Мапа своїх. Мелітополь. Частина 1

Вітаю! Ми продовжуємо цикл лекцій «Мапа своїх» — розповідаємо про українські міста як простір зустрічі різних людей, культур і досвідів, що разом творили історію України. І сьогодні вирушаємо до Мелітополя на Запоріжжі. Нині це місто перебуває під російською окупацією. Та попри всі спроби привласнити його історію чи стерти пам’ять про його ідентичність, Мелітополь був і залишається частиною українського культурного простору.

Розгортання державного прапора на площі Перемоги в Мелітополі, 2016. Джерело: Потал «Мелітополь — Єдиний»

Наша лекція складатиметься з двох частин. У першій — поговоримо про формування міста на перехресті різних культур і народів, а також про Андрія Корвацького — земського лікаря, чиї ідеї та ініціативи вплинули на розвиток медицини, водопостачання і садівництва на Мелітопольщині. У другій частині розповімо про Дмитра Донцова та його роль у розвитку української політичної думки. А ще дізнаємося, як у Мелітополі переосмислювали багатокультурну спадщину міста в часи незалежності України. Тож розпочнімо нашу мандрівку!

Якщо попросити українців назвати першу асоціацію з Мелітополем, багато хто без вагань відповість: черешня. Соковита, солодка, вона давно стала одним із символів цього міста. Незабаром ми дізнаємося, що ж повʼязує Мелітополь із цим фруктом. 

Микола Слюсар та Єгор Шот. «Мелітопольська черешня», 2018. Джерело: Портал «Zruchno.Travel»

До речі, назва міста теж звучить як десерт: у перекладі з грецької Мелітополь означає медове місто. А річка, на берегах якої воно постало, називається Молочна. Ніби сама топоніміка цього краю натякає на достаток, родючість і майбутню славу мелітопольських садів.  

Річка Молочна в Мелітополі, поч. ХХ ст.

Мелітополь виріс у самому серці Таврії — краю, який століттями був місцем зустрічі різних світів. Тут сходилися кочові народності Великого степу і землеробський світ Подніпров’я. Цими землями в різний час проходили кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, хозари, печеніги, половці, ногайці та багато інших кочових народів. Їх приваблювали торговельні шляхи, родючі землі, м’який клімат і вигідне розташування на перетині важливих маршрутів. Степ був частиною великого світу культурних зв’язків Північного Причорномор’я.

Національний історико-археологічний заповідник «Кам'яна Могила» у долині річки Молочної поблизу Мелітополя

Втім, життя в степу було неспокійним. Упродовж кількох століть ці землі входили до складу Кримського ханства. Тривалий час значну частину цього краю контролювали ногайські орди, тут розміщувалися їхні аули та сезонні стоянки. На думку дослідників, назва одного з найстаріших історичних районів сучасного Мелітополя — Кизияр — походить від однойменної назви ногайського аулу. Регіон зберігав кочовий характер, тож розвивати сталі землеробські поселення було досить складно. Відтак протягом століть цей край залишався простором руху, зустрічей і постійних змін. Не дивно, що навколо нього виникло чимало легенд. Одна з них навіть стверджує, що саме тут колись мешкали знамениті войовничі амазонки.

Водночас ці території були прикордонням, де перетиналися інтереси різних держав і спільнот. 1769 року тут спорудили редут — фортифікаційне укріплення, у якому служили запорозькі козаки. Поблизу Овечого броду через річку Молочну, що був важливою переправою, поступово утворилося поселення, де мешкали козаки, відставні солдати та переселенці, які прямували до Криму.

Панорама Мелітополя на березі річки Молочної, поч. ХХ ст. Джерело: Газета «МИГ» 

У 1783 році Російська імперія завоювала Крим, і ці землі увійшли до її складу. Населення краю почало швидко зростати, зʼявлялися нові поселення. Саме з них наприкінці XVIII століття і сформувався майбутній Мелітополь. Спершу він мав різні назви, як-от уже згаданий Кизияр, Олександрівка. А 1842 року, коли місто визначили адміністративним центром повіту, російська влада офіційно назвала його Мелітополем.

План Мелітополя, 1866

Втім, статус повітового центру ще не означав швидкого розвитку. Попри вигідне розташування та природні багатства краю, імперські урядовці не надто поспішали вкладати кошти в місто. Навіть адміністративні споруди, які зазвичай були неодмінною ознакою повітових центрів, тут з’являлися із запізненням.

Статистичні дані щодо населення Мелітополя, 1845. Джерело: Державний архів Запорізької області Ф. 109, оп. 1, спр. 56, арк. 868 – 869

І все ж Мелітополь мав чим привернути до себе увагу. Його вулиці були вимощені гранітом, що для того часу було радше винятком, ніж правилом. А ще містяни користувалися водою з 300-метрової свердловини. Для степового міста XIX століття це було справжнє інженерне диво. Як же це стало можливим? Якісне водопостачання, як і розвиток садівництва, що згодом прославить місто далеко за межами Таврії, — це результат ініціатив земського лікаря Андрія Корвацького. Ця людина суттєво змінила Мелітополь, і її доля варта окремої розповіді.

