Мапа своїх. Маріуполь. Частина 2
Привіт! Пам’ятаєте, з чого все починалося у Маріуполі? Трохи нагадаємо: у першій частині лекції ми розповіли про те, як тисячі людей силоміць переселили з Криму, щоби зробити їх живим щитом Російської імперії. Вони не скорилися: будували школи, берегли мову, ставали художниками і дослідниками. Родина Хараджі, Феоктист Хартахай, Архип Куїнджі й тисячі інших імен перетворили примусове поселення на потужний культурний осередок.
У другій частині лекції ми проаналізуємо міф про те, що промисловий розвиток Донецького регіону нібито розпочався лише за радянських часів. Спойлер: це неправда. Згадаємо, як жителі Маріуполя вийшли на вулиці й відвоювали назву рідного міста, а також як митці перетворили заводи на культурний магніт. А далі — 2022 рік. Найважче, що довелося пережити місту за всю його історію. Ми розкажемо про тих, хто тримався, і про тих, хто не дозволив світу забути. А наприкінці говоритимемо про майбутнє. Адже його будують вже сьогодні.
Почнімо з того, що визначило характер Маріуполя на десятиліття вперед — з металу, диму і людей, які будували.
Металургійний комбінат «Азовсталь» в Маріуполі, 2020. Джерело: Український інститут
Перш ніж говорити про Металургійний комбінат «Азовсталь», варто згадати міф, який рупори радянської пропаганди десятиліттями вкладали у свідомість людей. Мовляв, промислова Донеччина — це виключно заслуга сталінської індустріалізації. Насправді ж, коли Сталін ще був невідомим революціонером, тут уже працювали заводи.
Доменні печі металургійного заводу «Провіданс» у Маріуполі, поч. ХХ ст. Джерело: Портал «Східний Варіант»
Тож як починалася промислова історія міста? 1897 року представники бельгійського товариства «Провіданс» приїхали до Маріуполя з грошима, технологіями та устаткуванням. Вони заснували металургійний завод, який згодом перетворився на потужне виробництво.
Цехи металургійного комбінату в Маріуполі. Джерело: Проєкт Eurodonbas
Одночасно іноземні інвестори по сусідству звели завод «Нікополь». Італійські ж інженери розвивали порт. А німецький архітектор Віктор Нільсен формував вигляд центру Маріуполя: вулиці, площі, фасади, з якими маріупольці значною мірою асоціюють образ рідного міста. Регіон тоді називали «десятою провінцією Бельгії» — настільки відчутним був вплив європейців. Після 1917 року більшовики націоналізували — тобто перевели у державну власність — все, що ці люди збудували. Об’єднали «Провіданс» і «Нікополь» в один завод, назвали його на честь Ілліча й вдали, що так було завжди.
Морський порт металургійного комбінату «Азовсталь» у Маріуполі, сер. ХХ ст. Джерело: Медіапортал Групи Метінвест
У лютому 1930 року радянські урядовці вирішили збудувати в Маріуполі металургійний завод. Як ви вже здогадалися, йдеться про «Азовсталь». Море гарантувало вихід до залізної руди, а потяги прокладали шлях до вугілля Донеччини.
Котлован для фундаменту першої доменної печі «Азовсталі». Джерело: «Суспільне Донбас»
Керувала будівництвом Любов Яблонська — перша у світі жінка, яка очолила спорудження доменних печей. Інженерка очолювала цей масштабний проєкт у надзвичайно важких умовах за майже повної відсутності техніки. Жорсткі гендерні стереотипи створювали додатковий тиск, змушуючи фахівчиню щодня доводити своє право на керівну посаду.
Любов Яблонська (1897–1980) — українська інженерка-металургиня і будівельниця.
Очільники радянської системи працювали за власною моторошною логікою: вони могли підняти людину до будь-яких висот, а потім знищити її. І зробити це тоді, коли їм заманеться. Першого директора «Азовсталі» Якова Гугеля, який керував будівництвом комбінату, розстріляли 1937 року. Загалом у Національному банку репресованих зафіксовані імена 412 працівників комбінату — людей, які будували і варили сталь, та згодом загинули в таборах. А під час штучного голоду 1947 року лікарі зареєстрували 197 випадків дистрофії серед робітників заводу — тих людей, чиїми руками створювали «Азовсталь».
