Меценати: щедрість, що будує майбутнє. Частина 3
Привіт! У попередній частині ми говорили про меценатську діяльність окремих діячів і цілих українських родин кінця XIX — початку XX століття, які сприяли національному становленню модерної української нації. Сьогодні згадаємо ще двох діячок того періоду — Христину Алчевську й Катерину Скаржинську. Також зосередимося на внеску митрополита Андрея Шептицького у розвиток культури та освіти на західноукраїнських землях і завершимо розмовою про доброчинців, що підтримували Україну з-за кордону.
Христина Алчевська з юних років мала бажання зробити освіту гуманнішою для майбутніх поколінь.
Христина Алчевська (1841–1920) — українська педагогиня, організаторка народної освіти, письменниця.
До цього її спонукали не лише патріотичні почуття. Важливу роль відіграли й родинні обставини: батько Христини, поміщик і викладач, був людиною жорсткою. Він принижував інших, знущався над кріпаками, а доньці забороняв вчитися. Однак дівчина зуміла перетворити дитяче обурення й гнів на масштабну просвітницьку діяльність і стати однією з провідних діячок у сфері розвитку жіночої освіти в Україні.
У 21 рік, за підтримки свого чоловіка-однодумця, Алчевська почала втілювати власне бачення народної освіти.
Олексій Алчевський (1835–1901) — український промисловець, банкір, громадський діяч, меценат, чоловік Христини Алчевської.
У Харкові вона нелегально заснувала й утримувала власним коштом першу в імперії безоплатну жіночу недільну школу, яка через вісім років стала офіційною. Також вона фінансувала бібліотеку при школі й активно долучалася до її роботи як педагогиня, методистка та організаторка. Свій цінний досвід меценатка фіксувала в щоденниках і залишила по собі кілька творів. У листі до Івана Франка Христина Алчевська писала: «Кажуть, що у кожної людини буває свій “пункт божевілля”. Моїм виявилося бажання навчити грамоти якомога більше жінок».
Христина Алчевська з викладачами та першими ученицями, 1870
Христина Алчевська читає своїм ученицям, 1902
І їй це вдалося! Завдяки праці й меценатській діяльності Алчевської 17 тисяч жінок на Сході України отримали освіту. А з 1902 року вона разом із донькою стала членкинею Харківського товариства взаємодопомоги трудящих жінок.
Христина Алчевська (1882–1931) — українська письменниця, донька Христини Алчевської.
Саме завдяки цьому об’єднанню у 1917 році, раніше, ніж будь-де в Російській імперії, харків’янки отримали виборче право. Христина Алчевська — чудовий приклад того, що особиста травма може бути рушієм змін на благо іншим. Завдяки її відданості своїй справі багато жінок отримали не лише освіту, а й можливість жити гідно й активно брати участь у житті суспільства.
На відміну від Христини Алчевської, Катерина Скаржинська отримала блискуче домашнє виховання та багато бувала за кордоном.
Катерина Скаржинська (1853–1932) — українська поміщиця, меценатка, засновниця першого в Україні приватного загальнодоступного історико-краєзнавчого музею.
Як і Алчевська, вона дбала про освіту — зокрема, у селі Круглик відкрила школу з бібліотекою, невеличким музеєм і лабораторією для хімічних дослідів.
Хутір Круглики (Полтавщина) на карті 1878 р.
Будинок подружжя Скаржинських у Круглику на Полтавщині
Та передусім Скаржинську пам’ятають як засновницю першого приватного етнографічного музею в Лубнах. Його колекцію вона почала збирати ще з 1875 року — за десять років до офіційного відкриття. Якби ви потрапили на цю подію, то побачили б найбільше на Лівобережжі зібрання археологічних, етнографічних, історичних і природничих матеріалів. Уявіть лише масштаби: за 25 років колекціонування Скаржинська зібрала 35 тисяч предметів.
Українські головні убори з колекції Катерини Скаржинської, 2-га пол. ХІХ ст.
Експозиція музею Катерини Скаржинської на мансардному поверсі будинку Полтавського губернського земства, поч. ХХ ст.
Мамонт, зібраний з кісток з колекції Катерини Скаржинської, поч. ХХ ст.
Скіфська баба з колекції Катерини Скаржинської, сучасний вигляд
І вражає не просто кількість, а науковий підхід до її формування та різноманіття експонатів. До того ж вхід до музею завжди був безкоштовним. На щастя, ця колекція вціліла попри буремні події минулого століття й сьогодні становить основу фондів Полтавського краєзнавчого музею.
