«Сучасна культура може допомогти нам побачити спільний досвід, спільні виклики та спільну відповідальність за майбутнє»

М. Л. Передусім вітаю Вас із нещодавно виданою монографією «Українська жіноча проза: відкриття наративів, образності та соціальних ролей жінок»! У цьому дослідженні Ви осмислили жіночі голоси українського літературного процесу 1991–2014 років, а саме творчість Оксани Забужко, Тані Малярчук та Софії Андрухович як мистецьку рефлексію української культури й суспільних змін доби незалежності. Яким Ви побачили цей період в історії української культури крізь призму літератури?

 

А. Р. Щиро дякую за привітання та увагу до моєї монографії.

 

Джерело: Routledge

 

Крізь призму літератури період 1991–2014 років постав переді мною як час інтенсивного пошуку нової української ідентичності — індивідуальної, колективної та національної. Після здобуття незалежності Україна опинилася перед необхідністю переосмислити власне минуле, переглянути радянську спадщину та сформувати нові уявлення про себе як про суверенну державу і спільноту. Ці процеси відбувалися не лише в політиці чи суспільному житті, а й у культурі та літературі.

 

Саме тому я звернулася до творчості Оксани Забужко, Тані Малярчук і Софії Андрухович. 

 

Джерело: Детектор медіа

 

Оксана Забужко (нар. 1960) — українська письменниця, літературознавиця, поетка, есеїстка, публіцистка. Авторка книжок — бестселерів в Україні та закордоном — «Польові дослідження з українського сексу» (1996), «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (2007),  «Музей покинутих секретів» (2009), «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емсу» (2021) та інших творів.

Джерело: Facebook Таня Малярчук

 

Таня Малярчук (нар. 1983) — українська письменниця та публіцистка. Авторка романів «Біографія випадкового чуда» (2012), «Забуття» (2014), поетичної збірки «За такі гріхи Бог ще подякує» (2020) та інших творів.

Джерело: Yakaboo  

 

Софія Андрухович (нар. 1982) — українська письменниця,  перекладачка й публіцистка. Авторка романів «Фелікс Австрія» (2014), «Амадока» (2020), «Катананхе» (2024) та інших творів.

Їхні тексти дозволяють побачити, як великі історичні та суспільні трансформації відображаються в індивідуальному досвіді людини, зокрема жінки. Українська жіноча проза цього періоду порушує питання тілесності, сексуальності, пам’яті, родинної історії, пошуку власного голосу та місця в суспільстві. Водночас вона осмислює ширші проблеми — колоніальну спадщину, національне відродження, кризу цінностей після розпаду СРСР та виклики модернізації.

 

Особливо важливим для мене було те, що письменниці не лише фіксують зміни, а й активно беруть участь у їхньому осмисленні. Їхні героїні часто постають надзвичайно чутливими до суспільних процесів, намагаються віднайти власну ідентичність, подолати нав’язані ролі та вибудувати нові форми взаємодії з державою, культурою і національною спільнотою.

 

Тому я розглядаю українську жіночу прозу не просто як літературне явище, а як своєрідне свідчення епохи змін. Через жіночий досвід вона дає змогу побачити ті аспекти суспільної трансформації, які часто залишаються поза увагою політичних чи історичних наративів. Саме в цьому, на мою думку, полягає її особлива цінність для розуміння української культури доби незалежності.

 

М. Л. Чи аналізували Ви паралельні процеси в польському культурному просторі? Чи були, можливо, спільні теми у фокусі польських та українських письменників і письменниць?

 

А. Р. Безперечно, під час роботи над монографією мене цікавив не лише український, а й ширший центральноєвропейський контекст. Польща та Україна після 1989 і 1991 років відповідно переживали глибокі політичні, економічні та культурні трансформації, тому в літературі обох країн можна знайти чимало спільних тем.

 

Особливо помітним є інтерес до нових соціальних ролей, які довелося опановувати громадянам після краху соціалістичної системи. Література фіксувала не лише суспільні зміни, а й відповідальність окремої людини за участь у цих змінах. Письменниці та письменники звертали увагу на те, як трансформаційні процеси впливають на формування індивідуальної ідентичності, життєві стратегії та уявлення про власне місце в суспільстві.

 

Особливо цікавою в цьому контексті є жіноча проза. Як в Україні, так і в Польщі письменниці показували, що демократичні перетворення та здобуття нових свобод не обов’язково означали зникнення старих нерівностей. Навпаки, для багатьох жінок перехідний період став часом появи нових форм відповідальності та додаткових обов’язків. В українській літературі це часто пов’язано з питаннями національного відродження та державотворення. Жінка постає не лише як відповідальна за родину, а й як символічна носійка культури, мови та національної пам’яті. Так на неї покладається своєрідне подвійне навантаження — відповідальність і за приватну сферу, і за майбутнє країни.

