Привіт усім, хто цікавиться українською культурою! Нині пропоную поговорити про спротив, який чинили українці тоталітарному режимові у другій половині ХХ століття.

Отож, почнімо! 

Друга половина ХХ ст. — це період, коли наша культура, мова та ідентичність зазнавали жорстокого тиску. Радянська система прагнула знеособити всіх своїх громадян, позбавивши їх памʼяті про власну національну історію, мову, культуру. Українців, білорусів, казахів, литовців, естонців, грузинів та молдаван, словом представників усіх 15 «союзних республік» намагалися асимілювати, вписати в єдиний російський простір і знищити будь-які прояви національної самосвідомості. 

Невідомий автор. «Хай живе створений волею народів єдиний могутній радянський союз»

Але в Україні навіть у таких складних умовах виникла культура спротиву — потужний інструмент збереження ідентичності та вираження невдоволення тоталітарним режимом.

Однак у вас може скластися хибне враження, що цей феномен виник лише в ХХ столітті. Насправді коріння українського опору сягає значно глибше. Національно-визвольні війни, повстання гетьманів і козацьких ватажків, а також діяльність як легальних, так і підпільних організацій стали ключовими формами боротьби українського народу за свободу від іноземного панування. Українська революція 1917–1921 років показала, що попри зовнішні та внутрішні виклики народ завжди намагатиметься відстояти право на власну суверенну державу. Створення Української Центральної Ради, проголошення незалежності УНР, боротьба за кожний клаптик рідної землі — усе це підтверджує незламне прагнення українців до свободи.

Народне віче на Софійській площі в Києві, 17 березня 1917

Попри радянську окупацію України, багатовікова традиція боротьби не зникла, а пристосувалася до нових реалій. В умовах тоталітарного режиму, що жорстоко придушував будь-який прояв вільнодумства, люди змушені були шукати нові форми опору.

Гіркий досвід репресій, Голодомору, війни змусив українців навчитися мовчати, адже найменша незгода могла коштувати життя. Тому більшість воліла діяти потай. Одні писали листівки, інші вивішували синьо-жовті прапори, хтось наважувався виконати патріотичну пісню. Але в 1960-х–1970-х роках все змінилося. Після смерті Сталіна й початку десталінізації розпочався процес лібералізації.

Десталінізація — державна політика, спрямована на розвінчання культу особи  Сталіна в СРСР після його смерті та часткову лібералізацію суспільного життя.

Радянська влада вже не могла, як раніше, жорстоко придушувати будь-які прояви незгоди. Молодь швидко адаптувалася і усвідомила, що настав час діяти.

Важливо зазначити, що в українському спротиві брали участь люди різного віку, проте саме молодь стала рушієм подальшого поступу українського народу до власної держави.

А тепер повернімося до нашої теми. Як формувалася ідея спротиву на зламі 1950–1960-х років? Спочатку юнаки та дівчата, натхненні та обʼєднані любовʼю до мистецтва, збиралися в клубах творчої молоді, шукаючи спілкування з однодумцями та прагнучи знайти свободу самовираження. Вони обговорювали новинки літератури, художні виставки, театральні премʼєри, музику, фільми, ділилися власними творчими пошуками та дискутували про те, як далі розвиватися.

Літературна вечірка «шістдесятників» у лісі під Києвом, 1960-ті

Вочевидь вони бачили свій шлях далеко за межами жорстких правил соцреалізму. Це дуже не сподобалося партійним функціонерам, які послідовно переслідували все живе і креативне. Їх спробували наполегливо повертати до рамок дозволеного радянським режимом, що мало зворотний ефект. Талановиті представники української молоді неочікувано розширили власні зацікавлення із суто мистецьких на політичні. Вони почали послідовно відстоювати національні та громадянські права, розуміючи, що вільна творчість можлива тільки у вільній державі. У чому це проявилося? Молодь писала до влади листи з вимогою провести демократичні реформи, збирала підписи під петиціями на захист української мови й культури, організовувала демонстрації тощо. Ці вчинки вимагали неабиякої сміливості, адже відвертий спротив майже напевно був квитком в один кінець. За таку діяльність у Радянському Союзі людей могли кинути у в’язницю або у психіатричну лікарню. Тож діяти доводилося обережно. Але навіть у таких умовах боротьба не припинялася. 

За тих умов доводилося шукати інших, менш публічних, але дієвих інструментів для збереження власної ідентичності. Музика, література, кіно, образотворче мистецтво часто ставали зброєю у відстоюванні свободи.

Колядники клубу творчої молоді в будинку Максима Рильського, зима 1959–1960. Фото з сімейного архіву Леся Танюка й Неллі Корнієнко

Пригадаймо, як кобзарі через думи та пісні передавали з покоління в покоління історії про козацькі подвиги, боротьбу за волю. Це була не просто розвага, а пам’ять, що живила дух народу. Згадаймо й «Кобзар» Шевченка! 

Титульна сторінка першого видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, 1840

Його вірші, сповнені гніву й болю, пробуджували національну свідомість і ставали голосом тих, хто не міг або не наважувався говорити. Так само й Іван Франко, Леся Українка та багато інших митців своїми текстами порушували питання справедливості та свободи.

