Мапа своїх. Львів. Частина 3
Вітаю! У перших двох частинах цієї лекції ми говорили про середньовічний і ранньомодерний Львів — місто співжиття багатьох громад, культур і традицій. А тепер перенесімося у XIX–XX століття й подивімося, як саме у цьому багатоголосому середовищі формувалися університетські осередки, як розвивалися мистецтво, наука та загалом інтелектуальне життя міста.
Загальний вид львівського середмістя з гори Вроновських. Фото Юзефа Едера, сер. ХІХ ст. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
Якщо колись гулятимете Личаківським районом Львова, зверніть увагу на вулицю Барвінських. Вона названа на честь родини, представники якої впродовж XIX–XX століть впливали на українську освіту та культуру.
Меморіальна дошка Василю Барвінському на фасаді родинної вілли у Львові, сучасний вигляд. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
Серед найавторитетніших представників родини — Мартин Барвінський (1784–1865) — ректор Львівського університету у 1837–1838 роках. Доктор теології, професор і генеральний вікарій Львівської митрополичої капітули, він належав до кола найвпливовіших церковних діячів Галичини. Та найбільше родина Барвінських прославилася діяльністю у сфері освіти, журналістики, театру й політики.
Мартин Барвінський (1784–1865) — український церковний та громадський діяч, доктор богослов'я, перший українець на посаді ректора Львівського університету (1837–1838), генеральний вікарій Львівської капітули УГКЦ.
Так, Олександр Барвінський був одним із найбільш впливових українських освітніх діячів Галичини. Він працював у культурно-освітніх товариствах «Просвіта» і «Руська бесіда». Крім того, входив до когорти тих, хто перетворив Літературне товариство імені Тараса Шевченка на Наукове товариство імені Тараса Шевченка — інституцію, що стала предтечею Української академії наук. У 1894 році Барвінський був одним із ініціаторів створення кафедри української історії у Львівському університеті й запросив викладати на ній Михайла Грушевського. Саме з цього почалося формування у Львові важливого центру української історичної науки. Крім того, Олександр Барвінський був депутатом Галицького сейму й австрійського парламенту, а 1918 року обійняв посаду міністра освіти і віросповідань Західноукраїнської Народної Республіки.
Олександр Барвінський (1847–1926) — визначний український політик Галичини, історик, педагог та міністр освіти ЗУНР. Очолював Наукове товариство імені Тараса Шевченка, провів реформу з впровадження українського правопису в школи та уклав перші підручники з літератури. Один із засновників українського часопису «Діло».
Цікаво, що Олександр Барвінський був також хрещеним батьком оперної й концертної співачки Ганни Крушельницької — сестри знаменитої Соломії Крушельницької. Така деталь добре характеризує атмосферу тодішнього Львова, де освітнє, наукове та мистецьке середовища тісно перепліталися.
Олександр Барвінський, його друга дружина Євгенія Любович сидять за столиком. Зліва направо діти: Василь, Ольга Бачинська — донька від першого шлюбу, Богдан, Роман, Олена Савчук, Олександр, поч. ХХ ст. Джерело: Український інститут національної пам'яті
Його брат, Володимир Барвінський, здобув юридичну освіту. Та увійшов в історію насамперед як засновник газети «Діло» — головного українського часопису Галичини, що виходив у Львові майже безперервно від 1880 до 1939 року. На сторінках цієї газети формувалася громадська думка, точилися політичні дискусії й обговорювалися найважливіші події українського життя. Також саме Володимир Барвінський 1880 року організував у Львові перше народне віче — великий публічний форум, на якому відкрито обговорювали українські суспільні питання.
Володимир Барвінський (1850–1883) — український громадський діяч, письменник та юрист. Засновник та видавець часопису «Діло», співзасновник товариства «Просвіта». Організував у Львові перше народне віче для захисту прав українців.
Перша шпальта часопису «Діло» 1883 р., присвячена смерті засновника Володимира Барвінського. Джерело: Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського
Їхній брат, Осип Барвінський, був священиком, драматургом і просвітителем. Він писав історичні драми про українське минуле, зокрема про Павла Полуботка та Івана Виговського. І писав тоді, коли у Галичині формувався український театр, який потребував власного репертуару.
Осип Барвінський (1844–1889) — український греко-католицький священик, письменник і драматург. Автор історичних драм «Павло Полуботок» та «Чернігівка», які публікував під псевдонімом Максим Нетяга (а також Іван Григорович). Писав для товариства «Просвіта» практичні й зрозумілі для широкого кола читачів брошури про ведення сільського господарства.
Син Олександра Барвінського, Василь Барвінський, став найвідомішим представником родини у мистецькому середовищі.