 

Подібні процеси можна простежити і в польській літературі. У творчості Ізабели Філіпяк важливе місце займає критичне осмислення гендерних ролей та механізмів виключення тих, хто не вписується в домінантні суспільні норми. 

 

Джерело: Agencja Wyborcza.pl 

 

Ізабела Філіпяк (Izabela Filipiak, нар. 1961) — польська письменниця, есеїстка, літературознавиця. Авторка збірок оповідань «Смерть і спіраль» (1992), «Культура ображених» (2003), «Магічне око» (2006), романів «Абсолютна амнезія» (1996), «Зникнення» (2019), «Трійка» (2024) та інших творів.

Натомість Дорота Масловська показує покоління, яке дорослішає в умовах капіталістичної трансформації, стикаючись із кризою цінностей, нестабільністю та відчуттям втрати орієнтирів. 

 

Фото: Adam Kozak. Джерело: Agencja Wyborcza.pl 

 

Дорота Масловська (Dorota Masłowska, нар. 1983) — польська письменниця, журналістка й драматургиня. Авторка романів «Павич королеви» (2005), «Як я стала відьмою: автобіографічна повість для дорослих та дітей» (2014),  «Інші люди» (2018), драми «Між нами все добре» (2008) та інших творів.

Хоча польський і український контексти суттєво відрізняються, в обох випадках література стає простором осмислення наслідків радикальних суспільних змін для окремої людини.

 

Саме тому, на мою думку, польську та українську літератури цього періоду варто читати не ізольовано, а в діалозі одна з одною. Така перспектива дозволяє краще зрозуміти як спільний досвід постсоціалістичних трансформацій, так і специфіку шляхів, якими кожне суспільство формувало власну сучасну ідентичність.

 

М. Л. На Вашу думку, наскільки успішно культурні тексти й практики в сучасній польській та українській популярній культурі працюють із темою міжкультурного діалогу та узгодження суперечливої спадщини?   

 

А. Р. На мою думку, тема міжкультурного діалогу та узгодження складної, а подекуди й суперечливої спадщини залишається одним із найважливіших викликів для польської та української культур. Водночас я розглядаю її передусім як поле для подальшого розвитку та зміцнення співпраці.

 

Особливо важливу роль у цьому процесі відіграють не лише великі культурні інституції, а й громадські організації, локальні спільноти та різноманітні ініціативи, що виникають на місцевому рівні. Саме вони нерідко створюють простір для безпосереднього контакту між людьми, спільного осмислення минулого та побудови взаємної довіри. Подібні процеси можна спостерігати також у сфері музики, театру, літератури чи культурних фестивалів.

 

Польсько-український літературний фестиваль «Місто з рікою», 2025. Фото: Slawa TV 

 

Вистава «Cміх Лангусти» Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії на ХІІІ Міжнародному фестивалі українського театру «Схід–Захід» у Кракові, 2026. Фото: Slava Marsu, Anzhelika Dubovyk. Джерело: Facebook Międzynarodowy Festiwal Teatru Ukraińskiego 

 

Звісно, такі форми культурної взаємодії мають менший суспільний вплив, ніж масова культура, зокрема кінематограф або великі медійні проєкти. Проте їхня цінність полягає в іншому. Дуже часто саме вони стають простором, у якому формуються та підтримуються людські стосунки — дружба, сімейні зв’язки, професійні контакти, що виходять за межі національних чи культурних поділів. Саме тут народжується досвід багатокультурного та багатонаціонального співіснування.

 

Історія польсько-українських відносин є складною і не позбавленою болючих моментів. Однак усвідомлення цієї складності не означає, що сьогодні ми повинні зосереджуватися виключно на тому, що нас розділяє. Навпаки, сучасна культура може допомогти нам побачити спільний досвід, спільні виклики та спільну відповідальність за майбутнє. Тому найціннішими мені видаються саме ті культурні практики та тексти, які не уникають складних тем, але водночас створюють простір для діалогу, взаєморозуміння та співпраці.

 

М. Л. Дуже цінно, що Ваш погляд на українську культуру — не просто погляд ззовні. Я знаю, що Ви вивчали українську мову з дитинства, і тоді ж відбулося перше знайомство з Україною. Як і чому виник Ваш інтерес до української культури?

 

А. Р. Дякую за це запитання. Насправді моя зацікавленість українською культурою виникла значно раніше, ніж я почала займатися нею як дослідниця. Я б навіть сказала, що спочатку це була людська історія, а вже потім наукова.