У другій половині XX століття, коли окупаційна влада вкотре намагалася придушити українську культуру, слово знову стало зброєю. Так народився самвидав — тихий, але могутній голос українського спротиву.

Історія 1. Слово

1971 року голова Комітету держбезпеки України Віталій Нікітченко у приватній розмові з українським дисидентом Іваном Світличним сказав: «Доки ви не були організовані, ми вас терпіли. Відтак, коли у вас з’явився журнал, ми вас терпіти не будемо». Саме з цього моменту почалася всесоюзна кампанія проти самвидаву.

Невдовзі в Москві та Новосибірську розпочалися арешти, а для українського руху розіграли окремий шпигунський детектив — так звану справу Добоша. Упродовж 12–20 січня 1972 року були затримані відомі дисиденти: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Ірина Стасів-Калинець, Стефанія Шабатура, Василь Романюк (майбутній патріарх Володимир) та багато інших.

«Операція Добоша» — операція органів держбезпеки УРСР, що стала приводом для другої хвилі арештів українських дисидентів 1972 р., проти яких примусово свідчив затриманий бельгійський турист українського походження Ярослав Добош.

Тож нумо розбиратися, що таке самвидав і про який журнал згадував той кадебіст? І чому цього самвидаву так боялася радянська влада? 

Самвидав — унікальне явище в українській історії. Цей термін є скороченням від «самостійне видавництво» і позначає літературу, що існувала всупереч радянській цензурі. З перших років існування режиму книговидання та будь-які публікації суворо контролювалися на їх відповідність офіційній ідеології. Альтернативи просто не існувало, як і права на інакомислення — навіть підозра в ньому могла стати причиною жорстоких репресій.

Обкладинка першого видання поеми Івана Багряного «Ave Maria», 1929. Ранній приклад самвидаву

Титульна сторінка журналу Донецької філії Української Гельсінської спілки «Каяла», січень-березень 1990

То як же в цій ситуації міг себе реалізувати віковічний потяг українців до свободи? Випробуваним способом — творити паралельну до офіційної культуру, тільки підпільно або напівлегально. Тому й з’явилася підпільна нелегальна література, яку у вигляді листівок, книжок, брошур, газет розповсюджувала українська інтелігенція. Її творили люди, які не хотіли миритися з радянським тоталітаризмом. Звісно, вони не мали доступу до друкарень, тому для поширення заборонених владою текстів їх часто доводилося переписувати від руки чи передруковувати на портативних механічних друкарських машинках. Нині такі можна побачити хіба в музеї. 

Електромеханічна друкарська машинка «Ятрань», що виготовлялася в Кропивницькому на заводі «Друкмаш» у 1975–1995 рр.

Створення таких текстів, часописів чи листівок загрожувало серйозною небезпекою. Цю літературу офіційні органи називали «антирадянською», а її поширення прирівнювалося до тяжкого злочину, такого як замах на зміну політичного порядку в державі. За це передбачалися суворі покарання: тривалі ув’язнення, заслання та інші форми репресій.

Таким чином, самвидав став особливою формою спротиву радянській системі. В Україні він фокусувався на національних питаннях, історії, боротьбі за мову та культуру. Тут публікувалися твори геніальних українських письменників та поетів, твори яких тоді були під забороною. Справді культовим явищем став «Український вісник» — перше самвидавне періодичне видання, засноване В’ячеславом Чорноволом.

«Український вісник», випуски 1–2. Видавництво «Смолоскип», 1970-ті

За два роки вийшло шість випусків журналу. У них Чорновіл опублікував понад 300 статей різних авторів. Серед найвідоміших — сам видавець, Євген Сверстюк, Василь Стус, Валентин Мороз, Іван Світличний, Володимир Романюк, Іван Дзюба та інші. Мета часопису була проста: заявити на весь світ про утиски та порушення прав і свобод українців у СРСР. Саме тому його систематично цитували в ефірах «Радіо Свобода».

Окремі твори українського самвидаву суттєво впливали на суспільство, змушуючи інакше поглянути на радянську дійсність. Зокрема, це стосується праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У ній він відкрито розмірковував на тему так званого змосковщення, яке відбувалося під вивіскою інтернаціоналізму. Невелика за обсягом книжечка справила ефект бомби — не в останню чергу тому, що сам автор розіслав її до найвищих керівних органів УРСР. Примірник памфлету отримали перший секретар ЦК Компартії Петро Шелест, голова Ради міністрів УРСР Володимир Щербицький, партійне керівництво в Москві та головний редактор журналу «Новый мир» (укр. «Новий світ») Олександр Твардовський.

Обкладинка праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», 1968

Звичайно ж, книгу одразу заборонили, а радянська влада видала недолугу брошуру, яка начебто розвінчувала її зміст. Але ефект був зворотним. Завдяки опублікованим офіційним розвінчуванням про цю працю довідалося значно більше людей, яким стало цікаво, про що ж насправді написав Іван Дзюба, що його стали так завзято цькувати. Брошура стала передаватися з рук в руки, її читали навіть ті, хто ще недавно може й не думав чинити спротиву радянській владі. Також надзвичайно популярним у середині 1960-х років був твір Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським». У ньому йшлося про пожежу 1964 року в Державній публічній бібліотеці Академії наук УРСР (нині це Національна Бібліотека імені Володимира Вернадського). Тоді згоріло чимало безцінних старовинних книг. 

