Меценати: щедрість, що будує майбутнє. Частина 2

Вітаю! У попередній частині лекції ми говорили про суть меценатства і знайомилися з діяльністю видатних українських доброчинців XVI–XVIII століть — князя Василя-Костянтина Острозького, митрополита Петра Могили та гетьмана Івана Мазепи. Сьогодні ж зосередимося на періоді кінця XIX — початку XX століття, коли українське меценатство набуло нової сили. 

 

Якщо у XVI–XVIII століттях ця діяльність здебільшого була повʼязана зі шляхетним походженням і високими політичними позиціями, то на зламі XIX і XX століть меценатами стають підприємці, промисловці та освічена інтелігенція. Скасування кріпацтва й промислова революція в середині XIX століття створили сприятливі умови для формування нового прошарку людей, які мали для цього фінансові можливості. 

 

Металургійний завод, м. Юзівка (нині — Донецьк), кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

 

Серед них були не лише поодинокі постаті, а й цілі родини меценатів: Харитоненки, Терещенки, Ханенки, Аркаси. Саме ці люди підтримували й наснажували ґрунт для українського національного руху в Російській імперії, де політична боротьба була майже неможливою. Як слушно зауважує Віра Агеєва, раніше ми надто пильно зосереджувалися на пафосі повстань і бунтів, не помічаючи підводних течій культурного спротиву та повсякденної просвітницької роботи окремих осіб. Тож саме зараз спробуємо це виправити.

 

Почнемо з родини Терещенків — промисловців, землевласників, одних із фундаторів цукрового (1887) та рафінадного (1903) синдикатів, а також Всеросійського товариства цукрозаводчиків у 1897 році. Гасло на їхньому родовому гербі звучало: «Прагнення до суспільної користі», і діяльність цієї родини цілковито його підтвердила. 

 

Герб родини Терещенків

 

Свій родовід Терещенки ведуть від давнього козацького роду з Глухівщини. Першим успішним підприємцем серед них став Артем Терещенко, який за свою діяльність дістав промовисте прізвисько — Карбованець. 

 

Артемій Терещенко (1794–1873) — український меценат і підприємець, перший з династії «цукрових королів» Терещенків.

Він починав із дрібної торгівлі, а перші значні прибутки отримав, постачаючи ліс і хліб для армії. Проте саме здатність бачити перспективи, які відкривала індустріалізація, зробила його легендарним підприємцем, який «поставив видобуток солі та цукру на великі рейки». Троє синів примножували славу батька, а найстарший, Микола, навіть перевершив його. Вихований у дусі доброчинності, він змалечку мріяв розбагатіти, щоб стати меценатом. 

 

 

Микола Терещенко (1819–1903) — український підприємець-цукрозаводчик, меценат. 

У багатому портфоліо Терещенків — заснування й підтримка закладів освіти, лікарень, храмів. Родина активно розвивала рідне місто Глухів, інвестувавши в його інфраструктуру на той час неймовірну суму — 1,5 мільйона карбованців. 

Вид на Глухів, кін. ХІХ ст.

 

У Києві, разом з іншими підприємцями, брати Терещенки профінансували прокладання каналізації, побудову двох гімназій та корпусів Київського політехнічного інституту. 

 

Київський політехнічний інститут Імператора Олександра II (1898, архітектори Володимир Лиховодов, Олександр Кобелєв та Ієронім Кітнер), кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

 

Завдяки меценатській діяльності Миколи Терещенка в Києві відкрили «кілька комерційних шкіл, а в 1899 році — першу в імперії жіночу торговельну школу, куди приводили на навчання дівчаток з 11 років незалежно від їхніх статків». 

 

Жіноча торговельна школа імені Пелагії Терещенко (1902, архітектор Павло Голландський), поч. ХХ ст.

 

Нині — ректорат Київського університету імені Бориса Грінченка

 

Також Микола Терещенко заснував безкоштовну лікарню для робітників — нині в її корпусах розміщується дитяча лікарня «Охматдит». 

 

Київська безоплатна лікарня для чорноробів і незаможних людей, (1894, архітектор Володимир Ніколаєв), поч. ХХ ст. 

 

Нині — корпус Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит». Фото: Юлія Мельник

 

Терещенки щедро жертвували кошти на розбудову храмів, зокрема профінансували будівництво Миколаївського собору, Введенської та Йорданської церков на Подолі, Покровської церкви на Солом’янці. 

