Сміхова культура: як українці жартували? Частина 2
Привіт! У першій частині цієї лекції ми дослідили шлях української сміхової культури від барокових інтермедій до реалістичної драми XIX століття. Тепер рушаймо до бурхливих XX та XXI століть, де правила гри кардинально змінилися: ситуація стала складнішою і цікавішою, а іноді навіть відверто небезпечною.
Довгий час гумор залишався справою лише двох сторін: сміливого автора і кмітливого глядача. Згодом між ними з’явився могутній третій гравець, своєрідний наглядач. Спочатку це була держава з потужною машиною цензури: за один влучний анекдот можна було назавжди втратити свободу. Пізніше з’явився масовий ринок: телебачення і соціальні мережі почали диктувати власні закони в гонитві за максимальним охопленням аудиторії. Новітня доба пропонує складні виклики, змушуючи нас подивитися на звичні розваги під зовсім іншим, набагато серйознішим кутом. Тому сьогодні маємо відверто запитати себе: над ким ми насправді сміємося? Важливо також поміркувати: як звичайний жарт може перетворитися на інформаційну зброю, єдиний засіб виживання або ж токсичний інструмент приниження?
Шаржі українського графіка й плакатиста Бориса Фрідкіна на письменників Василя Чечвянського (ліворуч) та Юрія Вухналя (праворуч), кін. 1920-х. Джерело: «ЛітАкцент»
Після падіння Російської імперії розпочався нетривалий період українізації — наша література нарешті отримала ковток свободи, перш ніж її остаточно затиснули лещата жорсткої радянської цензури. Саме це коротке вікно можливостей перетворило 20-ті роки ХХ століття на час справжнього культурного вибуху. Український гумор розвивався шаленими темпами, з комедією працювало ціле ком’юніті неймовірно яскравих авторів. Наприклад, Майк Йогансен у книжці «Як будується оповідання» не ділився нудними правилами, а влаштував справжній літературний тролінг: ламав шаблони, демонстрував письменницькі секрети та грався з очікуваннями аудиторії. Поруч творив, зокрема, Василь Чечвянський, який писав неймовірно дотепні пародії на своїх колег-письменників і навіть на самого себе! А Юрій Вухналь у творах на кшталт «Життя та діяльність Федька Гуски» смішно й життєво описував пригоди тогочасної молоді. Сьогодні це міг би бути готовий сценарій крутого ситкому! Проте навіть на тлі цієї зіркової компанії вирізнявся автор, який став абсолютним кумиром аудиторії того часу.
Джерело: Український інститут національної пам’яті
Остап Вишня (справжнє ім'я — Павло Губенко; 1889–1956) — український письменник, гуморист, сатирик та військовий фельдшер. Автор нового самобутнього жанру в українській літературі «усмішки», а також класичних гумористичних збірок «Мисливські усмішки» та «Чухраїнці».
Остап Вишня (справжнє ім’я — Павло Губенко) зробив вдалий авторський хід: почав називати свої невеличкі гумористичні твори усмішками. Погодьтеся, вельми оригінальна і тепла назва.
Джерело: ІА Дивись.info
Принцип митця був простим і водночас радикальним: щоби мати моральне право кепкувати з людини, спершу її потрібно щиро полюбити. Гумор без любові миттєво перетворюється на насмішку чи булінг.
У 20-ті роки ХХ століття Остап Вишня був справжньою суперзіркою. Уявіть масштаби популярності: наклади його книжок поступалися лише накладам творів Тараса Шевченка. Фанати буквально змітали з полиць нові видання і зачитували їх до дірок.
Остап Вишня (ліворуч) та поет Максим Рильський (праворуч) на полюванні, 1952. Джерело: Науково-технічна бібліотека НТУ «Дніпровська політехніка»
Серед найпопулярніших усмішок Вишні — «Чухраїнці», в якій за легкою комедійною формою письменник приховав важливі сенси. Він описує країну своїх героїв як давню розвинену цивілізацію, порівнюючи її з легендарною Атлантидою. А ще дотепно зазначає, що культура у цій країні була настільки високою, що глечики з молоком селяни накривали... поезією! Мудрець у тексті влучно називає чухраїнців «дивним perpetuum mobile» — вічним двигуном, який ніколи не зупиняється.
Джерело: Інтернет-видання «Український інтерес»
Особливо цінне в усмішці те, що автор висміює не якісь абстрактні чи фатальні «національні вади». Він фокусується виключно на конкретних поведінкових патернах. Знамените чухраїнське «якось-то воно буде» — це не прокляття нації, а типова ознака дитячої позиції. Своїм добрим сміхом Остап Вишня закликає українців подорослішати. Він не критикує, а м’яко підштовхує до розуміння того, що відмова від безвідповідальності є необхідною умовою розвитку, а здатність усвідомити це через сміх — першим кроком до дорослості. Тут письменник демонструє найвищий рівень гумористичної майстерності — глибоку самоіронію. Він не іронізує над суспільством із позиції ідеального судді, а визнає себе його частиною. Досліджуючи своїх героїв, автор зітхає, і з цим зітханням у нього мимоволі виривається: «Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!». Тобто Вишня свідомо зараховує себе до чухраїнців, доводячи, що найскладніший і водночас найважливіший скіл для кожної людини — це вміння по-доброму посміятися над собою.
