Історія субкультур в Україні. Частина 3
У перших двох частинах ми розглянули історію появи субкультурних рухів в Україні за вкрай несприятливих умов — у суворо контрольованій радянській системі. А також дізналися, як за часів незалежності, зокрема у 2000-х, різні течії цих рухів набули нечуваної сили. Нагадаю: ми говорили про панків, хардкор, стрейтедж і про зміни, що відбулися в молодіжній культурі — від протесту до волонтерства, від музики до активізму.
У цій завершальній третій частині ми зосередимося на тих субкультурах, що стали впізнаваними символами пізніх 2000-х і початку 2010-х. Емо, готи, хіп-хоп і футбольні фанати — кожен із цих рухів мав власні правила, стиль і відповіді на виклики часу. Тож вирушаймо далі в цей світ.
Пам’ятаєте течію стрейтедж, що виникла в США у 1980-х роках у межах хардкор-панку? Тоді ж з’явився й емокор (від emotional hardcore) або просто емо — також напрям хардкор-панку. Як підказує назва, у центрі уваги тут емоції. Емо-музика звучала не агресивно, а мелодійно, чуттєво й драматично. У вокалі поєднувалися шепіт, крик, надрив, ридання, навіть ричання — усе, щоб передати внутрішній стан виконавця. Теми пісень були не політичними й не протестними. Основою емо-музики стали особисті переживання: стосунки, кохання, біль, самотність, внутрішній конфлікт. Це була музика для тих, хто не боявся демонструвати вразливість.
Підлітки емо, 2006
В Україні емо-культура з’явилася на початку 2000-х і швидко сформувала впізнаваний стиль. Її кольоровим кодом став чорний у поєднанні з яскравим, найчастіше рожевим. Чорний символізував відчуженість, тривогу, емоційний тиск. Рожевий — тепло, надію, спогади про хороше.
Типова колористика емо-стилю
Емо носили вузькі футболки, обтислі джинси й масивні ремені. Зі взуття найчастіше обирали кеди або кросівки з яскравими шнурками. Образ доповнювали сумками через плече з нашивками та значками улюблених гуртів. Серед аксесуарів переважали кольорові браслети, великі намиста, м’які іграшки. Часто проколювали вуха та робили тунелі — спеціальні розтягнення у мочках вух.
Зачіска також мала неабияке значення. Чорне волосся з косим чубчиком на одне око стало справжньою візитівкою стилю. Його носили як довгим, так і коротким, але головне — з чіткою формою, об’ємом і великою кількістю лаку. І хлопці, і дівчата користувалися косметикою: чорною підводкою, тінями для очей.
Типовий образ емо-сцен, 2007
Емо сприймали як романтиків, зосереджених на почуттях і відкритому обговоренні болючих особистих переживань. Це був важливий контррух у світі, де часто очікували «бути сильним», «не показувати почуттів», «тримати все в собі». Утім, вже 2009 року хвиля емо-культури почала спадати, а на початку 2010-х ця течія поступово зникла з молодіжного середовища.
А як щодо готів? Ця субкультура виникла наприкінці 1970-х у Великій Британії та Норвегії як відгалуження панку. Її основою став новий музичний стиль — готичний рок: меланхолійний, атмосферний, з повільним ритмом, глибоким вокалом і похмурими текстами. Важливим етапом формування цієї культури став 1982 рік, коли в Лондоні відкрився клуб «Печера кажанів» (Batcave). Там уперше зібралася готична тусовка й почав складатися характерний стиль у музиці, одязі, поведінці.
Відвідувачі клубу Batcave, Лондон, 1990-ті
Назва цієї субкультури має глибоке коріння. Можливо, ви чули про готичні романи XVIII століття — історії про замки, привидів, вампірів, цвинтарі і темне кохання. Це були моторошні, загадкові й водночас захопливі літературні твори. З цих сюжетів сформувалася готична естетика: світ тіней і потойбіччя, де поєднуються страхітливе, емоційна глибина та краса темного.
