Історія субкультур в Україні. Частина 2
Ми вже розглянули, як за радянського контролю в Україні виникли перші субкультури: від стиляг і бітників до хіпі, які шукали свободи у світі заборон і дефіциту. Тепер перейдемо до періоду, коли вони почали стрімко й масштабно змінюватися, набираючи суспільного впливу. У 2000-х роках стався справжній бум молодіжних субкультур.
Чому саме тоді? По-перше, нестабільні дев’яності лишилися позаду. По-друге, світ став відкритішим: з’явилося більше підліткових медіа, телепередач, журналів, перший доступний інтернет. Те, що раніше знали лише одиниці, стало частиною повсякдення для тисяч українських підлітків. У цьому новому інформаційному просторі формувалися не лише спільноти з власними правилами, музикою та символічними кодами, а й нові сенси, цінності, способи самовираження. Молодь почала шукати відповіді на глибинні питання про себе, світ, майбутнє вже не в межах шкільних підручників чи традиційних норм, а в нових джерелах: на форумах, у блогах, кліпах, субкультурних маніфестах. Це був період формування інакшого світогляду, відкритішого, гнучкішого й чутливішого до індивідуальності.
Підлітки слухали нову музику, яка їх зачіпала, і починали шукати більше інформації про неї: що це за стиль, звідки він, які ідеї втілює. Якщо це резонувало з їхніми поглядами, виникало бажання знайти «своїх». Так формувалися молодіжні спільноти. Якщо в ХІХ столітті чинником, що об’єднував молодь, були книжки, а у ХХ — музика, то на початку третього тисячоліття, імовірно, ним став інтернет.
Кожна субкультура — це окремий маленький світ. У ньому можна бути собою, відчувати підтримку та не боятися вирізнятись. Пік хвилі популярності субкультур в Україні припав на 2007–2009 роки. Недарма згодом з’явився мем «Поверніть мій 2007-й!». Саме тоді субкультурне життя було на підйомі. Ми обов’язково дізнаємося, хто й на якій дошці серфив ту хвилю.
У 2000-х майже в кожному місті були компанії друзів, які гуртувалися за музичними смаками, передусім — за інтересами до різних жанрів рок-музики. Панки, металісти, хардкорники, емо, готи, стрейтеджери — усі вони складали великий субкультурний пазл того часу. Кожне угруповання мало власну естетику, цінності й правила. Водночас спільноти часто перетиналися, дружили й проводили час разом. Особливої популярності тоді набув панк-рок.
Sex Pistols — гурт, який став символом британського панку, 1977
Панк-рок — жанр рок-музики, що виник у середині 1970-х у США та Великій Британії та виражав соціальний протест та неприйняття мейнстримної музики.
Його слухали, ним захоплювалися, грали в гаражах і на підпільних концертах. Молодь 2000-х приваблював бунтівний дух, прості акорди й відвертий протест проти нудної норми. Але варто памʼятати, що для України панк не був абсолютно новим. Уперше ця субкультура з’явилася ще в радянські часи. Згадаймо коротко, як саме це відбувалося.
Панк виник у середовищі американських і британських шанувальників гаражного року. Цей музичний напрям вирізнявся швидким темпом, простим ритмом, короткими треками й навмисно «грубим» звучанням. Першими зірками панку в 1960-х роках стали американські гурти The Stooges, The Monks, The Velvet Underground.
The Velvet Underground, 1966
У їхніх піснях ішлося не про мрію, а про реальність — часто недосконалу, складну, таку, що не змінюється легко, але якій можна не підкорятися. Це «непідкорення» панки виражали через музику, поведінку, стиль одягу та ставлення до світу. На сцені вони поводилися зухвало: співали з оголеними торсами, стрибали в натовп, не соромилися лайки. Їхні виступи були емоційними, різкими та шокували аудиторію, особливо тих, хто спостерігав ззовні.
Ключовим принципом панк-культури став DIY — do it yourself («зроби сам»). Його суть полягала в тому, щоб не купувати, а створювати власноруч або обмінюватися. У цьому панки були близькими до хіпі: вони виступали проти культури споживання й капіталізму загалом, а також проти шоу-бізнесу та класичної музичної індустрії. Відмова від грошових стосунків, підтримка безхатьків, друге життя речей — усе це формувало ідейне підґрунтя руху. У радянських реаліях, де капіталізму не існувало, протест панків спрямовувався не на споживання, а на саму систему. Їхній зовнішній вигляд різко контрастував із соціалістичною нормою: чорна футболка з провокативним написом, шкіряна куртка, джинси, підтяжки, грубе взуття — від класичних Dr. Martens до армійських черевиків.
Найвиразнішим елементом панк-образу була зачіска — ірокез як форма візуального протесту. Щоб його зробити, виголювали скроні, залишаючи вузьку смугу волосся посередині, яку підіймали вертикально й фарбували в яскраві кольори. За відсутності спеціальних засобів для укладання використовували підручні: пиво, мило, сироп або навіть зубну пасту.
