Кохання: як почуття наснажують творчість. Частина 1

Привіт, друзі! Уявімо, що ви прокидаєтеся посеред ночі й потім не можете довго заснути. Це відбувається не через іспит і не через серіал, який дивилися напередодні. Це стається через те, що є хтось особливий чи особлива для вас, і думки про цю людину не дають вам спокою. Знайомо?

 

Саме в такі моменти ми проживаємо почуття, які митці й мисткині в різні часи намагалися увіковічити у звуках, словах, фарбах, рухах. І їм це вдавалося! Тому що кохання — це, мабуть, єдине почуття, яке одночасно занадто велике, щоби тримати його всередині, і занадто особисте, щоби розповісти про нього вголос. Тож почати творити — один із варіантів, як дати цьому раду.

 

Не тому, що так правильно, і не тому, що хтось вирішив стати художником чи письменницею. А тому, що інакше просто не виходить. Саме так зʼявилися пісні, які ви ставите на репіт. Картини, від яких перехоплює подих. Вірші, які ніби написані про вас — хоч їм уже сотні років. 

 

Тож кохання можна розглядати як особливу творчу оптику: спосіб бачити й відчувати світ інакше, ніж зазвичай. Це не лише романтичний сюжет чи тема для пісні. Це внутрішній стан, що розширює межі можливого. Саме через цю силу — іноді світлу, іноді руйнівну, але завжди живу — народжуються речі, які змінюють мистецтво, культуру загалом і самих людей.

 

Всеволод Максимович. «Поцілунок», 1913

 

Сьогодні ми будемо говорити про те, як кохання, з усім його захватом, тривогою чи болем, перетворюється на творчу силу. Про те, як воно виштовхує людей за межі звичного і як із цього почуття народжується те, що живе вічно.

 

Уявімо таку ситуацію: ви маєте серйозні плани на майбутнє з коханою людиною, їдете в інше місто працювати, щоби забезпечити спільне життя, і навіть обмінюєтесь обручками. А потім дізнаєтеся, що вас просто не дочекалися, що ця людина повʼязала своє життя з кимось іншим — обравши гроші та статус. Неймовірно боляче, правда? Здається, що світ рухнув!.. Однак саме з такого тотально розбитого серця починається історія створення одного з найвідоміших у світі романсів — «Очі чорнії».

 

Головний герой цієї історії — український письменник Євген Гребінка. Ми часто сприймаємо класиків як дуже поважних, застиглих у часі людей із портретів, але тоді, у 1843 році, Гребінці було трохи за тридцять. Переживши болючу зраду першого кохання, Марʼяни Новицької, Євген повертається з Петербурга в Україну. Настрій — абсолютна порожнеча.

 

Аполлон Мокрицький. Портрет Євгена Гребінки, 1833

 

Євген Гребінка (1812–1848) — український письменник, байкар, видавець, громадський діяч.

І тут, перебуваючи в гостях, він зустрічає Марію Ростенберг. Вона була сиротою, онукою місцевого поміщика. Це той самий випадок, коли реальність перевертається за одну секунду. Біографічні дослідження та листування підтверджують: це було класичне кохання з першого погляду. Відчай миттєво змінився на шалену надію. Гребінка настільки піддався цим емоціям, що майже одразу попросив її руки. Проте родичі дівчини виявилися прагматичними й поставили жорстку умову: почекати рівно рік, щоби перевірити почуття. Для закоханого, якого просто розриває від емоцій, рік — це вічність!

 

Тарас Шевченко. Ймовірні портрети Марії Ростенберг та Євгена Гребінки, 1838. Джерело: Інтернет-видання «Тарас Шевченко. Енциклопедія життя і творчості» 

 

З погляду психології, саме в цей момент ідеально спрацював механізм творчості. Блискавичний контраст між недавнім глибоким болем від зради та раптовим, нестримним передчуттям нового щастя створив колосальний внутрішній тиск. І цей емоційний вибух потребував виходу.

 

За свідченнями сучасників, повернувшись додому після зустрічі з Марією, Гребінка відчув такий сильний порив, що просто схопив перо, аркуш паперу і без жодних виправлень, на одному диханні, вилив на нього свої почуття. Так з’явилися відомі рядки:

 

Очі чорнії, аж палаючі,

Очі пристрасні та жадаючі!

Як люблю я вас!

Як боюсь я вас!

Певно, стрів я вас

У недобрий час...

 

До речі, є один важливий нюанс, який робить цю історію ще цікавішою: цей текст сьогодні знає весь світ, але багато хто помилково вважає його російським народним або ромським романсом. Однак, як ми вже дізналися, його написав палко закоханий українець із Полтавщини. Мелодія, яка зробила романс усесвітньо відомим гітом, зʼявилася пізніше, вона базується на вальсі композитора Флоріана Германа (в обробці Сергія Герделя). Тож цей знаменитий твір — ніяка не «народна» пісня, а красиве поєднання української поезії та європейської музики. 

