Як подорожували українці в давнину
Привіт! Які асоціації у вас виникають зі словом «подорож»? Можливо, це канікули, пригоди, потяг чи авто? Напевно — щось приємне, правда? Усе це про сучасний світ. Проте колись мандрівки були сповнені небезпек. Їх навіть називали митарством або поневіряннями. Сьогодні поговоримо про те, хто з українців подорожував у давнину, яким був цей досвід для жінок і чоловіків. А ще згадаємо видатних українських мандрівників та мандрівниць, які відкривали світ для інших.
Перш за все зазначимо, що в домодерний період частіше йдеться про подорожі чоловіків, адже саме вони мали більше свободи пересування. У давнину мандрівки жінок були рідкісним явищем, проте зі зміною їхнього соціального статусу ці можливості поступово розширювалися. За часів Київської Русі шлюб часто ставав єдиною причиною для переїзду жінки — з дому батька до чоловіка. Саме так двадцятиоднорічна Анна Ярославна вирушила з Києва до резиденції свого нареченого, французького короля Генріха І, у місті Санліс.
Анна Ярославна (бл. 1032–1075/1089) — руська князівна, донька Ярослава Мудрого, королева Франції (1051–1060).
Генріх І (1008–1060) — король Франції (1027–1060), чоловік Анни Ярославни.
Петро Клодт. «Від'їзд Анни», ХІХ ст.
Під час мандрівки у травні 1049 року наречена проїхала Краків, Прагу та Регенсбург. Попри те, що ця поїздка не була її власною ініціативою й мала політичний характер, майбутня королева змогла поділитися культурним надбанням Київської Русі з французьким двором і стала помітною фігурою в історії середньовічної Європи.
Шлюб Анни Ярославни й Генріха І. Мініатюра «Хроніки Сен-Дені», ХІV ст.
Значно цікавішими з точки зору подорожей були мандрівки князівни Євпраксії — племінниці Анни Ярославни.
Євпраксія Всеволодівна (1071–1109) — онука Ярослава Мудрого, імператриця Священної Римської імперії. Втекла від свого чоловіка імператора Генріха IV до Києва через жорстоке ставлення до неї.
У віці 14–16 років вона переїхала до Північної Саксонії через шлюб із маркграфом Генріхом Довгим.
Генріх І фон Штаде (Генріх Довгий) (бл. 1065–1087) — маркграф Північної марки, перший чоловік Євпраксії Всеволодівни.
За кілька років чоловік раптово помер, і Євпраксія знайшла прихисток у жіночому монастирі Кведлінбург.
Кведлінбурзьке абатство, засноване 936 р., Саксонія, Німеччина, сучасний вигляд
А вже за рік у Кельні вона стала дружиною Генріха IV, імператора Священної Римської імперії.
Генріх IV (1050–1106) — імператор Священної Римської імперії (1084–1106).
Через жорстоке ставлення чоловіка Євпраксія вирішила втекти від нього й домогтися офіційного розірвання шлюбу, що в ті часи вважалося безпрецедентним. Спершу вона вирушила до Італії, де не тільки отримала розлучення, схвалене самим Папою Римським, але й домоглася відлучення імператора від церкви через його аморальну поведінку.
Каяття Генріха IV перед брамою замку Матильди Тосканської, де перебував папа Григорій VII. Едуард Швойзер. «Генріх у Каноссі», 1862
Згодом Євпраксія переїхала до Угорщини, а 1099 року, дочекавшись дозволу на повернення, прибула до Києва.
Якщо ж говорити не про окремі випадки, а про загальні тенденції, то від Середньовіччя до XVII століття подорожували здебільшого чоловіки: воїни, купці, студенти, а також служителі церкви й прочани.
Олег веде військо до стін Царгорода. Мініатюра з Радзивіллівського літопису, XV ст.
Крістіан Готфрід Гайнріх Гайслер. «Чумаки», 1804
Борис Вінтенко. «Григорій Сковорода», 1972
Леонтій Тарасевич. «Повернення Єфрема Переяславського в Київ», 1702
Джон Лідгейт. «Кентерберійські паломники», 1455–1462
До винайдення механічних засобів транспорту доводилося розраховувати хіба що на коня або на власні ноги. Тож мандрували сезонно — у теплу пору року, зрештою, як і воювали. Було б цікаво поглянути на крокомір середньостатистичного подорожнього, але відстані тоді не вимірювали точно, ані в кроках, ані в кілометрах. Довелося заночувати в дорозі? Отже, шлях неблизький. Люди розмовляють іншою мовою або зʼявилась незвична їжа? Це вже справжня далечінь. А коли замість церкви — мечеть або синагога, рівнини змінюються морським узбережжям, а погода — геть інша, то здається, що це вже край світу.
