Історія субкультур в Україні. Частина 1
Чи задумувалися ви колись, якою була молодість ваших батьків або дідусів і бабусь? Одні носили джинси, які не продавалися в магазинах, а поширювалися через чорний ринок. Інші відпускали довге волосся наперекір учителям. Хтось слухав заборонену музику, танцював брейк на подвір’ї чи вишивав у стилі гранж. Це не просто спогади про різні смаки — це частина історії субкультур.
Культура поруч із нами щодня. Вона проявляється в тому, як ми вітаємось, які свята відзначаємо, яку музику слухаємо й навіть як поводимось у транспорті. У кожного суспільства є свій набір звичаїв і правил, що допомагають жити разом. Частина культури — матеріальна, її можна побачити чи потримати в руках. Це книги, картини, посуд, прикраси, фортеці й замки. Також є нематеріальна культура — мова, пісні, танці, традиційні страви, ритуали, цінності. Це те, що зберігається в пам’яті та передається через дію від людини до людини.
Субкультура — це інша течія в загальному руслі. Її створюють ті, кому замало «бути як усі». Вони об’єднуються навколо цінностей, стилю життя, музичних смаків. Часто це починається в підлітковому або юному віці, коли здається, що загальноприйняті правила хибні, абсурдні та застарілі. Адже молодь часто стає викликом усталеним нормам і водночас надією на досконаліші правила співжиття в суспільстві. Тож історія субкультур — це не про диваків на маргінесі. Вона про енергію змін, пошук свободи й про голоси, які варто знати.
У цій лекції ми поговоримо про виникнення та розвиток молодіжних субкультур в Україні. Вона складатиметься з трьох частин. Спершу ми розглянемо їхнє формування в умовах радянського контролю, далі — пізньорадянський період та нові форми, що з’явились у 2000-х роках. Завершимо розглядом сучасного етапу, коли ці рухи стали різноманітнішими й впливовішими.
Попри атмосферу страху й тотального контролю, у Радянській Україні ще за сталінських часів почали з’являтися нові форми молодіжної інакшості. Вони були поодинокими, ледь помітними для широкого загалу, але вже тоді свідчили про потребу заявити про себе. Виразніші форми субкультур виникли пізніше — у період часткової лібералізації, так званої хрущовської відлиги 1950–1960-х років. Саме тоді в радянській закритій системі виникли перші шпарини: через фільми, радіо, речі з-за кордону чи розповіді тих, хто там побував. Ці поодинокі контакти із «зовнішнім світом» ставали джерелом натхнення і початком не лише інформаційного, а й культурного прориву.
Утім, залізна завіса зберігалася протягом усієї історії СРСР. Після завершення Другої світової війни між колишніми союзниками антигітлерівської коаліції розпочалася холодна війна — протистояння, у якому одним із головних інструментів боротьби стала пропаганда.
Холодна війна — глобальне ідеологічне, політичне, військове, науково-технічне, економічне й культурне протистояння США і СРСР та очолюваних ними військово-політичних блоків — Північноатлантичного альянсу (НАТО) та Організації Варшавського договору (ОВД).
Громадяни СРСР, зокрема й українці, не мали вільного доступу до інформації, адже її суворо контролювали представники державної влади. Проте після війни в радянське суспільство почало надходити більше відомостей про зовнішній світ, ніж у 1930-х роках. Часто джерелом такої інформації були не тогочасні медіа, а люди: демобілізовані солдати, остарбайтери (тобто ті, кого насильницьким способом вивезли на примусові роботи до нацистської Німеччини), а також родичі, які побували за межами СРСР.
Робітниця з нашивкою OST (остарбайтер), 1945
Захід проникав у повсякденність не лише через речі — трофейні годинники, патефони, фотоапарати, прикраси, одяг і кінофільми, — а й через зміни кордонів: колишні польські та румунські землі, країни Балтії також стали частиною нової радянської реальності.
Радянська сфера впливу в Центральній та Східній Європі зі змінами кордонів унаслідок вторгнення та військових операцій Другої світової війни
Після капітуляції нацистської Німеччини солдати Червоної армії вивезли фільми з найбільшого німецького кіноархіву — студії в Бабельсберзі під Берліном. Ці стрічки, переважно німецькі, а також французькі й американські, стали основою репертуару радянських кінотеатрів. Вони відкрили глядачам вікно у світ іншого стилю життя і надихали повоєнну молодь. Герої трофейного кіно мали вигляд яскравих, вільних і зовсім не у стилі радянської епохи. Проте в умовах дефіциту наслідувати їх було складно: одяг доводилося шити самим або замовляти в ательє. Також експериментували з фасонами, тканинами й кольорами.