Будівництво мартенівського цеху заводу «Азовсталь», 1932. Джерело: Медіапортал Групи Метінвест
У 1948 році Маріуполь перейменували на Жданов. Тобто місто назвали на честь одного з найжорстокіших ідеологів сталінізму Андрія Жданова, який особисто переслідував митців і підписував розстрільні списки. Місто, яке будували греки, українці, бельгійці та італійці, назвали на честь справжнього ката.
Наприкінці 1980-х у колах маріупольської інтелігенції визріла ініціатива змінити це: вони писали відкриті листи на всі рівні влади та організовували протести. І у 1989 році перемогли — місту повернули історичну назву. Також тут відкрили Музей народного побуту, в якому розповідали про культуру греків, українців та інших народів Приазов’я. На початку повномасштабного вторгнення 2022 року російські окупанти знищили його, а згодом у відновленій будівлі відкрили музей чекіста Жданова. На місці, яке зберігало пам’ять народу, тепер височіє пам’ятник вбивці.
Музей народного побуту в Маріуполі, 2008
Під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року маріупольці зробили ще один вирішальний крок: 80% місцевих виборців прийшли на дільниці та підтримали Акт проголошення незалежності України. Містяни остаточно розірвали зв’язки з радянським минулим і свідомо обрали життя у вільній державі.
Мітинг маріупольців і маріупольок під стінами Маріупольського міськкому Компартії України, 1991. Джерело: Сайт міста Маріуполя
За часів незалежності України «Азовсталь» перетворився на гіганта світового масштабу: 11 квадратних кілометрів, 20 тисяч працівників, постачання сталі у 90 країн світу. Маріупольський метал став основою хмарочоса The Shard у Лондоні, нового мосту в Ґенуї, захисної дамби у Венеції та значної частини рейкового полотна Укрзалізниці.
Залізничні рейки марки Р-65, виготовлені на металургійному комбінаті «Азовсталь» у Маріуполі, 2020. Джерело: Вебпортал GMK Center
Та індустріальна міць Маріуполя мала зворотний бік: до 2011 року місто стабільно входило до десятки тих, які найбільше забруднюють Україну. Тоді маріупольці вирішили змінити це — у листопаді 2012 року понад 13 тисяч людей вийшли на протест проти промислових викидів. І домоглися результату! Підприємства розпочали модернізацію, закрили найбільш токсичну аглофабрику, припинили роботу старі доменні печі.
Учасники екологічного мітингу «Досить нас труїти!» в Маріуполі, 2012. Джерело: Інтернет-ресурс «Природа України»
Навесні 2014 року російські бойовики спробували захопити Маріуполь. 13 червня українські військові та бійці добровольчих батальйонів провели блискавичну наступальну операцію. Воїни вибили терористів із центру міста та повернули до нього український прапор. Після 2014 року, коли Маріуполь був фактично форпостом опору України на сході, тут оновлювали транспорт, ремонтували трасу до Запоріжжя, запускали швидкісний потяг до Києва, реконструювали пірс і площу Свободи, створювали IT-хаби. Місто змінювалося завдяки його мешканцям. І вони не зупинялися тільки на питаннях інфраструктури: завдяки їм Маріуполь культурний прогримів на всю Європу.
Перший антивоєнний мітинг патріотичного опору в Маріуполі на площі Свободи, 2014
«StartUp ГогольFest» приїздив до Маріуполя тричі — у 2018-му, 2019-му і 2021 роках. Міжнародні експерти платформи The European Festivals Association офіційно внесли цей проєкт до двадцятки найкращих фестивалів Європи. Щоразу команда робила щось, чого від індустріального портового міста ніхто не очікував. У 2019 році засновник фестивалю Влад Троїцький розгорнув головну сцену в Міському саду з краєвидом на море. Сміливим мистецьким кроком стала постановка модерної опери «Неро» та реалізація перформансу «Балет кранів» на території Азовського судноремонтного заводу. Щоби потрапити на цей режимний об’єкт, глядачі проходили посилений контроль безпеки. Троїцький зазначав, що за масштабом та унікальністю у цієї події немає конкурентів у Європі.
Влад Троїцький (нар. 1964) — український театральний режисер і продюсер. Засновник першого альтернативного театру «Дах» (1994), етно-хаос гурту «ДахаБраха» (2004), мультидисциплінарного арт-фестивалю «ГогольFest» (2007), фрік-кабаре «Dakh Daughters» (2012) та формації «Nova Opera» (2014).