Будинок Полтавського губернського земства (1908, архітектор Василь Кричевський), сучасний вигляд. Нині — Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського.
При нагоді обов’язково завітайте! Зрештою, Катерина Скаржинська не просто плекала пристрасть до української старовини, а прагнула, щоб побачити її багатство міг кожен охочий.
А тепер перенесімося до Львова, де жив і працював на благо України Андрей Шептицький.
Андрей Шептицький (1865–1944) — церковний, культурний і громадський діяч в Галичині, глава Української греко-католицької церкви, меценат.
Ми знаємо його насамперед як митрополита Української греко-католицької церкви та видатного громадського діяча. Водночас як мистецтвознавець і меценат він відіграв для українців не менш важливу роль. В юнацькі роки Шептицький цікавився різьбою та малярством. І хоча не розвинув власний талант, шанував і глибоко відчував цінність мистецтва.
Андрей Шептицький в дитячому віці з братами, 1879
Будучи високоосвіченим, митрополит прагнув, щоб українське мистецтво було гідно представлене в загальноєвропейському просторі. Він надавав фінансову допомогу художникам в Україні та сприяв тому, що низка митців здобула європейську освіту. Згодом ці майстри зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної художньої культури. Наприклад, його коштом у Віденській академії мистецтв навчався монументаліст та графік Михайло Бойчук, якого ми знаємо як засновника мистецької течії бойчукізму.
Михайло Бойчук (1882–1937) — український художник-монументаліст, засновник школи «бойчукізму». Жертва сталінського терору.
Однією з особливих заслуг Шептицького стало формування моди на українське мистецтво, підкреслення його цінності та необхідності збереження національної спадщини. Спершу митрополит збирав колекцію у своїй резиденції, а коли місця забракло — придбав віллу родини Дуніковських. З неї 1913 року постав Національний музей, покликаний репрезентувати надбання української культури — як твори галицьких митців, так і наддніпрянців.
Вілла Еміля Дуніковського (1898, архітектор Владислав Рауш), поч. XX ст.
Корпус Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (1898, архітектор Владислав Рауш), сучасний вигляд
Окрім того, Шептицький передав до цієї установи три тисячі експонатів, серед яких були кириличні стародруки, грецькі книги й західноєвропейські друковані видання XVI–XX століть.
Митрополит також фінансував краєзнавчі експедиції та навчання археологів, які в майбутньому мали фахово підтримувати збереження і реставрацію колекції. Загалом Андрей Шептицький зібрав понад чотири тисячі творів українського сакрального мистецтва XIV–XIX століть. Для цієї мети він не шкодував коштів. Коли 1923 року дізнався, що у Варшаві перебуває унікальна памʼятка українського іконопису — Богородчанський іконостас, — викупив її за 35 тисяч доларів. Це була надзвичайно велика сума на той час — за неї можна було купити пів Львова. Але для Шептицького, який мислив у масштабах історії народу, така ціна була виправданою.
Йов Кондзелевич. Богородчанський іконостас, 1705. 3D модель
Йов Кондзелевич. Ікона Знамення Богородиці, Богородчанський іконостас, 1705
Йов Кондзелевич. Богородиця-Дороговказниця, Богородчанський іконостас, 1705
Йов Кондзелевич. Ікона Христа-Учителя, Богородчанський іконостас, 1705
Йов Кондзелевич. Ікона Архангела Михаїла, Богородчанський іконостас, 1705
Йов Кондзелевич. Ікона Архангела Гавриїла, Богородчанський іконостас, 1705
Крім того, митрополит приділяв значну увагу просвітницькій діяльності. Зокрема, він придбав земельну ділянку на тогочасній Станіславщині та заснував там семінарію з бібліотекою. Із власної книгозбірні Шептицький подарував чотири тисячі рідкісних книг і надалі поповнював фонд власним коштом.
Митрополит Андрей Шептицький серед молоді, Львів, 1930-ті
Також видатний діяч активно підтримував товариство «Просвіта», зокрема фінансував його видавничу діяльність.
Будинок товариства «Просвіта» у Львові, зведений у XVII ст. (реконструйований у XVIIІ ст., архітектори Бернард Меретин, Ян де Вітте), 1938
Він заохочував духовенство до участі в її роботі, що додавало організації авторитету в очах суспільства. У 1908 році Шептицький продав товариству за символічну ціну будинок і земельну ділянку, на якій згодом відкрили господарсько-садівничу школу. Загалом його меценатська діяльність була надзвичайно різноплановою та спрямованою на служіння українському народові.
