Мапа своїх. Львів. Частина 1
Вітаю! Поговорімо про Львів — місто з виразним характером: впізнаване, цілісне, навіть дещо загадкове. Цей характер сформувався завдяки взаємодії багатьох людей, культур і традицій. Спочатку погляньмо на мапу історичного центру. Навіть назви вулиць оприявнюють цю різноманітність. Вірменська, Сербська, Руська, Староєврейська — ці топоніми зберігають пам’ять про різні громади, які жили тут, працювали, будували і залишили свій слід у міському просторі.
Тетяна Казанцева. «Львів багатонаціональний», 2017. Джерело: Портал «Culture.pl»
Щось схоже бачимо і в архітектурі, зокрема релігійній. У самому серці міста поруч розташувалися святині різних конфесій: греко-католицька церква Пресвятої Євхаристії, православний храм Успіння Пресвятої Богородиці, Бернардинський монастир, Латинський катедральний костел, Вірменський катедральний собор, а також сучасний меморіальний комплекс «Простір синагог», що нагадує про знищену культову споруду львівських євреїв XVI століття. Таке сусідство не випадкове — воно відображає мультикультурне життя міста.
Усі ці вулиці й храми зосереджені поблизу площі Ринок, де взаємодія представників різних етносів і конфесій була особливо відчутною. Тут торгували, домовлялися, сперечалися, знайомилися, обмінювалися новинами й ідеями. Тут звучали різні мови, співіснували різноманітні звичаї, формувалися нові практики спільного життя. Мапа Львова — це справді мапа «своїх». Але «своїх» у широкому сенсі. «Свої» — це всі ті, хто був частиною міського життя. І саме через цю щоденну взаємодію — іноді спокійну, а іноді й напружену, але завжди живу — місто розвивалося, змінювалося і ставало тим Львовом, який ми знаємо сьогодні.
Торговиця на площі Ринок, поч. ХХ ст. Джерело: Портал «То є Львів»
У цій лекції спробуємо побачити Львів саме таким — поліетнічним, мультиконфесійним, багатоголосим і взаємопов’язаним. Вона складатиметься з чотирьох частин. У першій поговоримо про середньовічний Львів як простір співжиття різних громад. Дізнаємося, як містяни вчилися жити разом. Для цього дослідимо їхні домовленості та конфлікти, а також тогочасну торгівлю. У другій частині поговоримо про братства, друкарні, храми, єврейські «доми науки» і людей, які вкладали у місто власні ресурси та ідеї. Далі перенесемося у XIX–XX століття, а згодом і у ХХІ — у Львів університетів, мистецтва й кав’ярень, де історії часом більше нагадують кіно, ніж сторінки підручника. Ну, готові? Розпочинаймо!
Перша писемна згадка про Львів датується 1256 роком. У Галицько-Волинському літописі місто фіксується в контексті опису великої пожежі у Холмі. Полум’я було настільки сильним, що його бачили аж зі Львова. Тобто тоді це місто уже слугувало орієнтиром. Отже, цілком можливо, що Львів існував раніше. Археологічні знахідки підтверджують появу укріпленого поселення на території Високого Замку приблизно за 10–15 років до цієї літописної згадки.
Макет княжого Львова, 1300-ті рр. Джерело: Підземелля Гарнізонного храму св. ап. Петра і Павла
Знаємо, що після монгольських руйнувань середини XIII століття Данило Романович починає активно будувати нові міста-фортеці. Зводячи укріплені міста, князь прагнув не тільки задовольнити оборонні потреби, а й пожвавити економічне життя.
Фрагмент пам’ятника королю Данилу у Львові. Джерело: Історична правда
Данило Романович (1201–1264) — князь галицько-волинський, король Русі, видатний полководець і дипломат, об'єднувач південно-західних українських земель. Засновник Львова і Холма.
Назва міста, ймовірно, пов’язана із сином Данила Романовича — Левом. Данило був коронований як король Русі у 1253 році, а вже за правління його сина Львів став однією з головних політичних резиденцій держави. Приблизно 1272 року сюди було перенесено столицю Руського королівства, тож у місті зосереджувалися княжий двір, скарбниця та військо. Досить швидко Львів став не лише політичним, а й економічним центром. Його вигідне розташування на перетині торговельних шляхів слугувало магнітом для людей і відкривало нові можливості для економічного зміцнення.
Портрет князя Лева Даниловича, кін. ХVIII ст.