Василь Барвінський (1888–1963) — український композитор, піаніст та музикознавець. Очолював Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка у Львові (1915–1948). Радянська влада ув’язнила композитора на десятиріччя в таборах Мордовії (1948–1958), а партитури — знищила, тому Василь Барвінський після звільнення відновлював свою спадщину по пам'яті.
Композитор, піаніст і один із творців української музичної освіти XX століття, протягом десятиліть він очолював головні музичні інституції Львова. Спершу — Музичний інститут імені Миколи Лисенка, згодом — Львівську консерваторію. Одружений він був з Наталею Пулюй, донькою видатного фізика Івана Пулюя.
Василь та Наталія Барвінські, 1920-ті. Джерело: Культурний портал «Експеримент»
Василь Барвінський писав музику, читав лекції й багато років творив українську музичну освіту. Але невдовзі після приходу радянської влади став жертвою репресій. 1948 року подружжя Василя та Наталі Барвінських заарештували. Композитора засудили до десяти років ГУЛАГу, а рукописи його творів знищили просто у дворі Львівської консерваторії. Та навіть після цього музика Барвінського остаточно не зникла. Частину творів вдалося віднайти за кордоном, іншу частину — відновити з пам’яті його учнів і музикантів.
Композитори Станіслав Людкевич і Василь Барвінський у директорському кабінеті Вищого Музичного Інституту ім. М.Лисенка. Джерело: Інтернет-газета «Збруч»
Сьогодні спадщина композитора поступово повертається в український культурний простір. Можливо, саме зараз важливо зрозуміти: українська класична музика досі може звучати сучасно, емоційно й сильно. Хто знає, можливо, для когось із вас музика Барвінського стане не просто новим відкриттям, а натхненням для створення власних пісень чи мелодій.
Василь Барвінський (сидить другий ліворуч) з викладачами Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка та Соломією Крушельницькою (в центрі), 1947. Фото зроблене за рік до арешту Василя та Наталії Барвінських та їх заслання до радянського концтабору в Мордовії. Джерело: Культурний портал «Експеримент»
У тому ж Личаківському районі Львова, неподалік вулиці Барвінських, завітаємо на вулицю Стефана Банаха. За цією назвою ховається історія чоловіка, який змінив як львівське інтелектуально-наукове середовище, так і світову науку. Банах був етнічним поляком, народився у Кракові, однак саме Львів став містом, де розкрився його талант. Містом, де виникла одна з найвідоміших математичних шкіл ХХ століття.
Стефан Банах (1892–1945) — видатний український та польський математик, один із творців сучасного функціонального аналізу. Декан фізико-математичного факультету Львівського державного університету (1939–1941, 1944–1945) та завідувач кафедрою теоретичної механіки Львівського політехнічного інституту.
Життя Банаха більше схоже не на біографію «правильного генія», а на сюжет фільму. Він народився поза шлюбом і отримав прізвище матері. Дитинство провів у селі з бабусею, адже мати зникла з його життя, а батько лише частково допомагав синові. За іронією долі майбутній математичний геній навчався в одній із найгірших гімназій Кракова й закінчив її без особливих успіхів.
1910 року Банах вступив до Львівської політехніки — хотів стати інженером. Але Перша світова війна перекреслила ці плани: навчання він не завершив і диплом ніколи не отримав. Та Львів дуже швидко став для Банаха особливим містом. У своїх спогадах він із великою теплотою писав про львів’ян — відкритих, усміхнених і співучих. Навіть кондуктор у трамваї захоплено розповідав юному студентові про Високий Замок, Катедральний собор, каплицю Боїмів і Личаківський цвинтар, а на прощання казав: «Ви мусите закохатися у Львів, мусите!».
Стефан Банах у юні роки у Кракові напередодні переїзду до Львова, 1919. Джерело: Національний університет «Львівська політехніка»
У 1920 році Банах став асистентом професора Антонія Ломницького у Львівській політехніці й оселився у його будинку на сучасній вулиці Івана Котляревського. А вже за два роки, у 30-річному віці, отримав посаду професора математики у Львівському університеті, попри те, що не мав завершеної вищої освіти. Колеги згадували, що Банаху катастрофічно бракувало терпіння записувати власні ідеї. Він мислив швидше, ніж встигав писати. Саме тому його дисертацію оформлювали асистенти. Вони занотовували математичні міркування Банаха, а сам професор редагував готовий текст.