Якби ви зараз планували подорож, мабуть, хотіли б скуштувати місцевий круасан у Франції або суші в Японії. Утім, у домодерну добу про гастрономічний туризм ще не чули. Мандрівники не надто переймалися, смачна їжа чи ні. Якщо в дорозі вдавалося не голодувати, то це вже було неабияким щастям.
Сьогодні ми звикли, що гугл-карти прокладають для нас найзручніший маршрут із точністю до хвилини. Ба більше — в уяві кожного з нас існує власна мапа світу чи міста, навіть якщо ми там ніколи не були. Але аж до XVII століття включно далекий простір залишався для більшості людей малозрозумілим. Прочитати карту могли хіба що моряк, король чи інший вельможа або представник військового керівництва. Решта сприймала її радше як аркуш з химерним малюнком, а не як схему для орієнтації.
Гендрік Гондіус. Нова географічна та гідрографічна карта всього світу, 1630
Гійом Левассер де Боплан. «Українська географічна карта», 1639
Як же тоді люди знали, куди йти? Орієнтувалися за зірками чи за так званими битими шляхами, протоптаними дорогами, а іноді могли скористатися і компасом. Самотнім мандрівникам найкраще було приєднатися до купецької валки з досвідченими провідниками та охороною від розбійників, які чатували на подорожніх.
Іван Айвазовський. «Чумаки в Малоросії», 1850–1860
А як же з документами? У XVII–XVIII століттях користувалися спеціальним проїзним листом — глейтом. Він був обов’язковим для всіх подорожніх і засвідчував, що «мандрівник є чесною людиною з такої-то сім’ї, підданим такого-то володаря і прямує туди-то з такою-то метою».
Графи Альбрехт та Альрам фон Галс обіцяють євреям Пассау безпечний проїзд з Пассау до Штраубінга в обмін на певні податки. Глейт, виданий графами Альбрехтом та Альрамом фон Галсами, 1311
Без глейта міська варта могла прийняти незнайомця за розбійника або фальшивомонетника. Це не віщувало нічого доброго, особливо у світі без мобільних телефонів та інтернету.
В Україні у XVII столітті, на тлі масового покозачення і частих військових походів, багато чоловіків побачили нові місця, хоча раніше майже не залишали рідних земель.
Опанас Сластіон. «Проводи на Січ», 1886
Йдеться не лише про лицарів зі шляхти чи найманців, для яких воювати було справою життя, а й про звичайних людей, що поколіннями жили на одному місці, а згодом, захоплені виром війни, несподівано відкрили для себе інші регіони — скажімо, подолали шлях від Глухова до Львова. Війна породжувала й інший тип подорожніх — військовополонених. Вони могли потрапити до Османської імперії, зокрема до Стамбула, а тоді повернутися додому завдяки обміну, викупу або втечі, наприклад, на судні голландських купців.
Ерхард Шен. Гравюра «Татари з ясиром», XVI ст.
Фреска зі сценою викупу бранців з неволі. Костел Пресвятої Трійці, Бурштин, Івано-Франківська обл., кін. XVIII ст.
Військові походи зазвичай були тривалими й далекими. Натомість паломницькі мандрівки — відносно недовгими. На прощу вирушали переважно селяни — до сусідніх міст чи монастирів. Одним із найпопулярніших напрямів для релігійних подорожей став Київ. Задля безпеки найчастіше вирушали групами. Прощі приурочували до найбільших релігійних свят — Великодня, Трійці та Успіння Пресвятої Богородиці. До слова, дві третини паломників становили жінки. Памʼятаєте прощу Мелашки із «Кайдашевої сімʼї»? Про масовість цього явища свідчить те, що наприкінці XVIII століття в Києві мешкало близько 20 тисяч людей, тоді як щороку прибувало понад 60 тисяч прочан. Комусь було цікаво побачити собори й нетлінні мощі, хтось шукав відпочинку від тяжкої праці, а хтось просив одужання для близької людини.
Здобуття освіти також було популярним мотивом для подорожей. Відомо чимало прикладів юнаків, які вирушали в далеку дорогу за знаннями, ризикуючи стати жертвами грабунків чи інших небезпек, але не відступали. Як, скажімо, Ілля Турчиновський.
Ілля Турчиновський (1695–?) — син березанського сотника, студент Києво-Могилянської академії, мандрівник, писар, священник.
Він так прагнув учитися, що поїхав до Віленської академії без дозволу батьків і жодного фінансового забезпечення. Те, що він таки здобув омріяну освіту, повернувся додому й навіть написав автобіографію, можна вважати справжньою удачею.
Віленська академія, XVIII ст.