 

Історію того, як сформувалася моя цікавість до України та життя жінок Східної Європи, я іноді жартома називаю «s(h)tory» — поєднанням англійського слова story та українського слова штори. Це поняття для мене символізує одночасно відкривання й приховування, адже саме так функціонувала родинна пам’ять у моїй сім’ї: деякі історії були добре відомі, інші ж залишалися прихованими протягом багатьох років.

 

Я належу до першого покоління поляків, народжених уже у вільній, постсоціалістичній Польщі. Моє дитинство припало на час великих змін у Центрально-Східній Європі. Водночас значний вплив на мене мала історія моєї прабабусі Пауліни Бойко, яка народилася 1927 року в Чертижі поблизу Жидачева, на території сучасної України. Під час Другої світової війни її як остарбайтерку вивезли до Німеччини, де вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Після війни вони оселилися на Нижній Сілезії, але зв’язок із родиною, що залишилася в Україні, ніколи не був остаточно втрачений.

 

Сестри Олена, Пауліна та Оксана Бойко. Фото з особистого архіву Анелі Радецької

 

У дитинстві я ще не знала всіх подробиць цієї історії. Лише згодом, уже дорослою, почала відкривати складну долю своєї родини через листи, фотографії, спогади та розповіді родичів. Особливе місце в моїй пам’яті посідає сестра прабабусі — тітка Оксана зі Львова, яку я багато років відвідувала. Саме завдяки таким родинним зустрічам Україна перестала бути для мене абстрактним місцем на карті й стала простором особистих стосунків, емоцій і пам’яті.

 

Родина з боку бабусі Яніни, доньки Пауліни Бойко. Фото з особистого архіву Анелі Радецької

 

Не менш важливу роль відіграла українська мова. Я почала вивчати її ще в підлітковому віці — це була мрія моєї мами, яку я вирішила здійснити. Спочатку були приватні уроки, перші труднощі з граматикою, дитячі подорожі до Криму та зустрічі з українською культурою в повсякденному житті. Згодом це зацікавлення переросло в академічну пристрасть і визначило напрям моїх університетських студій та наукових досліджень.

 

Тому сьогодні я сприймаю Україну одночасно як об’єкт наукового зацікавлення і як важливу частину власної родинної історії. Можливо, саме тому мене особливо цікавлять питання пам’яті, ідентичності, досвіду жінок та впливу великих історичних подій на життя окремої людини. У певному сенсі всі мої дослідження починаються з простого бажання краще зрозуміти історії людей, які жили до нас і чиї долі формували світ, у якому ми живемо сьогодні.

 

М. Л. У Польщі діє багато дослідницьких осередків українських студій, перші з яких з’явилися ще в минулому столітті. Це, зокрема, Яґеллонський університет, де Ви викладаєте на катедрі польсько-українських досліджень. Це і Варшавський університет із катедрами україністики й міжкультурних студій Центрально-Східної Європи, катедри університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні, Вроцлавського університету, університету Адама Міцкевича у Познані, а також наукові інститути й дослідницькі центри в різних польських містах.

 

У травні цього року я була рада нашій зустрічі на конференції «Майбутнє вже тут. Польща — Україна — Європа: нова парадигма», приуроченій до відкриття Центру польсько-української співпраці при Вроцлавському університеті, який покликаний сприяти науковим дослідженням і суспільному діалогу між Польщею та Україною. Наскільки ефективною є просвітницька роль цих інституцій для польської аудиторії, особливо в розвінчанні культурних стереотипів щодо української культури? Чого, можливо, наразі не вистачає з українського боку для плідного міжкультурного діалогу?

 

А. Р. На мою думку, міжкультурний діалог між Польщею та Україною не лише триває, а є надзвичайно живим, динамічним і плідним. Особливо помітно це стало в останні роки. Польські читачі мають дедалі ширший доступ до української літератури — як художньої, так і науково-популярної та академічної. Виходять переклади сучасних українських авторів і авторок, зростає інтерес до української історії, культури та суспільства.

 

Водночас цей діалог відбувається не лише через книжки. Регулярно організовуються наукові конференції, публічні дискусії, культурні фестивалі, мистецькі проєкти та комерційні заходи, які залучають широку аудиторію. Символічно, що саме зараз у Варшаві проходить Книжковий ярмарок, у якому беруть участь українські видавництва, письменники та письменниці. Такі події створюють простір для безпосередньої зустрічі, обміну досвідом та взаємного пізнання.

 

Український стенд на Міжнародному книжковому ярмарку у Варшаві, травень 2026. Джерело: Facebook Український інститут книги 

 

Якщо говорити про майбутнє, то я бачу великий потенціал у розвитку спільних дослідницьких проєктів та створенні міжнародних міждисциплінарних дослідницьких груп. Саме такі формати дозволяють поєднувати різні методології, перспективи та наукові традиції. Не менш важливим завданням є посилення суспільного впливу університетів і наукових інституцій. Академічні дослідження не повинні залишатися лише в межах університетських аудиторій — вони можуть і повинні ставати частиною ширшої суспільної дискусії.

