Мапа своїх. Маріуполь. Частина 1
Привіт! Ми продовжуємо цикл лекцій «Мапа своїх» і цього разу вирушаємо до міста, назва якого відгукується у серцях багатьох із нас. Коли сьогодні ми чуємо слово «Маріуполь», усередині щось болісно стискається. Перед очима відразу постають кадри оборони міста навесні 2022 року, силует «Азовсталі» та неосяжне море. Одразу виникають почуття, які іноді важко описати словами. Проте за всіма цими глибокими шрамами сучасності ховається дивовижна, жива і тепла історія. У цій лекції ми пропонуємо на мить повернутися в минуле — туди, де ще немає руйнувань, а є лише безкрайній приазовський степ, плескіт хвиль і перша іскра життя нового міста. Ми перенесемося у ті часи, коли Маріуполь тільки-но народжувався.
Металургійний комбінат «Азовсталь» у Маріуполі, де тримали оборону українські воїни, травень 2022. Джерело: Радіо Свобода
Як зазвичай виникають міста? Люди селяться на певній території, щось будують на ній, чимось торгують. І так століттями. Повільно та органічно. З Маріуполем трапилася геть інша історія. Російська імперія роками поширювала міф: начебто до заснування міста тут були лише дикі порожні степи. Але насправді життя вирувало на цих землях задовго до імперських указів. Тож як воно виглядало? Приазовський простір контролювали ногайці: нащадки кочівників Золотої Орди створили тут власну потужну мобільну цивілізацію. Цілі міста з повстяних юрт на колесах вільно пересувалися рівнинами, ногайські воїни-вершники диктували на цій землі свої правила, укладали політичні союзи та збирали мито з купців. Українські козаки збудували у гирлі річки Кальміус фортецю Домаха. Запорожці заснували тут центр Кальміуської паланки, контролювали морські шляхи, ловили рибу й міцно тримали кордони.
Пам’ятний знак козакам-запорожцям у козацькому сквері Маріуполя, 2012
Та російська влада у 1778 році вирішила привласнити і перекроїти цей простір. Урядовці почали реалізовувати новий етап розвитку поселення, примусово переселивши сюди греків із Криму. За цією датою ховається сюжет, який ще не екранізували сценаристи Netflix. Змови, хабарі, пропаганда. І десятки тисяч людей, яких вирвали з рідних місць.
Тоді Кримське ханство перебувало під вирішальним впливом Російської імперії. У Петербурзі все тверезо розрахували: султан не залишить землі без бою, тож нова війна — це лише питання часу. Тому розробили план — заздалегідь послабити півострів. Офіційним приводом назвали порятунок місцевих християн. Насправді ж звідти вирішили вивезти всіх, хто тримав економіку: заможних греків і вірмен. Цифри вражають — понад 31 тисяча людей, 7 міст і 57 сіл. Усі мали зібрати речі та йти. Вірмени — до Нахічевані. Греки — у Приазов’я.
Вид на пристань «Кальміус» у Маріуполі, кін. XIX ст. Джерело: Сайт міста Маріуполя
А що ж кримський хан? Він міг обуритися, адже у нього забирали частину економічної еліти — ремісників і торговців. Проте Російська імперія використала легкий метод заспокоєння. Шагін Ґерай отримав від уряду значну грошову компенсацію: 100 тисяч рублів із царської казни. Звучить абстрактно? Тоді пояснимо конкретніше: за 10 рублів будували цілий будинок, за 30 рублів — купували елітного скакуна. Тобто за ці гроші можна було придбати кілька містечок. Хан узяв їх. І промовчав. Зрештою, іншого вибору він не мав, адже зовсім поруч стояла озброєна російська армія. Так одне рішення знищило цілий світ — унікальну державу, де століттями різні народи та релігії перепліталися і жили в мирному симбіозі. Та імперія мала ще один план. Переселенці повинні були стати живим щитом на південних кордонах і водночас освоїти нові землі. Зручно, правда?
Щоби люди погодилися їхати, запустили інформаційну кампанію. Їх лякали: мовляв, кримські татари ось-ось нападуть. Для переконливості до пропаганди залучили церкву. А ще розповідали про родючі землі Надазов’я: щедрі, багаті, майже казкові. Та греки не збиралися мовчки грати роль пішаків. Вони погодилися їхати за умови збереження свого устрою. Хотіли самостійно керувати своїми громадами, опікуватися власним самоврядуванням на новому місці. Це була не покора, а справжня торгівля зі спробою здобути для себе якнайкращі умови.
