий спосіб нагади своїм односельцям, хто вони є. Дії цих дітей могли бути наслідком того позитивного впливу, який на них мали вчителі та інші дорослі. Адже звідкілясь вони мали дізнатися правду про УПА…
А у середній школі №2 у Львові працював літературно-театральний гурток під керівництвом учасниці дисидентського руху, вчительки української мови та літератури Мирослави Зваричевської (Мороз).
Мирослава Мороз (у шлюбі Зваричевська, 1936–2015) — українська філологиня, педагогиня, громадська діячка, шістдесятниця й дисидентка.
Там учні знайомилися з чудовими текстами української літератури, які ніколи не входили до програми шкільного підручника, але розкривали глибину й багатство модерної української поезії, милозвучність українського слова. Врешті учні потихеньку знайомилися з окремими текстами самвидаву, про котрий я вам розповідав у попередніх розмовах, присвячених культурі спротиву в радянський час.
Що це давало? Члени гуртка мали змогу зауважити брехливість нав’язуваної радянською системою думки про те, що українська культура є вторинною, не цікавою, такою, що суттєво поступається «вєлікой русской культурє». Радянські підручники зумисне укладали так, аби діти назавжди запам’ятали, що в українській літературі нічого вартісного не було, нема і бути не може. Натомість Мирослава Зваричевська, пропонуючи дітям читати «Сонячні кларнети» Павла Тичини, поезію Богдана-Ігоря Антонича чи Василя Симоненка, не хрестоматійну, але найцікавішу поезію українських класиків чи твори Володимира Винниченка без зайвих слів чи пропаганди просто на фактах показувала красу й багатство української культури, а ставлячи вистави діти не просто читали тексти, а ще й переживали їх емоційно, засвоювали естетику перетворення слова у театральне дійство.
Обкладинка першого видання збірки Павла Тичини «Сонячні кларнети», 1918
Богдан-Ігор Антонич (1909–1937) — український поет, перекладач, літературознавець.
Василь Симоненко (1935–1963) — український поет, прозаїк, перекладач, журналіст, шістдесятник.
Володимир Винниченко (1880–1951) — український письменник, політичний і державний діяч.
Від неї школярі довідалися про митців українського авангарду та літературу доби «розстріляного відродження», а головне – навчалися мислити, аналізувати, вільно висловлювати свої погляди, відрізняти правду від радянської пропаганди.
Розстріляне відродження (Червоний ренесанс) — умовна назва періоду модернізації та стрімкого розвитку української культури 1920–1930-х рр. Більшість митців, що яскраво проявили себе у той час, були репресовані й знищені радянською владою в часи великого терору.
Врешті Мирослава Зваричевська таки попала під машину репресій. Та попри це вона встигла виховати цілу плеяду патріотично налаштованої молоді. З часом один з її улюблених учнів, Володимир Кучинський, на зорі Незалежності став засновником нового українського театру, створивши Львівський академічний театр імені Леся Курбаса.
Листівка Андрія Гуменюка до відкриття Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса, 1988 р.
Він часто згадує про те, як читання поезій Антонича, яке провадилося на шкільному гуртку, спрямувало його у виборі життєвого шляху та цінностей, котрі й досі сповідує.
Одним із символів шкільного спротиву став дев’ятикласник зі Зборова Михайло Романишин. У 1968 році він написав і поширив листівку, яку аналізували на найвищому державному рівні. Чому? Ви тільки послухайте: «Брати українці! Не вірте червоним провокаторам! Слухайте закордонні радіостанції. Виступайте проти червоного диявола. Йому незабаром кінець, тому що між соціалістичними країнами точиться непримиренна і з кожним роком гостріша боротьба. Вона розхитує червоне гніздо, яке незабаром завалиться зовсім. Слава Україні, смерть наїзникам!». Сміливо, чи не так?
Цей приклад важливий, оскільки демонструє частину культури спротиву, яка проявлялася у форматі політичного хуліганства, а не публічних протестів. Михайло Романишин, поширюючи листівку із закликами проти радянської влади, не прагнув створити масовий рух або публічний акт протесту. Він просто висловлював своє ставлення до системи, використовуючи доступні для нього способи.
Вчинок цього школяра — приклад діяльності молодіжного підпілля. У цьому підпіллі невеликі акти спротиву, як-от поширення листівок або написання графіті, були звичайним способом протидії тоталітарному режиму. Така діяльність демонструвала глибоке бажання відстояти національну ідентичність і правду, яку радянська система намагалася замовчати. Михайло, як і багато його однолітків, не шукав відкритих конфліктів із владою. Та борячись своїми методами, він ставав частиною більш широкої культури спротиву, що поширювалася серед молоді того часу.