Лев Данилович (бл. 1228–1301) — князь перемишльський, галицький і холмський. Син Данила Романовича, на честь якого засновано Львів, куди згодом князь переніс столицю Галицько-Волинської держави.
Від самого початку Львів формувався як багатокультурний простір. Князі заохочували переселення, прагнучи відновити підприємницький потенціал міста після монгольських руйнувань. До Львова прибували люди з різних країв — німці, угорці, поляки, чехи, греки, вірмени, серби, євреї та представники інших національностей. Поступово найбільші з них формували окремі громади. Разом із численною українською громадою (тоді її називали руською) вони творили живе й складне міське середовище. Отже, потрібні були спільні правила, які забезпечили б функціонування цього різноманітного середовища.
Саме тому важливу роль у житті Львова почало відігравати Магдебурзьке право — система міського самоврядування, яка з ХІІ століття діяла у багатьох європейських містах. Фактично, містяни отримували право керувати життям Львова, звільнившись від втручання королівських урядників. Магдебурзьке право визначало, як обирається і функціонує міська влада, хто ухвалює рішення, як здійснюється судочинство і збираються податки. Міщани отримували значно більше свободи у веденні власних справ. Для цього існував магістрат, що складався з ради (управлінського органу та суду в цивільних справах) і лави (судового органу в кримінальних справах). Найвищою посадовою особою у містах був війт. Крім того, місцеві отримували право володіти землею в межах міста та навколо нього, займатися ремеслами і торгівлею.
Львівське видання книги магдебурзького права, 1581. Фото: Тетяна Жернова Джерело: Інтернет-газета Zbruč
У Львові ця система запроваджувалася поступово. Ймовірно, спочатку Магдебурзьке право поширювалося на німецьку громаду, адже саме її представники передавали цей правовий досвід. Маємо згадки про Львів початку XIV століття, у яких йдеться про пов’язаних із міським управлінням осіб — війта Бертольда Штехера і його сина Матеуса. Факт існування війтівства свідчить про те, що Львів уже тоді розвивався за принципами, близькими до Магдебурзького права. Згодом норми цієї правової системи поширилися на все місто й охопили різні громади.
Печатка міста Львова, 1359
1356 року сталася подія, яка помітно змінила спосіб організації міського життя. Після опанування Руського королівства польський король Казимир III видав привілей, що підтвердив і водночас по-новому впорядкував самоврядування Львова. Це була взаємна зацікавленість. Міська спільнота прагнула чітких правил самоврядування, а також збереження мит і податків у казні міста. А король хотів бачити впорядковане й економічно активне міське середовище. Привілей 1356 року, з одного боку, продовжував дію попередніх практик, з іншого — формував нову рамку. Він звільняв усіх містян від влади королівських урядників, встановлював норми співжиття та сприяв економічному розвитку міста.
Казимир III Великий (1310–1370) — король Польщі, останній монарх із династії П'ястів, засновник Краківського університету. За його правління територія польської держави зросла більше, ніж вдвічі, стрімко розвивалися міста.
Попри те, що привілей орієнтувався на католицьку громаду, її члени тоді не становили більшості населення Львова. І король це врахував. У тексті документа, крім поляків, юридично визнавалося існування в місті різних спільнот: русинів (тобто українців), вірмен, євреїв, татар, сарацинів, а також «будь-яких інших» («naciones Ormenorum, Iudeorum, Saracenorum, Thartarorum, Ruthenorum et aliorum quarumcumque»). Всі ці спільноти мали змогу користуватися встановленими правами і свободами.
Місто в такій моделі мислилося не як простір однієї громади, а як середовище співіснування різних спільнот, що мали право вибору. Вони могли або підпорядковуватися міському суду на чолі з війтом, або розв’язувати свої проблеми за власними правовими традиціями — «за правом своєї нації», але за участі того ж війта. У межах цієї системи присутність католицьких міщан у міських урядових і судових структурах поступово ставала помітнішою. Йдеться передусім про тих, хто був пов’язаний із німецькою правовою традицією, а згодом і польським середовищем. Водночас інші громади залишалися частиною міського життя й діяли в цій системі на власних умовах. Так формувалася модель міста як спільного простору правил і домовленостей, в якому різні громади були включені в єдину, хоча й доволі неоднорідну міську структуру.
Абрагам Гоґенберґ. «Панорама Львова», 1617-1618. Гравюра за малюнком панорами Львова кін. XVI – поч. XVII ст. Ауреліо Пассаротті
Втім, Магдебурзьке право у Львові було не єдиним механізмом, що регулював життя. Одночасно з ним діяли королівські привілеї, а також вількири — міські статути, результат правотворчості самих жителів Львова. У Польському королівстві, а згодом і у Речі Посполитій правові взаємини значною мірою оформлювалися саме в межах цих документів.
