Українська квір-культура
Привіт! У попередніх лекціях ми вже ознайомилися зі стереотипними уявленнями про гендерні ролі чоловіків і жінок, зокрема в родині та війську, а також із тим, як ці ролі змінюються нині. Але, мабуть, багато хто з вас замислювався про те, чим визначаються категорії «жінка» та «чоловік»? Це лише фізіологічні ознаки чи щось глибше, повʼязане з внутрішніми відчуттями належності до певної спільноти? Що спонукає людину виходити за межі звичного гендерного поділу й говорити: «Я не така» або «Я не такий»? Щоб краще зрозуміти ці питання, пропоную поговорити про квір-культуру, адже це також повноцінна й важлива складова соціального простору України.
Ставлення до права людини на самовизначення — на те, щоб бути собою, відповідати власній природі, а не панівним стереотипам чи канонам — є важливим тестом на зрілість і відкритість суспільства. У закритих, консервативних громадах або тоталітарних державах до «інших» (тих, хто відрізняється від більшості, яку вважають еталоном «норми»), зазвичай ставляться з острахом, вороже або навіть переслідують.
Натомість у країнах, де панують цінності демократії та вільного, творчого розвитку людського потенціалу, відмінності сприймають з повагою та зацікавленням, формуючи простір, комфортний для обміну думками, досвідом і культурними цінностями.
Коли йдеться про зустріч з «інакшим», то вочевидь це стосується не тільки гендерних стереотипів. Ознак, за якими розрізняють «ми» і «вони», існує безліч — від расової чи етнічної належності до рівня фізичної повносправності особи. Таке розрізнення саме по собі не несе негативного змісту, допоки залишається нейтральним. Проблема виникає тоді, коли інакшість стає підставою для агресивного ставлення чи дискримінації.
Саме так — із упередженістю та ворожістю — упродовж майже всього ХХ століття у багатьох західних країнах ставилися до представників квір-спільноти. А в державах на кшталт гітлерівської Німеччини або Радянського Союзу належність до негетеросексуальної орієнтації могла коштувати не лише роботи чи свободи, а й навіть життя. Через це квір-люди змушені були приховувати свою сутність та власні історії. У мистецтві, літературі й на телебаченні майже не було прикладів, що демонстрували б різноманіття досвідів та ідентичностей.
Гомосексуали в концентраційному таборі Заксенхаузен, Нацистська Німеччина, 19 грудня 1938
Загалом в Україні про квір-людей почали говорити тільки 40 років тому, а відкрито й без остраху — лише 20. Для розвитку повноцінної квір-культури цього замало. Водночас важливо розуміти, що різноманіття сексуальних орієнтацій існувало задовго до сучасності — принаймні про такий феномен відомо ще з античних часів. Згадаймо хоча б «Бенкет» Платона.
Ансельм Фойєрбах. «Платонівський бенкет», 1869
Платон (427–347 або 348 до н. е.) — давньогрецький мислитель, один із основоположників європейської філософії.
Отож квір-люди існували в різні епохи й у різних суспільствах. Проте впродовж тривалого часу їхні голоси залишалися нечутними — або ж їх навмисно змушували мовчати. Сьогодні ми спробуємо пролити світло на ці голоси — крізь невелику історичну ретроспективу та заглиблення в український контекст. Але спершу розберімося з термінами.
Історично в англомовних країнах людей, які не відповідали нормативним уявленням про гендер і сексуальність — тобто тих, хто не ототожнював себе винятково з категоріями «жінка» або «чоловік» і не був гетеросексуальним, — називали queer. У перекладі це слово означає «дивак». Згодом воно припинило бути образою і стало терміном, що увійшов до гуманітарних і гендерних досліджень. Такий процес називають реклеймінгом — коли спільноти, яких принижували, свідомо використовують колишні образливі слова в нейтральному значенні, позбавляючи їх зневажливої сили.
Фото: Albin Lohr-Jones
Квір — це парасольковий термін, що позначає усі сексуальні й гендерні ідентичності, які не є гетеросексуальністю та цисгендерністю, тобто коли гендерна ідентичність збігається з біологічною статтю.