Така боротьба школярів була лише частиною української культури спротиву. Молодь, студенти, школярі — всі вони шукали власні способи не підкоритися системі, нехай і в найменших жестах. Але спротив не обмежувався лише молодіжним середовищем. Існували й інші групи, які, навіть під жорстким контролем, знаходили шляхи для боротьби. Однією з таких груп були залізничники — люди, які працювали на стратегічно важливому транспортному вузлі. А отже, опинилися в епіцентрі жорстокої радянської системи.
Історія четверта. Залізнична
Голодомор — одна з найтрагічніших сторінок нашої історії. Страх, виснаження, жорсткий контроль — усе це мало на меті зламати людей, позбавити їх навіть думки про опір.
Жертви Голодомору. Харківщина, 1933. Фото: Александр Вінербергер
Діти збирають мерзлу картоплю на колгоспному полі, с. Удачне, Донецька обл., 1933. Фото: Марко Залізняк
Проте і в цих нелюдських умовах знаходилися сміливці. Ризикуючи всім, вони чинили спротив. Особливо важливою для радянської влади була залізниця — стратегічний інструмент вивезення конфіскованого зерна. Саме залізничники щодня бачили масштаб цього злочину й нерідко опинялися перед важким випробуванням— ставали безмовними свідками чи співучасниками цього злочину.
Відправлення ешелону з хлібом з Дніпропетровська, 1931
Більшість із них походили з селянських родин. Вони знали, що коїться в їхніх селах, бачили опухлих від голоду людей, які сотнями стікалися на станції в надії знайти порятунок. «Я спостерігав, як матері залишали дітей на пероні, сподіваючись, що хтось їх підбере, — згадував машиніст Петро Коваленко. — Вони більше не могли їх годувати».
Голодний хлопчик в одному з сіл УСРР, 1932–1933
Жертви Голодомору біля паркану Озерянської церкви у Харкові, 1933
Та залізничники вдавалися до різних способів порятунку, зокрема потайки брали на потяги людей (так званих зайців). У такий спосіб вивозили їх з охоплених голодом регіонів. Це був величезний ризик: у разі викриття небезпека загрожувала не лише самим рятівникам, а й тим, кого вони намагалися врятувати. Проте навіть під загрозою арешту залізничники не припиняли допомагати.
Форми спротиву були різними. Зокрема, поширення правди про жахливе становище населення України. Люди розповідали, що голод не був випадковим — він був штучним. Вони говорили про те, як зерно забирали у селян і вивозили за кордон.
Конфісковане у селян зерно везуть на пункт здачі. УСРР, 1930-ті
Михайло Купріянов, Порфирій Крилов і Микола Соколов. «Знищимо куркуля як клас!», 1932
«Ми знали, що це злочин, — ділився машиніст Петро Коваленко. — Але не могли нічого зробити». Ці розмови, які велися пошепки, ставали способом протесту проти брехні та несправедливості.
Також серед форм опору бачимо саботаж. Деякі залізничники навмисно сповільнювали рух потягів із зерном або створювали умови для його псування. Це могло виглядати як випадкова аварія чи технічна несправність. Але насправді часто це було свідоме рішення. «Я навмисно затримував потяги, — зізнавався диспетчер Микола Сидоренко. — Я знав, що це не допоможе всім, але це був мій спосіб сказати “ні”». Такі вчинки, хоч і поодинокі, свідчили про те, що навіть у часи тотального страху люди не втрачали гідності.
Звісно, не всі мали сміливість чинити опір. Деякі беззаперечно виконували накази, інші — ставали донощиками. Та все ж завдяки тим, хто знаходив у собі сили боротися, вдалося врятувати не одне життя. Спротив залізничників у роки Голодомору — це приклад того, як звичайні люди, ризикуючи всім, намагалися протистояти тоталітарній системі. Їхні дії, хоч і непомітні для більшості, були важливим внеском у боротьбу за правду та справедливість.
Шановне товариство, сьогодні ми з вами поринули у світ «тихого спротиву» — непомітного, але не менш важливого явища в історії української боротьби проти радянського режиму. Ми побачили, як гумор, шкільна освіта та навіть робота залізничників ставали інструментами опору.
«Клуб кавопивців» довів, що навіть у задушливій атмосфері тоталітаризму можна знайти простір для свободи. Можна у свій спосіб висміювати абсурдність системи. Політичні анекдоти стали «зброєю слабких», що дозволяла висловити невдоволення та зберегти національну ідентичність. Вчителі та учні, ризикуючи собою, передавали правдиву історію України, формуючи критичне мислення. Залізничники, свідки Голодомору, рятували життя та поширювали правду про злочин режиму.
Ці історії демонструють, що спротив — це не лише гучні акції протесту, а й щоденні маленькі кроки, які наближають нас до свободи. Кожен жарт, кожна розповідь, кожен вчинок — цеглинка у височенній стіні опору. І саме завдяки непомітним героям, які не здалися, ми сьогодні маємо можливість жити у вільній Україні.
Пам’ятаймо їхні історії, цінуймо їхній внесок і продовжуймо їхню справу. Адже свобода не дається назавжди — її потрібно виборювати щодня.