Пристань «Кальміус» у Маріуполі, кін. ХІХ ст.
Уявіть той переїзд. Йдеться не про радісні збори, заїзд у новий будинок і знайомство з сусідами. Зовсім ні. Збираєш усе своє життя на підводу, озираєшся на дім, який більше ніколи не побачиш, поруч — російські солдати. Добровільним переселенням це назвати складно. Шлях виявився нелегким випробуванням. Багато родин не встигали дістатися місця призначення до холодів, тому зимували в дорозі без даху над головою у похапцем викопаних землянках.
Підвода кін. XVIII ст., на якій здійснювалося переселення греків із Криму до Приазов'я. Експозиція Сартанівського Музею історії та етнографії греків Приазов'я, 2021. Джерело: Локальна історія
Хто були ці переселенці? В імперських документах їх усіх називали «греками». Та насправді йшлося про строкатий мікс: караїми, кримські татари, вірмени, грузини, волохи — усі, хто прийняв християнство. Пізніше до них приєдналися мусульманські родичі, яких змусили охреститися вже на нових землях.
Надазовські греки у традиційному вбранні, кін. XIX ст. Джерело: Портал «Про місто Марії»
Куди ж їхали всі ці люди? На землі колишніх запорозьких вольностей між Доном і Дніпром — туди, де раніше була Кальміуська паланка. Щоби якось компенсувати пережите, імперія на 10 років звільнила переселенців від податків та державної служби. На нових землях облаштували 24 поселення — так з’явилася Грецька округа. А її центром став Маріуполь.
Звідки походить назва? Є дві версії. Або від Маріямполя — містечка під Бахчисараєм, з якого виселили нових жителів цих земель. Або ж Маріуполь назвали на честь імператриці Марії Федорівни — дружини Павла I (Павла Петровича). Істина загубилася в документах. Та місто росло — і незабаром стало повітовим центром Катеринославської губернії.
Маріупольський повіт на мапі Катеринославської губернії, 1894
Російська влада спробувала нав’язати переселенцям стандартні імперські інституції. Але громада чинила такий потужний опір, що імперії довелося піти на поступки — гарантувати грекам адміністративну та церковну автономію.
Ялтинський пам'ятник грекам-переселенцям, які заснували під Маріуполем поселення у 1780, сучасний вигляд. Фото: Катерина Москалюк. Джерело: Локальна історія
1798 року у місті ліквідували посаду городничого й управу благочиння — тодішню імперську поліцію. Замість них порядок підтримували власні органи: Маріупольський грецький суд і магістрат, який мав адміністративні та поліцейські повноваження. Усі справи та торгові операції велися двома мовами — румейською й урумською. Обидві були мовами надазовських греків, проте спорідненою з грецькою була лише румейська, тоді як урумська належала до тюркської мовної групи.
Кримський грек у традиційному одязі
Богослужіння ж відправляли класичною грецькою мовою. Для переселенців навіть створили окрему єпархію, щоби зберегти релігійний обряд. Спільнота відстоювала право жити за своїми правилами. Самостійності громади сприяло й те, що вона мала землю — понад мільйон десятин. Коли держава згодом спробувала забрати незаселені ділянки, греки рішуче відстояли їх як свою власність. Автономія насамперед надавала субʼєктність. І жителі Маріуполя користувалися цим повною мірою, зокрема, вибудували власну освітню мережу. На початку 1860-х років місцеві своїми силами утримували 22 парафіяльні училища — початкові школи при церквах, що налічували 650 учнів. Результат виявився красномовним: за даними Всеросійського перепису 1897 року, Маріупольський повіт посів перше місце за рівнем освіченості в усій Катеринославській губернії.
Будівля Ялтинської грецької школи під Маріуполем, яка в кін. ХХ ст. була облаштована під церкву, 2021. Джерело: Локальна історія
А тепер уявіть: ви вибороли власні правила гри, зберегли автономний світ, у якому все працює за вашими законами — і раптом хтось вирішує повністю змінити ці правила. Саме так сталося за правління імператора Олександра II. Поки грецька громада розбудовувала Маріуполь, у місті дедалі більше з’являлося представників інших народів. Влада скористалася цим як приводом і ухвалила рішення скасувати особливий статус переселенців.
Торговельні ряди на базарній площі в Маріуполі, кін. ХІХ ст. Джерело: Портал «Про місто Марії»
Указ 1859 року передбачав створення окремої громади іноземців, що підпорядковувалася міській думі. Закони 1866-го і 1875 років зрівняли греків у правах із усіма іншими етносами. На практиці це означало втрату адміністративного самоврядування, переважного права на землю та культурної незалежності. Використання грецької мови в освіті та церковному житті поступово обмежувалося.