 

Миколаївський собор і Покровська церква у Києві (1911, архітектор Володимир Ніколаєв), 1910-ті

 

Введенська церква на Подолі у Києві (1885, архітектор Володимир Ніколаєв), поч. ХХ ст. 

 

Йорданська Дмитрівська церква на Подолі у Києві, (1884, архітектор Іполит Ніколаєв), поч. ХХ ст. Зруйнована 1935 р. за наказом радянської влади

 

Собор Покрови Пресвятої Богородиці (1897, архітектор Іполит Ніколаєв), кін. ХІХ ст.

 

У 1904 році за сприяння братів Терещенків у Києві відкрили перший публічний художньо-промисловий музей. Основу його колекції склали портрети українських гетьманів, подаровані Миколою Терещенком. Згодом його син Олександр передав до музею слов’янські старожитності, а Богдан і Варвара Ханенки — власну археологічну колекцію. 

 

Київський художньо-промисловий та науковий музей (1899, архітектор Владислав Городецький), 1900

 

Нині — Національний художній музей України 

 

Саме Терещенки першими почали збирати картини Тараса Шевченка. Син Миколи Терещенка — Іван — був завзятим колекціонером мистецьких творів. Його коштом 1875 року засновано Київську рисувальну школу Миколи Мурашка, що стала першим художнім навчальним закладом на території України. 

 

Микола Пимоненко. «Куточок нашої рисувальної школи», 1885

 

До того часу всі, хто прагнув вивчати малювання, мусили їздити до Петербурга. Любов до мистецтва об’єднувала всіх представників цієї родини. Їхні колекції й сьогодні зберігаються у фондах музеїв Києва, зокрема в Київській картинній галереї та Національному художньому музеї. Та найважливіше те, що добродійність була «моральною нормою і традицією для всіх поколінь цього роду».

 

Національний музей «Київська картинна галерея», розміщений в будинку Терещенків, сучасний вигляд

 

Традиція меценатства була близькою і родині цукрових магнатів Харитоненків, яка зробила вагомий внесок у розвиток систем охорони здоров’я, освіти, образотворчого й музичного мистецтва. Іван і Павло Харитоненки суттєво долучилися до розбудови Сум, що стрімко зростали за часів їхнього життя. 

 

Іван Харитоненко (1822–1891) — український промисловець та цукрозаводчик, меценат, почесний громадянин міста Суми.

 

Павло Харитоненко (1853–1914) — український промисловець, цукрозаводчик та купець, меценат.

Крім того, за кошти родини відновили значну частину міста після пожежі 1840 року. Завдяки їхньому фінансуванню «збудовано кілька церков, дитячий будинок, духовне училище, селянський банк та корпус Харківського університету».

 

Свято-Троїцький собор, зведений на місці дерев’яної церкви (1915, архітектор Карл Шольц), сучасний вигляд

 

Сумське духовне училище (1880-ті, архітектор Володимир Нємкін). Нині — корпус Сумської обласної лікарні

 

Будинок державного банку (1907, архітектор Карл Шольц), поч. ХХ ст. Нині — Сумський обласний художній музей імені Никанора Онацького

 

Анатомічний театр Харківського національного медичного університету, зведений 1887, кін. ХІХ-ХХ ст.

 

Харитоненки також відомі соціальною підтримкою робітників, зокрема запровадженням допомоги у звʼязку із втратою годувальника. 

 

Меценатською справою жінок цієї родини стало відкриття й фінансування діяльності притулку для дівчат-сиріт і напівсиріт. 

 

Дитячий притулок імені  Харитоненка (1888, архітектор, ймовірно, Карл Шольц), кін. ХІХ ст.

 

Нині — пологовий будинок № 1 у Сумах 

 

Завдяки освіті, здобутій у цьому закладі, 16–17-річні випускниці притулку могли відразу починати працювати гувернантками, економками або модистками і тим самим забезпечувати себе матеріально. Наталя Харитоненко пожертвувала під будівництво притулку власну земельну ділянку, а після її смерті витрати на утримання закладу взяла на себе Віра — дружина її сина Івана. Вона доповнила навчальну програму так, щоб випускниці могли також працювати вчительками молодших класів. 