Наслідки пожежі у Державній публічній бібліотеці АН УРСР, 1964

Текст документу Сверстюка поширювали анонімно, адже він порушував гострі питання про те, кому це могло бути вигідно і що або хто насправді стояв за цією не випадковою подією. Фактично йшлося про звинувачення радянської влади у злочинах проти культури, народу та історії. Чому «процес над Погружальським»? Це працівник бібліотеки, якого звинуватили у підпалі, але він точно не діяв самостійно, а тільки виконував завдання репресивних органів. Зверніть увагу, як це схоже до того, що ворог чинить на наших землях і нині: руйнує бібліотеки, музеї, школи, розграбовує колекції, спалює книжки, вивозить архіви.  Боротьба проти культури, яка почалася ще з XVIII ст., залишається важливим інструментом в руках людей, які хочуть знищити інші народи. Так діють всі тоталітарні режими, в тому числі російський.

Як ви розумієте, ці приклади не були поодинокими — таких творів було значно більше. «Український вісник» став символом спротиву, а самвидав — зброєю проти системи. Це був наш таємний інструмент боротьби, що об’єднував і надихав на шляху до свободи.

Проте маю звернути увагу на кілька важливих деталей. Самвидав — це значно більше, ніж просто політичні прокламації. Він став голосом забороненої культури. У ньому можна було знайти не лише викривальні статті про злочини радянської влади, а й поезію, лірику репресованих українських авторів, твори, що не проходили радянську цензуру через ідеологічну невідповідність. Окрім того, ці видання відкривали доступ до світової літератури, яка не могла потрапити на полиці офіційних книгарень та бібліотек. Тексти Солженіцина, Сартра, Орвелла, Ніцше, Гавела передавалися з рук у руки, читалися вголос у вузькому колі, переписувалися або друкувалися на машинці.

Поки радянська влада оголошувала боротьбу з самвидавом, українська діаспора організовувала новий фронт культурного спротиву — «тамвидав». Таку назву дістала заборонена література, що була опублікована на Заході, а потім підпільно поширювалася на теренах СРСР. «Тамвидав» мав свою унікальність, адже у західних країнах можна було публікувати те, що було неможливим у Радянському Союзі. 

Обкладинка «тамвидавного» журналу «Український вісник» №4, 1971

Тексти письменників, таких як Богдан-Ігор Антонич, спочатку виходили у Пряшеві або Нью-Йорку, і лише після того, як потрапляли до України, ставали доступними вітчизняному читачу. Важливим моментом у цій історії був і вплив еміграційних видань на формування сучасної української літератури. Поезія Володимира Свідзінського, яка після його загибелі в 1941 році потрапила на Захід, стала частиною культури спротиву. Вона публікувалася в закордонних антологіях і журналах, таких як «Мистецький український рух» і «Розстріляне відродження», а в Україні з’явилася лише через багато років. 

Богдан-Ігор Антонич (1909–1937) — український поет, перекладач, літературознавець.

 

Володимир Свідзинський (1885–1941) — український поет, перекладач, літературознавець.

Володимир Свідзинський. «Поезії», 1986

А ще, «тамвидав» — це передусім про колективний супротив. Адже мало було надрукувати тексти, їх потрібно було ще переправити за кордон. Книги, статті, листівки, твори, що передавалися з рук у руки, несли правду, за яку їхніх авторів і розповсюджувачів могли заарештувати, заслати чи навіть убити. Розповсюдження самвидаву було складною і ризикованою справою. Існує міф, що твори українського підпільного друку передавалися на Захід лише через Москву чи Чехословаччину. Насправді ж маршрути були набагато більш розгалуженими. 

Наприклад, канадські комуністи, самі того не знаючи, допомагали вивозити підпільні тексти — активісти нишком ховали плівки в їхньому багажі, а митники «своїх» майже не перевіряли. Українські спортсмени теж стали важливою ланкою – під прикриттям боротьби за незалежну участь України в Олімпійських іграх вони передавали матеріали за кордон. Діяв і болгарський маршрут: Олесь Бердник та його люди знайшли митників, які тихцем переправляли самвидав через кордон. А ще були моряки! У Копенгаґені вони мали сховок у парку, залишали там документи, а місцеві правозахисники їх підбирали. Саме так на Захід потрапили матеріали Української Гельсінської групи. Іноді це було дуже ризиковано: одного разу наш зв’язковий цілу ніч боявся розгорнути пакунок, бо думав, що там вибухівка. Але, на щастя, всередині були лише папери.

Як бачите, самвидав став потужним інструментом опору, але це була лише одна із форм боротьби з радянським режимом. Слова на папері потрібно було підкріпити діями. Як же вирішило діяти українське суспільство дізнаєтесь в наступній розповіді.