Хтось, як Ілля Турчиновський, вирушав на навчання самостійно, а когось батьки свідомо відправляли здобувати знання за кордоном. Найчастіше українці їхали опановувати правничу або медичну справу, поки місцеві освітні заклади ще не готували фахівців у цих галузях. Дуже популярними були університети Німеччини, а також Північної Італії та Франції. Багатші їздили до Галле, Лейпцига, Магдебурга, Кенігсберга чи Гейдельберга.
Галле-Віттенберзький університет, Німеччина, 1644
Будівлі Гейдельберзького університету. Маттеус Меріан Старший «Гайдельберг», 1620
Менш заможні обирали ближчі академії — Краківську або Замойську.
Внутрішній двір Колегіуму Маюса Яґеллонського університету, Краків, Польща, 1862
Фасад Замойської академії в Замості, Польща, 1810
Поїздки до закордонних вишів мали на меті не лише навчання, а й налагодження зв’язків, пошук впливових покровителів, розширення світогляду, набуття дипломатичних навичок тощо. Це стосувалося, насамперед, представників аристократії. Наприклад, Кирило Розумовський, якого готували до ролі вельможі, мав не так опанувати професію, як відчути західний стиль життя та встановити корисні контакти.
Кирило Розумовський (1728–1803) — останній гетьман Війська Запорозького (1750–1764).
У XVIII столітті подорожі починають відповідати нашому сучасному уявленню: вони спрямовані не на вирішення нагальних потреб, а передусім на пізнання світу та на знайомство з іншими культурами. Одним з найвідоміших мандрівників того часу став Василь Григорович-Барський, який 1724 року, з великої цікавості до світу, вирушив через Східну Європу до Балкан, Малої Азії та Близького Сходу.
Автопортрет Василя Григоровича-Барського (1701–1747) — українського письменника та мандрівника.
Його подорож тривала 24 роки й була сповнена небезпек. Протягом усього часу він робив авторські замальовки й записи у щоденнику, залишивши по собі цінне джерело знань про місцеві звичаї та побут інших країн. Якби він жив сьогодні, його блог, без сумніву, став би мільйонником.
Подорожні малюнки Василя Григоровича-Барського, XVIII ст.
До цієї когорти мандрівників належав і українець Юрій Лисянський (1773–1837), який першим у Російській імперії в 1806 році здійснив навколосвітню подорож.
Юрій Лисянський (1773–1837) — український мандрівник, навколосвітній мореплавець.
Він народився в Ніжині, був нащадком козацького роду. Служба на флоті дала йому змогу побачити світ. Лисянський відвідав США, Британську імперію, Францію, був біля мису Доброї Надії, у Південно-Східній Азії та на східних берегах Північної Америки. Він проводив географічні, етнографічні та соціальні дослідження, залишив цінні описи місцевого населення Полінезії, Гаваїв і Аляски, а також уклав короткі словники мов тубільців на Гавайських островах.
Маршрут навколосвітньої подорожі Юрія Лисянського на кораблі «Нева»
Герб родини Лисянських
Французький фрегат «Клеопатра», на якому Юрій Лисянський служив волонтером
Фрегат «Автроїл», яким командував Юрій Лисянський по поверненні з британського флоту
Рукописи та листи Юрія Лисянського
Титульна сторінка книги Юрія Лисянського «Подорож навколо світу у 1803 році», 1814
У другій половині XIX століття з’являються мандрівники, для яких подорожі стають не тільки способом пізнання світу, а й науковим дослідженням. Одним із них був природознавець Микола Миклухо-Маклай (1846–1888).
Микола Миклухо-Маклай (1846–1888) — український мандрівник, учений-природознавець антрополог, етнограф, географ і дослідник народів Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії.
Через участь у студентському русі нащадок козацького роду Миклух змушений був залишити Російську імперію. Ця, здавалося б, прикра подія стала початком надзвичайної подорожі юнака. Спершу він продовжив навчання в університетах Німеччини, де опанував філософію та медицину. А вже 1866 року вирушив на Канарські острови, далі у Марокко та на узбережжя Червоного моря.
Німецький натураліст Ернст Геккель з асистентом Миколою Миклухо-Маклаєм на Канарських островах, 1866
Згодом Миклухо-Маклай побував у Новій Гвінеї, Австралії, на Філіппінах, у Меланезії і Мікронезії. Учений залишив вагомі напрацювання у галузях географії, етнографії та антропології. Протягом трьох років він мешкав серед папуасів Нової Гвінеї і подружився з ними.
Корвет «Витязь», на якому Микола Миклухо-Маклай здійснив свою першу подорож до Нової Гвінеї, 1870–1871
Микола Миклухо-Маклай на півострові Малакка, 1874–1875
Микола Миклухо-Маклай у Квінсленді, Австралія, 1880
Цей досвід спонукав його стати на захист тубільців від работоргівлі та відстоювати ідею рівності усіх людей. Саме тому Микола Миклухо-Маклай увійшов в історію не лише як визначний науковець-мандрівник, а і як приклад ненасильницького підходу до дослідження світу, культурного діалогу та солідарності з тими, хто може значно відрізнятися від нас.