Жінка з класичним довгим ірокезом, 2009
Частиною стилю був і макіяж: вибілене обличчя, чорні очі та губи, темний лак для нігтів. Такий вигляд епатував, але мав чітке ідейне підґрунтя. В Україні панк-культура почала формуватися ще в пізньорадянський період. Часто її носіями ставали колишні хіпі або представники інших неформальних середовищ. Активні панк-тусовки з’являлися в Києві, Львові, Харкові, Одесі, Донецьку, Вінниці та інших містах.
Наприкінці 1980-х у Києві знаковим місцем для неформалів став так званий БЖ — кут вулиць Володимирської та Великої Житомирської. На цьому місці працювала кав’ярня з табличкою «Обережно, стрімкі сходи», і саме цей напис дав назву простору. Учасник тодішньої панк-тусовки, а нині відомий археолог і популяризатор історії Євген Синиця згадує, що саме тут збиралась яскрава спільнота, яка творила власну атмосферу спротиву. Серед радянських панків було поширене характерне привітання «Хой!». Воно слугувало і гаслом, і знаком упізнавання: «Панки, хой!»
Євген Синиця — український історик, археолог, спеціаліст з епохи раннього середньовіччя.
У 2000-х панк-рок знову став надзвичайно популярним у світі, і ця хвиля не оминула й українську молодь. Представники нового покоління, як і їхні попередники, протестували проти всього, що здавалося фальшивим чи застарілим. Музику поширювали через болванки — компакт-диски, на які записували альбоми або живі виступи. А необхідні для стилю речі шукали на ринках, де можна було купити сині тоніки та інші засоби для фарбування волосся.
Особливий підхід простежувався навіть у виборі взуття. Хтось носив старі берці з дірками або дешеві підробки армійських черевиків. Інші довго збирали гроші на впізнавані й «правильні» марки. Особливо популярними були STEEL — польський бренд, знаний у неформальному середовищі, та Dr. Martens — британська марка взуття з історією. До речі, першу модель мартенсів створив лікар Вермахту Клаус Мертенс. Він хотів зробити армійські черевики зручнішими: з м’якою шкіряною устілкою й гумовою підошвою, виготовленою з автомобільних шин.
Черевики Dr. Martens
Принципу DIY панки дотримувалися не лише в музиці, а й у стилі. Одяг шукали в секонд-хендах, наносили трафаретні написи на футболки, створювали прикраси й аксесуари власноруч. Де ж можна було все це показати? Звісно, на концертах. У Києві виступи відбувалися частіше, ніж в інших містах, тож саме сюди прагнули ті, хто жив далі від столичних сцен. Однак далеко не всі могли собі дозволити таку поїздку. Через це в деяких тусовках виникла традиція: дарувати квиток комусь одному — найактивнішому або найавторитетнішому. Це була своєрідна місія «паломника»: побачити улюблений гурт, «відірватися» на повну, а потім повернутися і поділитися з іншими своїми враженнями. Фактично ритуал колективного дотику до легенди.
Український панк-гурт «Тостер» на фестивалі «Руйнація», 2010
Один із таких випадків описує дослідниця українських субкультур Дар’я Анцибор.
Дар’я Анцибор — українська фольклористка, антропологиня, популяризаторка науки, кандидатка філологічних наук.
Якось їй переказали історію про поїздку на концерт The Exploited від кримських панків: «Ми чекали, що він повернеться, розповідатиме, як побачив наших кумирів, як усе воно там було, щоб ми усі сльозу пустили. Ну, він поїхав до Києва, на самому початку концерту напився з місцевими ірокезниками й тупо заснув під сценою. Прокинувся, коли вже всі відіграли. А він найбільше в центрі в нас тусувався, то всі його вважали негласним головою панків. І так голова панків став найбільшим нашим розчаруванням. Він учинив стереотипно, а для нас це був такий ритуальний момент. Грошей ніхто не мав, а доторкнутися до легенди дуже хотілося».
Окремою гілкою панк-культури був хардкор, що сформувався наприкінці 1970-х років у США та Великій Британії. Звучання стало ще важчим, агресивнішим і швидшим. В Україні хардкор здобув популярність у 2000-х. Тут виникла власна спільнота з чіткими принципами й особливими цінностями. Головні теми пісень — не лише протест, а й соціальна критика та активізм: боротьба з насильством і сексизмом, захист довкілля, права тварин, гендерна рівність, веганство, антифашизм, здоровий спосіб життя. Це відрізнялося від класичного старого панку з його епатажем і деструктивністю. Прикметна риса хардкор-сцени — відсутність бар’єру між виконавцями та залом. Концерти були простором рівних: музиканти, слухачі, організатори — усі ставали частиною однієї спільноти. За словами учасниці київської неформальної сцени Світлани SubwaySun Кострикіної, «усі знають одне одного, знають усі тексти одне одного. Усі намагаються робити щось “для сцени”: якщо не грати у гурті, то допомагати з організацією концертів чи просто займатися соціальним волонтерством. Наприклад, організовувати акції захисту тварин чи роздавати їжу безпритульним».
