Сміхова культура: як українці жартували? Частина 1
Привіт! Ви пересилаєте одне одному меми, жартуєте з друзями, переглядаєте кумедні відео в тіктоці, чи не так? Суспільство іноді сприймає гумор як щось легковажне, створене виключно для розваги. Та насправді сміх є лише природною реакцією, формою вияву людських емоцій. І ці емоції можуть варіюватися від щирої радості до ледь прихованої зневаги.
Якщо зазирнути в минуле, стає зрозуміло: сміхова культура ніколи не була порожньою забавкою. Вона розквітала там, де поставала гостра потреба переосмислити реальність. Психологи пояснюють це ефектом «безпечного порушення». Про що ж йдеться? Коли звичний порядок раптово ламається, але мозок розуміє, що загрози немає, сміх спрацьовує як миттєва емоційна розрядка. Використовуючи цей механізм комічного, автори змінюють сприйняття світу: загострюють критичне мислення, підсвічують суспільні вади й роблять надміру пафосне зрозумілим.
Залежно від мети творці вибирали абсолютно різні відтінки сміхової культури. Вони могли використовувати гумор, об’єднуючи людей для спільної радості. Іноді застосовували іронію: казали одне, маючи на увазі абсолютно протилежне. Також вдавалися до сарказму — їдкого способу висловлювання, що не залишав місця для натяків і влучав просто в ціль. Часто письменники будували бурлеск на різкому зіткненні стилів, описуючи величне грубими словами. Для гострої критики суспільства вони використовували сатиру, а для кумедного наслідування відомих творів майстерно створювали пародії.
Ангус Макбрайд. «Українські козаки», 1988. Джерело: Офіційна сторінка на Facebook «Bitwy Świata»
Та одразу поділимося чесним застереженням: сміхова культура — це неосяжний феномен, який неможливо вичерпно дослідити в кількох лекціях. Вона охоплює літературу, театр, фольклор, медіа, візуальне мистецтво та багато інших аспектів діяльності людини. Тому ми зупинимося лише на кількох найяскравіших прикладах, які, сподіваємося, стануть для вас відправною точкою для власних досліджень і пошуків. Як за допомогою комічного люди виходили за межі суспільних норм? Як дотепне слово слугувало поштовхом для створення текстів, що змінювали українську літературу? Про все це поговоримо далі.
Тож перенесімося до XVII–XVIII століть, коли культурний простір захопила вигадлива епоха бароко. Митці того часу створювали динамічний, театральний і надзвичайно контрастний стиль. Вони не шукали спокою, адже сприймали світ нестабільним і сповненим протиріч. Вчені та філософи активно руйнували звичні уявлення про красу та істину. Постійні війни змушували людей гостро відчувати скороминущість життя. Творці ж відповідали на ці виклики по-своєму.
Інтермедія у венеційському театрі, XVIII ст.
Якою ж була ця відповідь? Митці обрали своїм головним інструментом театральність. І це логічно, адже люди тієї епохи часто вважали себе акторами, яких обставини змушують грати різні ролі. Письменники та художники тяжіли до гіперболізації, яскравих образів, створювали символи з подвійним дном. Автори закладали у свої твори глибокий прихований зміст. Читачі або глядачі мусили самостійно його розшифровувати. Такий неспокійний ґрунт породив унікальне явище — інтермедії. Це короткі комічні сценки, які актори розігрували розмовною мовою між діями серйозної релігійної драми. Інтермедії були покликані емоційно розвантажити глядачів.
Смішні історії та фольклорні жарти, якими люди ділилися одне з одним, існували завжди. Але саме інтермедії стали першими зафіксованими на папері комедійними творами, написаними живою українською мовою. Автори виводили на сцену зрозумілих всім героїв — селян, шляхтичів чи козаків. Глядачі миттєво впізнавали знайомі життєві ситуації та щиро сміялися, спостерігаючи за поведінкою кумедних персонажів.
