Спротив: як українці боролися з радянською владою. Частина 2
У попередній частині ми занурилися у світ самвидаву та тамвидаву, де слово ставало зброєю проти радянської тиранії. Але, як ви розумієте, український спротив — це не лише тексти, надруковані на машинках, і не лише книги, таємно переправлені з-за кордону. Це ще й дії, сміливі та рішучі, що відбувалися на вулицях міст, у театральних залах та біля пам’ятників національним героям.
А тепер вирушаймо досліджувати ще одну важливу сторінку українського спротиву — історію публічних акцій, які стали яскравим свідченням незламного духу українського народу. Готові дізнатися, як українці перетворили звичайні події на акти непокори? Тоді поїхали!
4 вересня 1965 року. У київському кінотеатрі «Україна» проходила прем’єра нового фільму «Тіні забутих предків». Аж раптом на сцені з’явився молодий чоловік. Дехто з присутніх впізнав у ньому Івана Дзюбу. Далі все відбувалось блискавично.
Кінотеатр «Україна» в Києві, де 4 вересня 1965 р. відбувся прем’єрний показ фільму «Тіні забутих предків» (реж. Сергій Параджанов)
Ось як цей день згадував свідок і учасник подій Роман Корогодський (цитую): «Іван Дзюба повідомляє про арешти української творчої інтелігенції. Що здійнялося в залі! А на естраді! Ґебешники кричать: «Провокація!» Ввімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу. І тут у двох проходах з’являються Василь Стус і Славко Чорновіл і закликають глядачів на знак протесту встати. Встала купка людей. Я оглянувся — може 50–60 людей стояли. Зал був набитий — 800 місць… Але факт відкритого протесту відбувся».
Іван Дзюба (1931–2022) — український літературознавець, публіцист і дисидент.
Ця акція стала відповіддю на низку арештів української інтелігенції в серпні — вересні 1965 року. Понад 25 представників культурної та наукової еліти, зокрема відомі письменники, поети, вчені, були ув’язнені за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді. Серед них — Іван Світличний, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Богдан та Михайло Горині та інші. Здавалося б, репресії мали зламати опір інтелігенції. Але сталося навпаки — спротив став публічним та організованим.
Ми з’ясували причини й прояви протесту. Але варто ще раз наголосити на важливій деталі — ця акція стала унікальною, новою формою спротиву. Чому? Зараз довідаємося.
Вечір прем’єри був обраний не випадково, адже і сам фільм «Тіні забутих предків» став певним викликом радянській системі. Він разюче відрізнявся від типового тогочасного кінематографа про «совєтську людину» та її ідеали.
Кадри з фільму «Тіні забутих предків» (1965, реж. Сергій Параджанов)
Створюючи цей фільм, кінорежисер Сергій Параджанов свідомо порушував канони соціалістичного реалізму, які панували в радянському кіно.
Сергій Параджанов (1924–1990) — український та вірменський кінорежисер, сценарист, представник українського поетичного кіно.
Він зосередився на індивідуальності, глибині людських почуттів та вивченні українських традицій. Це був сміливий крок, оскільки режим прагнув стандартизувати всіх і все, зробити одноманітним, позбавити героїв не лише унікальності, а й глибоких емоцій. «Тіні забутих предків» зруйнували ці рамки, показавши, що мистецтво може бути вільним і незалежним.
Фільм високо оцінили на світовій арені. Він здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у 21 країні. Сергій Параджанов отримав вітання від багатьох видатних режисерів, серед яких Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Акіра Куросава. Польський кінематографіст Анджей Вайда став перед ним на коліна й поцілував руку на знак вдячності за цей шедевр.
Таким чином, прем’єра фільму безсумнівно стала подією національного значення. До неї була прикута особлива увага як влади, так і звичайних глядачів.
Наступна її унікальність в тому, що це був організований публічний протест проти репресій, а відтак і проти дій радянської влади. Раніше спротив мав індивідуальний характер: хтось писав листи до керівництва СРСР, збирав підписи під зверненнями до міжнародних правоохоронних організацій тощо. Але тепер протест став організованим і привселюдним, закликав інших приєднатися до боротьби. Сьогодні це можна назвати політичним флешмобом, метою якого було привернути увагу до ключових проблем радянської системи: репресій, переслідувань, нехтування й відвертого порушення демократичних прав і свобод.
Ще одна особливість цієї акції — так званий протест облич. Це не науковий термін, але спробую пояснити. На початку 1960-х спротив здебільшого залишався анонімним. Для того, щоб роздати листівки, повісити синьо-жовтий прапор чи зачитати вірші в центрі столиці, імена виконавців були не потрібні. Але під час прем’єри відбулася зовсім інша історія. Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл — ці імена стали відомими на весь світ. Вони уособлювали український опір, а їхній приклад надихав наступні покоління борців за свободу.
Василь Стус (1938–1985) — український поет, перекладач, літературознавець, правозахисник, дисидент.