У 2021 році організатори фестивалю пішли ще далі: перформанс «Дорога додому» відбувся на трасі Маріуполь — Донецьк, за 25 кілометрів від міста, поблизу лінії розмежування. Гурт «ДахаБраха» грав у степу просто неба, а всі охочі діставалися на концерт через блокпости. Ніхто не вдавав, що війни поруч немає.
Окремою революцією став «ГогольTrain» — перший в Європі чартерний фестивальний потяг, який курсував між Києвом і Маріуполем. Тоді десять вагонів перетворили на артоб’єкт — під час руху відбувався живий концерт.
Урочистий запуск арт-потяга «Гоголь Train» (Gogol Train) на Центральному залізничному вокзалі Києва, який вирушав до Маріуполя в межах масштабного фестивалю сучасного мистецтва StartUp ГогольFest, 2020. Джерело: Портал «Бабель»
Підготовка до гранд-опери «NERO» на StartUp GOGOLFEST, 2019. Джерело: Інтернет-сторінка Міжнародного фестивалю сучасного мистецтва GOGOLFEST
У 2018 році маріупольські музиканти разом із філармонією заснували Mariupol Classic — фестиваль класичної музики. А щоліта на березі моря місцеві організатори розгортали Goby Fest, де поруч розміщували намети з грецькою, українською, єврейською і польською кухнями. Місто святкувало свою багатокультурність.
Виступ оркестру на фестивалі «Mariupol Classic» на сцені Маріупольської камерної філармонії, 2020. Джерело: Офіційний сайт Маріупольської міської ради
Культурне відродження Маріуполя мало й інший вимір — глибший і давніший. Раз на два роки місто ставало епіцентром «Мега-Йорти» — міжнародного фестивалю грецької культури, назва якого перекладається як велике свято. Федерація грецьких товариств України організовувала його понад 30 років, підтримуючи живий зв’язок із нащадками тих громад, яких колись силоміць виселили з Криму.
Кульмінаційним став фестиваль 25 вересня 2021 року, присвячений 243-й річниці заснування міста. Парк вкрили прапорами України та Греції, грецькі громади з’їхалися з Києва, Одеси, Дніпра та Харкова, а тисячі маріупольців дивилися на змагання в національних костюмах. Без національної боротьби — куреш — не минало жодне весілля чи інше свято приазовських греків. Тільки-но уявіть: місто, яке колись формувалося із примусово переселених грецьких родин, за два з половиною століття плекало їхню культуру як власну гордість.
Етнофестиваль «Мега-Йорти» в Маріуполі, 2021. Джерело: Онлайн-журнал «Свої.City»
Багато з цих культурно-мистецьких ініціатив відбулося в межах проєкту «Діалог мовою мистецтва». Реалізовувати його місто почало після перемоги у конкурсі Українського культурного фонду. Саме у цьому конкурсі у 2020 році Маріуполь отримав статус «Велика культурна столиця України». А разом із статусом — грант на понад 23 мільйони гривень.
«Ніч музеїв». Перший проєкт програми «Маріуполь — Велика Культурна Столиця України 2021», 2021. Джерело: Офіційний туристичний портал Маріуполя «Місто Марії»
Та 24 лютого 2022 року все зупинилося. Місто, яке щойно здобуло статус культурної столиці, почали методично і тотально знищувати російські військові. 16 березня 2022 року авіація Російської Федерації скинула надпотужні бомби на Донецький академічний обласний драматичний театр — серце міста. Під час облоги будівля стала найбільшим бомбосховищем для сотень родин із дітьми. За даними розслідування Associated Press, внаслідок бомбардування загинули щонайменше 600 людей. Це був не випадковий удар, а цілеспрямоване знищення сотень мирних жителів Маріуполя.
Зруйнований Драматичний театр у Маріуполі після російського авіаудару, 2022. Джерело: «Радіо Свобода Україна»
Захисники і захисниці міста не здалися. Об’єднаний гарнізон, до якого входили бійці «Азову», Морської піхоти України, Національної гвардії та прикордонники, забарикадувався на «Азовсталі» і тримав оборону довгих 86 днів. Оборона відбувалася під безперервними артилерійськими обстрілами та щоденними скиданнями багатотонних бомб. Ультиматум про капітуляцію від 17 квітня 2022 року бійці відкинули. Щоби доставити на завод медикаменти або евакуювати поранених, українські військові здійснювали прориви на вертольотах — операції, які увійшли в історію світової авіації. Пілоти виконували ці вильоти в умовах тотального панування ворога у небі. Екіпажі летіли вночі на наднизьких висотах, буквально торкаючись хвиль Азовського моря та верхівок дерев, щоби непомітно оминути ворожу протиповітряну оборону. Гелікоптери сідали серед понівечених цехів «Азовсталі». Під час цього артилерійські обстріли не вщухали ні на хвилину. Такі операції здавалися приреченими, але українські авіатори йшли на цей відчайдушний крок. Вони привозили надію і забирали важкопоранених, чітко усвідомлюючи, що кожен рейс може стати останнім.