В українській історії простежити суспільне сприйняття різних сексуальностей можна дещо краще, ніж розвиток уявлень про гендерні ідентичності. Утім, усвідомлення власної гендерної ідентичності, зокрема гендерна квірність, не стоїть далеко від інших соціальних ролей та рефлексій про власну особистість. Це нам доводить історія.
Яскравим початком розвитку квір-культури на території України у XX столітті можна вважати 1920-ті роки. Глобальні соціальні зміни, які, здавалося, обіцяли звільнення від обмежень і застарілих уявлень, дали надію на те, що людина має право й може вільно визначати власну ідентичність. Експериментували з усім — від розуміння часу до переосмислення гендерних ролей. Люди вступали у стосунки втрьох, а гомосексуальні зв’язки у Кримінальному кодексі (1922) не передбачали покарання.
Квір-люди брали дещо активнішу участь у соціальному житті. Проте було б помилкою стверджувати, що їх не сприймали як порушників усталених уявлень про «нормальність». Насправді їхня «інакшість» стала об’єктом посиленого інтересу з боку психіатрії: її трактували як психічну хворобу й намагалися «вилікувати». Зрештою, той короткий період відносної свободи було придушено вже у 1930-х роках. Наприклад, 1934-го гомосексуальність знову криміналізували, а будь-яка «ненормальність» чи «відхилення від норми» каралися й на соціальному рівні.
Нову розмову про право квір-людей на власну ідентичність вдалося розпочати тільки наприкінці 1980-х років. Тому не дивно, що історія квір-культури в Україні є такою фрагментарною. Уже в наші дні дослідники виявляють зацікавлення до культурних явищ, які раніше залишалися поза увагою. Один із таких прикладів — роман «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського, дописаний у 1919 році.
Видання перших двох частин роману «Андрій Лаговський» окремою книгою. Львів, 1905
Агатангел Кримський (1871–1942) — український сходознавець, славіст, історик літератури, письменник, публіцист, перекладач.
Хтось вважає його першим квір-романом в Україні, зосередженим на внутрішніх переживаннях героя, пов’язаних із його гомосексуальністю. Зокрема, Соломія Павличко у праці «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм» наголошує, що ця історія зосереджена на дослідженні сексуальності.
Соломія Павличко (1958–1999) — українська письменниця, літературознавиця, перекладачка, публіцистка, феміністка.
Інші науковці натомість вбачають у ньому насамперед художній твір про пошуки Бога й складну дружбу. Ці інтерпретації можуть співіснувати, адже одне не заперечує іншого, навіть якщо нам хочеться їх протиставити. Подібно точаться й дискусії щодо листування Ольги Кобилянської і Лесі Українки. У всіх цих випадках нам лишається лише інтерпретувати, адже історичні постаті не користувалися термінами, що стали загальноприйнятими нині.
Ольга Кобилянська та Леся Українка, 1901
Уже в незалежній Україні, починаючи з 1991 року, ми можемо говорити про оформлення певної квір-культури. Її передвісником став фільм «Івін А.», знятий у 1990-му.
Кадри з фільму «Івін А.» (1990, реж. Ігор Черницький)
Стрічка розповідала про життєві перипетії радянського військового й, на перший погляд, не була зосереджена безпосередньо на проблемах гендеру. Проте завдяки неочікуваній авторській цікавості до теми чоловічої сексуальності цей фільм увійшов до секції «Історична ретроспектива» фестивалю квір-кіно Sunny Bunny.
Sunny Bunny — перший український ЛҐБТКІА+ кінофестиваль, 2025
Квір-культура в Україні починала розвиватися у великих містах. Люди знайомилися через оголошення в газетах. Із часом неформальні зустрічі на певних вулицях, у провулках чи скверах ставали самоорганізованими: у таких місцях завжди можна було натрапити на «своїх» та поговорити про важливе, знайти партнерів або просто добре провести час. Називати це квір-активізмом поки що не випадало — у суспільстві бракувало визнання квірності, а говорити про неї відкрито лякало. Проте поступово у спільнотах зароджувалися ідеї про потребу видимості, адже жити в страху й тіні виявлялося важчим, ніж наважитися сказати про себе вголос. Із середини 2000-х квір-активізм почав поступово формуватися: зʼявилися громадські організації, також люди долучалися на індивідуальному рівні.