 

У цьому контексті я із задоволенням згадую наш спільний проєкт Ягеллонського університету та УКультури «Привласнення культурної спадщини України як легітимація імперських прагнень Росії». Він об’єднав польських та українських дослідників навколо надзвичайно важливої теми, яка сьогодні має не лише академічне, а й суспільне значення. Особливо приємно, що наприкінці 2026 року у видавництві Routledge має вийти колективна англомовна монографія The Appropriation of Ukrainian Cultural Heritage as a Legitimization of Russian Imperial Aspirations, підготовлена польськими та українськими науковцями. Для мене це дуже добрий приклад того, як міжнародна співпраця може приводити до конкретних наукових результатів і водночас сприяти взаєморозумінню між нашими суспільствами.

 

Джерело: Routledge

 

Тому, відповідаючи на Ваше запитання, я б сказала, що сьогодні нам радше не бракує діалогу як такого. Навпаки, ми спостерігаємо його інтенсивний розвиток. Найважливішим завданням залишається підтримка вже існуючих ініціатив та створення нових просторів для співпраці, де польські й українські науковці, митці та представники громадянського суспільства можуть спільно працювати над питаннями, важливими для обох країн.

 

М. Л. 2023 року разом із колегами Ви провели дослідження «Разом через культуру», в якому проаналізували тенденції та стратегії інтеграції мігрантів у міське життя Кракова — багатокультурного міста, 10% населення якого — іноземці. Фокусом Вашої уваги були українці, які з 2022 року шукали прихистку в Польщі через російську агресію. Як змінилися цілі політики міської влади в сфері культури й рішення, що приймалися протягом останніх років? Чи сприяє мультикультурність Кракова позитивним змінам міста?

 

А. Р. Дякую за це запитання, воно дозволяє подивитися на міжкультурний діалог не лише в академічному, а й у міському та соціальному вимірі.

 

Безперечно, Краків є одним із міст, де багатокультурність стає не лише концептом, а щоденною практикою. Важливу роль у цьому процесі відіграє, зокрема, Центр мультикультурності в Кракові, який координує та підтримує ініціативи, спрямовані на інтеграцію мігрантів, розвиток міжкультурного діалогу та зміцнення соціальної згуртованості. Його діяльність показує, що культура може бути ефективним інструментом інтеграції. Не лише символічної, але й практичної.

 

 

Окреме місце займають неурядові організації, такі як Фонд Масових Видовищ (Fundacja Widowisk Masowych) та Фундація «Зустріч», які працюють у різних сферах: від культурних і мистецьких проєктів до гуманітарної допомоги та освітніх програм. 

 

Анеля Радецька на заході, організованому Фондом Масових Видовищ, 2024

 

Джерело: Fundacja Widowisk Masowych  (fundacjawidowisk.com/uk)

 

Вони організовують заходи для дітей і молоді, підтримують процес адаптації українців у Польщі, а також створюють простір для зустрічі українських і польських мешканців міста. Дуже важливо, що українська спільнота в Кракові (і не лише тут) є внутрішньо різноманітною; вона функціонує у багатьох площинах: культурній, освітній, соціальній та гуманітарній.

 

Джерело: Facebook Klub Ukraiński w Krakowie - Fundacja Zustricz 

 

У 2023 році разом із колегами ми провели дослідження «Разом через культуру», присвячене аналізу стратегій інтеграції мігрантів у міське життя Кракова. Наші результати показали, що культурна політика міста за останні роки зазнала суттєвих змін: від більш інституційно-нейтрального підходу до активнішої підтримки міжкультурних ініціатив і проєктів, спрямованих на інтеграцію через культуру.

 

Ми спостерігали зростання ролі культури як інструменту соціальної інтеграції; не лише як сфери мистецтва, а як простору щоденної взаємодії мешканців міста. Це включає як великі міські ініціативи, так і локальні проєкти, що реалізуються у співпраці з громадськими організаціями та мігрантськими спільнотами.

 

Відповідаючи на Ваше питання, я б сказала, що мультикультурність Кракова безумовно сприяє позитивним змінам міста. Вона не лише збагачує культурне життя, але й формує нові моделі співжиття, взаємної відповідальності та солідарності. Водночас це процес, який потребує постійної підтримки інституцій, громадських ініціатив і відкритості з боку як новоприбулих, так і приймаючої спільноти.

 

М. Л. Дякую Вам за активну участь у цих процесах, відкритість до співпраці й за цікаву розмову!

 

А. Р. Дякую Вам!

 

Дослідницький проєкт створений за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю освітнього проєкту УКультура та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.