Наприкінці XIX і протягом XX століття чимало українців опинилися за кордоном через економічні причини, репресії та війни. З початком повномасштабного вторгнення ми переживаємо нову хвилю еміграції. Однак життя за межами України не означає втрату звʼязку з рідною культурою чи байдужість до її підтримки — особливо серед тих, хто зумів утвердитися на новій землі. Далі ми розглянемо приклади закордонних меценатів, які доводять, що українська діаспора є важливою опорою для збереження та розвитку національної культури.
«Отак і живу між двома світами», — казав Петро Яцик, найбагатший українець Канади свого часу.
Петро Яцик (1921–2001) — українсько-канадський культурний і громадський діяч, меценат.
Він народився 1921 року на Львівщині. У молодому віці став активним членом українського підпільного руху і звʼязковим УПА. Коли радянські війська наближалися, 23-річний Яцик вирішив емігрувати. Пізніше він згадував про це рішення так: «Я не знав, що мене там чекає, але був переконаний, що коли б зміг вижити, я зробив би щось для України».
Пішки подолавши сотні кілометрів до Австрії, майбутній меценат опинився в Німеччині. Шлях до Канади йому відкрила спеціальна дворічка з вивчення німецької, французької та англійської мов. Життя за океаном не було легким, але Петру Яцику вдалося пройти шлях від посудомийника до власника успішної будівельної фірми Prombank Investment Limited. Цілі вулиці й квартали в Торонто та провінції Онтаріо побудовані цією компанією.
Головний офіс Prombank Investment Limited у м. Міссіссога, Канада, сучасний вигляд
З перших прибутків меценат-початківець заснував крамницю українських книг і товарів «Арка», що стала місцем зустрічей для української діаспори. Із розширенням бізнесу зростала і його благодійна діяльність. Петро Яцик став одним зі спонсорів Інституту українських студій Гарвардського університету в США, Енциклопедії українознавства, Центру досліджень історії України при Альбертському університеті в Канаді, Освітньої фундації імені Петра Яцика, Українського лекторію в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті й документаційного центру в бібліотеці імені Джона П. Робертса при Торонтському університеті.
Український науковий інститут Гарвардського університету в Кембриджі, США, заснований 1973 р.
Палітурка першого тому першої книги видання «Енциклопедія українознавства», 1949
Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті в Едмонтоні, Канада, заснований 1976 р.
Школа славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті, Велика Британія, заснована 1915 р.
Бібліотека імені Джона П. Робертса при Торонтському університеті, Канада
Меценат профінансував видання численних монографій з історії України, економіки, політології, медицини та етнографії. Загальна сума його благодійної підтримки українських інституцій перевищила 16 мільйонів доларів. Водночас сам Петро Яцик жив скромно, спрямовуючи статки на розвиток майбутнього українського суспільства. У 1999 році він заснував Міжнародний конкурс знавців української мови, покликаний популяризувати її вивчення та використання. У змаганні взяли участь мільйони людей із понад 20 країн.
Петро Яцик прагнув зробити меценатство організованим і масштабним, тому 1994 року заснував Лігу українських меценатів, яка обʼєднала бізнесменів України, США й Канади. Хоча фізично він покинув рідну землю, але залишався їй відданим — і серцем, і прибутками. Його меценатство було системним і далекоглядним, адже створювало фундамент для розвитку українських інституцій та популяризації мови незалежно від кордонів.
Петро Яцик в Національному музеї літератури України, 2001. Фото: Галина Сорока
Життя Омеляна Антоновича цілком могло б лягти в основу української версії фільмів про агента 007.
Омелян Антонович (1914–2008) — український правник, громадський діяч, меценат. Засновник фундації імені Омеляна та Тетяни Антоновичів.
Йому довелося пережити арешти, брати участь у таємних зустрічах зі Степаном Бандерою, виконувати завдання ОУН у Польщі, тодішній Чехословаччині та Німеччині, а також пройти крізь концтабір і вижити. Він особисто знав багатьох людей-легенд того часу — вже згаданого Андрея Шептицького, Івана Багряного, Романа Шухевича та інших.
Степан Бандера (1909-1959) — теоретик і провідний діяч українського національно-визвольного руху 1930-1950-х рр.
Іван Багряний (1906–1963) — український письменник, журналіст, публіцист, політичний діяч в еміграції.