 

Одне з перших нотних видань романсу «Очі чорнії»,  кін. XIX ст.

 

Як же склалася історія Євгена та Марії? Гребінка витримав рік очікування. У червні 1844 року вони з Марією повінчалися. У шлюбі народилася донька Надія, а сам Євген, натхненний сімейним затишком, активно зайнявся просвітництвом і навіть відкрив власним коштом школу для селянських дітей. На жаль, їхнє щастя тривало зовсім недовго. Письменник захворів на туберкульоз, що на той час був майже невиліковним, і помер у 1848 році. Йому було всього 36.

 

Як бачимо, Гребінка прожив дуже коротке життя. Його шлюб із Марією тривав лише чотири роки. Але емоції, які поет пережив у перші миті закоханості після зради, дали йому змогу залишити по собі пісню, яку співають уже майже двісті років. Це чудовий приклад того, як кохання стає каталізатором творчості: воно бере біль і надію, змішує їх і змушує створити щось вічне.

 

Мабуть, один із найболючіших станів, з яким може зіткнутися людина, — це повна безпорадність. Коли той чи та, кого любите, згасає на ваших очах, а ви нічого, абсолютно нічого не можете із цим зробити. Іноді цей біль стає настільки нестерпним, що психіка просто не витримує. І тоді єдиний спосіб зберегти себе — перетворити цей жах на щось інше. У психології це називається сублімацією. І саме так народився один із найсильніших творів української літератури. Здогадуєтеся, хто його авторка?

 

 

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка, 1871–1913) — українська поетка, письменниця, перекладачка, культурна діячка. 

Наступна історія — про Лесю Українку та Сергія Мержинського. Забудьте на хвилинку її суворий портрет із підручника. Перед нами — молода дівчина, яка в 1897 році приїжджає лікуватися до Ялти. 

 

Леся Українка в Криму, 1897. Джерело: Інтернет-видання «Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки»

 

Там вона знайомиться із Сергієм, який приїхав із Мінська. Вони обоє ведуть важку боротьбу з хворобою: Лесю виснажує туберкульоз кісток, Сергія — сухоти легень та гострий туберкульоз гортані.

 

 

Сергій Мержинський (1870–1901) — білоруський громадський діяч, революціонер, соціал-демократ, організатор марксистського руху в Україні та Білорусі. Близький друг та ліричний герой творів Лесі Українки «Одержима» та «Уста говорять: “він навіки згинув!”». 

Сучасники згадували Сергія як вразливого юнака, який неймовірно гостро реагував на будь-яку несправедливість і страждав від цього. Їх об’єднали спільні ідеали та спільний ворог — хвороба, яка в ті часи найчастіше була вироком. 

 

Леся Українка та Сергій Мержинський на дачі Олени Пчілки у Зеленому Гаю (Полтавщина), літо 1898 

 

Однак ця історія приховує одну надзвичайно болючу таємницю. Леся мала глибокі почуття до Сергія, але вони були нерозділеними. Найбільша трагедія полягала в тому, що Сергій кохав іншу жінку — лікарку та переконану революціонерку Віру Крижанівську.

 

Попри це, любов Лесі виявилася настільки самовідданою, що вона не відвернулася від нього. Коли на початку 1901 року стан Сергія стає критичним, Леся кидає все і їде до нього в Мінськ (навіть іде на конфлікт із рідними, які були проти цієї поїздки). Вона залишається біля його ліжка до самого кінця. Сама доглядає за ним, бачачи, як він повільно й болісно помирає. В одному з листів Леся щемливо писала: «Твої листи завжди пахнуть зовʼялими трояндами, ти, мій бідний, зівʼялий квіте!». Ба більше, ховаючи власні почуття, вона допомає Сергію писати прощальні листи... до іншої жінки. Написати любовний лист від імені чоловіка, якого кохаєш понад усе, до тієї, яку кохає він, — це випробування, яке важко навіть уявити. Емоційна напруга сягає межі. І ось у ніч на 18 січня 1901 року Леся робить неймовірне. За одну-єдину ніч біля ліжка Сергія, що помирає, вона пише драматичну поему «Одержима».

 

Леся Українка за роботою, 1913. Джерело: Портал Лесі Українки

 

Це був не запланований творчий процес, коли автор чи авторка п’є каву і чекає на музу. Це був акт самопорятунку — спосіб виплеснути нестерпний концентрат відчаю. Твір став прямим втіленням її глибоких почуттів. Пізніше Леся відверто зізнається Івану Франку: «...я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї». 

