Меценати: щедрість, що будує майбутнє. Частина 1
Привіт! Уявіть ситуацію: батько залишає вам у спадок значні статки, але є умова — 80 % прибутку потрібно віддавати на доброчинність і утримання храмів. Як би ви на це відреагували? Саме таким був заповіт Артемія Терещенка — першого зі славетної династії цукрових магнатів.
Артемій Терещенко (1794–1873) — український меценат і підприємець, перший з династії «цукрових королів» Терещенків.
Сьогодні ми поговоримо про діяльність і мотивацію українських меценатів — тих, хто спрямовував своє багатство на суспільні потреби, дбаючи про загальне благо. Зʼясуємо, чим меценатство відрізняється від інших форм благодійності, як змінювалося його сприйняття з плином часу, а також пригадаємо яскравих українських меценаток та меценатів.
Тож що таке меценатство? Це безкорислива підтримка культури, мистецтва, освіти або охорони здоров’я — здебільшого матеріальна й суттєва. Цей термін бере свій початок від імені давньоримського діяча Гая Цільнія Мецената.
Гай Цільній Меценат (68–8 до н.е.) — давньоримський покровитель мистецтв і громадський діяч.
Він був палким шанувальником мистецтва й не шкодував на нього грошей. Меценат і сам писав вірші, а також підтримував інших авторів, серед яких, мабуть, вже відомі вам Вергілій та Горацій. У поемі «Георгіки» перший із них навіть зазначив, що без Мецената «розум не замахується ні на що високе». Хтозна, можливо, саме завдяки цій підтримці світ і побачив «Енеїду» Вергілія.
Шарль Франсуа Жалабер. «Горацій, Вергілій та Варій у будинку Мецената», XIX ст.
В епоху Античності стосунки між меценатами та митцями могли бути як ієрархічними й покровительськими, так і рівноправними та дружніми. Деякі з меценатів навіть створювали осередки культурного життя — цілі гуртки або обʼєднання політиків і митців.
Заможні римляни вважали за потрібне дбати про мистецтво й культуру. Певною мірою багатство накладало на власників «обовʼязок служити задля загальної користі, проявляти щедрість відносно співгромадян і держави». Ідея спільного блага й досі лежить в основі меценатства. Однак цей вид діяльності відрізняється від інших форм доброчинності, доступних будь-кому. Наприклад, у волонтерстві ми допомагаємо через власну працю, у спонсорстві — очікуємо, що репутація нашого бренду зросте. Також можемо донатити гроші на збір або віддавати речі на благодійність тим, хто їх потребує. Меценатство ж зазвичай пов’язане з наданням значної фінансової допомоги.
Цікаво й те, з якою метою діють меценати. Вони здатні розпізнати цінність таланту та його значення для розвитку суспільства. Саме тому створюють для обдарованих людей умови, необхідні для максимальної реалізації їхнього творчого потенціалу.
Меценатство може означати пряму фінансову підтримку або формування середовища, сприятливого для творчості чи досліджень — наприклад, мистецької резиденції. Це спосіб поширювати культурні надбання, дарувати можливість собі та іншим духовно зростати й пізнавати красу. Наприклад, меценат Богдан Ханенко писав, що «музей повинен бути не тільки зібранням рідкостей і взірців… він повинен бути одночасно і школою, і храмом, священним місцем, куди повинні стікатися всі для вивчення прекрасного й поклоніння красі».
Богдан Ханенко (1849–1917) — український меценат, колекціонер, засновник Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.
«Червона вітальня» дому Ханенків, поч. ХХ ст.
Парадні сходи Музею Ханенків, сучасний вигляд
Традиція меценатства існує і в Україні та, як побачимо далі, сягає часів князів Київської Русі. Для них підтримка культури, освіти й духовного життя була одним із напрямів державної політики. Серед князів найбільше в цій справі прославився Ярослав Мудрий (983/987–1054). Він фінансував заснування й утримання шкіл, іконописних майстерень, написання літописів, переклади книг на церковнослов’янську мову.
Василь Лопата. Портрет Ярослава Мудрого на двогривневій банкноті зразка 1992 р.
Здається, меценатство — це позитивне явище для культури та життя суспільства, чи не так? Утім меценатами можуть бути тільки заможні люди — ті, хто має чим поділитися і вміє це робити. Крім того, меценатство процвітає там, де турбота про спільне благо є важливою суспільною цінністю, а тих, хто її виявляє, поважають і наслідують.
Хоч до початку ХХ століття в Україні було чимало меценатів, щиро зацікавлених у розвитку національної культури й державотворенні, сьогодні ми знаємо про них небагато. Меценатство як культурний феномен і досі сприймається в Україні з певною недовірою та відстороненістю. Чому так? Бо вміння діяти на благо інших не заради вигоди, а заради самої реалізації добра — це навичка, що передається з покоління в покоління, разом із любовʼю до країни, культури й спільноти, у якій формується людина.