У 1933 році радянська влада заарештувала письменника за сфабрикованою справою. Вирок був найстрашнішим — розстріл. Згодом страту замінили на десять років ГУЛАГу.
Ув’язнені в Ухтинсько-Печорському таборі Остап Вишня (праворуч) та Федір Зубов (ліворуч), 1937. Джерело: Науково-технічна бібліотека НТУ «Дніпровська політехніка»
Після звільнення з таборів у 1943 році влада цинічно використала шалену популярність Вишні у власних цілях. Подумайте самі: кому люди довірятимуть більше — сухим заголовкам офіційних газет чи своєму улюбленому автору, з яким вони роками щиро сміялися? Відповідь очевидна.
Випуск «Літературної газети» № 8 (орган Оргкомітету Спілки Радянських Письменників України), у редакційній колегії якої був Остап Вишня, 1933 Джерело: Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського
Саме тому режим не залишив письменнику вибору, змусивши його стати рупором пропаганди, спрямованої проти українського підпілля. У таких ідеологічних текстах, як-от у сумнозвісному памфлеті «Самостійна дірка», Вишня поширював абсолютно клішовані образи, нав’язані радянською пропагандою. Наприклад, описував повстанців, яких називав укрОУНцями, так, ніби вони «розплоджуються за допомогою гестапівських листівок та німецьких марок», працюють лише темними ночами і вбивають дітей. У цьому памфлеті також йдеться про те, що найголовніші чесноти українського підпілля — це «запроданство, зрада й підлота». Читачі довіряли Вишні, тому ці тексти, наповнені типовими наративами радянської машини, мали руйнівний вплив на свідомість українців.
У 1920–1930-х роках популярності набуває візуальний гумор, тобто карикатура. Чому вона ефективна? Секрет у швидкості сприйняття. Текст вимагає часу на прочитання і осмислення, а карикатура працює як ідеальний мем. Глядачі кидають один швидкий погляд — і суть стає зрозумілою. Тому 1922 року у підрадянській Україні заснували сатиричний журнал «Перець». Поруч із текстами письменників-гумористів тут регулярно друкували в’їдливі дотепні малюнки.
Обкладинка та карикатури з першого видання журналу «Перець», 1922. Джерело: Портал «Перець — гумор і сатира»
Та зараз, щоби наочно проілюструвати руйнівну силу візуального гумору, те, як звичайний олівець перетворювався на зброю масового ураження, перенесімося до Львова 1930-х років. Місто тоді перебувало у складі Другої Речі Посполитої.
Львів, 1930-ті рр. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
Саме тут працював видатний український художник Едвард Козак, відомий під псевдонімом ЕКО. Він видавав сатиричний журнал «Комар», що став потужним інструментом політичного тролінгу тогочасних еліт. Козак настільки віртуозно створював комічні образи, що буквально одним влучним малюнком міг вщент знищити репутацію, на яку політики чи банкіри працювали роками.
Едвард Козак (псевдоніми — Еко, Мамай, Сірий; 1902–1992) — український карикатурист, художник, письменник, редактор та видавець. Творець образів Гриця Зозулі та персонажів гумористичних журналів «Зиз», «Комар» і «Лис Микита».
У своїй праці «Козак українського гумору» дослідниця Тетяна Кузьмінчук зазначає, що ображені герої карикатур регулярно прибігали до редакції журналу сваритися.
Обкладинки журналів «Зиз» і «Лис Микита» Едварда Козака. Джерело: Портал «ArtLvivOnline»
Час від часу художник по кілька днів сидів у в’язниці за надто сміливі жарти, а польська цензура постійно конфісковувала цілі тиражі його видань. Проте гострий гумор Козака мав свою магію: він змушував опонентів поважати автора.
У 1938 році до кабінету редактора зайшов головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Гість тримав у руках свіжий номер із карикатурою на самого себе. І уявіть: політик прийшов не читати моралі, а попросив художника проілюструвати його нову книжку! Впливові люди беззаперечно визнавали силу сміху та суспільну вагу цього журналу.
Карикатура Едварда Козака, яка висміює ідеологічну боротьбу між українськими націоналістами та прихильниками лівих поглядів у Галичині в міжвоєнний період. Підпис під малюнком: Дмитро Донцов звертається до Олеся Бабія, який б’є Карла Маркса: «А дай му школи!», 1927. Джерело: Портал «Фотографії старого Львова»
У вересні 1939 року до Львова увійшли радянські війська. Окупанти одразу почали розшукувати карикатуриста, адже вони вважали Козака «особливо небезпечним злочинцем». Тоталітарна система завжди панічно боїться тих, хто вміє влучно жартувати та оголювати її справжню сутність перед широкою аудиторією.
