Мапа своїх. Мелітополь. Частина 2
Вітаю! У першій частині лекції ми говорили про виникнення Мелітополя, його багатокультурне середовище та Андрія Корвацького, який сприяв розвитку медицини, водопостачання і садівництва в краї. Тепер звернімося до ще однієї постаті, пов’язаної з Мелітополем. Ця людина уособлює зовсім інший вимір життя міста — світ ідей, політики та пошуків української ідентичності.
Йдеться про Дмитра Івановича Донцова — одного з найвідоміших українських політичних мислителів першої половини ХХ століття. Його праці та погляди викликали гострі дискусії, а в Російській імперії та Радянському Союзі багато з його ідей були заборонені й переслідувалися. Адже саме Донцов став одним із головних ідеологів українських визвольних ідей.
Дмитро Донцов (1883–1973) — український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму, концепція якого стала основою Організації українських націоналістів. Голова першої української телеграфічної агенції (1918), організатор роботи першого національного інформаційного центру в Берліні.
На перший погляд, його біографія сповнена парадоксів. Майбутній мислитель народився 1883 року в Мелітополі, у заможній купецькій родині. Його батько торгував сільськогосподарськими машинами, був знаною та шанованою людиною в місті — мелітопольці неодноразово обирали його до органів місцевого самоврядування.
Отже, один із найвідоміших українських націоналістів ХХ століття виріс у місті, де українське культурне середовище було доволі слабким, а навчання, як і скрізь у Російській імперії, відбувалося російською мовою. То звідки ж узялися його українські переконання? Саме це ми й спробуємо з’ясувати. Шлях Дмитра Донцова до українських визвольних ідей був довгим і звивистим.
Батьки бачили для сина практичне майбутнє, тому віддали його до Мелітопольського реального училища, відкритого 1874 року.
Мелітопольське реальне училище (1874, архітектор Олексій Агєєнко), поч. ХХ ст.
Цей навчальний заклад мав добру репутацію і робив акцент на вивченні природничих та технічних дисциплін. Проте самого Дмитра більше приваблювали історія, література та суспільні питання. Після закінчення училища він вирушив до Санкт-Петербурга, де вступив на юридичний факультет. Там і розпочалися його активні світоглядні пошуки. Як і чимало молодих людей початку ХХ століття, Донцов захопився соціалістичними ідеями, які тоді здавалися багатьом шляхом до більш справедливого суспільства. Ще студентом він вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. Втім, це був лише початок його інтелектуальної подорожі.
Дмитро Донцов: ліворуч — випускник Мелітопольського реального училища (1900), праворуч — студент Петербурзького університету (1902)
Вирішальну роль у формуванні світогляду Донцова відіграли люди, яких він зустрів під час навчання. Спілкування з Дмитром Дорошенком, Олександром Лотоцьким та Левом Мацієвичем відкрило для нього новий світ — світ української історії, літератури та культури. Пізніше Донцов згадував, що саме від них уперше дізнався про журнал «Київська старовина», познайомився з творами Олександра Кониського та багатьох інших українських авторів. Особливе враження на нього справила поезія Лесі Українки. Для юнака, який виріс у переважно зрусифікованому середовищі південного міста, усе це стало відкриттям.
Ще одним важливим етапом становлення Донцова стала подорож до Галичини. Там він побачив зовсім іншу Україну — із розвиненим громадським життям, українською пресою, культурними та політичними організаціями. Цей досвід настільки вплинув на нього, що згодом він продовжив освіту у Віденському університеті, де здобув ступінь доктора юридичних наук. У цей період остаточно сформувалися його політичні погляди. Донцов дедалі більше переконувався, що українці мають право не лише на власну культуру, а й на власну державу. Спілкуючись із представниками різних політичних течій, він звернув увагу, що навіть ті, хто виступав за суспільні зміни в Російській імперії, часто не визнавали права України на самостійне майбутнє.
У пошуках однодумців Донцов змінював політичні середовища, співпрацював із різними організаціями, зокрема, певний час був повʼязаний із мелітопольськими соціалістами-революціонерами. Проте щоразу відходив від тих рухів, які не визнавали права українців на власну державність.
Дмитро Донцов в жандармськоиму управлінні в Києві, 1907. Джерело: Національна історична бібліотека України
Під час Української революції 1917–1921 років він підтримав розбудову Української Держави Павла Скоропадського. Після встановлення радянської влади був змушений залишити Україну. Донцов жив і працював у Львові та в кількох європейських країнах, а останні роки життя провів у Монреалі.
Дмитро Донцов (справа) із правознавцем, діячем ОУН Борисом Вітошинським (зліва) в Канаді, 1972. Джерело: Український інтерес
Праці та ідеї Дмитра Донцова зробили його імʼя відомим далеко за межами України. І тут ми можемо повернутися до питання, яке поставили на початку: як у Мелітополі міг сформуватися один із найвідоміших українських націоналістів ХХ століття? Там, де більшість містян, насамперед представників економічної та інтелектуальної еліти, були зрусифікованими? На перший погляд, це справді парадокс. Нагадаємо, що в місті не було потужного українського культурного середовища, а навчання, як і по всій Російській імперії, відбувалося російською мовою. Звичайно, українську мову він, найімовірніше, міг чути в Мелітополі, але переважно в повсякденному житті — на вулицях, на базарі тощо, але не в офіційних установах.