Коли така традиція переривається, а тим паче — свідомо нищиться, відновити її буває дуже складно. На жаль, саме це сталося у ХХ столітті в Україні, де за радянських часів комуністичний режим глибоко дискредитував і саму ідею меценатства, і заможність як таку. Набутки українських доброчинців було націоналізовано, а їхні імена — стерто з історії або подано в негативному світлі. «За радянських часів поняття благодійність, як і меценатство, пішли з загального ужитку, стали анахронізмами. У СРСР термін “благодійність” не вживався, оскільки вважалося, що “допомоги, яка надається представниками пануючого класу в суспільстві, немає, як і бідності, і тому немає благодійності”».
Цінності Палацу Кочубеїв у Диканьці, розграбовані й вивезені до Росії більшовиками у 1930-х рр.
Ті, хто міг і прагнув займатися меценатством, пережили багато заборон і переслідувань. Саме з тих часів нам у спадок залишилось амбівалентне ставлення до благодійників. Згідно з дослідженням Zagoriy Foundation 2019 року щодо сприйняття українцями доброчинної сфери, суспільна думка про меценатів залишається неоднозначною. В одних вони викликають повагу й захоплення, в інших — підозри: чи не криються за добрими справами приховані інтереси або непрозорі мотиви? Справді, завжди і скрізь благодійники, крім сприяння культурі, могли мати додаткову мотивацію. Дехто, фінансуючи храми чи інші культові інституції, турбувався про спасіння душі, а комусь хотілося утвердити свій статус чи зміцнити репутацію.
Та незалежно від особистих мотивів, ця форма доброчинності підтримує сфери життя, без яких сталий розвиток суспільства неможливий. Але не будьмо голослівними: вивчення діяльності меценатів минулого може повернути нам адекватне розуміння їхнього внеску у збереження та розвиток нашої культури і сприяти відновленню цієї традиції сьогодні.
Передусім, якщо ми поглянемо на українські землі ранньомодерної доби, то побачимо, що меценатство було важливим соціальним явищем. Дбати про спільне благо відповідно до власних можливостей вважалося правилом доброго тону не лише серед найбагатших. Тому таких благодійників було чимало. Їхні вчинки викликали вдячність і глибоку пошану з боку оточення. Для сучасників вони ставали прикладом для наслідування. Зазвичай їх ще й прославляли у панегіриках.
У XIV–XVIІ століттях в українців, як і в більшості народів Європи, формується виразна суспільна потреба — дати відповідь на запитання: «Хто ми як спільнота?». Це означало — пригадати або сконструювати власну давню історію, розвивати культуру, мову, самобутність. Ключову роль у цьому відігравало збереження та виховання нових поколінь національно-свідомої інтелектуальної еліти. Цю потребу чітко усвідомили й активно підтримали найзаможніші й найвпливовіші діячі того часу: Василь-Костянтин Острозький, Петро Могила, Іван Мазепа.
З чого ж почати таке масштабне завдання? Відповідь була майже очевидною: створити освітню систему, започаткувати книгодрукування під особистим патронатом і підтримати власну церкву як одну з ключових суспільних інституцій. Меценати засновували навчальні заклади, друкарні, видавали книги, тобто створювали умови для формування повноцінного українського інтелектуального простору. Саме так вони закладали підґрунтя для творення національної ідентичності та розвитку самобутньої культури. Як побачимо далі, ці зусилля мали накопичувальний ефект.
Почнімо з Василя-Костянтина Острозького — представника одного з найвпливовіших та найбагатших українських родів XIV — початку XVII століть. Він був одним із претендентів на престол Речі Посполитої, а у спадок отримав 25 міст, 10 містечок та 670 сіл. Острозький зумів розпорядитися своїм капіталом на благо і собі, і людям.
Василь-Костянтин Острозький (1526/1527–1608) — український князь, магнат, військовий, політичний та культурний діяч.
Завдяки його меценатській діяльності Острог перетворився на один з найрозвиненіших центрів українського культурного життя. Це стало можливим, зокрема, після того, як 1576 року князь заснував у своєму маєтку науковий та освітній заклад — Острозьку академію.
Староакадемічний корпус Національного університету «Острозька академія», Острог, Рівненська обл., сучасний вигляд
Його опіка була послідовною й тривалою: він подарував академії багату бібліотеку, залучав до викладання відомих учених і письменників. Навчання відбувалося староукраїнською мовою, яку тоді називали словенороською, а також викладали грецьку й латину.
Копія конспекту студента Острозької академії, поч. XVІI ст.