У 2000-х роках у Києві стрімко розвивався не тільки активізм, а й розважальна культура — зокрема клуби для квір-спільноти, де проходили перші драг-шоу. Драг — це перформанс, під час якого людина втілює перебільшено маскулінний чи фемінний образ.
Drag-queen Діва Мілк
Зазвичай у таких виступах жінки зображують гіпермаскулінних чоловіків, а чоловіки — гіперфемінних жінок. За задумом це має бути смішно, зухвало, епатажно. Такий формат спонукає глядача мимоволі замислитися: що робить жінку жінкою, а чоловіка — чоловіком? Чи існує щось поміж або поза цими категоріями? У такий спосіб навіть під час розваг ми можемо здійснювати власний гендерний аналіз. В Україні драг як сучасне явище зʼявився досить рано. У нас навіть є своя драг-квін, відома в усьому світі.
Адже важко знайти когось, хто не знає про Вєрку Сердючку — сценічний образ, створений Андрієм Данилком.
Андрій Данилко (1973) — український актор, співак, сценарист, телеведучий, композитор.
Це не просто комедійний персонаж, а вже давно впізнаваний символ української квір-культури. Її образ балансує між чоловічим і жіночим, серйозним і жартівливим, міським і сільським. Сердючка стала репрезентацією загальної потреби змін та відходу від радянського. Саме ця гра з ролями й стереотипами робить її близькою до квір-ідей, де ідентичність — не щось фіксоване, а те, з чим можна експериментувати й змінювати.
Вєрка Сердючка — сценічний образ творчості Андрія Данилка, який він створив 1991 р.
Вєрка Сердючка також поєднує українські традиції з західноєвропейськими. В її образі простежуються риси бурлеску, театральності й навіть трохи кабаре. На Євробаченні 2007 року цей персонаж припав до душі європейським глядачам, для яких драг-квін і поняття гендерної ідентичності як соціального конструкту вже були більш знайомими. Її популярність засвідчує, що квір-культура в Україні може бути веселою, яскравою і надзвичайно впливовою навіть для тих, хто не належить до ЛГБТКІА+ спільноти. Вєрка Сердючка — важливий приклад того, як квір-ідентичність може стати помітною і прийнятою в суспільстві.
Вєрка Сердючка на пісенному конкурсі «Євробачення», 2007
І все ж у 1990-х та 2000-х роках квір-людям було важко знайти спільноту й зрозуміти себе, адже репрезентація в медіа залишалася дуже обмеженою. Однієї Вєрки Сердючки чи американських фільмів виявилося недостатньо. Але невдовзі стало очевидно, що квір-рух не спинити. Про це свідчила поява дедалі більшої кількості публічних квір-митців або авторів, які зверталися до тем сексуальності, перформативності, критики соціальних норм. Митці мали схильність об’єднуватися у спільноти, щоб разом створювати фестивалі, книги, постановки, виставки та інші культурні ініціативи.
Наразі квір-культура в Україні переживає якщо не розквіт, то відчутне піднесення. Впливовою фігурою в сучасному квір-мистецтві є графік, режисер, перформер і музикант Анатолій Бєлов, а також його гурт «Людська подоба», який позиціонує себе як квір-колектив. Зокрема, їхня музика увійшла до саундтреку фільму «Стоп-земля» і неодноразово звучала на фестивалі Sunny Bunny.
