Кохання: як почуття наснажують творчість. Частина 2
Привіт, друзі! У першій частині лекції ми дізналися про те, як із болю можуть народжуватися надзвичайні твори. Ми побачили, що для деяких митців і мисткинь саме ці, здавалося б, нестерпні переживання зради, втрати коханої людини, ігнорування чи перебування у френдзоні стали каталізаторами творчості. Герої та героїні наших попередніх історій довели, що розбите серце чи відмова — це не слабкість, а колосальне джерело енергії, з якого виростають шедеври. Через це може здатися, що для створення чогось великого обовʼязково треба страждати. Але чи це так? Зовсім ні.
У цій частині лекції ми поглянемо на інші грані кохання. Ми дізнаємося, як творчість може стати своєрідною кнопкою «Зберегти» в момент найвищого щастя. Як звичайне юнацьке бажання вразити дівчину перетворюється на культурний вибух. Ми також побачимо, як найсвітліші емоції стикаються з жорстокою реальністю. Поговоримо про те, що стається з любовʼю, коли в неї втручається трагічна епоха, і про те, як мистецтво стає єдиним способом зробити памʼять сильнішою за саму смерть.
Отже, наступна історія розгортається на вулицях Києва на початку ХХ століття. Видатний український живописець Олександр Мурашко, якому на той час було 33 роки, знайомиться з 28-річною Маргаритою Крюгер — донькою місцевого нотаріуса. Між ними спалахує почуття, яке у квітні 1909 року приводить їх до вінчання в Десятинній церкві.
Олександр Мурашко (1875–1919) — український живописець, педагог, громадський діяч, один із найяскравіших представників українського імпресіонізму.
Одразу після весілля молодята вирушають у подорож Європою. Вони їдуть до Італії, де гуляють вічними вулицями Рима, мандрують Венецією і зупиняються на острові Капрі. Уявімо цей контраст зі звичними буднями: яскраве італійське сонце, тепле море, атмосфера тотальної свободи й кохана людина поруч. Саме там, на Капрі, перебуваючи в стані ідеальної гармонії, Мурашко створює знаменитий «Портрет дружини».
Олександр Мурашко. Портрет Маргарити Мурашко, 1909
Кохання тут спрацювало не як ліки проти болю, а як фіксатор життєрадісної миті. Ця картина буквально випромінює світло! Для Олександра Маргарита була не просто музою, що позує для полотен. Вона стала його найближчою партнеркою по життю. Хоча сам художник рідко залишав записи про особисте життя, у його листах зберігся показовий рядок. У ньому він каже, що його найближча помічниця і співробітниця Маргарита Августівна дивиться на все дуже бадьоро і цим підтримує його власну рішучість. Це був союз рівних, де дружина була опорою чоловіка.
Маргарита та Олександр Мурашки, 1909
Дізнатися більше про історію цього подружжя допомагають мемуари Маргарити. У цих спогадах вона детально описала їхній спільний шлях — від знайомства в 1905 році до тієї самої італійської подорожі.
Вони жили щасливо, виховували доньку Катерину. Але цю ідилію жорстоко обірвала епоха. У червні 1919 року, вночі, художника застрелили неподалік від власного дому в Києві. Це зробили невідомі, і найстрашніше — те, що це не було звичайне пограбування: вбивці не взяли цінні речі. Ця трагедія залишила Маргариту вдовою, але вона відмовилася бути просто жертвою обставин. Жінка залишається відданою своєму чоловіку і присвячує все своє подальше життя збереженню спадщини Олександра. Маргарита мріяла створити картинну галерею його імені та аж до середини 1930-х років була головною експерткою з його творчості: підтверджувала автентичність робіт Мурашка для музеїв.
Маргарита Мурашко у майстерні митця, 1909. Джерело: Інтернет-видання «Антиквар»
Ця історія показує, що любов здатна надихнути на створення світлого шедевра в момент радості, а згодом — дати силу і сенс життя, щоби зберегти його для наступних поколінь.