Оборона «Азовсталі», 2022
20 травня гарнізон отримав наказ припинити оборону, щоби зберегти життя бійців. І оборонці вийшли з підземель у полон. За російськими даними, це приблизно 2500 українських захисників і захисниць. Російська Федерація і досі викреслює їх зі списків на обмін, застосовує до них тортури й засуджує їх на показових «судових» процесах. Зокрема, від тортур загинув начальник медичної служби «Азову» Олександр Крохмалюк. Та українці продовжують пам’ятати своїх героїв: рідні військовополонених об’єдналися в Асоціацію родин захисників «Азовсталі» й започаткували масовий рух Free Azov. Щотижня вони організовують масштабні мирні демонстрації. Тисячі небайдужих містян годинами стоять на вулицях десятків міст із плакатами, нагадуючи всім нам про страшну ціну свободи.
Мітинг Free Azov у Львові на підтримку полонених захисників «Азовсталі», 2022. Джерело: Портал «Суспільне Новини»
Та знищити місто не означає знищити його голос. За словами режисера Мстислава Чернова, «зараз триває глобальна боротьба за інтерпретацію фактів». І правда про Маріуполь стала питанням національної безпеки. Чернов разом із фотографом Євгеном Малолєткою та продюсеркою Василісою Степаненко були єдиними міжнародними журналістами, які залишилися в оточеному місті. Зроблені там кадри — розбомблений пологовий будинок, масові братські могили — вони надсилали у світові видання. Робили це зі сходів розтрощеного продуктового магазину, де дивом тримався зв’язок.
Наслідки авіаудару по пологовому будинку в Маріуполі. Фотограф: Євген Малолєтка, 2022. Джерело: Міжнародне інформаційне агентство Associated Press
Так народився документальний фільм «20 днів у Маріуполі» — 95 хвилин (із тридцяти годин відзнятого матеріалу!), що розповідають про перші три тижні повномасштабного вторгнення. Творці фільму здобули Пулітцерівську премію у категорії «За служіння суспільству», приз глядацьких симпатій на американському фестивалі незалежного кіно Sundance, премію BAFTA — першу в історії українського кіно, а також перший для України «Оскар» за найкращий документальний фільм. Та навіть тут не обійшлося без боротьби: організатори кінопремії спочатку не включили момент нагородження українців до міжнародної телеверсії, що викликало хвилю обурення. В Україні фільм зібрав у прокаті понад два мільйони гривень — рекорд для документального фільму.
Фотограф Євген Малолєтка проходить крізь руїни приватного сектора після першого російського обстрілу Маріуполя. Фотограф: Мстислав Чернов. Ця фотографія стала основою офіційного постеру документального фільму «20 днів у Маріуполі», 2022. Джерело: Вебсторінка документального фільму «20 днів у Маріуполі»
Була в Маріуполі ще одна камера — литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. Він приїхав знімати місто одразу після початку повномасштабного вторгнення, а вже у березні його вбили росіяни.
Джерело: УНІАН
Мантас Кведаравічюс (1976–2022) — литовський режисер, документаліст.
Відзнятий матеріал вивезла наречена режисера, і фільм «Маріуполіс 2» змонтували за п’ять тижнів. Стрічка отримала спеціальний приз Каннського кінофестивалю і стала свідченням, яке коштувало життя.
Офіційний постер документального фільму Маріуполіс 2 литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, 2022
Інший різновид спротиву обрали актори Донецького академічного обласного драматичного театру. Евакуювавшись до Ужгорода, вони створили виставу-сповідь «Маріупольська драма». Це не вистава у звичному розумінні — актори та акторки виходять на сцену не грати, а свідчити. Розповідають, як жили в костюмерних цехах без світла, орієнтуючись у темряві за світлодіодами, як чекали на зелені коридори, як пережили момент падіння авіабомби. Актор Дмитро Муранцев описує це як стан фізіологічного шоку, коли тіло відмовляється рухатися.