 

Леся Українка доглядала Сергія до його останнього подиху. Згодом вона писала, що «вмерла і воскресла» для нього і навіть благала взяти її із собою у вічність». Та життя пішло далі, і за кілька років поетеса взяла шлюб із фольклористом Климентом Квіткою. Але саме Сергій Мержинський назавжди залишився її найбільшим болем.

 

 

Климент Квітка (1880–1953) — український музикознавець, етнограф, фольклорист, основоположник української музичної етнографії.

Ця історія — потужний доказ того, що мистецтво не завжди народжується від радості чи бажання прославитися. Іноді воно стає єдиним рятівним колом. Кохання тут спрацювало як екстремальна сила, яка через нестерпну втрату змусила Лесю Українку створити надзвичайний твір, щоби просто залишитися живою.

 

Буває й інакше: ви закохані, а вас ігнорують. Не відповідають на почуття, дивляться крізь вас або, як би ми сказали сьогодні, залишають у френдзоні чи взагалі гостять. Здається, що це кінець світу, але для людей мистецтва навіть така нищівна поразка може стати підґрунтям для створення шедеврів.

 

Наступна історія переносить нас до Львова кінця ХІХ століття. Іван Франко — той самий серйозний класик із купюри 20 гривень — палко закохується. Його обраницею стає Целіна Журовська. Вона працювала на пошті, була шляхтянкою — високою, надзвичайно вродливою, з якимось дивним магічним чаром, але, як згадували сучасники, з несамовитим холодом в очах.

 

 

Іван Франко (1856–1916) — український письменник, поет, драматург, публіцист, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч.

І цей холод був спрямований саме на Франка. Її байдужість, зверхність і небажання мати з ним нічого спільного спровокували в поета глибоку екзистенційну кризу. Дійшло до того, що Франко робив речі, які здаються шаленими: він спеціально писав листи сам до себе! Навіщо? Щоби мати офіційний привід зайвий раз зайти на пошту, підійти до віконця і подивитися на Целіну. Сьогодні такі дії можна порівняти з постійним оновленням сторінки в соцмережах.

 

Іван Франко та Целіна Журовська, 1896

 

Дослідники підтверджують цю драму листами, зокрема літературознавець Михайло Гнатюк, який упорядковував збірники спогадів про поета. В одному з них, датованому 1887 роком, Целіна категорично відмовляється навіть просто листуватися з поетом. Це був страшний емоційний удар. Свій стан Франко влучно описав так: «Любов — це кара, це сумна вʼязниця, Бог від якої заховав ключі». А саму Целіну називав «тією єдиною правдивою любовʼю, якій не судилося вдовольнитися в житті».

 

Що робить Франко із цим нерозділеним почуттям? Він його сублімує. Він змушений буквально виписати із себе цей біль, відриваючи його шматками, ніби жмутки зівʼялого листя. Так народилася поетична збірка «Зівʼяле листя» — одна з найвидатніших збірок інтимної лірики в українській літературі. Франко перетворив життєву поразку й ігнор коханої на поетичний тріумф.

 

Андрій Чебикін. Ілюстрація до збірки поезій Івана Франка «Зів’яле листя», 2006. Джерело: Музей книги і друкарства України

 

Однак у цій історії є неймовірний кінематографічний фінал, який складно придумати навмисно. Целіна так і не відповіла на почуття Франка і взяла шлюб із комісаром Здіславом Зигмунтовським. Проте життя зробило несподіваний поворот. Почалася Перша світова війна. Целіна, на той час уже вдова, разом із дітьми опинилася без даху над головою і засобів до існування. І знаєте, де вона знайшла прихисток? У будинку вже важкохворого Івана Франка.

 

Та сама пихата жінка, яка колись відмовлялася навіть відповідати на його листи, деякий час жила в його домі й фактично доглядала за ним в останні роки його життя. Целіна Журовська пережила поета на багато десятиліть і померла вже під час Другої світової війни, навесні 1941 року.

 

Ця історія показує, що іноді кохання не приносить взаємності чи щасливого кінця. Проте навіть нерозділене, болісне почуття має таку потужну енергію, що здатне надихнути на геніальні рядки, які читатимуть і відчуватимуть і через сто років.

 

У кінці ХІХ століття в українському суспільстві діяли чіткі патріархальні правила для жінок: сиди тихо, будь скромною, чекай, поки на тебе звернуть увагу і зроблять пропозицію. І тут зʼявляється вона — жінка, яка ламає всі стереотипи, яка закохується і розуміє, що не хоче грати за правилами. Вона сама пропонує коханому чоловікові взяти шлюб та жити разом. Неймовірна сміливість для того часу! Однак у відповідь вона отримує найгірше, що можна почути в такій ситуації: пропозицію жорсткої френдзони. 