У 1619 році письменник і священник Якуб Ґаватович вперше доповнив виставу двома такими україномовними сценками.
Меморіальна дошка Якову Гаватовичу у Кам'янці-Бузькій (1994, скульптор Валерій Потюк). Сучасний вигляд. Джерело: Український інститут національної пам'яті
Якуб Ґаватович (1598–1679) — український письменник барокової доби, культурно-освітній діяч, церковний ієрарх, священик і педагог. Автор перших інтермедій «Продав кота в мішку» та «Найкращий сон».
Перша мініатюра мала назву «Продаж кота в мішку». У ній хитрий юнак Климко майстерно дурить заможного самовпевненого господаря Стецька. Замість обіцяної лисиці той отримує звичайного кота, втрачаючи гроші через надмірну довірливість. Драматург побудував комічний ефект на класичному протиставленні двох характерів — надзвичайно спритного та відверто наївного, що робило ситуацію по-справжньому життєвою.
Титульний аркуш та сторінка з інтермедією після другого акту «Трагедії» Якова Ґаватовича, 1619. Джерело: Інститут історії України
Друга інтермедія Ґаватовича — «Найкращий сон» — виявилася ще сміливішою у художньому новаторстві, адже автор висміяв людські вади крізь призму релігійних уявлень. Троє мандрівників знаходять у полі один пиріг та погоджуються віддати його тому, хто уві сні побачить найкраще видіння. Хитрий Денис просто з’їдає знахідку, поки його друзі сплять, а потім виправдовує свій вчинок вигаданою розмовою з ангелом. Справжня цінність цього твору — в описі способу мислення героїв. Так, селянин розповідає про рай як про пишний шляхетський замок із золотими мурами та розкішними стравами. Він вимірює вище благо виключно матеріальним. Найвищі духовні сенси набувають цілком тілесних форм. Священник Ґаватович майстерно грає на контрастах: духовні цінності він подає крізь призму звичайної насолоди від смачної їжі. Це змушувало глядачів щиро реготати просто посеред серйозного релігійного дійства.
Митрофан Довгалевський (кін. XVII ст. – після 1736) — український письменник барокової доби, драматург, поет, перекладач, викладач поетики та риторики Києво-Могилянської академії. Автор праці «Поетика» («Сад поетичний»), драм «Комічне дійство» і «Властотворний образ» та комічних інтермедій до них.
Викладач Києво-Могилянської академії, учений та письменник Митрофан Довгалевський у 1736 році створив ще один майстерний приклад ранньомодерної комедії. Автор увів п’ять комічних інтермедій до своєї різдвяної драми «Комическоє дійствіє».
Найяскравіша мініатюра описує пихатого Астролога, який усіляко підкреслює своє шляхетне походження та власну освіченість. Герой послуговується польською мовою, постійно додаючи у свої розповіді незрозумілі латинські слова. Селяни підходять до нього з цілком практичними запитаннями: хочуть дізнатися, якої масті народиться лоша, чи вижили бджоли, коли краще сіяти горох і чи вродить нивка. Астролог відповідає доволі плутано, чим викликає відверту ворожість співрозмовників. Прагматичні селяни навіть не намагаються розібратися у складних астрологічних термінах або шукати в них якийсь прихований сенс. Вони не намагаються терпляче вислуховувати нудні зарозумілі повчання чергового дивака, а розв’язують конфлікт прямолінійно — миттєво нагороджують астролога щедрими стусанами.
Бачимо ідеальний приклад ситуативної іронії. Герой своєю поведінкою виявляє власну нікчемність. Пихатий всезнайко намагається піднестися над натовпом, натомість виставляє себе дурнем. Селяни демонструють набагато більше мудрості, оскільки зберігають тісний контакт із реальністю. Учений Довгалевський ставив цю сценку між актами серйозної духовної драми не просто заради розваги. У такий спосіб він передавав глядачам важливе послання. І звучало воно так: освіта повністю втрачає сенс, якщо людина не вміє застосовувати отримані знання в реальному житті.