Андрій Корвацький (1844–1907) — земський лікар і вчений-садівник. Створив перші промислові дослідні сади в Мелітополі. Організував першу міську систему артезіанського водопостачання завдяки бурінню глибоких свердловин. 

Історія родини Андрія Корвацького могла б стати сюжетом для пригодницького роману. Дід майбутнього лікаря, Станіслав, мешкав у Кракові та підтримав польське Листопадове повстання 1830 року проти Російської імперії. Після поразки повстання багатьох його учасників спіткали репресії. Не оминули вони й родину Корвацьких: за переховування повстанців Станіслава стратили. Одного з його синів, Василя, за сімейними переказами, чумаки таємно вивезли з Кракова до Херсона. Там хлопця всиновила бездітна дворянська родина. Так Василь, майбутній батько Андрія Корвацького, отримав другу батьківщину — Україну.

Здобувши освіту, Василь служив стряпчим у місцевому суді. Посада не була надто високою, однак дозволила йому зробити кар’єру — дослужитися до титулярного радника — та, найголовніше, забезпечити дітям добру освіту. Його син Андрій обрав зовсім інший професійний шлях. Він закінчив Херсонську гімназію і вирішив стати лікарем. Його приваблювала медицина та можливість допомагати людям.

Будівля Першої Херсонської чоловічої гімназії (1864, архітектор Людвіг Тоннесен), кін. ХІХ ст. Джерело: Портал «Кавун.City» 

Андрій вступив до Медико-хірургічної академії в Петербурзі — одного з найпрестижніших навчальних закладів Російської імперії. Цікаво, що академія постала на основі інтелектуальної спадщини Віленського університету, закритого після польського повстання. Тож у цьому є певний історичний звʼязок: представник родини, яка постраждала від придушення повстання, зрештою здобував освіту на університетській традиції того самого Вільна. 

Студентське життя Андрія Корвацького проходило бурхливо. У Петербурзі він одразу долучився до спільноти молодих людей, які гостро реагували на несправедливість і не боялися відкрито висловлювати свої погляди. Через це юнак доволі швидко потрапив у поле зору царської поліції.

Участь у студентських демонстраціях, друк та розповсюдження протестних листівок дорого йому коштували. Корвацького заарештували, увʼязнили в Петропавлівській фортеці, а згодом відправили під нагляд поліції до Херсона. Проте повернення додому зовсім не означало повернення до звичного життя. У Херсоні тоді навіть не було бібліотеки, де він міг би займатися самоосвітою. Заробляти на життя доводилося приватними уроками, причому фактично нелегально, адже політичним засланцям офіційно заборонялося навчати молодь. Здавалося, що шлях до омріяної лікарської професії обірвався. Втім, Корвацький був не з тих, хто легко відмовляється від своїх планів.

Тільки-но завершився термін заслання, він почав клопотати про дозвіл завершити медичну освіту. Навчатися в Новоросійському університеті в Одесі йому заборонили. Тож він обирає інший шлях і вирушає до Вюрцбурга — міста в Баварії, де ще з XV століття діяв один із найавторитетніших університетів Європи з потужною медичною школою. 

Август Шеффлер. «Будівлі Вюрцбурзького університету імені Юліуса і Максиміліана»  з хроніки «Alma Julia», 1882. Джерело: Юліус-Максиміліан-Університет Вюрцбург 

Тут Корвацький не лише опановував медицину та хірургію. Паралельно він проходив курси виноробства і садівництва. Навряд чи тоді молодий лікар міг здогадатися, що саме ці знання згодом прославлять його.

Після повернення на батьківщину Корвацькому потрібно було підтвердити німецький диплом в одному з університетів Російської імперії. Для цього він обрав Університет Святого Володимира в Києві, де й склав усі необхідні іспити. 1877 року Андрій Корвацький нарешті розпочав службу земським лікарем: спочатку — в Ананьївському повіті Херсонської губернії, згодом певний час працював у Чернігівському земстві. А вже за рік повʼязав своє життя з Мелітополем, у якому житиме й працюватиме до кінця своїх днів.

Андрій Корвацький (сидить зліва) з дружиною Дариною та сином Іваном на курорті Бад-Наугейм у Німеччині, 1906. Джерело: Управління культури та молоді Мелітопольської міської ради 

Як багато представників свого покоління, Корвацький вважав, що лікар має не лише лікувати, а й служити громаді. Він досліджував причини захворювань, особливу увагу приділяв дитячому здоровʼю, переконував батьків у необхідності робити щеплення проти віспи. Крім того, працював лікарем Мелітопольського реального училища. Згодом Корвацький став одним із найавторитетніших медиків міста. За його ініціативи в Мелітополі відкрили міську лікарню, яку він очолював протягом тридцяти років. 