 

Наталія Харитоненко (1829–1904) — українська меценатка, співкерівниця компанії «Харитоненко і син» після смерті чоловіка.

 

Віра Харитоненко (1859–1923) — українська меценатка та філантропка, опікувалася освітою і добробутом жителів Сум.

Фактично метою меценатської діяльності було не лише розв’язання поточних проблем і створення прийнятних умов життя, а й розширення можливостей через освіту. Це рішення виявилося справді далекоглядним, адже йшлося не просто про тимчасову допомогу для виживання — людей навчали ставати успішними й самостійно дбати про власний розвиток і добробут. Як ми сьогодні жартуємо: їм давали не рибу, а вудку й інструкцію, як її зловити.

 

Однак, якщо з кимось і не варто змагатися в далекоглядності діяльності, то це з Євгеном Чикаленком. 

 

 

Євген Чикаленко (1861–1929) — український агропідприємець, меценат, видавець, публіцист, громадський діяч. Один з ініціаторів скликання Української Центральної Ради.

Для цього фантастично успішного агропідприємця та громадського діяча просвітницьке меценатство було інвестицією в національну свідомість. Він розумів, що не доживе до часу, коли його зусилля дадуть відчутний результат, але діяв заради майбутнього. Чикаленко писав Михайлу Грушевському: «Перечитайте минуле життя всіх народів, то побачите, що тільки просвіта на своїй рідній мові будить народ від віковічного сну, визволить його з темноти та бідності на ясний світ до кращого життя».

 

Як же він здійснював цю просвітницьку місію? З притаманною йому у справах бізнесу ґрунтовністю й послідовністю. Євген Чикаленко ініціював і підтримував видання газет «Громадська думка» та «Рада». Останню він випускав щодня впродовж восьми років і казав, що готовий друкувати її навіть для п’ятьох читачів. І недаремно — адже газета формувала нове покоління, яке меценат хотів бачити «освіченим, заможним, незалежним, прогресивним». 

 

Титульна сторінка газети «Громадська думка», Київ, 1905 

 

Титульна сторінка газети «Рада», Київ, 1908 

 

Чикаленко приділяв особливу увагу збереженню й розвитку української мови, боровся за скасування Емського указу. Його внесок важливий не лише як прояв громадянської позиції чи меценатства — він також особисто працював над кількома словниками як лексикограф. Крім того, доброчинець заснував премії за найкращий український історичний роман і науково-популярну працю з історії України. Він пожертвував 25 тисяч карбованців на будівництво Академічного дому у Львові та на організацію наукових курсів з українознавства. 

 

Український академічний дім у Львові (1905, архітектори Тадей Обмінський та Філемон Левицький), кін. ХІХ ст.

 

Особливо активно меценат підтримував письменників — зокрема Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Володимира Винниченка та Бориса Грінченка. 

 

Михайло Коцюбинський (1864–1913) — український письменник і громадський діяч.

 

Іван Франко (1856–1916) — український поет, прозаїк, драматург, літературний критик, перекладач, громадський і політичний діяч.

 

Володимир Винниченко (1880–1951) — український письменник, автор універсалів УНР та Перший голова Директорії.

 

Борис Грінченко (1863–1910) — український письменник, громадсько-політичний діяч, укладач першого «Словника української мови».

Памʼятаєте кононівські поля зі знаменитої новели Михайла Коцюбинського Intermezzo? Це були Чикаленкові ниви. Його маєток часто ставав своєрідною письменницькою резиденцією. 

 

Вітряк та поле в с. Кононівка, Черкаської обл., де знаходився маєток Євгена Чикаленка

 

Загалом, усе, що заробляв, він віддавав на громадські справи, бо вірив, що любити Україну треба до глибини власної кишені. Правду кажучи, Чикаленкові можна присвятити окрему лекцію. Але й інші меценати заслуговують на нашу увагу, тож рухаємося далі.

 

Прагнення утверджувати національну самобутність спонукало до активної меценатської діяльності і Єлизавету Милорадович (Скоропадську) — тітку останнього гетьмана України Павла Скоропадського. 

 

 

Єлизавета Скоропадська–Милорадович (1832–1890) — українська громадська діячка, меценатка, голова Полтавського філантропічного товариства. 

У колі знайомих її називали «емансипе». Жінка вражала «і освіченістю, і колом зацікавлень, і екстравагантною поведінкою». Її маєток у Полтаві мав славу центру культури й мистецтв серед містян. 