Іван Котляревський (1769–1838) — український письменник, поет, драматург, основоположник нової української літератури та професійного театру. Автор поеми «Енеїда», яка є першим твором, написаним живою народною мовою, а також п'єс «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».
У 1798 році опублікували славнозвісну «Енеїду» Івана Котляревського. Твір увійшов в історію нашої літератури як перша друкована книжка, написана живою українською мовою.
Георгій Нарбут. Ілюстрація до «Енеїди» І. П. Котляревського, 1919
Впізнаваний стиль коротких барокових інтермедій письменник зробив головним інструментом усієї нової української літератури. Котляревський обрав для свого дебюту надзвичайно зухвалий гумористичний прийом — бурлеск. Зазвичай цей прийом використовують, коли розповідають про щось максимально пафосне простими, побутовими або навіть грубуватими словами. Так, Котляревський переодягнув богів класичної античної поеми авторства Вергілія у звичайний український одяг.
Ілюстрації Анатолія Базилевича до «Енеїди» Івана Котляревського
Велична богиня Юнона влаштовує на сторінках української «Енеїди» гучні розбірки — наче це суперечка на місцевому ярмарку. Троянський ватажок Еней під час пишної гостини у цариці Дідони не насолоджується вишуканими античними стравами, а із задоволенням наминає голову свині з хріном, лемішку та медові шулики. Тобто автор замінив недосяжні небесні страви на дуже зрозумілу земну їжу. Подивімося, що ж у поемі Котляревського робив Зевс:
«Зевес тогді кружав сивуху
І оселедцем заїдав;
Він, сьому випивши восьмуху,
Послідки з кварти виливав».
Інший потужний прийом гумору письменник застосував у своїй п’єсі «Наталка Полтавка». Глядачі стикаються тут із класичною пародією. Тобто комічним наслідуванням інших творів, стилів спілкування або явищ, яке використовується для їхнього висміювання.
Зображення Наталки Полтавки у харківському збірнику «Утренняя звезда», 1834
Місцевий чиновник Возний кумедно залицяється до простої дівчини, використовуючи надзвичайно складні канцелярські звороти. Так Котляревський досягає блискавичного рівня іронії. Адже герой виглядає абсолютно безглуздим, коли намагається описати щирі почуття офіційними казенними формулами. От послухайте:
«Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моей. Когда би я іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурзьком праві, то і сих не довліло би навосхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності».
Сцена з вистави «Наталка Полтавка» у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка (режисер Олександр Ануров), 2023. Джерело: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
А тепер уявімо, що ви бачите, як хтось сильний і наділений владою безкарно знущається зі слабшого просто через поганий настрій. Свідком саме таких ситуацій неодноразово ставав письменник Петро Гулак-Артемовський. Він добре знав, як необмежена влада псувала людей, як деякі поміщики могли покарати залежних селян за найдрібнішу провину, зовсім не розбираючись у ситуації. У 1818 році емоції від побаченого вилилися у написання байки «Пан та собака». Це був справжній прорив — перша в новій українській літературі гостра сатирична байка, яка словесно атакувала систему кріпацтва.
Петро Гулак-Артемовський (1792–1865) — український письменник, поет, перекладач і педагог.
Як це працює в сюжеті? Знайомтеся: пес Рябко. Він ідеальний охоронець — чесно не спить усю ніч і гавкає до хрипоти, щоби захистити майно свого пана. Але вранці стається абсолютно абсурдна і несправедлива річ. Пан, якому не сподобалося, що йому заважали спати, несамовито б’є Рябка. Бідний пес шокований — не розуміє, за що йому дісталося. Тоді на сцені з’являється інший герой — наймит Явтух. Він хитрий та лінивий, але вміє ідеально пристосовуватися. Його головна життєва стратегія — «пану догоджатимеш — горя не знатимеш».