Олександрівська вулиця в Мелітополі, поч. ХХ ст. Джерело: Газета «МИГ»
Сам Донцов у зрілому віці пояснював це тим, що він народився у вільному краї, де перетиналися різні культури, традиції та способи життя. У Таврії, де поруч жили представники різних народів. Над цим краєм, за його словами, витав особливий середземноморський дух відкритості до світу.
Цікаво, що схоже пояснення знаходимо й у працях відомого англійського історика Арнольда Тойнбі. Досліджуючи розвиток цивілізацій, він дійшов висновку, що саме на межі різних світів і культур нерідко формуються найсильніші та найдієвіші особистості. Можливо, саме таким простором була і Таврія, де виріс Дмитро Донцов.
Втім, витоки його поглядів варто шукати не лише в дитячих враженнях. Вони формувалися під впливом української літератури, історії, європейської освіти та багаторічних роздумів над питанням, яким має бути майбутнє України. Своє бачення він виклав у праці «Націоналізм», яка принесла йому найбільшу відомість. Донцов вважав, що успішне державотворення неможливе без людей, готових брати на себе відповідальність за долю власної країни та обстоювати її інтереси.
Обкладинка першого видання книги «Націоналізм» Дмитра Донцова, 1926
Одна з ключових ідей Донцова полягає в тому, що традиція — це фундамент для існування нації. Він підкреслював, що народ, який не плекає власну культуру, історичну пам’ять і традиції, рано чи пізно опиняється під впливом чужих культурних і політичних проєктів. Відтак для нього нація була не абстрактним поняттям, а найвищою суспільною цінністю, яку необхідно берегти й розвивати.
Сьогодні багато роздумів Дмитра Донцова звучать особливо актуально. Адже українці знову змушені обстоювати право на власну культуру, власну мову, історичну пам’ять і державність в умовах російської агресії. Історія Мелітополя нагадує нам, що міста творять люди. Й іноді це достоту різні люди. Андрій Корвацький і Дмитро Донцов належали до різних поколінь, мали різне походження, різні професії та різні життєві шляхи. Проте вони обидва — і лікар, і мислитель — прагнули змінювати світ навколо себе. І таки змінювали його.
Акція руху спротиву «Жовта стрічка» у квітучих садах Корвацького в Мелітополі, 2025. Джерело: Суспільне Новини
У часи незалежності місто активно переосмислювало свою багатонаціональну спадщину. На зламі ХХ–ХХІ століть полікультурність стала основою нової культурної політики Мелітополя. У 2008 році він був першим містом України, яке долучилося до програми Ради Європи «Інтеркультурні міста». Того ж року Рада Європи вибрала Мелітополь як зразкове багатонаціональне місто для реалізації відповідного проєкту. Тоді тут діяло 16 національно-культурних товариств, які спільно створили інтернет-портал «Ми — Мелітополь», присвячений культурній спадщині різних громад.
Молодіжний фестиваль міжнаціональних культур «Віра. Надія. Любов» на головній площі Мелітополя, 2019
Упродовж 2010-х років багатокультурність стала однією з візитівок Мелітополя. Національні товариства регулярно організовували Дні грецької, болгарської, німецької та інших культур, брали участь у міських фестивалях і святкуваннях Дня міста. Такі заходи давали змогу кожному і кожній познайомитися з традиціями сусідів та сприяли збереженню культурної спадщини численних громад Приазов’я.
Етнографічна зала Мелітопольського міського краєзнавчого музею, 2016. Джерело: Енциклопедія Сучасної України
Важливим культурним центром міста був Мелітопольський краєзнавчий музей. У його фондах зберігалося близько 60 тисяч експонатів — від археологічних знахідок і скіфського золота до документів та мистецьких творів, пов’язаних з історією краю. У 2010-х роках музей дедалі частіше працював як простір для виставок, лекцій та громадських проєктів.
Напередодні повномасштабного вторгнення Мелітополь мав розвинену культурну інфраструктуру: у місті діяли два палаци культури та понад тридцять творчих колективів — театральних, вокальних, хореографічних, інструментальних, фольклорних. Разом із професійними митцями та мисткинями культуру міста творили і звичайні містяни. Вони активно долучалися до творчих обʼєднань, фестивалів і громадських ініціатив. Так Мелітополь перетворився на один із найяскравіших прикладів того, як багатокультурна спадщина може стати основою сучасної міської ідентичності.
Розгортання державного прапора на площі Перемоги в Мелітополі, 2016
Сьогодні Мелітополь залишається під російською окупацією. Однак культуру міста окупувати неможливо. Вона зберігається у пам’яті про людей, які творили його, у культурній спадщині та в історіях, які ми продовжуємо розповідати. І хочеться вірити, що вже зовсім скоро Мелітополь знову стане вільним українським містом.
Перелік використаних джерел
- Верба І. В. Донцов Дмитро Іванович / Енциклопедія історії України: у 10 т. / голова редколегії В. А. Смолій та ін. Київ: Наукова думка, 2004. Т. 2. С. 452.
- Рудницький Ю. Дмитро Донцов. Нотатки на сторінках біографії і творів. Історична правда. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/5fa294630bc29/ (дата звернення: 15.06.2026).