Раритетне видання «Курсу функціонального аналізу» Стефана Банаха українською мовою, 1948. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
У 1926 році він сформулював знаменитий парадокс Банаха — Тарського — одну з найвідоміших математичних ідей ХХ століття. Розповімо дуже спрощено. Йшлося про те, що математично кулю можна розділити на частини, а потім скласти з них… дві однакові кулі. Для більшості це звучало майже як наукова фантастика. Відкриття Банаха настільки вразило світову наукову спільноту, що про нього написали навіть у The New York Times.
Парадокс Банаха — Тарського, або парадокс подвоєння кулі. Стверджує, що кулю можна «розбити» на шматки і зібрати з них дві такі самі кулі
Та не тільки геніальні відкриття зробили львівську математичну школу легендарною. Її особливим символом була знаменита «Шотландська кав’ярня», де щовечора збиралися місцеві математики. Вони писали формули просто на мармурових столах, сперечалися, розв’язували задачі, стирали записи й починали все спочатку.
Стефан Банах у «Шкотській» («Шотландській кав’ярні»), 1930-ті. Фото з приватного архіву сім’ї Герлінде Гранітцер. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
Зрештою, дружина Банаха, Люсія, купила звичайний зошит за півтора злотого. Так з’явилася відома «Шотландська книга» — один із найвідоміших математичних рукописів ХХ століття. У ній математики записували задачі й залишали місце для майбутніх розв’язків. Цей зошит зберігався просто у сейфі офіціанта кав’ярні.
Фрагмент копії «Шотландської книги» з автографом Стефана Банаха, 1935. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
Майже всі математики, які тоді приїздили до Львова, прагнули побувати у «Шотландській кав’ярні». А сам Банах швидко став справжньою міською легендою. Він захоплювався футболом і дуже рідко пропускав матчів клубу «Погонь Львів». Працював переважно у кафе, а коли більшість закладів зачинялися, перебирався на вокзал, де кав’ярня працювала цілодобово. Тут продовжував думати над математичними задачами за кухлем пива.
Будинок, у якому на першому поверсі розташовувалась знаменита «Шотландська кав’ярня» (1909, архітектор Збіґнєв Брохвіч-Левинський), сучасний вигляд. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
У 1936 році Стефан Банах виступив на Міжнародному математичному конгресі в Осло. Ось і свідчення світового визнання! Але це ще не все. 1939-го його обрали президентом Польського математичного товариства. Того ж року він отримав престижну міжнародну премію Польської академії знань.
Друга світова війна знову різко змінила життя Банаха. Після приходу радянської влади він обійняв посаду декана фізико-математичного факультету Львівського університету.
Стефан Банах у 1940-х рр. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
Під час нацистської окупації Банах працював у лабораторії Рудольфа Вайгля, де став донором для годування вошей. Такі експерименти були необхідні під час створення вакцини проти тифу. В роки окупації ця небезпечна й на перший погляд дивна робота врятувала життя багатьом львівським науковцям, митцям та інтелектуалам.
Відділення біології на медичному факультеті Львівського університету. За біноклем на світлині зліва — Рудольф Вайґль. Праворуч — процес «годування» вошей, поч. ХХ ст. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
31 серпня 1945 року Стефан Банах помер у Львові. Його поховали на Личаківському цвинтарі, а в провідних газетах світу з’явилися некрологи. Тож наступного разу, коли будете на Личакові, варто зупинитися біля могили видатного математика. Саме цей математик довів, що геніальні ідеї можуть народжуватися не лише в університетських кабінетах, а й у затишних львівських кав’ярнях. Зароджуватися під час розмов, суперечок і нескінченних пошуків нових сенсів.
І це тільки частина історій про непересічних творців тогочасного міста. Тож рушаймо далі. Бачимо, що Львів завжди притягував людей, які прагнули змінювати світ навколо себе. Одні робили це, розвиваючи освіту й науку, наприклад Барвінські. Інші — роблячи вагомі наукові відкриття, як Стефан Банах. А хтось намагався одночасно плекати культуру, підтримувати освіту, допомагати мистецтву й будувати дієві громадські інституції. Саме такою людиною був митрополит Андрей Шептицький — одна з найважливіших постатей в історії України.
Андрей Шептицький (1865–1944) — український релігійний, громадський та культурний діяч, багаторічний предстоятель Української греко-католицької церкви, митрополит Галицький, архієпископ Львівський (1901–1944), меценат.
Майбутній митрополит народився 1865 року у селі Прилбичі неподалік Львова в аристократичній родині Шептицьких. Його батько належав до графського роду руської спольщеної шляхти. Мати теж походила з відомого руського спольщеного роду Фредрів. При народженні він отримав ім’я Роман. Здавалося б, його життєвий шлях мав бути цілком пов’язаний із польським середовищем. Але ще в молоді роки Роман Шептицький зацікавився українською культурою, а згодом обрав служіння Українській греко-католицькій церкві.