Роман Шухевич (1907–1950) — член Організації Українських Націоналістів та Генерал-хорунжий Української Повстанської Армії (1943–1950).
У 1949 році разом із дружиною Тетяною Омелян Антонович емігрував із Праги до США, де відразу став активним членом української громади.
Тетяна та Омелян Антоновичі в Німеччині, 2-га пол. 1940-х
Омелян Антонович приймає присягу мігранта перед відʼїздом до США, 1949
Він очолював Обʼєднання українців Вашингтона. У 1980 році подружжя заснувало Фундацію, метою якої було «сприяти розвитку української культури в різних сферах, зокрема в літературі, мистецтві, гуманітарних науках...». Значну частину її бюджету становили особисті заощадження родини Антоновичів, їхні гонорари за наукові статті й дослідження.
Фундація щорічно присуджує премію «Українські Нобелівські нагороди» у розмірі 5 тисяч доларів для підтримки досягнень у галузях української літератури, мови, мистецтва та історії, незалежно від місця проживання автора. Її першими лауреатами стали відомі вам Василі — Барка і Стус. Решту лауреатів ви теж могли б упізнати, адже це видатні поети, письменники й науковці.
Василь Барка (1908–2003) — український письменник та перекладач, автор роману «Жовтий князь» про події Голодомору в Україні 1932–1933 рр.
Василь Стус (1938–1985) — український поет, перекладач, літературознавець, правозахисник, дисидент.
Родина Антоновичів також фінансували встановлення пам’ятника «Борцям за Українську державу», створення музею «Бойківщина» й відбудову церкви в місті Долина, реконструкцію Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника та Бакалаврської бібліотеки Могилянки, яка нині носить імʼя своїх меценатів — Антоновичів.
Пам’ятник «Борцям за Українську державу», м. Долина, Івано-Франківська обл., сучасний вигляд
Долинський краєзнавчий музей Тетяни і Омеляна Антоновичів «Бойківщина», Івано-Франківська обл., сучасний вигляд
Церква Різдва Пресвятої Богородиці в Долині, зведена 1896 р., Івано-Франківська обл., сучасний вигляд
Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника (1817, архітектори Петер Нобіле, Юзеф Бем, Йоганн Зальцманн, Фридерик Бауман)
Читальна зала Бакалаврської бібліотеки Тетяни та Омеляна Антоновичів Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Сорок років Омелян Антонович жив у Сполучених Штатах і працював фермером, але завжди казав: «Головна ціль мого життя, закарбована на пам’ятнику в Долині, — це розвиток Української держави». Мабуть, саме тому 2005 року, на схилі літ, він повернувся в Україну, щоб провести тут останні три роки життя. Своїм прикладом діяч переконливо довів, що належність до української культури й підтримка її розвитку не залежать від кордонів.
Омелян Антонович перед пам’ятником «Борцям за Українську державу». Долина, Івано-Франківська обл., 2005
Меценати діаспори — це ті, хто, навіть емігрувавши, не втратили зв’язку з Україною, а навпаки — стали її додатковими опорами у світі. Петро Яцик, Омелян і Тетяна Антоновичі й інші діячі поза межами Батьківщини довели, що українську культуру можна підтримувати й розвивати з будь-якого куточка планети. Їхня доброчинність була не просто проявом щедрості, а стратегічною інвестицією в майбутнє — у створення інституцій, освітніх програм, культурних ініціатив, які й сьогодні зміцнюють українську ідентичність.
Озираючись назад, ми бачимо вражаючу тяглість: від князя Острозького й митрополита Могили — до підприємців і діячів XIX століття, а далі — до нової сили в Україні та в еміграції. Кожен період мав свої виклики й можливості, але незмінним залишалося головне — усвідомлення відповідальності за культуру, освіту, духовність і памʼять. Ця відповідальність проявлялася по-різному: у зведенні храмів і друці книжок, у стипендіях для молоді й відкритті художніх шкіл, у фінансуванні музеїв і збереженні унікальних пам’яток.
Сьогодні, коли Україна знову переживає складні часи й чергову хвилю еміграції, як ніколи важливо памʼятати: меценатство — це не лише про великі кошти, а насамперед — про великі цінності. Кожен із нас може підтримувати культуру у спосіб, доступний саме йому чи їй — словом, дією, ініціативою, внеском. І саме так зберігається тяглість. Нитка, яку тримали Острозький, Чикаленко, Шептицький, Яцик і Антоновичі, нині — у наших і ваших руках.