 

Внутрішній дворик садиби Милорадовичів, сер. ХІХ ст.

 

У певні дні тижня меценатка влаштовувала прийоми, на яких збиралася вся полтавська еліта. Там можна було зустріти Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколу Лисенка, Марію Заньковецьку та Івана Карпенка-Карого. 

 

Марко Кропивницький (1840–1910) — український режисер та актор, керівник театру корифеїв.

 

Михайло Старицький (1839–1904) — український письменник, поет, драматург, прозаїк, корифей українського театру. 

 

Микола Лисенко (1842–1912) — український композитор, піаніст, хормейстер, фольклорист, музично-громадський діяч.

 

Марія Заньковецька (1854–1934) — українська акторка і театральна діячка, зірка театру корифеїв.

 

Іван Карпенко–Карий (1845–1907) — український драматург, прозаїк, актор, режисер і театральний діяч. 

«У серці в неї горів прометеївський вогонь», — писав про завзяття Єлизавети Милорадович до просвітництва полтавський літературознавець Петро Ротач. Цей вогонь згуртував навколо неї однодумців. Так виник гурток «Полтавська громада», відомий своєю участю у створенні недільних шкіл, виданні підручників, організації театральних труп і публікації журналу «Основа». 

 

Титульна сторінка журналу «Основа», 1861

 

Коли ж у 1863 році Валуєвським циркуляром було заборонено видавати книжки й часописи українською мовою, Єлизавета Милорадович пожертвувала власні кошти на розвиток українського руху в Галичині. 

 

Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження міністра закордонних справ Російської імперії Петра Валуєва 1863 р. про заборону друкування та поширення релігійних, навчальних і освітніх книг українською мовою.

Зокрема, вона сприяла діяльності товариства «Просвіта» та журналу «Правда», перевозила через кордон нелегальні видання. 

 

Приміщення громадської організації «Просвіта» у Львові на площі Ринок, 10, кін. ХІХ – поч. ХХ ст. 

 

Титульна сторінка журналу «Правда», жовтень 1879

 

Також Єлизавета Милорадович захоплювалася творчістю Тараса Шевченка. Дізнавшись про ідею створення літературно-наукового товариства у Львові, вона пожертвувала 20 тисяч австрійських срібних крон на його заснування й наполягла, щоб організація була названа на честь поета. Її внесок дав змогу придбати друкарню і розгорнути масштабну видавничу діяльність. Так вогонь національного відродження продовжував горіти й після смерті меценатки. 

 

На відміну від світської особи Єлизавети Милорадович, Василь Симиренко діяв як тихий, інколи й анонімний меценат. 

 

Василь Симиренко (1835–1915) — український винахідник у галузі цукроваріння, меценат, видавець.

Ззовні — успішний підприємець, знаний в усій Російській імперії завдяки інноваціям у цукроварінні, а також виробництву української пастили й мармеладу. Насправді ж він жив дуже ощадливо, а прибутки спрямовував на культурні проєкти. Памʼятаєте роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Уперше його було видано в Женеві — у друкарні, яку заснували на кошти Симиренка. 

 

Письменники Панас Мирний та Іван Білик, 1881 

 

Меценат активно підтримував видання книжок і періодики як на рідних землях, так і за кордоном, щоб популяризувати Україну. Він відкрив дві школи з українською мовою навчання у селі Сидорівці Канівського повіту, де був його завод. Доброчинець не підтримував насильства, а вірив у силу освіти та літератури. І хоча діяльність Василя Симиренка не завжди була публічною, вона залишила помітний слід у культурному поступі українців. 

 

Отже, наприкінці XIX — на початку XX століття меценатство стало свідомим вибором заможних українців і цілих родин, незалежно від їхнього походження, а часто й усупереч офіційній державній політиці. У кожного з них були власні мотиви, прагнення і сфери, якими вони хотіли опікуватися. Спільним було усвідомлення того, що українське національне будівництво потребує щоденної праці й значних інвестицій у культуру, мову, освіту та мистецтво. Під владою імперії їхня благодійна діяльність була критично важливою для збереження української культури. У наступній частині лекції ми згадаємо ще кількох меценатів того часу, зокрема тих, хто діяв на західноукраїнських землях і за кордоном.