Чи хотілося вам колись зробити щось неймовірне, щоби вразити людину, яка вам подобається? Написати вірш, змонтувати відео, зробити якийсь божевільний вчинок? Саме з такого світлого імпульсу, знайомого кожному і кожній, народилася найвідоміша українська пісня ХХ століття. Здогадуєтеся, про які рядки йдеться?
Наступна історія — про Володимира Івасюка та Марію Соколовську. Це зараз ми знаємо Івасюка як геніального композитора, а тоді він був просто студентом-першокурсником Чернівецького медичного інституту. У перший же день навчання він підійшов до однокурсниці Марії. Вони почали спілкуватися, а згодом разом грали в студентському ансамблі «Трембіта».
Володимир Івасюк (1949–1979) — український композитор, поет, мультиінструменталіст, один із основоположників української естрадної музики.
Володимир захопився дівчиною і хотів подарувати їй щось особливе. Це бажання злилося з його давньою цікавістю карпатською легендою про магічну квітку — червону руту, яка цвіте раз на десять років. Івасюк написав про неї пісню і показав Марії найперший, ще зовсім чорновий варіант тексту — задовго до того, як вона стала мегагітом. У тих перших чернетках були рядки, присвячені саме їй:
Ти не смійся хоч раз,
Не кажи, що забула,
А згадай про той час,
Як ти мавкою була.
Володимир Івасюк та Марія Соколовська, 1970. Джерело: Сторінки пам’яті Володимира Івасюка
Цікаво, що Володимир так ніколи прямо й не зізнався Марії у своїх почуттях вголос. Напевно, йому, як і багатьом творчим людям, було набагато легше сказати про все мовою мистецтва. Згодом Марія згадувала: «Уже пізніше мені розповідали, що Володя був у мене закоханий... А які почуття були у нього у студентські роки — не важко здогадатися, адже свої найкращі твори він написав саме під час навчання у медінституті». Справжню глибину його почуттів жінка усвідомила лише через багато років. Наприкінці 1980-х, бувши у Львові, вона купила книжку Володимира Івасюка «Моя пісня». Там була надрукована «Елегія для Марії» з прямим і щирим освідченням:
Мадонні незнаній
Віками лунали
Органні хорали
В густі небеса.
А я тебе знаю,
Тебе я кохаю,
Люба Маріє!
Текст «Червоної рути», підписаний Володимиром Івасюком для Марії Соколовської, 1970. Джерело: Особиста сторінка Facebook Михайло Павлюк
Марія тепло згадувала їхні спільні репетиції та творчі пошуки, зазначаючи суто музичні нюанси: «У нього був тенор. Тобто нам доводилося міняти регістри». Як же склалася їхня історія? Жінка розповідала: «Мене часто запитують, чому ми не одружилися з Івасюком. Мабуть, не доля…». Ще бувши студенткою, вона взяла шлюб із викладачем. Івасюк сприйняв це гідно й надіслав їй щиру вітальну телеграму зі Львова. Проте старшого сина, який теж став лікарем, Марія назвала саме на честь Володимира.
Зйомки програми «Камертон доброго настрою». Володимир Івасюк і Олена Кузнецова вперше виконують «Червону руту». Чернівці, 1970. Джерело: Сторінки пам’яті Володимира Івасюка
Коли в 1979 році Івасюк трагічно загинув за досі незʼясованих обставин, Марія була однією з тих, хто не побоялася прийти на його похорон. Пам’ять про нього стала для неї святою, вона дбайливо зберігала його фотографії, автографи та листівки. Жінка ділилася, що Івасюк часто приходив до неї у снах: «Він стоїть на горі у своєму синьому костюмі, а я йду до нього. А якось він привидівся мені на вулиці…».