Для готичної субкультури, як і для багатьох інших, зовнішній вигляд — це не просто стиль, а відображення світогляду. Образ має передавати внутрішній стан: меланхолійний, відсторонений, зосереджений на власних переживаннях. Готи цінують усамітнення, рефлексію, естетику природи й тиші.
Стиль макіяжу готів
Головним кольором для них є чорний — в одязі, волоссі, макіяжі, на нігтях і навіть на губах. Основу образу становлять довгі плащі, темні окуляри та срібні прикраси. Частина представників цієї субкультури надає перевагу вікторіанському стилю і обирає корсети, мереживо, жабо, сюртуки, циліндри.
Готка в одязі з елементами вікторіанського стилю, 2015
В Україні готи з’явилися на початку 2000-х, а пік їх популярності, як і більшості субкультур часів незалежності, припав на 2006–2008 роки. У Києві готична молодь збиралася на Подолі, зокрема на Флорівському цвинтарі на Замковій горі та на старому мусульманському кладовищі. У Львові — на Личаківському, у Житомирі — на старому польському.
Склеп-піраміда на польському кладовищі, Житомир
Це були не просто прогулянки, а спроба побути в тиші, відчути плин часу, зануритися в роздуми разом із однодумцями. Представники цієї субкультури організовували масштабні тематичні події. Наприклад, у Києві проходили готичні фестивалі, найвідоміші серед яких — «Діти ночі» та Halloween Horror Night.
Фестиваль «Діти Ночі: Чорна Рада 5», Київ, 2008
Саме там можна було побачити розквіт стилю, музики, театралізації й готичної фантазії. Субкультура готів актуальна й нині. А вас приваблює готичний вайб?
Уявіть такий модний образ: панамка, касетний магнітофон на плечі, безрозмірна футболка. Здогадалися, про що йдеться? Так, це хіп-хоп — субкультура, в основі якої чотири елементи: реп, брейкінг, графіті та диджеїнг. Реп — це ритмічне читання тексту, у якому кожен куплет звучить як сповідь або маніфест. Брейкінг (він же брейкданс) — танець, що кидає виклик гравітації і вражає складними рухами. Графіті — це мистецтво говорити на стінах, не питаючи дозволу. А диджеїнг — музика, що поєднує все це разом, задає ритм і настрій усьому руху.
У цій частині лекції я детальніше розповім про реп — голос хіп-хопу. А про інші напрями цієї субкультури можна дізнатися з книжки Дар’ї Анцибор, яку щиро раджу прочитати.
Хіп-хоп зародився на вулицях, і це не випадково. Його витоки пов’язані з культурою афроамериканців та вихідців із Латинської Америки, які тривалий час жили в умовах безправ’я та соціального гноблення. У середині ХХ століття в багатьох містах США діяла расова сегрегація: темношкірим і кольоровим забороняли навчатися в одних школах із білими, відвідувати ті самі театри, сидіти поруч в автобусі та навіть користуватися спільними туалетами. Через дискримінацію багато людей не мали доступу до якісної освіти, а відтак — і до пристойної роботи, гідного житла, можливостей для себе та своїх дітей. Це було замкнене коло, з якого надзвичайно важко вирватися.
Афроамериканська студентка протестує проти расової сегрегації, сидячи за обідньою стійкою, призначеною для білих. Бірмінгем, США, 1963
У 1970-х роках багато американських міст переживали справжню кризу. Нью-Йорк потерпав від безробіття, наркотиків і збройних нападів. У таких умовах вуличне життя ставало єдиною реальністю, особливо для молоді. Для представників хіп-хопу вулиця була всім: родиною, школою, сценою, шансом вижити й заявити про себе. Самі учасники руху пізніше казали, що хіп-хоп урятував їм життя.
Представники цієї субкультури виробили яскравий стиль в одязі. Він мав бути зручним, широким, навіть на кілька розмірів більшим, як ми сьогодні звикли казати, оверсайз. Типовий образ хіп-хопера початку 2000-х складався із просторих штанів з купою кишень і заниженою матнею, великої футболки або майки, поверх яких надягали ще об’ємнішу сорочку чи світшот із капюшоном. На голові носили бейсболку з емблемою NY чи ES або бандану, зав’язану по-різному (іноді її просто залишали стирчати із задньої кишені для стилю). На ногах — масивні кросівки з товстими шнурками, наймоднішими тоді були суперстари й скейтери. Образ доповнювали аксесуари: ланцюжки, браслети, напульсники. Усе мало створювати ефект, ніби ви щойно з кліпу.