Квір-гурт «Людська подоба», 2013
Також відомим є фотограф і художник Антон Шебетко — автор артбуку «Дуже коротка та суб’єктивна квір-історія України». Він збирає свідчення про квір-мистецтво задля його розвитку. Митець відкрито розповідає про власну творчість — як стикався з цензурою і як до покоління мілленіалів квір-мистецтво фактично залишалося невидимим. Чому це важливо? Бо саме інструменти усної історії стають цінним засобом, що допомагає зібрати розпорошені фрагменти досвіду квір-людей у цілісне розуміння їхньої присутності в суспільстві.
Антон Шебетко (нар. 1990) — український митець, дослідник квір-історії України.
Одним із успішних варіантів репрезентації квір-мистецтва є фестиваль кіно Sunny Bunny («Сонячний зайчик»), який уже неодноразово згадувався в цій лекції. Його історія розпочалася у 2001 році як спецпрограма фестивалю «Молодість». А з 2023-го він перетворився на самостійну платформу для діалогу про ЛГБТКІА+ спільноту через кіно.
Фестиваль «Молодість», 2024
Sunny Bunny став однією з перших масштабних подій, що легалізувала тему квірності в культурному полі. Фестиваль демонструє не лише міжнародні фільми, а й створює умови для українських режисерів, які працюють із темами ЛГБТКІА+. Наприклад, 2025 року відкриттям став документальний фільм «Королеви радості» — спільний проєкт із Суспільним Мовленням, що розповідає про діяльність, історію самопізнання та розуміння особистої свободи трьох квір-персон.
Кадр із фільму «Королеви радості» (реж. Ольга Гібелінда), 2025
Програми Sunny Bunny — це мікс актуальних стрічок і ретроспектив, зокрема британського квір-кіно 1980–2000-х років. Такі добірки дають змогу глядачам простежити, як змінювалося ставлення до ЛГБТКІА+ у світі та які виклики залишаються спільними для різних культур. Окрім переглядів, тут проходять дискусії, що перетворюють його на освітній майданчик.
Фестиваль вирізняється не лише формуванням безпечного простору для квір-спільноти, але й побудовою містку у світ — через інтеграцію українських митців у глобальний контекст. І найважливіше: Sunny Bunny діє як інструмент змін. Мистецтво, представлене на ньому, слугує способом подолання стигми навколо квір-людей і сприяє їхній видимості в суспільстві.
Цей кінофестиваль — це своєрідний індикатор соціальних трансформацій. Його розвиток свідчить про те, що Україна поступово усвідомлює цінність різноманіття. І хоча шлях до рівності ще довгий, Sunny Bunny залишається одним із ключових голосів квір-спільноти, який неможливо ігнорувати. Попереду ще багато роботи.
Під час повномасштабного вторгнення проблеми з визнанням квір-людей та родин стали ще помітнішими. Зокрема, партнери військових наголошують на необхідності запровадження реєстрованих партнерств, адже наразі вони не мають юридичних підстав для підтримки своїх близьких у лікарнях у разі поранення чи доступу до допомоги в разі їхньої загибелі. Зараз в Україні активно діє громадська організація «Військові ЛГБТ+», яка підтримує спільноту інформаційно, фінансово, надає психологічний супровід, організовує лекції, збори.
Логотип ГО «Військові ЛГБТ+»
Боротьба за рівність триває. Злочини на ґрунті ненависті все ще відбуваються — і часто їх складно довести до суду. Квір-люди й надалі позбавлені права на шлюб на державному рівні. Наразі активісти просувають два важливі законопроєкти: № 5488 (про додання до обтяжуючих обставин за злочин вчинення такого за підставою нетерпимості) та № 9103 (про запровадження реєстрованих партнерств).
Історія ставлення до квір-спільноти в Україні засвідчує: її безпека насамперед залежить від упровадження відповідальної та безбар’єрної державної політики. Щоб квір-культура могла й надалі вільно розвиватися, її представникам необхідний правовий захист. Завдяки зусиллям громадських організацій, активістів та митців українське суспільство щороку стає відкритішим до різноманіття. Це різноманіття існувало завжди — і продовжує існувати. Але забезпечити для всіх громадян право на свободу існування та самовираження — надзвичайно важливе завдання, що стоїть перед державою та українським суспільством.