Але стерти ідентичність виявилося не так просто. Мандрівники, які відвідували ці землі навіть через століття, відзначали, що маріупольські греки не забули кримських традицій. Вони далі плекали власну мову й одягалися по-татарськи — берегли те, що колись вивезли з півострова на підводах. Саме покоління переселенців заплатило за рішення Російської імперії найбільшу ціну. У Криму вони були господарською елітою: займалися торгівлею, вели масштабні комерційні справи. На нових землях російська адміністрація перевела багатьох із них у стан міщан, тобто велика торгівля стала для них недоступною. Довелося починати з нуля — братися за рільництво, вирощувати хліб.
Перша шпальта газети «Маріупольская жизнь», 1912. Джерело: Портал «Східний Варіант»
За великими процесами завжди помічаємо конкретних людей, які вміють бачити можливості й не лякаються масштабів. Саме тоді в Маріуполі почали зароджуватися справжні підприємницькі династії. Якби про одну з них знімали серіал, вийшла б еталонна історія про бізнесову імперію. Тільки замість звичних для такого жанру скляних хмарочосів ми побачили б реалії ХІХ століття. Йдеться про родину Хараджі (вони ж Хараджаєви).
Голова цієї родини — Антон Хараджа — зумів розгледіти головне. Маріупольський порт став виходом у великий світ — через азовську гавань ішов потужний потік зерна до інших країн. Він скористався цією можливістю і взяв із неї максимум — почав скуповувати зерно й вигідно перепродавати його. Антон Хараджа карколомно нарощував оберти — доволі швидко придбав вітрильники й пароплави та заснував власний торговий дім (щось на кшталт сучасної корпорації).
Рибацька флотилія біля пристані «Кальміус» у Маріуполі, кін. ХІХ ст. Джерело: Сайт міста Маріуполя
Справу батька продовжив син Олександр, який вдався до новацій. У 1861 році він сприяв проведенню до Маріуполя телеграфної лінії. Місцеві оцінили цей крок, і Олександр Хараджа був обраний міським головою.
Олександр Хараджа (1826–1894) — маріупольський міський голова, купець Першої гільдії, меценат. Засновник великого торгового дому, власник пароплавів і вугільних копалень, а також спонсор будівництва першої в місті чоловічої гімназії та розвитку міських лікарень.
Представники третього покоління цієї родини теж не пасли задніх. Так, Давид Хараджа у період, коли Маріуполь активно розбудовувався, відкрив тут завод із виробництва цегли та черепиці. Якість виробів виявилася настільки високою, що 1910 року на виставці в Катеринославі завод здобув велику срібну медаль.
Процесія учасників благодійного свята «День білої ромашки» в Маріуполі біля будинку товарної біржі, під час якого купець Давид Хараджаєв та інші водії використовували свої прикрашені квітами автомобілі для збору коштів на допомогу хворим на туберкульоз, 1912. Джерело: Портал «MRPL.CITY»
Давид Хараджа (1859–1919) — маріупольський купець Першої гільдії, підприємець, власник заводу з виробництва цегли. Меценат, фінансував будівництво міських об'єктів і надавав грошову допомогу навчальним закладам і лікарням Маріуполя.
Та Маріуполь — це не лише про гроші й торгівлю. Поки одні будували заводи й купували пароплави, русифікація витравлювала мову, знищувала пам’ять і розчиняла ідентичність. І в боротьбі з цим рятували не капітали, а люди, які відмовлялися забувати. Дві такі постаті з Маріуполя варті окремої розмови.
Феоктист Хартахай (1836–1880) — педагог, історик, етнограф, громадський діяч грецького походження і засновник перших у Маріуполі чоловічої та жіночої гімназій.
Якщо хтось скаже вам, що досліджувати історію — це лише нудно сидіти в бібліотеці, перекажіть йому цю історію про Феоктиста Хартахая — бунтаря, людину переконань, яка не дозволила стерти пам’ять свого народу. Народився він 1836 року в родині греків-переселенців. Батько й брати Феоктиста працювали у Маріупольському грецькому суді. Хлопець здобув середню освіту — спершу в Олександрівську (зараз це місто Запоріжжя), потім — у гімназії Катеринослава. А далі почався справжній квест. Феоктист вступив до Харківського університету, згодом — до Київського університету Святого Володимира. Та з обох навчальних закладів його відрахували через брак коштів. Феоктист не здався і вступив до Санкт-Петербурзького університету, де занурився у вивчення одразу кількох мов — арабської, перської, турецької й татарської.