В’ячеслав Чорновіл (1937–1999) — український політик, публіцист, дисидент.
Протест відбувся! Спротив продовжився! Як писав згодом В’ячеслав Чорновіл (цитую): «у високі інстанції пішли запити, підписані авторитетними людьми. Молодь всіма засобами демонструвала свою солідарність із заарештованими. Під час судових процесів у Києві та Львові виникали стихійні маніфестації, протести». Серед тих, хто підтримав учасників, були відомі особистості: авіаконструктор Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов, письменник Олесь Гончар. А Іван Дзюба у відповідь на репресії за кілька місяців написав свою знамениту науково-публіцистичну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», про котру мовилось у першій частині нашої розповіді.
Згодом такі акції дедалі частіше порушували спокій радянської України. Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочистостей, присвячених життю та творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших діячів та діячок української культури.
На особливу увагу, в цьому контексті, заслуговує вечір пам'яті Леся Курбаса. Це було не просто вшанування пам'яті великого режисера, це був своєрідний акт непокори.
Лесь Курбас (1887–1937) — український авангардний режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач, засновник театру «Березіль», жертва сталінських репресій.
Організатором цієї акції став видатний режисер — Лесь Танюк. Курбас був кумиром Танюка — для нього він уособлював як авангардний театр, так і трагедію Розстріляного Відродження. Саме поступове відкриття культурного спадку міжвоєнного українського покоління стало одним з рушіїв прямування «шістдесятників» в опозиційні течії.
Лесь Танюк (1938–2016) — український режисер, письменник, перекладач, театрознавець, громадський діяч.
Відчуття відповідальності за «тих, розстріляних» поступово стало лейтмотивом діяльності молодих людей. Для Танюка саме Курбас став ключовою постаттю з попереднього покоління, і саме йому був присвячений перший масштабний вечір Клубу творчої молоді (КМТ), який вже перетворювався на «штаб-квартиру» шістдесятників.
Члени Клубу творчої молоді «Сучасник» на околиці Києва, 2 травня 1963
Вечір пам'яті Курбаса став унікальною подією, адже відкрито згадувати про Курбаса, тим більше захоплюватися його творчістю в радянський час було заборонено. Взагалі політика не була основною темою вечора — промовці згадували приватні епізоди з життя Курбаса, розповідали особисті історії й аналізували його роль в українській культурі та світовому театрі. Врешті, вечір пам’яті Курбаса перетворився на грандіозне дійство, яке тривало шість годин — до пізнього вечора.
Як згадують його учасники «у залі панувало відчуття єдності та свободи». Коли під час грози згасло світло, Лесь Танюк запалив свічку біля портрета Курбаса, і його приклад наслідували інші. Цей момент набув символічного значення, перетворивши вечір на містичне дійство. Наступного дня Лесь Танюк записав у щоденнику (цитую): «У залі було, як у церкві. Якоїсь миті мені здалось, що Курбас тут, між нами, що він нас чує і бачить. Може, це відчув не один я… тривав потужний міракль воскресіння».
Добре пам’ятає славнозвісний вечір Клубу творчої молоді Неллі Корнієнко (цитую): «Це було справді грандіозне дійство. Врешті, всі виступали так, як вважали за потрібне. Дуже гостро виступив Петрицький. Всі поступово завелися. Це була чи не перша така демократична акція. До 12 ночі це все тривало, ми все записували».
Неллі Корнієнко (1939–2025) — театрознавиця та громадська діячка.
Вечір пам'яті Курбаса став випробуванням для молодих інтелектуалів. Радянська влада сприйняла його як виклик і почала тиснути на Клуб творчої молоді та Леся Танюка особисто. Попри те, що Танюку вдалося уникнути виключення з інституту, він пройшов принизливу процедуру прослуховування записів вечора у присутності високопосадовців. Але такі дії влади лише посилили протестні настрої серед української інтелігенції. Після вечора Курбаса Клуб творчої молоді продовжив свою діяльність і організував вечір пам'яті Миколи Куліша та інші важливі заходи. Можна вважати, що вечір пам'яті Леся Курбаса продемонстрував: навіть в умовах тоталітарного режиму люди готові відкрито говорити про заборонені теми, про свою історію та культуру.
Микола Куліш (1892–1937) — український письменник, режисер, драматург, жертва сталінських репресій.
Але не варто думати, що спротив зосереджувався лише у ком’юніті шістдесятників та дисидентів. Ні, це було значно ширше явище. Доволі нелегкими виявились для партійних, радянських, правоохоронних органів Києва в другій половині 60-х — на початку 70-х рр. траурні шевченківські дні — 22 травня, коли заходи з вшанування національного генія переростали в бурхливі політичні демонстрації. Серед їх активних учасників були лікар Микола Плахотнюк, художник Алла Горська, літератори Іван Світличний, Василь Рубан, науковець Василь Лобко, артистка Тетяна Цимбал, пенсіонерка Оксана Мешко та інші.