У 1871 році, коли Миклухо-Маклай вперше ступив на берег Нової Гвінеї, у Новоград-Волинському народилася дівчинка, яку ми тепер знаємо під ім’ям Леся Українка.
Леся Українка в народному вбранні, 1878-1879
Її життя припало на період, коли подорожі на навчання, лікування та для культурного збагачення стали прийнятними для жінок, а Європа — популярним і доступним напрямом завдяки розвитку залізниць. Поетеса називала себе «мандрівним клубочком», підкреслюючи власну живу вдачу та допитливість. Однак більшість її поїздок були вимушеними — повʼязаними з лікуванням туберкульозу. Можливо, саме тому перші враження від подорожей виявилися не надто приємними. Згодом вона відкрила для себе нові сенси в мандрівках: відвідувала театри, виставки, знайомилася з творчою молоддю та долучалася до культурного життя різних міст.
Леся Українка побувала в Києві, Одесі, Ялті, Чернівцях, а також Відні, Берліні, Софії, в кількох містах Італії, в Єгипті та Грузії.
Інтерактивна мапа місцями життя і творчості Лесі Українки. Джерело: Мультимедійна онлайн-платформа про минуле і сучасне України «Локальна історія», 2021
Свої враження фіксувала у творчості й листах до рідних.
Лист Лесі Українки до родичів, 1902
Так, вона писала, що Італія найбільше нагадує їй дім, Берлін вражає нічним життям, а Єгипет зачаровує пірамідами та сфінксами. У Відні її здивувало, що мешканці більше часу проводять просто неба, ніж удома. У Болгарії місцевих неабияк бентежила звичка поетеси гуляти без чоловічого супроводу. А в Грузії вона годинами блукала гірськими стежками й писала: «Проза життя тут добувається тяжко, але поезію і добувати не треба, сама оточує навколо». На грузинській землі Леся Українка написала свої найвідоміші твори — «Лісову пісню» та «Камʼяного господаря» і саме там завершила свій життєвий шлях. Утім, найближчим серцю місцем для неї залишився хутір Зелений Гай біля Гадяча, про який вона казала: «Українішого й нема».
Як бачимо, наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття європейські залізничні маршрути стали звичним простором і для жінок. Проте були й ті, хто мріяв про більше. Серед них і Софія Яблонська — українська письменниця, мандрівниця та фотографиня.
Софія Яблонська (1907–1971) — українська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотографиня.
Сьогодні її можна було б назвати першою тревел-блогеркою. «Ненаситний інстинкт хапливої мандрівниці гнав мене якнайдалі від залізничних шляхів, корабельних ліній та битих доріг», — напише вона. Дівчина мріяла про кіномистецтво й поїхала до Парижа, щоб вивчати документалістику. Згодом працювала на паризьку компанію — надсилала репортажі та фотографії з віддалених куточків світу. Яблонська не просто подорожувала, вона досліджувала межі — територій, культур, мов, себе самої. У 1930-х роках жінка з фотоапаратом, що подорожує самостійно, була справжньою сенсацією.
Софія Яблонська з камерою, 1930-ті
Під час своїх експедицій Яблонська ледь не потрапила в полон до кочівників Сахари, таємно знімала життя китайців, проникла у гарем, вижила після укусу змії у Вʼєтнамі, полювала на тигра в Лаосі, хворіла на малярію й потрапила на імператорське весілля в Аннамі. Її розповіді про неймовірні для більшості сучасників пригоди збирали повні зали слухачів.
Світлини, зроблені Софією Яблонською, ХХ ст.
Сьогодні про досвід Софії Яблонської можна дізнатися з її книжок: «Чар Марока» (1932), «З країни рижу та опію» (1936) і «Далекі обрії» (1939). Її історія — не лише про географію подорожей, а й про нову модель жіночої самореалізації та сміливість пізнавати світ за власним бажанням і розумінням.
Підсумуймо! Сьогодні мандри — це передусім задоволення, свобода руху, спосіб пізнавати світ. Проте в минулому подорожі вимагали витривалості, рішучості та готовності до випробувань. У різні часи українці й українки вирушали в дорогу з різних причин і в різних умовах, але всі вони — крок за кроком — розширювали межі нашої свободи руху. Мандри допомагали формувати уявлення про чужі культури, відкривали світ і давали змогу краще зрозуміти себе. Кожна з цих історій свідчить, що подорож — це не лише шлях до розуміння світу, а й до самопізнання і розвитку суспільства. Це й досі актуально. Тож бажаємо вам приємних та пізнавальних мандрівок — і нехай для цього завжди буде добра нагода.