 

 

Ольга Кобилянська (1863–1942) — українська письменниця-модерністка, перекладачка, феміністка. 

Це історія Ольги Кобилянської — видатної української письменниці та однієї з перших феміністок — і редактора Осипа Маковея. Вони тісно спілкувалися, разом працювали у виданні «Буковина», де Осип редагував її тексти. Ольга кохала його палко понад десять років. У її листах стільки ніжності! Вона зворушливо турбувалася про його зношений одяг і жартівливо, по-домашньому, називала «медведем».

 

 

Осип Маковей (1867–1925) — український письменник, поет, публіцист, критик, перекладач, редактор, педагог, громадський діяч.

Ольга наважилася на безпрецедентний крок, проте Осип бачив у ній лише розумну товаришку, інтелектуальну співрозмовницю, але не кохану жінку. Він відмовив їй, а згодом одружився з 25-річною дівчиною. Кобилянська пережила це надзвичайно важко. Вона була переконана, що Маковей ніколи не зможе бути по-справжньому щасливим зі звичайною, як вона казала, «домашньою куркою», якій далекі високі ідеали мистецтва. Сама ж письменниця так ніколи й не взяла шлюб, відхиливши пізніші пропозиції, зокрема від чеського культурного діяча Франца Правнічка. Маковей помер у 1925 році, а вона пронесла свої почуття до нього через усе життя.

 

Учасники з’їзду українських письменників у Львові, 1898. Ольга Кобилянська сидить по центру у першому ряду. Осип Маковей — у другому ряду третій зліва.  

 

Що робити з таким глибоким болем відкинутості? Кобилянська знаходить порятунок у творчості. Ці складні, болісні стосунки змусили її зануритися у власну психологію. Вона створює знамениту новелу «Valse mélancolique», або «Меланхолійний вальс». Для Ольги цей текст став не просто літературою, а справжньою автотерапією. Вона асоціювала себе з головною героїнею Софією Дорошенко, через яку віддзеркалила власні страждання, пошуки щастя та право жінки на абсолютну незалежність через мистецтво. Відома літературознавиця Тамара Гундорова в монографії «Femina melancholica» робить глибокий психоаналітичний розгляд цього твору та його автобіографічності. Найголовніший доказ залишила сама Ольга. У листі до Осипа Маковея від 17 лютого 1898 року вона прямо, без жодних натяків чи літературних масок, написала йому: «Прочитали-сьте “Valse mélancolique” і знаєте історію мого життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого». 

 

Першодрук новели «Valse mélancolique» у часописі «Літературно-науковий вістник», 1898. Джерело: Електронна Бібліотека «Україніка»

 

Це приголомшливий приклад того, як кохання — навіть якщо воно приносить розчарування і залишається без відповіді — стає інструментом пізнання себе. Кобилянська не зламалася після відмови. Свої почуття, свою образу і свій біль вона перетворила на маніфест сили, незалежності та неймовірної краси, який назавжди змінив українську культуру.

 

Отже, ми щойно розглянули чотири історії кохання. І знаєте, що в них найголовніше? У жодній із них немає класичного кіношного гепіенду «жили довго й щасливо». Зрада, смерть коханої людини, ігнор, жорстка френдзона. У деяких людей у таких обставинах опускаються руки, коли хочеться просто зникнути. Однак для наших героїв і героїнь саме цей, здавалося б, нестерпний біль став найпотужнішим каталізатором творчості. Євген Гребінка, Леся Українка, Іван Франко та Ольга Кобилянська доводять одну круту річ: кохання — це далеко не завжди про взаємність чи ідеальну картинку. Проте це завжди про величезну енергію. Ці історії показують, що розпач, злість від відмови чи біль відкинутості — це не слабкість. Це колосальний ресурс. Це паливо, на якому можна злетіти дуже високо, якщо перенаправити його в правильне русло: у творчість, самопізнання, формування власної субʼєктності — бути не обʼєктом обставин, а творцем власного життя.

 

Проте чи завжди шедевр бере початок саме з болю? Що відбувається, коли першим поштовхом стає щастя, гармонія або шалене бажання закоханої людини вразити дівчину чи хлопця? У другій частині лекції ми подивимося на інші грані кохання та видатні твори, які ви 100% знаєте. Ми також побачимо, як найсвітліші почуття стикаються з жорстокою реальністю. Ми дізнаємося, що стається з любовʼю, коли в неї втручається трагічна епоха, і як мистецтво стає єдиним способом зробити памʼять про кохану людину сильнішою за саму смерть. Залишайтеся з нами — далі буде ще цікавіше.