Особливо драматичними були події 22 травня 1968 року, коли після офіційних заходів студенти та інтелігенція залишилися в університетському парку, читаючи вірші Шевченка та співаючи українські пісні до пізньої ночі. У 1971 році Анатолій Лупиніс відкрито читав свої вірші, в яких критикував радянську владу, біля пам’ятника Шевченку. Тільки послухайте оці рядки:
Мамо,
В лиху годину ти мене родила.
З ганьби та блуду
Плід свій зачала.
Бодай в утробі краще б задавила.
Бодай сама б ти краще не жила.
Зґвалтована, одурена, розп'ята,
З відтятим язиком,
Опльованим чолом
Лежиш ти в пазурах коханця-ката
І ворона — могильника заклятого,
Улесливо зовеш ти, блуднице, орлом.
Анатолій Лупиніс (1937–2000) — український поет, публіцист, правозахисник, дисидент.
Цей вірш — не просто набір римованих рядків, а вибух емоцій, спрямований проти системи, що гнобила український народ. Передусім звернімо увагу на символізм. «Мамо», до якої звертається автор, — це, безсумнівно, образ України, зраненої та збезчещеної. Слова «зґвалтована, одурена, розп’ята» — це не просто метафори, а крик душі, що відображає біль мільйонів українців, які відчували себе безсилими перед жорстокістю режиму. Далі, «коханець-кат» і «Ворон, Могильник заклятий» — це уособлення радянської влади, її антиукраїнської сутності. І, нарешті, звернімо увагу на контекст. Публічне читання цього вірша — це акт відкритої непокори, сміливий виклик режиму, що вимагало неабиякої мужності. Це був голос, що лунав в умовах коли будь-який виступ проти влади міг завершитися ув'язненням чи навіть смертю.
Протестні акції відбувалися не лише в Києві. 1970 року викладач Ужгородського університету Микола Бондар виступив з гаслом «Ганьба злочинному керівництву КПРС!» під час жовтневої демонстрації. У своєму листі до вищих органів влади він звинувачував радянський режим у придушенні демократії, відсутності гласності, переслідуванні інакодумців та проведенні жандармської зовнішньої політики.
Микола Бондар (нар. 1939) — український дисидент, філософ, викладач.
А напередодні Нового року Віктор Монбланов вийшов на центральну вулицю Києва з плакатом «Свободу в’язням совісті», Біблією та кухлем із написом «Допомога в’язням совісті».
Віктор Монбланов (нар. 1940) — український кінорежисер, політичний активіст.
Отже, ми розглянули низку подій, які демонструють, як українці не лише писали, а й діяли, відстоюючи свої права. Прем’єра «Тіней забутих предків» стала прикладом організованого протесту, де голоси Івана Дзюби, Василя Стуса та В’ячеслава Чорновола пролунали на весь зал, а потім і на весь світ. Вечір пам’яті Леся Курбаса показав, як можна використовувати культурні заходи для вираження непокори, а шевченківські дні стали майданчиком для політичних демонстрацій.
Ці акції, разом з окремими виступами, як-от публічне читання віршів Анатолія Лупиноса чи протести Миколи Бондаря та Віктора Монбланова, показують, що український спротив був різноманітним і не обмежувався лише представниками інтелігенції. Звичайні люди, студенти, митці, інженери — кожен, хто не хотів змиритися з режимом, знаходив спосіб висловити свій протест. І хоча кожна з цих подій мала свої особливості, всі вони були частиною загального руху за свободу та гідність.
Наша подорож добігає кінця. Ми стали свідками того, як українці об’єдналися в боротьбі за свободу і справедливість. Які ж висновки можемо зробити?
Передусім ми засвоїли важливий урок: навіть за умов тоталітарного режиму, коли здається, що все марно, завжди залишається простір для опору та збереження свободи. Крім того, сила слова — це потужна зброя проти авторитарної системи. Український самвидав довів свою ефективність у боротьбі з радянським режимом та його спробами знищити націю. Література, що виникла у підпіллі, була не лише актом спротиву, а й символом надії та єдності для багатьох українців. Не менш важливе значення мав вихід опору в публічний простір, як це сталося під час прем’єри «Тіней забутих предків». Ця подія не лише засвідчила сміливість протестувальників, а й уперше відкрито заявила про репресії проти цвіту української нації.
Але традиція боротьби не залишилася в минулому. Уже в незалежній Україні молодь знову стала рушієм змін. Революція на граніті 1990 року, коли студенти організували масовий протест і оголосили голодування, фактично продовжила спротив, що зародився ще в 1960-х роках. Від самвидаву до публічних виступів, від підпільних гуртків до студентських наметових містечок — ця тяглість боротьби демонструє, що історія протестів не просто повторюється, а передає цінний досвід, який залишається актуальним.
Український спротив мав багато форм і облич. Але це вже тема для іншої розмови. А поки що — дізнавайтеся більше, читайте самвидав, надихайтеся!