Пусті прилавки радянського магазину, 1980-ті
Товарний дефіцит в СРСР — хронічна нестача окремих товарів і послуг в СРСР, обумовлена радянською плановою економікою.
Одним із перших кінохітів стала «тарзаніада» — серія фільмів про хлопця, якого виростили мавпи в Африці. Головну роль у ній виконав олімпійський чемпіон із плавання, американець Джонні Вайссмюллер. Стрічки зняли ще до війни, але в УРСР вони потрапили лише в 1950-х — і спричинили справжній бум. Хлопці відрощували волосся «як у Тарзана», домашніх улюбленців називали Читами, а на пляжах з’явилися саморобні тарзанки — канати для стрибків у воду.
Постер до фільму «Тарзан, людина-мавпа» (1932, реж. Вудбридж Стронг Ван Дайк)
Так ім’я культового американського героя стало частиною радянського повсякдення, а нова мода на наслідування персонажів кіно — основою для перших радянських субкультур, серед яких в УРСР особливо вирізнялися стиляги.
Це було вже не просто копіювання екзотичних образів із кіно, як-от Тарзана, а свідома культурна позиція. Філософія стиляг ґрунтувалася на прагненні до індивідуальності, свободи самовираження та запереченні сірої одноманітності радянського суспільства. Вони навмисно протиставляли себе офіційній культурі, відкидаючи конформізм, тобто сліпу покору стандартизованим, загальноприйнятим нормам і правилам, які визначала держава. Їхній яскравий одяг, захоплення західною музикою, життя, наповнене танцями й вечірками, ставали не просто стилем, а формою тихого спротиву. Вони цінували право на радість, на власне Я, на життя тут і зараз, попри осуд суспільства й ризик покарання.
Євген Шукаєв. Карикатура в журналі «Крокодил» на зовнішній вигляд стиляги, 1968
Що ж означає назва «стиляги» і як вона виникла? Є кілька версій. Найочевидніша — від слова «стиль», адже стиляги вирізнялися яскравим і нетиповим одягом. За іншою гіпотезою, термін походить із джазового сленгу: стилягами називали музикантів, які копіювали чужу манеру гри. Якщо це так, тоді першими представниками цієї субкультури були фанати джазу, які намагалися відтворити стиль у музиці, а згодом і в зовнішності.
Джазовий музикант Луї Армстронг, 1953
Джаз — музичний стиль, що виник на межі ХІХ–ХХ ст. у США як результат поєднання афроамериканських та європейських музичних традицій. Головними його рисами є імпровізація та ритмічна свобода.
Перші стиляги з’явилися ще у 1940-х роках, під час Другої світової війни. У Радянській Україні цей рух був особливо помітний у Києві та Харкові, а також у прикордонних містах — Львові, Ужгороді, Чернівцях, Одесі. Там процвітала підпільна торгівля імпортними речами, і це відкривало більше можливостей для модних експериментів.
Хлопці-стиляги, 2-а пол. ХХ ст.
Стиляги різко вирізнялися з-поміж більшості: замість темних пальт і кашкетів обирали яскраві шкарпетки, вузькі штани, кольорові краватки. Вони не прагнули злитися з натовпом, а навпаки, завжди підкреслювали свою індивідуальність. Політичних гасел не мали, протестували проти сірості та відсутності індивідуальності через стиль. Зачіски, одяг, рухи в танцях ставали способом відкинути одноманітність і контроль. Через прагнення до самовираження їх часто висміювали та зневажали, але вони залишалися відданими музиці, танцям і своїй стилістиці всупереч суспільному тиску.
Спочатку вигляд стиляг був доволі гротескним завдяки мішкуватим піджакам, яскравим широким штаням або бриджам зі шкарпетками напоказ. Також існувала окрема мода на краватки з ковбоями, кактусами, мавпами, півнями та драконами (це було наслідком тарзанячого хайпу). Згодом їхній стиль еволюціонував і набув більшої вишуканості. Хлопці носили широкий піджак із підплічниками, вузьку краватку-оселедець, штани-дудочки, а на голові робили так званий кок — зачіску, коли волосся начісували й укладали у високу хвилю або гребінь, фіксуючи лаком.
Хлопець із зачіскою «кок», 2-а пол. ХХ ст.