Що ж таке королівські привілеї? Слово «привілей» походило від латинських слів privus («окремий») і lex («закон»). Йшлося про особливий закон, який діяв не для всіх однаково, а поширювався на конкретну людину, групу або громаду. Такі документи могли надавати права, звільняти від обов’язків, закріплювати винятки або впорядковувати наявні практики. Вони фактично змінювали правила гри — іноді на короткий період, а іноді й на тривалий проміжок часу. Ось що це означало для міського простору: існувала спільна рамка — Магдебурзьке право, та водночас окремі громади могли діяти на підставі власних привілеїв, які вони виклопотали у короля. Тож Львів формувався як простір, у якому поєднувалися різні правові норми, а міське життя вибудовувалося шляхом постійних домовленостей.
Титульні аркуші книги «Артикули міського права» Бартоломея Гроїцького, 1559. Джерело: Національна бібліотека Польщі (Biblioteka Narodowa)
Особливо виразно це проявлялося у ситуаціях, коли міські громади відстоювали свої права, звертаючись безпосередньо до короля. Один із таких випадків стався 1521 року. Представники української громади Львова — Ілля, Ігнат і Макар — подали скаргу на міську владу королю Сигізмунду I Старому. Як і інші міщани, вони жили за Магдебурзьким правом, сплачували податки і виконували міські обов’язки, але на практиці їхні права обмежувалися. Що ж сталось? Українців, які належали до Східної християнської церкви, змушували складати присягу за правилами римсько-католицького обряду. У міських судах не приймали їхніх свідчень, що мало як юридичні, так і економічні наслідки. Також встановлювали релігійні заборони: православним священикам не дозволяли публічно нести святі дари, а похоронні процесії не могли вільно рухатися містом. Міська влада, користуючись правом патронату над храмами, впливала і на призначення священиків.
У відповідь на клопотання українських міщан король створив спеціальну комісію, до якої залучив центральних і місцевих урядовців. Вона працювала у Львові, де і вислухала обидві сторони: міську раду й представників громади. Врешті, спонукала їх до пошуку компромісу. У 1539 році на клопотання руської громади була відновлена православна Галицька єпархія на чолі з владикою Тучапським.
Алоїз Томашевський. Літографія «Успенська церква у Львові», сер. ХІХ ст. Джерело: Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника
Цей випадок демонструє, як у міському середовищі врегульовувалися взаємини: шляхом звернень, розглядів та ухвалень відповідних рішень. Це встановлювало баланс між різними спільнотами. Зокрема, представники української громади домоглися важливих поступок. Свідчення русинів зобов’язали приймати у судах, священики отримали право публічно здійснювати частину обрядів, а міська влада вже не могла вільно втручатися у церковні справи. Непоганий результат, чи не так?
Іншим промовистим прикладом унікальності середовища Львова є життя у цьому місті вірменської громади. Вона сформувалася у XIV столітті й досить швидко стала помітною частиною міського життя. Уже у 1379–1380 роках її права підтверджували королева Єлизавета та король Людовик, а згодом і Владислав II Ягайло.
Вірмени зберігали свої звичаї, церковну організацію і мали власного війта, який поєднував адміністративні та судові функції. Тобто фактично йдеться про самоврядування. Основою життя місцевих вірмен залишалася східна торгівля. Навіть коли ця сфера тимчасово занепала, громада швидко адаптувалася: у 1402 році вірмени домоглися права вільної торгівлі на території Польського королівства.
Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці у Львові (1363–1370, архітектор Дорінґ), сучасний вигляд
Окремою сферою взаємодії, зокрема між представниками польської та вірменської громад, стала торгівля м’ясом. У Львові існував цех різників, до якого, згідно зі статутом, могли входити лише католики. Та кількість цехових майстрів не покривала потреб міста. Тому діяли тут і позацехові фахівці, зокрема вірмени, які утримували власні ятки. У 1510 році цех різників виступив проти участі вірмен у цій діяльності й вимагав обмежень. Суперечка перейшла до суду і супроводжувалася тиском з боку міської влади. Рішення ухвалив король Сигізмунд I Старий. За внесок до міської скарбниці вірменам дозволили й надалі користуватися ятками та продавати м’ясо. Але торгувати могли тільки члени їхньої громади.