Будівля Мелітопольської земської лікарні (1899, архітектор Олександр Агеєнко), поч. ХХ ст. Джерело: Управління культури та молоді Мелітопольської міської ради 

Корвацький також долучився до пошуку якісних джерел водопостачання для міста. Завдяки його зусиллям було відкрито воду Бучацького водоносного горизонту, яку мелітопольці використовують і сьогодні. Йдеться про ту саму 300-метрову свердловину, про яку ми згадували на початку лекції. Ця артезіанська вода вважається якісною та добре захищеною від зовнішніх забруднень. 

Андрій Корвацький прагнув поліпшити здоров’я своїх пацієнтів не лише лікуванням хвороб, а й дедалі більше замислювався над їх профілактикою. Лікар був переконаний, що важливу роль у збереженні здоров’я відіграє повноцінне та збалансоване харчування, зокрема споживання фруктів. Згодом ця думка втілилася в масштабний садовий проєкт. 

Павільйон буфету в Міському саду Мелітополя, поч. ХХ ст. Джерело: Газета «Місцеві вісті»

Усе почалося з піщаних бурь, з якими постійно стикалися мешканці Мелітопольщини. Вони настільки дошкуляли людям, що під час негоди вікна доводилося завішувати мокрими ковдрами. Досліджуючи причини цього явища, фахівці зʼясували: під шаром піску залягають родючі ґрунти, придатні для садівництва. Корвацький побачив у цьому величезну можливість. Поблизу Мелітополя, у селі Семенівка, він придбав земельну ділянку і заклав дослідний виноградник із різними сортами лози. Поруч зʼявився сад, де росли абрикоси та вишні. Саджанці для нього лікар замовляв із-за кордону.

Корвацький не робив ставки на якусь одну плодову культуру. Він експериментував, шукаючи те, що найкраще підійде для місцевих умов. Результат досліджень виявився несподіваним: найкраще на мелітопольській землі почувалася саме черешня. Вона добре приживалася, давала рясні врожаї і рік за роком зʼявлялася в садах місцевих мешканців.

Сади Корвацького (Філібера) в Мелітополі, 2019. Знищені російськими окупантами 2025 р. Джерело: Портал «From-UA» 

Приклад Корвацького почали наслідувати земські школи, міщани та селяни. Так поступово на Мелітопольщині поширювалася культура садівництва, а вирощування черешень перетворювалося на одну з візитівок краю.

Заняття садівництвом звело Андрія Корвацького з Левком Симиренком, відомим вченим-селекціонером. Спільне захоплення швидко переросло в професійне спілкування, а згодом у дружбу. Так Мелітополь опинився на мапі найважливіших центрів розвитку садівництва в Україні. 

Місце поховання Андрія Корвацького у черешневих садах у Мелітополі. Джерело: Портал «Мелітополь.City»

На жаль, ім’я Андрія Корвацького із часом майже забулося. Закладені ним сади значною мірою постраждали в радянську добу. За сталінською політикою люди, які мали фруктові дерева, повинні були сплачувати за них податки, тож багато господарів змушені були вирубувати свої насадження. Проте сьогодні, розповідаючи про Мелітополь як про місто черешень, варто згадувати засновника цієї традиції. Адже саме завдяки таким людям, як Андрій Карвацький, формувалася не лише економіка краю, а й його особлива культурна ідентичність.

Пам’ятник Андрію Корвацькому у Мелітополі (2002, скульптор Віталій Рожик), сучасний вигляд. Джерело: Енциклопедія Сучасної України

Історія Андрія Корвацького показує, як багато для розвитку міста важать люди, які мають знання, наполегливість і готові працювати для громади. Завдяки його ініціативам у Мелітополі зʼявилася якісна вода, нові можливості для розвитку садівництва та традиція, яка згодом зробила місто відомим далеко за межами України.

У наступній частині лекції ми познайомимося зі знаним мелітопольцем Дмитром Донцовим, чиє ім’я посіло значуще місце в історії української культури та політичної думки. А також поговоримо про те, як у часи незалежності громада міста переосмислювала його багатокультурну спадщину та перетворювала її на важливу частину сучасної міської ідентичності. 

Перелік використаних джерел

1. Бажан О. Г. Мелітополь / Енциклопедія історії України: у 10 т. / голова редколегії В. А. Смолій та ін. Київ: Наукова думка, 2009. Т. 6. С. 595. 
2. Родом з міста М. Андрій Корвацький. Управління культури та молоді Мелітопольської міської ради. URL: https://mvk.zp.ua/rodom-z-mista-m-andrij-korvatskij/ (дата звернення: 15.06.2026).