Американські хіп-хопери, 1970-ті
В Україні хіп-хоп почав активно розвиватися на початку 1990-х у Чернігові, Львові, Рівному, Одесі, Дніпрі, Алупці, Сумах, Донецьку та багатьох інших містах. Однак справжніми осередками цієї субкультури стали Київ і Харків. Саме там з’являлися найпомітніші гурти, проходили перші батли, формувалася активна спільнота, яка згодом задала ритм усій країні.
Для кращого розуміння витоків хіп-хопу повернімося у 1970-ті до нью-йоркського Бронкса, де з’явився реп. Спочатку це були імпровізовані рими, які диджеї ставили між треками, щоб розігріти публіку. Радіостанції почали транслювати такі виступи, і реп стрімко став ключовим елементом хіп-хопу. У 1979 році гурт The Sugarhill Gang випустив трек Rapper’s Delight, і саме тоді термін «реп» остаточно закріпився. Тоді ж з’явилися й батли — словесні дуелі, де двоє реперів змагалися у римах, ритмі та влучності подачі.
Виступ реп-гурту The Sugalhill Gang у Гарлемі, Нью-Йорк, США, 1990
В Україну реп проник ще наприкінці 1980-х, але справжній розвиток почався вже за незалежності. Яке місто вважають столицею українського репу? Так, це Харків! Ще у 1990-х там проводили підпільні вечірки, транслювали перші телепередачі про хіп-хоп, влаштовували фестивалі й записували реп-альбоми. Однак історія українського хіп-хопу почалася в Рівному. Саме тут 1989 року з’явився гурт «Вхід у змінному взутті» (ВУЗВ). Тоді його учасникам було лише по 11–12 років. Колектив став першим в Україні, хто почав експериментувати із хіп-хопом ще до розпаду СРСР.
Гурт «Вхід у змінному взутті», 1990-ті
Один із засновників гурту, Олександр Стьоганов, згадував в інтерв’ю для проєкту «Амнезія»: «Ми слухали на касетах перший американський хіп-хоп. Знаходили програші в піснях — щоб не було слів, а просто музика, — дублювали ці уривки, склеювали, і в нас виходила мінусовочка, під яку можна було читати. Ми познайомились з одним хлопцем, який нас у себе вдома записував: він жив за містом, і в нього була своя невеличка студія. Це приватний будинок, там бігали курчата, каченята — їх можна почути в нас на записах. Оформили альбом на штук 16 пісень, але видати не могли, ясна річ. Просто власноруч розмалювали обкладинку, вийшла дуже яскрава, рожева. В інтернеті цих записів немає, але я їх зберігаю. Не знаю, може й викладу колись в загальний доступ». Ці підліткові спроби стали першим реальним кроком до появи українського репу як власного, унікального голосу.
Олександр Стьоганов — український продюсер, автор і виконавець пісень, режисер, сценарист, композитор, кліпмейкер.
У 1997 році гурт «Танок на майдані Конґо» переміг на фестивалі «Червона рута» із піснею «Зроби мені хіп-хоп». Відтоді про нього заговорила вся країна. Ця перемога стала початком довгої історії успіху «ТНМК». Стиль і звучання змінюються, але незмінними залишаються Фагот і Фоззі — провідні учасники та рушійна сила музичної еволюції колективу.
Виступ гурту «Танок на майдані Конґо» на фестивалі «Червона рута», 1997
На тій самій «Червоній руті» відзначився ще один гурт — луцький «Тартак», який більше тяжів до репкору (поєднання репу з важким гітарним звучанням). Його фронтмен Сашко Положинський залишався голосом і обличчям гурту аж до розпаду у 2022 році. Після початку повномасштабного вторгнення Положинський добровільно вступив до лав Збройних сил України.