Там-таки Острозький заснував друкарню. У ній було видано 25 книг. Найвідомішою стала Острозька Біблія, завершена 1581 року. Це було перше у світі повне друковане видання Святого Письма церковнословʼянською мовою. Воно мало виняткове значення не лише для України, а й для всього ареалу народів, які належали до східнохристиянської традиції.
Середньовічна друкарня. Діорама
Титульна сторінка Острозької Біблії, 1581
Найкращих випускників академії князь власним коштом скеровував на навчання до Падуї, Венеції, Варшави, Кельну. І Острозька академія, і друкарня підтримували зв’язки з осередками європейської культури, що сприяло обміну передовими ідеями. Успіх цього освітнього центру значною мірою забезпечували щедрість і дипломатичний хист фундатора, адже князь умів залучати до співпраці навіть людей із протилежними поглядами.
Отож, меценатська діяльність Василя-Костянтина Острозького — це приклад того, як особистий капітал, підкріплений винятковим дипломатичним хистом, стає рушієм культурного поступу. Він хотів вивести народ із неосвіченості та надмірного консерватизму — і справді заклав підвалини тих процесів, які згодом активно розвивали його наступники.
Митрополит Петро Могила також високо цінував освіченість і прагнув до креативності, відкритості, інтелектуального розвитку й міжконфесійної толерантності.
Петро Могила (1596–1647) — український церковний та культурно-освітній діяч, богослов, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (1633–1647).
Він ідейно продовжив справу, розпочату князем Острозьким. У 1632 році, ставши митрополитом Київським, обʼєднав Печерську лаврську школу з Київською братською на Подолі. Так було створено навчальний заклад, що згодом перетворився на Києво-Могилянську академію — інституцію на зразок європейських університетів.
Корпус Національного університету «Києво-Могилянська академія», сучасний вигляд
Вважається, що землю й садибу для неї у 1615 році Київському братству подарувала меценатка Галшка Гулевичівна, представниця шляхетного православного роду.
Галшка Гулевичівна (1577–1642) — меценатка, фундаторка Київської братської школи й Київського братського монастиря.
Для утримання навчального закладу Петро Могила передав два лаврські маєтки та власне село Позняківку. Про свою освітню діяльність він писав так: «...до кінця життя не перестану постачати книгами, опікуватися вчителями, утриманням бідних співтоваришів студентів та рештою потреб. Але я бажаю, щоб в цих школах викладалися не тільки “вищі науки”, а ще більше й понад усе сіялося і вкорінювалося в серцях ваших благочестя». Для митрополита освіта не була самоціллю — він розглядав її як простір для ціннісного зростання особистості. Моральна цілісність — узгодженість переконань, дій і способу життя людини — мала для нього велике значення. Про це свідчить, зокрема те, що він очищав «ряди лаврських ченців від тих, хто прийняв постриг не за покликом душі, а з меркантильних мотивів».
Фреска «Моління» або «Дар Петра Могили», сер. XVII ст. Церква Спаса на Берестові, Київ
Викладачі, київська інтелектуальна еліта, високо цінували внесок Петра Могили у розвиток академії. На його честь склали панегірик «Евхаристіріон, або Вдячність Петру Могилі», який студенти-ритори продекламували митрополиту під час його візиту до навчального осередку.
Титульна сторінка панегірика «Евхаристіон, або вдячність Петру Могилі», 1632
Могила дбав не лише про Київ. Він заснував освітні установи у Кременці, Вінниці, Гощі, Більську, а ще у містах Яси та Торговіште, що на території сучасної Румунії. Власним коштом відправляв студентів навчатися за кордон. Наприкінці життя все, що мав, митрополит заповів церкві та академії.
Меценатство Петра Могили — це не лише про фінансову підтримку освіти чи релігії у формальному сенсі, а передусім — про створення умов для інтелектуального зростання, зміцнення української ранньомодерної нації. Адже кошти були лише невеликою, хоча й дуже важливою частиною його діяльності на цій ниві. Щоб започаткувати й надати гідний старт навчальному закладу, який попри всі виклики залишається одним із найавторитетніших університетів України, недостатньо лише матеріальних ресурсів. Потрібні були також блискучий організаторський хист, стратегічне мислення, здатність бачити не лише потреби сьогодення, а й історичну перспективу. Не менш важливо виховати тих, кому можна довірити справу життя й бути певним, що вона матиме продовження.
Добрі справи меценатів накопичуються і формують культурну тяглість. Тож наступний герой, про якого ми згадаємо, — гетьман Іван Мазепа, випускник Києво-Могилянської колегії.
Іван Мазепа (1639–1709) — український військовий, політичний і державний діяч, меценат. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1687–1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709).
Згодом, вже у статусі академії, цей навчальний заклад перебував під його особливим покровительством. Гетьман фінансово підтримав будівництво Староакадемічного навчального корпусу, надавав дотації студентам та поповнював бібліотеку. Він був настільки залученим, що певний час заклад навіть називали Києво-Могило-Мазепинською академією.