Вистава «Маріупольська драма» на сцені Закарпатського музично-драматичного театру в Ужгороді (2022, реж. Євген Тищук). Джерело: Портал «Суспільне Новини»
Маріуполь зруйнований та окупований. Але він не зник. Він живе у спогадах людей, які вижили, у проєктах, що документують, у мистецтві, яке не замовкло. Мережа «ЯМаріуполь» працює у 21 місті України: реалізує освітні програми, здійснює документування свідчень, підтримує громаду. Крім того, є команда ентузіастів, яка відтворює цифрову модель міста у Minecraft. Того міста, яким воно було до руйнувань: вулиці, трамвайні колії, фасади будівель, а також знищені мурали. Серед них — відомий вуличний розпис «Мілана», присвячений дівчинці, яка постраждала від обстрілів ще у 2015 році. Цей мурал знищили в перші місяці окупації.
Маріупольський драмтеатр, відтворений українськими геймерами у грі Minecraft. Джерело: Видання «New Voice»
Не стихає і музика фестивалю Mariupol Classic. У 2024 році він відбувся у Києві, в Будинку архітектора, де тепер працює Маріупольська камерна філармонія в евакуації. Музиканти грають і у такий спосіб зберігають пам’ять про місто. «ГогольFest», що тричі приїздив до Маріуполя, у 2024 році представив документальну виставу «Місто Марії» у Запоріжжі. Вона описує події весни 2022-го у приазовському місті, охопленому війною.
Афіша відродженого фестивалю класичної музики Mariupol Classic у Києві, 2024. Джерело: Сайт міста Маріуполя
Пам’ять про Маріуполь матеріалізується по всій Україні. На Софійській площі у Києві працювала виставка «Маріуполь: 86 днів оборони» — стрілка компаса вказувала на окуповане місто. Згодом цей мистецький проєкт представили в Одесі, Миколаєві та Вінниці. Крім того, про реальні імена захисників і захисниць нагадують експозиції «Азов. Янголи Маріуполя» та «3011 НГУ: обличчя нескорених».
Виставка «Маріуполь: 86 днів оборони» у Києві, 2024. Джерело: Платформа проєкту «Mariupol Reborn»
Важливо розуміти, що меморіалізація — це не лише про скорботу і пам’ять, а й про планування майбутнього. У межах ініціативи Mariupol Reborn урбаністи під керівництвом нідерландського архітектора Фулько Трефферса розробляють концепції відбудови. На місці «Азовсталі» — меморіал і музей героїв оборони. На місці Драматичного театру — меморіал цивільним жертвам. Промисловий порт перемістять за межі центру, і Маріуполь стане найсхіднішою брамою Європи.
«Центр пам'яті Драмтеатр». Візія майбутньої відбудови Маріуполя в межах проєкту Ре Маріуполь (2023, автор Сергій Родіонов). Джерело: Платформа проєкту «Mariupol Reborn»
Ми починали цю лекцію із простого запитання: яким є Маріуполь? Сучасна урбаністика говорить: місто — це не будівлі, а повсякденні практики — те, як люди ходять однаковими маршрутами, впізнають ті самі запахи, пам’ятають ті самі імена. Будівлі можна знести, а практики — ні. Поки маріупольці пам’ятають рідні вулиці, звуки дому, обличчя одне одного, місто існує. Маріуполь ще повернеться. Він нічого не забуває.
Перелік використаних джерел
- «Маріуполіс 2» Мантаса Кведаравічюса: що потрібно знати про фільм перед українським прокатом. Суспільне Культура. URL: https://suspilne.media/culture/317970-mariupolis-2-mantasa-kvedaravicusa-so-potribno-znati-pro-film-pered-ukrainskim-prokatom (дата звернення: 12.06.2026).
- Папіна О. Азовсталь: історія будівництва, рекордів та руйнацій. Суспільне Донбас. URL: https://suspilne.media/donbas/271395-azovstal-istoria-budivnictva-rekordiv-ta-rujnacij (дата звернення: 12.06.2026).
- 20 Days In Mariupol. Official Documentary Website. URL: https://20daysinmariupol.com (date of access: 12.06.2026).
- GogolFest. GogolFest. URL: https://gogolfest.org (date of access: 12.06.2026).
- Mariupol Reborn — відродження Маріуполя. Mariupol Reborn.. URL: https://www.remariupol.com (дата звернення: 12.06.2026).