Такий вигляд був епатажним і різко вирізнявся з-поміж типових радянських стандартів. Туфлі мали високу підошву «манна каша» — так жартома називали мікропористу каучукову піну, що за структурою нагадувала манку. Образ доповнювала парасоля-тростина під пахвою — можливо, не надто практична, зате виразна й модна деталь.
Дівчат-стиляг легко було впізнати за обтислою спідницею зі шліцами (це такі розрізи для зручності руху), шовковою блузкою з квітковим принтом і гостроносими туфлями. Вони надавали перевагу яскравому макіяжу й зачісці «вінець миру», коли волосся вкладали кільцем навколо голови.
Дівчата-стиляги, 2-а пол. ХХ ст.
Та бути стилягою означало не просто вбиратися в щось яскраве, як могло здатися. Доводилося ще шукати або шити такий одяг, часто з дефіцитних тканин. А це вимагало кмітливості, сміливості й терпіння. До того ж за таку моду можна було отримати догану від комсомолу — молодіжної організації при комуністичній партії, яка стежила за «правильністю» поведінки.
У другій половині ХХ століття головною мовою молодіжних субкультур стала музика. На початку 1960-х років, навіть під щільною радянською завісою, Україну накрила хвиля захоплення The Beatles і The Rolling Stones.
The Beatles, 1964
Їхні пісні були настільки драйвові й новаторські, що миттєво надихали творити щось своє — хоч і за браку інструментів, але з великим запалом та бажанням грати. Ця музична стихія відкривала шлях до ширшого світогляду, а разом із нею в середовище радянської молоді почала проникати й філософія бітників. Вона стосувалася внутрішньої свободи, нонконформізму, тобто відмови жити за нав’язаними правилами, і прагнення знайти глибший сенс життя — не в лозунгах, а через мистецтво, літературу, музику.
Бітники цікавилися східною філософією, буддизмом, містицизмом — речами майже недоступними й екзотичними у СРСР, де панував державний комуністичний світогляд. Їхній внутрішній протест здебільшого мав духовний характер: це була тиха, але глибока незгода з тотальним контролем і стандартизацією життя. У містах і селах по всій УРСР — від подвір’їв до заводських клубів — з’являлися аматорські гурти. Вони виконували музику у стилі, схожому на бітлівський. Це називали бітом (або біг-бітом), а тих, хто його грав, — бітниками. На межі 1960–1970-х років український біт звучав у гуртах «Еней», «Гуцули», «Ми», «Смерічка», «Арніка». Це були передвісники українського року.
Гурт «Смерічка», 1970-ті
Бітники мали свій стиль одягу: чорний, без зайвого декору, светри з високим горлом, темні окуляри, берети. Усе стримано, щоб не виділятися ззовні, а єднатись ідейно. Згодом цей стиль вплинув на формування образу майбутніх готів, про яких поговоримо в наступній частині лекції.
Через ідеологічний контроль бітництво в СРСР було радше підпільним явищем серед інтелігентних «інакодумців». Вони читали заборонені книжки, слухали на піратських касетах The Beatles, передавали самвидав і навіть випускали власні журнали, зокрема «Біт-Ехо» у Харкові. А ще часом вдягали вузькі штани-дудочки та черевики «на манній каші». Як пізні стиляги, тільки з гітарою і мікрофоном замість тростини. Бітники стали також попередниками хіпі.
Імпульсом до зародження хіпівського руху вважають знамениту мандрівку американця Кена Кізі та його комуни «Веселі бешкетники» на кольоровому автобусі через усю країну.
Кен Кізі (1935–2001) — американський письменник, автор культового роману «Над зозулиним гніздом» (1962), один із засновників руху хіпі.
Комуна — це спільнота людей, які живуть разом і поділяють однакові цінності. Саме хіпі зробили життя в комунах масовим явищем. Вони займали занедбані будівлі в містах або їхали до сіл, де будували поселення на природі. В основі їхньої філософії — прагнення до миру, любові та свободи. Стосунки — вільні. Війнам і споживацтву — бойкот. Природі — повага. І, звісно, музика не лише для танців, а й для самопізнання.
Хіпі були дітьми так званої психоделічної революції. Тоді ще не всі усвідомлювали, наскільки небезпечними можуть бути наркотики. Їх уживали для «розширення свідомості» з вірою, що це допоможе наблизитися до істини. Рух хіпі був по-справжньому сміливим: у часи расової сегрегації в США вони закликали до любові без кордонів незалежно від кольору шкіри чи релігії. Тож для хіпі життя означало відмову від нав’язаних правил і занурення в просте, чесне, природне буття.