Володимир Івасюк і Софія Ротару на зйомках музичного фільму «Пісня завжди з нами» в Розтоках, 1975. Джерело: Сторінки пам’яті Володимира Івасюка
А тепер подивімося, у що вилилося юнацьке бажання Володимира Івасюка вразити дівчину. 1971 рік, фінал першої радянської телепередачі «Пісня року», переможців якої визначали за листами тисяч слухачів. Москва, величезна сцена концертного залу «Останкіно». Уявімо атмосферу: після виступів Йосипа Кобзона та Мусліма Магомаєва, які презентували «правильний» соцреалістичний псевдопафос і звучали, як відвертий естрадний нафталін, на сцену виходять троє молодих стильних і неймовірно харизматичних хлопців — Назарій Яремчук, Василь Зінкевич та сам Володимир Івасюк. Вони співають «Червону руту», і весь зал аплодує їм стоячи. Це був культурний вибух. Невдовзі ця пісня злетіла на перші місця чартів у багатьох країнах Східної Європи. А ви знаєте її слова? Щиро рекомендуємо поставити це відео на повтор!
Василь Зінкевич, Назарій Яремчук та Володимир Івасюк виконують пісню «Червона рута» на фестивалі «Пісня року», 1971. Джерело: YouTube канал «Пам'яті Назарія Яремчука»
Ця історія — чудовий доказ того, що іноді кохання не закінчується весіллям, і це нормально. Воно може трансформуватися у світлу памʼять, велику повагу, у пісню, яку співатимуть мільйони людей навіть через 50 років.
А що відбувається з почуттями, коли життя найближчої людини несподівано обривається? Чи може кохання пережити смерть, роки болю і самотності? Про це — наша остання історія.
Сьогодні ми назвали б Віктора Зарецького та Аллу Горську справжньою «power couple». У 1960-тих роках це мистецьке подружжя було потужним рушієм свого покоління. Вони не тільки кохали одне одного, а й були постійним викликом одне для одного. Алла була людиною-вулканом, з неймовірною енергією, і вміла мотивувати чоловіка виходити за межі звичного. Зарецький згодом згадував це з усмішкою: «Алла пішла зі мною у монументальне мистецтво. Потім казала, що і спати зі мною не буде, як не буду монументалістом». Вона не давала йому зупинятися у творчому розвитку.
Алла Горська (1929–1970) — українська художниця, громадська діячка, шістдесятниця.
Однак їхній творчий діалог перервала тоталітарна радянська система, для якої вільні митці завжди були ворогами. У листопаді 1970 року Аллу Горську жорстоко вбили.
Віктор Зарецький (1925–1990) — український живописець, графік, педагог, громадський діяч, шістдесятник.
Для Віктора це стало ударом. Трагедія була подвійною, навіть абсурдно страшною: у ті самі дні він втратив не лише дружину, а й батька, якого слідство спершу цинічно звинуватило у вбивстві Горської, а потім знайшло мертвим. Система розтоптала його родину. Віктор так ніколи до кінця і не зцілився. До самої смерті він не міг спокійно говорити про втрату дружини, ця тема залишалася для нього відкритою раною.
Алла Горська і Віктор Зарецький в художній майстерні, поч. 1960-х. Фото з родинного архіву Олени Зарецької. Джерело: Інтернет-видання «Локальна Історія»
Проте він знайшов сили жити далі і малювати. Ця історія показує, як кохання стає сильнішим за час. Свій шедевр-присвяту — картину «Оксамитова ніч. Духи кохання» — Зарецький створив у 1990 році, за кілька місяців до своєї смерті, через двадцять років після загибелі Алли. На цьому глибоко символічному полотні ми бачимо двох янголів. Білий янгол — це душа Алли, яка крізь простір і час простягає руки в жесті розради до чорного янгола. А чорний янгол — це сам Віктор, переповнений скорботою і болем, який ніс свій смуток десятиліттями. Це надзвичайно сильний приклад того, як памʼять і любов не дають людині здатися. Кохання тут — не романтика перших побачень, а вічний, нерозривний звʼязок, який змусив художника перенести найсильніший біль на полотно й перетворити його на світлий шедевр.