Робота у різницькому цеху, XIV ст. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
Ще один яскравий приклад полікультурності Львова — життя єврейської громади, яка з’явилася у місті у перші десятиліття його існування. Правовий статус євреїв суттєво відрізнявся від правового статусу інших громад. На них не поширювалося міське право. Вони не брали участі у міському самоврядуванні. Євреїв вважали підданими короля, тож вони підпорядковувалися його урядовцям, насамперед воєводі або старості. Їхні права визначалися не Магдебурзьким правом, а окремими королівськими привілеями. Основою такого статусу став ухвалений 1264 року статут каліського князя Болеслава Побожного.
Артур Шик. «Статут Каліша: єврейські ремісники та торговці», 1927
Статут Каліша (1264) — привілей, що гарантував євреям широкі права у Великопольському князівстві, а згодом — Королівстві Польському. У 1920-х рр. польсько-єврейський митець Артур Шик висвітлив Статут Каліша у циклі з 45 мініатюр.
Цей документ регулював правові взаємини єврейських громад із християнським населенням Польського королівства. У 1506 році його дія поширилась на все Польське королівство. У Львові подібні норми були підтверджені грамотою короля Казимира ІІІ від 1367 року, що забезпечувала єврейській громаді правову автономію, можливість займатися торгівлею і кредитними операціями, а також гарантувала королівський захист. Водночас представники єврейської громади були активними і домагалися ще більшого розширення своїх прав. На початку XVI століття їм вдалося досягти помітних успіхів. У 1503–1506 роках король Олександр Ягеллончик видав привілеї, що надавали львівським євреям митні права, подібні до тих, якими користувалися інші міщани, а також зменшили податок з 200 до 100 злотих. У 1507 році ці права підтвердив король Сигізмунд I Старий. Такі рішення не були випадковими. Єврейська громада відігравала важливу роль у кредитуванні й торгівлі, а відтак і в економіці міста. Саме це давало їй додаткові преференції у зміні власного правового статусу.
Артур Шик. Фронтиспис «Статут Каліша», 1927
Історія Львова має чимало яскравих прикладів співпраці між різними громадами. І ця співпраця давала відчутні результати. Серед них — шевський цех. У 1641 році тут ухвалили статут, що закріпив рівність між українцями і поляками. Вся влада у цеху була поділена порівну: один цехмістер — українець, інший — поляк; два столові брати — українці, два — поляки. Українці опікувалися храмом Святого Миколая, поляки — храмом Святого Христа. Кожен майстер навчав учнів своєї громади, усі сплачували однакові податки і разом відповідали перед міською владою. І ця система справді діяла. Упродовж тривалого часу цех залишався стабільним та ефективним. Зокрема, за кількістю майстрів значно випереджав інші цехи: тут працювали приблизно сто людей, тоді як у багатьох інших залишалися одиниці. Ця історія доводить, що співпраця в межах міського середовища була важливим і дієвим чинником розвитку.
Робота у цеху шевців, XIV ст. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
Так поступово формувався полікультурний Львів, у якому співіснували й взаємодіяли різні громади, мови, традиції та релігії. Саме це багатоголосся стало однією з найвиразніших особливостей міста.
Мініатюра «Єдність, спокій і згода — королівська повинність» з книги Станіслава Сарницького «Statuta y Metrika przywileiow koronnych», 1594. Джерело: Великопольська цифрова бібліотека (Wielkopolska Biblioteka Cyfrowa)
У другій частині лекції спробуємо зазирнути у ранньомодерне середовище братств, храмів, друкарень і закладів освіти. Спробуємо побачити, як у цьому середовищі перепліталися культурні традиції й спільноти.
Перелік використаних джерел
- Долинська М. Нерухомість німецької родини Штехерів в пізньосередньовічному Львові: традиційний та інтердисциплінарний погляд. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Харків, 18–19 жовтня 2016 р.). Харків, ХНПУ імені Г. С. Сковороди, 2016. С. 61–66.
- Капраль М. Львів від княжих часів до Речі Посполитої. Локальна історія. URL: https://localhistory.org.ua/videos/bez-bromu/iak-rich-pospolita-vplinula-na-ukrayintsiv-miron-kapral (дата звернення: 15.06.2026)
- Капраль М. Модернізація чи трансформація? Соціальне життя українського міста на прикладі громади львівських шевців XVІІ–XVIІI ст. Київська академія. 2014–2015. № 12. С. 241–256.
- Капраль М. Національні громади Львова XVІ–XVIII ст. (соціально-правові взаємини). Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2003. 440 с.