Гурт Dead Kennedys під час виступу у Сакраменто, Каліфорнія, 1983
Усередині хардкор-руху з’являлися нові течії. Однією з найвпливовіших став стрейтедж. У 1981 році лідер хардкор-гурту Minor Threat Ян Маккей втомився від життя з нескінченними вечірками, наркотиками й безвідповідальними стосунками. Усе це здавалося йому деструктивним, тому він започаткував рух стрейтедж (straight edge) з альтернативним стилем життя для панк-спільноти.
Ян Маккей (нар. 1962) — американський гітарист, вокаліст і продюсер.
Він заперечив популярні у 1980-х гасла на кшталт «Секс, наркотики і рок-н-рол» (Sex, drugs & rock’n’roll) та «Живи швидко, помирай молодим» (Live fast, die young). Замість безконтрольної свободи і втечі від реальності Ян Маккей говорив про усвідомленість, дисципліну та відповідальність. Представники стрейтеджу закликали відмовитися від психоактивних речовин (навіть від кофеїну), вести помірковане інтимне життя, уникати агресії, дискримінації та всього, що шкодить тілу й психіці.
Згодом до стрейтеджу додалися нові цінності під впливом так званого крішна-кору (так, існує і такий піджанр хардкору), що поєднав релігійні практики та музику. Саме з крішна-кору прийшли ідеї веганства, екологічної свідомості й духовного розвитку.
Shelter — американський кришнаїтський хардкор-панк-гурт
Крім стрейтеджу та крішна-кору, у 1980-х у США з’явився також рух «Їжа замість бомб» (Food Not Bombs), який підтримали багато еджерів. Усе почалося з протесту проти будівництва атомної електростанції, а головне гасло протестувальників звучало: «Гроші на їжу, а не на бомби». Під час однієї з перших акцій учасники влаштували безкоштовний вегетаріанський обід для бездомних просто перед будівлею, де проходила зустріч інвесторів енергетичного проєкту. Це був чіткий сигнал: замість витрачати мільйони на зброю чи небезпечні об’єкти, краще допомагати тим, хто цього потребує.
Їжа, яку подають у ресторані Food Not Bombs у Сарасоті, штат Флорида, США, 2007
Ідея спрацювала не лише як жест протесту, а і як приклад системної спільної дії. Акції почали проводити регулярно, і згодом рух поширився по всьому світу. В Україні ініціатива «Їжа замість бомб» також знайшла підтримку. У багатьох містах щотижня, упродовж тривалого часу, влаштовували вуличні вегетаріанські обіди просто неба для безхатьків. У Криму ці заходи координував Олександр Кольченко — активіст, анархіст і згодом політв’язень Кремля.
Олександр Кольченко — активіст лівих організацій Криму й України, анархіст, антифашист.
Його заарештували у справі так званих кримських терористів разом із Олегом Сенцовим та Геннадієм Афанасьєвим. Останній під тиском ФСБ визнав провину, але згодом відкрито відмовився від своїх свідчень у суді, пояснивши, що їх вибили тортурами. Усі троє стали небезпечними для Росії активістами.
Олег Сенцов — український кінорежисер, сценарист та письменник, громадський активіст, військовослужбовець.
У вересні 2019 року Олександра Кольченка звільнили в межах великого обміну. Він провів п’ять років у російській в’язниці. У 2016-му, коли Кольченко ще перебував за ґратами, українські активісти провели акцію «Їжа замість репресій» саме в його день народження. Це був символічний жест підтримки всіх, хто опинився в неволі через свої переконання. Після початку повномасштабного вторгнення і Кольченко, і Сенцов, і Афанасьєв вступили до лав Збройних сил України. На жаль, Геннадій Афанасьєв загинув у боях на Луганщині в грудні 2022 року.
Геннадій Афанасьєв (1990–2022) — український активіст громадянського спротиву російській окупації Криму, політв'язень, публіцист, військовий ЗСУ.
Рух стрейтедж в Україні, як і у світі, ніколи не обмежувався лише музикою. Його учасники виступали проти насильства, расизму, експлуатації тварин, підтримували екологічні ініціативи, боролися з дискримінацією та поширювали ідеї свідомого й відповідального життя. Ці переконання виокремилися всередині панк-середовища як його етична програма.
Тож сьогодні ми простежили, як сформувалася субкультура панків у пізньорадянські часи та наскільки різноманітним стало українське молодіжне середовище 2000-х років: від бунту через гучну музику до громадянської позиції й волонтерства. Далі на нас чекає третя частина, у якій я розповім про субкультури пізніх 2000-х та 2010-х. Зокрема, поговоримо про емо, готів, хіп-хоп і реп, а також про особливий феномен — футбольних фанатів. Буде цікаво. Не пропустіть!