Віктор Зарецький «Оксамитна ніч. Духи кохання», 1990. Джерело: Інтернет-видання «Енциклопедія візуальних мистецтв Wikiart»
Отже, що ми маємо в підсумку? Якщо подивитися на всі ці історії, стає зрозумілою одна важлива річ: кохання — це далеко не завжди ідеальна картинка з кіно чи метч у соцмережах. Це взагалі не обовʼязково про «жили довго й щасливо». Іноді воно приходить разом із неймовірним болем, втратою, жорстким ігнором чи необхідністю збирати себе по шматочках. І в таких випадках воно може бути найпотужнішим каталізатором творчості.
Для Євгена Гребінки та Івана Франка зрада й холодність стали причиною виплеснути відчай на папір і створити тексти, які живуть століттями. Для Лесі Українки та Віктора Зарецького мистецтво виявилося єдиним способом не збожеволіти від жаху втрати. Ольгу Кобилянську жорстка відмова підштовхнула до усвідомлення власної сили та жіночої незалежності. Для Олександра Мурашка кохання стало світлим бажанням зафіксувати момент абсолютної гармонії, а для Володимира Івасюка — рушієм зробити щось неймовірне, щоби вразити дівчину.
Віктор Зарецький. «Поцілунок», 1984. Джерело: Архів Ukrainian Unofficial
Справжнє мистецтво рідко народжується в стані комфорту та рівноваги. Йому потрібне паливо, емоційний вибух. І кохання, яким би воно не було — надихаючим чи руйнівним, взаємним чи нерозділеним, — дає цю енергію сповна. Воно знімає всі захисні барʼєри, викручує чутливість на максимум і змушує робити те, на що у звичайному стані ми ніколи не наважилися б.
Тож, коли ви самі опинитеся у вирі схожих переживань — чи то відчуватимете захват від зустрічі з кимось, чи вам здаватиметься, що серце розбите вщент і світ зупинився, — згадайте ці історії. Ваші почуття та емоції — не слабкість, а колосальний ресурс, ваша особиста суперсила. Нехай вони стануть для вас потужним стартом, щоб обрати власну траєкторію розвитку, вкластися у свій проєкт і створити щось унікальне. Адже саме там, де закінчується сухий раціональний розрахунок і починаються справжні, живі почуття, народжується вічне.
Перелік використаних джерел
- Агеєва В. Ольга Кобилянська: жінка, яка не захотіла бути слабкою. Локальна історія. URL: https://localhistory.org.ua/texts/statti/olga-kobilianska-zhinka-iaka-ne-zakhotila-buti-slabkoiu/ (дата звернення: 07.05.2026).
- Гнатюк М. Іван Франко і проблеми теорії літератури : навч. посіб. Київ : ВЦ «Академія», 2010. 240 с.
- Гундорова Т. Femina Melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської. Київ : Критика, 2002. 272 с.
- Дзюбан Р. Невідомі листи Івана Франка до Целестини Журавської-Зиґмунтовської ІІ. Україна модерна. 2006. № 10. С. 161–186.
- Добріян Д. Смерть Мурашка. Хто і за що вбив українського художника? Локальна історія. URL: https://localhistory.org.ua/texts/statti/smert-murashka-khto-i-za-shcho-vbiv-ukrayinskogo-khudozhnika/ (дата звернення: 07.05.2026).
- Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки. Леся Українка. Енциклопедія життя і творчості. URL: https://www.l-ukrainka.name/ (дата звернення: 07.05.2026).
- Історія, біографія, поезія, творчість, романси, реферати, портрети, вірші та байки Євгена Павловича Гребінки. Гребінка | Гребінківський міський сайт Grebenka.com. URL: https://www.grebenka.com/index/evgen_pavlovich_grebinka_evgenij_pavlovich_grebenka_istorija_biografija_tvorchist/0-80 (дата звернення: 07.05.2026).
- Скрипка Т. Таємниця Лесиних любовей. Локальна історія. URL: https://localhistory.org.ua/texts/statti/taiemnitsia-lesinikh-liubovei/ (дата звернення: 07.05.2026).