Саме у Петербурзі сталося те, що змінило юнака назавжди. Феоктист зблизився з українською громадою міста. Зокрема, познайомився з Тарасом Шевченком і отримав від нього у подарунок «Кобзар». А коли Шевченка ховали у Петербурзі на Смоленському кладовищі, саме Хартахай виголосив одну з прощальних промов, в якій назвав Україну своєю батьківщиною.
Спостерігаючи, як українці досліджують власне коріння, Феоктист надихнувся зробити те саме для свого народу. Він помітив, що надазовські греки ще зберігають говірки та співають давні пісні. Тож вирішив зафіксувати ці артефакти, поки вони не зникнуть. Феоктист Хартахай уклав два пісенники й словник, який назвав пронизливо чесно — «Словник грецької говірки, що вимирає». Не живої, а саме такої, що вимирає. Він не прикрашав реальність.
Та спокійне життя дослідника на нього не чекало. Восени 1861 року Феоктист брав участь у студентських заворушеннях, за що й потрапив до Петропавлівської фортеці, однієї з найсуворіших політичних в’язниць імперії. Після звільнення він нарешті отримав атестат, але з позначкою «без права на чин». Таким було покарання для бунтаря — його позбавили права обіймати державні посади, а отже й будувати чиновницьку кар’єру. І попри все — Феоктист продовжував писати. Зокрема, 1864 року вийшла його праця «Християнство в Криму» — фундаментальне дослідження розвитку християнства серед кримських греків.
Інтер'єр традиційного житла та родина надазовських греків, кін. ХІХ ст. Джерело: Портал «Про місто Марії»
Бачимо, що Феоктист Хартахай умів знаходити нові шляхи там, де старі зникали. Тож він вирушив до Варшави, де влаштувався викладачем у гімназії — навчав мови, словесності та історії. Феоктист виявився сильним педагогом, навіть розробив власні «Буквар» і «Прописи» та отримав за них офіційні нагороди. У Варшаві він здобув професійний досвід і добру репутацію. Тож статус підозрілого студента поступово розчинявся, поступаючись визнанню, заробленому завдяки рокам бездоганної роботи. І щойно Феоктист здобув авторитет, він повернувся творити до Маріуполя.
Тут узявся за те, що вважав найважливішим. Тобто за освіту. Адже розумів просту річ: громада, яка хоче захищати свої права, має бути освіченою. Феоктист почав засновувати навчальні заклади, щоби земляки мали реальний доступ до повноцінної середньої освіти. Вже 1876 року він очолив першу Маріупольську гімназію для юнаків.
Маріупольська Олександрівська чоловіча гімназія (1876, архітектор Микола Толвінський), поч. ХХ ст.
Доки Феоктист Хартахай будував гімназії й укладав словники, ще один маріупольський грек готувався показати Україну світові. Тільки його зброєю був не підручник, а пензель. Якщо надихаєтеся сюжетами про талановитих людей, у яких спочатку майже ніхто не вірив, а вони однаково дійшли до вершини, історія Архипа Куїнджі точно зачепить вас. Завдяки творчості цього всесвітньо відомого художника безліч людей пізнавали Україну і закохувалися у неї.
Архип Куїнджі (1841–1910) — український живописець-пейзажист грецького походження.
Народився Архип Куїнджі у родині незаможного шевця. Він був греком-урумом, нащадком родин, яких колись виселили з Криму. Прізвище Куїнджі в перекладі з урумської означає майстер золотих справ, хоча дитинство майбутнього живописця було геть не золотим. Батьки померли рано, тож хлопця виховували родичі. Щоби виживати, він працював на хліботорговців.
Та думав Архип не про зерно. Малював усюди, де знаходив вільне місце. Хтось із роботодавців помітив цей потяг і порадив йому поїхати до Івана Айвазовського. Юнак вирушив до Феодосії, сподіваючись стати учнем видатного майстра. Та Айвазовський на нього майже не звернув уваги. Протягом наступних десяти років Куїнджі працював ретушером у фотостудіях — вручну виправляв дефекти на знімках. Не найяскравіший початок для майбутнього генія. Та він тримав удар і продовжував малювати.
Візит Івана Айвазовського до пейзажної майстерні при Вищому художньому училищі Імператорської Академії мистецтв в Санкт-Петербурзі. Архип Куїнджі стоїть третій ліворуч, 1897
1865 року Архип Куїнджі вирушив вступати до Академії мистецтв у Петербурзі. Перші дві спроби виявилися невдалими. І лише картина «Татарська сакля в Криму» нарешті привернула увагу комісії.