Хіпі на фестивалі Вудсток, 1969
А як цей рух розвивався в СРСР? У Радянському Союзі, зокрема в Радянській Україні, перші хіпі з’явилися в другій половині 1960-х років передусім у західних містах, ближчих до кордону: Львові, Гродні, Каунасі, Вільнюсі, Ризі. Якщо в США хіпі виникли на знак протесту проти війни у В’єтнамі, то в СРСР поштовхом до появи цього руху стало вторгнення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 року. Тоді радянська влада силою зупинила Празьку весну — спробу впровадити ліберальні реформи в цій країні.
Громадяни Чехословаччини несуть прапор повз палаючий танк у Празі під час вторгнення радянських військ, 1968
На появу хіпі в Радянській Україні також вплинув технічний прорив — короткохвильове радіо. Саме воно відкрило слухачам доступ до нової західної музики. Слухати її офіційно не забороняли, але всі розуміли, що це небажано. Особливою була ситуація у Львові, адже сюди сягали частоти польського радіо. Тож місто стало неофіційною хіпівською столицею України.
Львівські хіпі, 1980-ті
Наприкінці 1960-х тут слухали Deep Purple, Led Zeppelin і Pink Floyd. Платівки цих гуртів коштували шалених грошей. У ті часи середня зарплата становила близько 120–140 рублів, а за один альбом із-за кордону просили 100–120 рублів. Польські чи югославські платівки були значно доступнішими — по 35–40. Їх переписували, передавали з рук у руки й продавали на музичній барахолці, де міліція періодично проводила облави. Щоб купити одну платівку, безробітний львівський хіпі міг три дні розвантажувати вагони.
Обкладинка альбому гурту Deep Purple «Who do we think we are», 1973
Львівські хіпі, як і їхні однодумці з інших прикордонних радянських міст, мали свої місця сили — напівприховані локації, де можна було зібратися, послухати музику й просто залишатися собою. Найвідоміші з них — Личаківський цвинтар і Святий сад при старому монастирі кармелітів (нині монастир Святого Михайла).
Личаківський цвинтар, Львів
Святий сад ховався за мурами під Високим Замком, поруч із 8-ю школою, де навчалися діти з родин української інтелігенції. Саме вони тікали з уроків у Сад. Так із друзів поступово сформувалася хіпівська спільнота. Тут збиралися і «Вуйки» — перший місцевий гурт, що виконував кавери, але мав і власні пісні.
Гурт «Супер Вуйки» на рок-сешн, 1976
Радянські хіпі відрізнялися від своїх західних однодумців. Хоча вони теж слухали музику, носили довге волосся, мріяли про свободу, але не мали найголовнішого — можливості жити поза системою. На Заході хіпі протестували проти споживацького суспільства, маючи вибір, свободу слова й простір для дії. У Радянському Союзі ж усе було під контролем держави.
Тут могли затримати просто за зовнішній вигляд. Міліція й «народні дружинники» — звичайні громадяни, яких залучали допомагати стежити за порядком, — переслідували їх. Таких людей вважали «тунеядцями», тобто тими, хто не працює, а отже, злочинцями. Хлопці з довгим волоссям доводили до розпачу вчителів і директорів — ті буквально ганялися за ними з ножицями. Що вже казати про джинси! Символ стилю, який узагалі не продавався. У Радянському Союзі їх не виробляли, а імпорт із Заходу був обмежений, тому джинси вважалися справжнім дефіцитом. Їх не купували, а діставали на чорному ринку. Бо без джинсів який ти хіпі?
Львівські хіпі, 1970-ті
Хлопці й дівчата вдягали схожі речі: широкі сорочки, рвані джинси, кльоші, спідниці, куртки з квітковими аплікаціями. Захоплення східною філософією додавало образам етнічних елементів. Часто ходили босоніж, і це було не лише про близькість до природи, а й про зневагу до норм. На руках носили феньки — браслети з ниток і бісеру, обереги, символи дружби. Пов’язки на голові, бандани, сережки, прикраси на щиколотках — усе підсилювало відчуття приналежності до спільноти.
Сучасна реконструкція прикрас хіпі
Через субкультури в Радянській Україні втілювався протест, завдяки якому бар’єри залізної завіси послаблювалися, а ідеї змін набирали сили. Стиляги дивували яскравими образами, бітники грали заборонену музику, а хіпі мріяли про мир та інакшість, кидаючи виклик сірій одноманітності. Через одяг, зачіски, пісні вони заявляли: «Ми є, і ми інші!». А як розвивалися субкультури, коли Україна здобула незалежність? Про це поговоримо в другій частині лекції.