Юлій Крига. «Пан та Собака», 1983. Джерело: Портал «Довідник цікавих фактів та корисних знань»
Гулак-Артемовський адаптував класичний жанр байки під тогочасні реалії, використавши прийом гострої саркастичної моралі. Хоч вона і не була спрямована проти кріпосного права як системи, та висміювала свавілля так званих дурних панів. Закінчує свій твір письменник не традиційними абстрактними повчаннями, а доволі прагматичним висновком:
«Той дурень, хто дурним іде панам служити,
А більший дурень, хто їм дума угодити!».
На межі ХІХ–ХХ століть, коли українці боролися вже з потужною імперською машиною асиміляції, гумор знову швидко адаптувався до нових викликів. Зокрема, Володимир Самійленко блискуче продемонстрував, як комедія може стати гострою зброєю у захисті національної ідентичності.
Володимир Самійленко (1864–1925) — український поет, сатирик, драматург та перекладач. Автор класичних збірок громадянської поезії, дотепних політичних сатир «Ельдорадо», «На печі» й драматичних творів.
Він використав два абсолютно різні, але однаково дієві механізми іронії. Так, у вірші «На печі» читачі бачать гостру ситуативну іронію — письменник ніби змушує героїв мимоволі викривати власні недоліки. У тексті відчуваємо невідповідність між тим, що відбулося, і тим, що ми очікували побачити у цій ситуації. Персонаж щиро вважає себе ідеальною людиною, говорить дуже правильні слова, але його реальні дії малюють зовсім іншу картину. Читачі легко помічають справжню суть героя, хоча сам персонаж залишається сліпим до власних вад.
Юлій Судак. Ілюстрація до сатиричного вірша Володимира Самійленка «На печі», 2002. Джерело: Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого
Про що ж йдеться? Головний герой вірша «На печі» щиро й детально розповідає про свою неймовірну любов до України. Патріот начебто страшенно переживає за долю нації та захоплюється її історією — палкі промови лунають без зупинки. Одна проблема — усе це герой робить, не встаючи з теплої печі. Володимир Самійленко хитро мовчить — просто дає уявний мікрофон своєму персонажу. Послухаймо цього типового диванного експерта:
«Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська — фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти».
В іншому відомому вірші, який називається «Ельдорадо», поет і драматург використав кардинально інший прийом — антифразис. Митці вдаються до цього підходу, коли спеціально конфронтують зовнішню оболонку тексту та його справжній зміст. Слова тут вживаються у протилежному значенні. Автор послуговується формою радісної пісні або хвалебного гімну, але наповнює її жорсткою критикою. Такий текст нагадує красиву подарункову коробку, у якій непомітно сховали… бойову гранату.
Письменник описав уявну прекрасну країну з максимальним, але абсолютно удаваним захопленням. Кожна нібито хвалебна фраза б’є батогом і миттєво перетворюється на звинувачення:
«Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї».
Форма та зміст мчать у протилежних напрямках. Форма випромінює суцільну хвалу. Зміст несе нищівне засудження реальності. Іван Франко назвав цей вірш Самійленка «твором незрівнянної влучності».
Бачимо, що смішна й водночас сумна гонитва за фальшивим статусом була ідеальною мішенню для гумору. А як інакше: люди з усіх сил намагалися здаватися елітою, цураючись власного коріння! І якщо Самійленко бив по цій проблемі влучною поезією, інший класик вирішив вивести її на театральну сцену. Туди, де над нею можна було посміятися на повен голос.
Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич; 1845–1907) — український письменник, драматург, актор і один із корифеїв українського побутового театру. Автор класичних соціально-побутових та сатиричних комедій «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», а також історичних драм.