Архип Куїнджі. «Татарська сакля в Криму». Джерело: «Телеканал Дім»
1870 року він став вільним слухачем — без повних прав студента. Тут він зблизився з передвижниками — Іваном Крамським та Іллею Рєпіним. І саме тоді почав писати те, що глибоко відчував: українські степові та приазовські пейзажі. Це картини «Чумацький шлях у Маріуполі», «Степи», «Українська ніч» і «Вечір в Україні». Маріупольський грек малював Україну так, ніби дихав нею.
Ілля Рєпін. «Портрет художника Архипа Івановича Куїнджі», 1877
Прорив стався 1878 року на Всесвітній виставці в Парижі. Європейські критики дивувалися роботам Архипа Куїнджі. Наприклад, французький мистецтвознавець Еміль Дюранті після цієї виставки писав: «Куїнджі — найцікавіший серед молодих живописців. У його творчості більше, ніж у інших, відчувається національна самобутність». А потім Архип зробив дещо геніальне — не лише як художник, а й як маркетолог. Влаштував виставку однієї картини «Місячна ніч на Дніпрі». Для мистецького світу це був шок. Тільки уявіть: це ніби сучасний артист збирає стадіон заради одного треку. На виставку вишикувалися довжелезні черги, а картину придбав князь із імператорської родини.
Архип Куїнджі. «Місячна ніч на Дніпрі», 1880. Джерело: Енциклопедія візуального мистецтва WikiArt
Відвідувачі цього перформансу не вірили власним очам. Місячне світло на воді здавалося по-справжньому живим — люди нишком зазирали за полотно, шукаючи підсвітку. Та її не було. Лише фарби, фізика й геніальний експеримент із хімічним складом пігментів. Недарма Архипа Куїнджі вважали майстром світла.
Любов до рідної землі живописець проявляв і поза майстернею. Зокрема, придбав 245 десятин землі у Криму. Він знав історію свого роду, який колись силоміць вивезли з півострова. Така покупка була символічною відповіддю — повернути те, що забрали. Світова слава зробила Архипа Куїнджі мільйонером. Втім, спосіб його життя здатен зруйнувати всі стереотипи, адже з дружиною вони вели скромний побут. Гроші майстер витрачав на інших: заснував товариство допомоги митцям, роздавав стипендії бідним студентам. І ще одна деталь — мабуть, найтепліша. Архип обожнював птахів. Щодня підіймався на дах свого петербурзького будинку й годував зграї голубів, ворон і горобців. Купував овес мішками. Власноруч лікував зламані крила. Сучасники жартома називали його «пташиним лікарем».
Архип Куїнджі. «Чумацький шлях у Маріуполі», 1875. Джерело: Енциклопедія візуального мистецтва WikiArt
Історія Маріуполя — це історія про стійкість. Про особистостей, яких намагалися використати, розчинити, стерти. І які щоразу чинили опір. Імперія вирвала тисячі людей із Криму, щоби зробити з них живий щит. Потім крок за кроком забирала у них автономію, права та мову. Та люди не підкорялися, не розчинялися і не зникали, а творили. Започатковували бізнеси — як Хараджі; створювали гімназії й писали словники — як Хартахай; підкорювали світові художні виставки й прославляли красу України — як Куїнджі.
Площа Свободи та Миру в Маріуполі, 2020. Джерело: Портал Kashtan Media
Місто, яке народилося з примусу, зрештою отримало те, про що його жителі мріяли століттями — свободу. Свободу говорити своєю мовою. Свободу святкувати своє та будувати своє. І Маріуполь не змарнував цього шансу. Він розцвів. Став амбітним містом із впізнаваним архітектурним обличчям і самобутньою культурою.
Маріуполь у 2021 році
У наступній частині лекції ми поговоримо саме про це. Про те, яким Маріуполь встиг стати до 2022 року. Про людей, які його будували вже у вільній країні. І про те, чому окупація — це не вирок. Поговоримо про місто, яке продовжує жити. У митцях та активістах, які документують, зберігають і повертають Маріуполь. У цьому процесі має безцінне значення кожна історія, кожне ім’я і кожна вулиця.
Перелік використаних джерел
- Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-ті роки / пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєва. Київ: Основи, 2001. 511 с.
- Якубова Л. Маріупольські греки (етнічна історія): 1778 р. — початок 30-х років XX ст. Київ: Ін-т історії України НАН України, 1998. 337 с.