Йоган-Ґоттфрід Шедель. Проєкт Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії, 1731
Цікаво, що майбутній гетьман навчався у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах. Іван Мазепа знав вісім іноземних мов, добре володів пером, цікавився літературою та писав вірші. Про нього казали: «Жодна муза не була йому чужа». Ймовірно, саме ця освіченість, відчуття краси й розуміння ролі культури зробили його меценатську діяльність такою усвідомленою й масштабною.
Данієль Байєль Бернігерот. «Верховний військовий вождь запорізьких козаків Іван Мазепа», 1-а пол. XVIII ст.
У межах цієї лекції неможливо перелічити все. За сприяння гетьмана на українських землях відбулося значне культурне піднесення — передусім у філософії, теології, літературі та науці. Мазепа був великим книголюбом. За його дорученням 1707 року в друкарні Києво-Печерської лаври було видано розкішне напрестольне Євангеліє. Це шедевр українського книгодрукування з найкращими гравюрами того часу, «друком у дві фарби, з вишуканими заставками, вибагливими ініціалами, орнаментальними рамками та спеціально підібраним шрифтом».
Напрестольне Євангеліє Києво-Печерської лаври, 1707
Особливо помітним за часів Мазепи став розвиток барокової архітектури. Безперечно, він не був меценатом у класичному розумінні, адже, опікуючись архітектурою, втілював і державну ідею. Зазвичай гетьмани прагнули продовжити справи своїх предків, а Мазепа — ще й продемонструвати національне самоусвідомлення. Загалом він став фундатором 43 споруд, зокрема Микільського і Богоявленського соборів у Києві, Троїцького собору Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові, собору Вознесенського монастиря у Переяславі та Троїцького собору в Батурині.
Військовий Микільський собор у Києві (1696, архітектор Йосип Старцев), 1916. Зруйнований у 1930-ті рр. за наказом радянської влади
Богоявленський собор у Києві (1693, архітектор Йосип Старцев), ХІХ ст. Зруйнований у 1930-ті рр. за наказом радянської влади
Троїцько-Іллінський собор Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові (1695, архітектор Йоганн Баптист), сучасний вигляд
Вознесенський монастир у Переяславі, Київська обл., (1700), сучасний вигляд
Мазепа також фінансував розбудову Софійського монастиря у Києві, Михайлівського Золотоверхого монастиря та реконструкцію Успенського собору Києво-Печерської лаври. До роботи залучали знаних художників і різьбярів, які створювали пишне й витончене оздоблення.
Софійський собор (ХІ ст.). Київ, сучасний вигляд
Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир (ХІІ ст.). Київ, сучасний вигляд
Собор Успіння Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври (ХІ ст.), сучасний вигляд
На жаль, маєток самого гетьмана на Гончарівці біля Батурина, що був його гордістю, не зберігся. У 1708 році московські війська пограбували й спалили його. Садиба Мазепи була найбільшою серед усіх, що коли-небудь будувала козацька старшина. Маєток був щедро оздоблений. Над ним працювали найкращі місцеві й іноземні майстри. У його стінах також зберігалася колекція коштовностей, зброї та бібліотека.
Будинок Івана Мазепи у Батурині. Реконструкція Фридриха-Вільгельма фон Бергхольца, 1744
Вагомий внесок Мазепи в архітектуру можна пояснити так: гетьман, імовірно, прагнув закласти міцний фундамент національної гідності — той, що можна було побачити просто на вулицях. Для нього українська культура не була абстракцією, адже він буквально створював простір, що уявнював її цінність. Зрештою, відчайдушна спроба Мазепи вивести Україну з-під залежності від московських правителів — це також про прагнення зберегти її самобутність.
Як бачимо, меценатство — це не випадкові пожертви заможних людей, а естафета підтримки культури, освіти, мистецтва й духовності, що передається з покоління в покоління. Від князя Острозького до митрополита Петра Могили, від Могили до гетьмана Івана Мазепи, від Мазепи — до героїв наступної частини цієї лекції: меценатів кінця XIX — початку XX століття і далі — аж до сьогодення. Так, ви можете заперечити, що ці справи не гарантували ні повної безпеки, ні добробуту. Це правда. Але важливо памʼятати: жодна добра справа не зникає безслідно. Можливо, без того, що зробили герої нашої розповіді, сьогодні не існувало б ані української нації, ані суверенної держави. Меценатство має кумулятивний ефект, що відображається у різних сферах життя, хоча й не одразу. Це формує традицію плекання спільної справи для всіх українців. Вивчаючи досвід меценатів минулого, ми відновлюємо нитку довіри й відповідальності, продовжити яку тепер належить нам.