Повідомлення президії цісарсько-королівського Намісництва у Львові про номінацію єпископа Андрея Шептицького архієпископом Львівським, митрополитом Галицьким, 1900. Джерело: Центральний державний історичний архів України, м. Львів ф. 358, оп. 1, спр. 70, арк. 8
У 1888 році він вступив до Добромильського монастиря Святого Онуфрія і прийняв чернече ім’я Андрей. А вже на початку ХХ століття став митрополитом Галицьким і архієпископом Львівським. На цій посаді Шептицький перебуватиме до кінця свого життя.
Із постаттю Андрея Шептицького пов’язано чимало культурних та освітніх проєктів Львова. У 1905 році він заснував Церковний музей, який згодом перетворився на Національний музей імені Андрея Шептицького. До його колекції митрополит передав тисячі експонатів зі своїх збірок. Також він фінансував придбання нових пам’яток української культури.
Національний музей у Львові (1898, архітектор Владислав Рауш), поч. ХХ ст. Джерело: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького
Втім, музей був лише одним із його задумів. Шептицький підтримував молодих художників, надаючи їм стипендії для навчання в Європі, допоміг Олексі Новаківському створити у Львові художню школу, опікувався освітніми закладами та послідовно відстоював ідею відкриття українського університету. Здається, він добре розумів, що майбутнє нації безпосередньо залежить від того, чи матиме вона власну освіту, науку та культуру.
Митрополит Андрей Шептицький разом із викладачами й учнями Мистецької школи Олекси Новаківського. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
Андрей Шептицький також усвідомлював значення економічної самостійності. Люди мають господарювати на своїй землі, відкривати бізнеси та не залежати від чужого капіталу. Саме тому серед численних ініціатив митрополита з’явився Земельний банк гіпотечний, що відкрився у Львові 1910 року. Митрополит став одним із його найбільших акціонерів, а відтак долучився до створення фінансової установи, яка мала працювати в інтересах української громади. Стартовий капітал банку становив один мільйон крон — на той час це була величезна сума. Важливо й те, що серед його співзасновників було страхове товариство «Дністер», яке згодом стане символом українського економічного життя Львова.
Земельний гіпотечний банк у Львові (1872, архітектор Філіп Покутинський), поч. ХХ ст.
Банк працював насамперед для українців, які нерідко залишалися без доступу до вигідних кредитів в австрійських, а згодом і в польських фінансових установах. Завдяки новоствореному банку за майже чотири роки селянам видали понад 1800 довготермінових позик. Так почала реалізовуватись ідея Шептицького про економічну самостійність. І це відчували тисячі людей у своєму повсякденному житті: вони купували землю, будували оселі, розвивали господарства й створювали підприємства. Важливою також була підтримка української кооперації. Банк співпрацював із «Сільським господарем», «Народною торгівлею» та «Маслосоюзом» — організаціями, які формували економічний фундамент української громади в Галичині.
Шептицький уважно стежив за роботою фінансової установи й особисто дбав про її стабільність. Для нього це був ще один спосіб служіння громаді. Земельний банк гіпотечний став єдиним українським банком Галичини, який здобув міжнародне визнання, а його цінні папери приймали у всій Європі. У 1939 році радянська влада націоналізувала банк, утім сама ідея виявилася значно тривкішою за установу.
Зустріч митрополита Андрея Шептицького у Відні після російського заслання, 1917. Джерело: Портал «ZAXID.NET»
Поки Андрей Шептицький розбудовував українські культурні, освітні та економічні інституції, львівські архітектори створювали одні з найцікавіших зразків сецесії, що й сьогодні визначають образ міста. Згодом тут працюватимуть художники, які навіть у радянський період зберігатимуть зв’язок із європейською культурою. Навіть тоді, коли офіційна система намагатиметься встановити власні правила, у Львові виникатимуть нові середовища свободи — від мистецьких четвергів Романа Сельського до гіпівських спільнот під Високим Замком. Тож далі йтиметься про Львів ХХ століття.
Перелік використаних джерел
- Маслій Н. Володимир Барвінський та його родинне оточення. Поліграфія і видавнича справа. 2011. № 3 (55). С. 22–35.
- Плічко А. До сторіччя з дня народження Стефана Банаха. Штрихи біографії. Математичні студії. 1993. Вип. 2. С. 5–9.
- Фільц Б. Василь Барвінський та його внесок у національне музичне мистецтво (до 130-річчя від дня народження композитора). Студії мистецтвознавчі. 2018. № 3. С. 63–72.