Так, у 1886 році Іван Карпенко-Карий написав п’єсу «Мартин Боруля». Найцікавіше те, що в її основу лягла справжня життєва ситуація, яка трапилася з драматургом. Річ у тім, що його батько роками намагався довести своє дворянське походження, але внаслідок однієї прикрої помилки в документах назавжди втратив шанс досягти бажаного — і важко переживав поразку.
Актор Гнат Юра в ролі Мартина Борулі в однойменному фільмі 1953 р. Джерело: НСКУ
Як ця подія інтерпретована у п’єсі? Головний герой твору, заможний хлібороб Мартин Боруля, раптом дізнається про можливість отримати омріяний титул. І тут починається найкумедніше, адже він одразу береться «заводити дворянські порядки» у власному домі: категорично забороняє рідним говорити «по-мужицьки» і намагається будь-що видати дочку заміж за дворянина. Комізм цієї ситуації ховається саме в разючому контрасті між справжньою простою натурою героя і тією пафосною маскою, яку він на себе незграбно натягує.
Сцена з вистави «Мартин Боруля» у Національному театрі імені Івана Франка (режисер Петро Ільченко), 2023. Джерело: Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
Проте Іван Карпенко-Карий не дозволив аудиторії просто посміятися над диваком і піти додому. Він непомітно змусив глядачів відчути невимовну гіркоту. Якщо придивитися уважніше, прагнення Борулі «вивести дітей у люди» — це цілком зрозуміла, звичайна людська мрія. Адже хто з батьків не хотів би кращого життя для своїх дітей? Та Мартин намагається втілити цю мрію в життя максимально безглуздо, сліпо копіюючи чужу поведінку. Саме час і нам всім придивитися до себе. Якщо відверто — хіба ми іноді не діємо так само, коли намагаємося здаватися кимось іншим заради статусу?
Пізніше автор влучно пояснив свій задум: «Хоч люди сміються з нього, але коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого». І саме так працює цей літературний механізм. Йдеться про сміх крізь сльози: усмішка від легкої комедії поступово перетворюється на внутрішній дискомфорт від впізнавання себе. Спочатку читачі щиро регочуть над абсурдними вчинками персонажа, а потім їм раптово стає незатишно. Вони припиняють сміятися, бо несподівано помічають у цьому смішному марнославстві щось до болю знайоме і своє.
Протягом двох з половиною століть — від барокових інтермедій до реалістичної драми — автори зверталися до комічного щоразу, коли виникала потреба сказати щось важливе непрямо. Спільне у всіх цих митців лише одне: вони ніколи не намагалися просто розважати публіку. Вони прагнули змінити те, як люди бачать світ. І робили це за допомогою сміху — найбільш доступного і водночас найбільш дієвого мистецького інструмента.
Попереду на нас чекає ще більше відкриттів — у другій частині лекції говоритимемо про розвиток сміхової культури XX століття. Ми детально простежимо, як український гумор вийшов за межі книжкових сторінок і театральних підмостків. Дізнаємося, як комічне масштабувалося на екрани телевізорів, здобуло нові масові форми прояву та почало впливати на свідомість мільйонів глядачів у різних куточках світу.
Перелік використаних джерел
- Нахлік Є. Перелицьований світ Івана Котляревського: текст — інтертекст — контекст: монографія. Львів: б. в., 2015. 543 c.
- Електронна бібліотека «Культура України». URL: https://elib.nlu.org.ua/object.html?id=11242 (дата звернення: 19.06.2026).
- Ісіченко І. Історія української літератури: епоха бароко (XVII–XVIII ст.). навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів. Львів: Святогорець, 2011. 568 с.
- Назаренко М. Українська культура кінця XVIII — першої половини ХІХ століття. УКультура. URL: https://uculture.com.ua/publications/35?tab=text (дата звернення: 20.06.2026).
- Мороз Л. Трагічна комедійність у творчості Івана Тобілевича (І. Карпенка-Карого). Наукові записки. Серія: Філологічні науки. 2025. № 214. С. 110–120.