Гурт «Тартак»
Варто памʼятати, що субкультури формуються не лише під впливом музики як потужного чинника об’єднання людей. Іноді джерелом натхнення стає зовсім інший світ — світ спорту. Наприклад, футбол. Він має власні емоції, особливу енергетику та неповторну атмосферу. В Україні саме футбол став видом спорту, навколо якого виріс яскравий фанатський рух із ритуалами, кодексами, естетикою та навіть неформальними підрозділами, які умовно поділяють на три напрями. Проте головна ідея, що об’єднує всіх фанатів, — це єднання: навколо своєї команди, фан-спільноти, а часто й навколо ідеї єдності країни. Для багатьох це не просто захоплення спортом, а й форма пошуку власного Я.
Перший напрям становлять звичайні вболівальники, які приходять на матч, щоб підтримати улюблену команду й подивитися гру. Їх цікавить передусім футбол, а не конфлікти. Друге товариство футбольних фанів — хулігани. Для них матч — лише привід, а справжня мета полягає у сутичках із вболівальниками інших клубів або з поліцією. Третій напрям — це ультрас, найвідданіші фанати. Вони готують банери, вигадують пісні, організовують яскраві шоу на трибунах і супроводжують команду як вдома, так і на виїзді.
Українські футбольні вболівальники
У часи незалежності футбол в Україні перестав бути лише грою. Фраза «футбол поза політикою» втратила актуальність ще на початку 2010-х, коли до влади прийшов Віктор Янукович. Тоді ультрас почали переслідувати через їхню чітку проукраїнську позицію. Під час Революції гідності українські фанатські рухи оголосили перемир’я і стали на захист Євромайдану в різних містах. Це було безпрецедентне об’єднання для країни й натхнення для всього світу.
Ультрас Ігор Маляр розмахує ланцюгом на вулиці Банковій під час Революції Гідності, 2013
Українські футбольні фанати не просто вийшли на протести — вони стали основою Самооборони Майдану. У Сімферополі ультрас охороняли проукраїнських активістів, попри спроби місцевої влади залучити їх до Антимайдану. Із початком анексії Криму багатьом фанатам довелося виїхати з півострова, адже ними почала активно цікавитися злочинна місцева «самооборона».
У 2014 році, коли розпочалася військова агресія РФ на Півдні та Сході України, ультрас стали на захист нашої держави. Те, що раніше вважали хуліганством, виявилося підготовкою до справжніх боїв. Так було в Одесі, Харкові, Донецьку, Луганську. Те, що сприймали як гру, стало підґрунтям для створення дружніх бригад, які тепер воюють за нашу країну.
Футбольні фанати масово пішли на фронт. Серед них — ультрас «Таврії», «Зорі», черкаського «Дніпра» та інших клубів. Чимало приєдналося до полку «Азов». Після 2022 року подібних історій стало значно більше. Сьогодні сторінки фанатських спільнот у соцмережах — це стрічки з некрологів, оголошень про збори на дрони, тепловізори, автівки. Та водночас — це й мрії про повернення на трибуни, щоб знову співати гімн, підтримувати свою команду й обіймати друзів не на позиціях, а після забитого гола.
Святослав Алексапольський (1989–2022) — лідер ультрас «Таврії», учасник російсько-української війни, Герой України, нагороджений орденом «Золота Зірка».
Отже, субкультури — це не тільки стиль одягу чи музичні смаки. Це спосіб сказати: «Я маю право на щастя». У різні часи українська молодь знаходила різні форми для висловлення цього Я: хтось — через джаз і яскраві піджаки, хтось — через бунтівний панк, хтось — через тиху емо-ліричність або свідомий хардкор. Іноді цим засобом були рими, що розривали мікрофони. А іноді — стійка громадянська позиція, яка ставала опорою під час протестів або на війні.
Усі ці історії — про пошук себе. Про те, як навіть на маргінесі народжуються ідеї, що згодом змінюють культурний мейнстрим. Субкультури не зникають — вони радше набувають нових форм і завжди лишаються простором, де молодь має змогу говорити вголос. Важливо, що ця історія триває. Хто знає, можливо, саме ви тепер творите нову субкультуру. І про вас також колись напишуть книжки.