Джерело: Інтернет-видання «Український інтерес»
Козаку дивом вдалося втекти за кордон, де він заснував новий гумористичний журнал «Лис Микита». У ньому художник публікував гострі карикатури, зокрема на генсека Леоніда Брежнєва і президента США Ліндона Джонсона, а також саркастично засуджував воєнні вторгнення в Чехословаччину та В’єтнам. ЕКО став справжньою зіркою телебачення США: 30 років поспіль на американському телебачення виходила програма «Час казок». У прямому ефірі автор малював картини під час читання історій. Ця програма протягом десятиліть мала шалені рейтинги.
Карикатури Едварда Козака на радянського генсека Микиту Хрущова на обкладинках журналу «Лис Микита», 1956 та 1960. Джерело: Портал «ArtLvivOnline»
Успіх Едварда Козака чудово ілюструє одну надзвичайно важливу річ: гумор абсолютно по-різному працює в умовах демократії та тоталітаризму. Якщо у вільному суспільстві художник може відкрито критикувати політиків і бути зіркою телебачення, то в Радянському Союзі гостра сатира на офіційному рівні була неможливою. Щоби вижити і не перетворитися на слухняний інструмент пропаганди (як це трапилося з Остапом Вишнею), комедія мусила йти у глибоке підпілля. Мусила обертатися на справжній культурний бунт.
Саме таким яскравим вибухом андеграундного гумору став кінець 1980-х років, коли тоталітарна система почала тріщати по швах. У цей час Лесь Подерв’янський написав культову п’єсу «Гамлет, або Феномен датського кацапізму».
Лесь Подерв’янський (справжнє ім’я — Олександр Подерв’янський; нар. 1952) — український художник, прозаїк, драматург та сценарист. Автор культових, гостросатиричних п'єс із використанням суржику та ненормативної лексики, які стали класикою українського літературного андеграунду та здобули всенародну популярність у форматі аудіозаписів.
Офіційно такий зухвалий текст у Радянському Союзі не міг бути опублікований. Але твір поширювали на звичайних магнітофонних касетах — записи передавали з рук у руки, наче цінні секретні матеріали.
Письменник використав прийом постмодерного бурлеску. Суть цього літературного механізму вельми цікава. Йдеться про перенесення класичного «великого» сюжету в максимально примітивний «малий» контекст. Іван Котляревський свого часу вдався до схожого підходу в «Енеїді». Подерв’янський в якості «великого» оригіналу вибирає всесвітньо відому трагедію Вільяма Шекспіра. І різко знижує пафос взірця до рівня сірої та абсурдної радянської дійсності. Данський принц Гамлет, який постає перед нами не в королівських шатах, а у звичайній толстовці, на початку п’єси ставить своє вічне філософське питання, втім пересипане обсценною лексикою.
Лесь Подерв’янський. «Книга Вогню» (2012). Джерело: Портал «NT Art gallery»
Відомий психоаналітик Зигмунд Фройд з’являється в інтерпретації Подерв’янського як цілком буденний персонаж. Пафос класичного сюжету боляче зіштовхується з порожнечею радянського контексту. Автор демонструє, як система, спрямована на знеособлення людей, позбавила цих людей здатності як переживати високу трагедію, так і насолоджуватися витонченою комедією. Життя такого суспільства перетворюється на дешевий фарс. Пізніше дослідники назвуть цей напрям мистецтва соцартом. Таке мистецтво майстерно висміювало радянські ідеологічні кліше зсередини, використовуючи потворну мову цих кліше як головну інформаційну зброю.
Прем'єра рок-опери «Гамлєт» за лібрето Леся Подерв’янського на сцені київського Культурного кластера «Краків», 2025. Джерело: Портфоліо режисерки Олени Хижної в Instagram
П’єса Подерв’янського не була спробою просто розсмішити публіку за допомогою дотепного використання нецензурної лексики. Постмодерний бурлеск став точним і безжальним діагнозом для суспільства, яке втратило здатність думати і говорити. Подерв’янський поєднав високий шекспірівський стиль й абсолютно здеградовану мову тогочасної реальності. І у такий спосіб показав, як тоталітарна система повільно руйнує саму здатність людини мислити. Мова ніколи не є просто інструментом побутового спілкування. Вона безпосередньо формує нашу свідомість. Деградація мови невідворотно означає деградацію думки.
Після проголошення незалежності України у 1991 році радянська цензура нарешті остаточно зникла. Але спільний пострадянський культурний простір ще довго залишався нашою реальністю і безпосередньо впливав на українську культуру. Йдеться не про мовне питання, а насамперед про об’єкти жартів, про способи нашого самозображення. Якщо поглянути на телебачення 1990-х та 2000-х років, побачимо справжній хаос форматів. Поруч із проєктами, які експортували від сусідів, поруч із нав’язливим тиражуванням застарілих образів, що зводили українців до примітивних карикатурних образів, завжди існував простір для самобутньої, а часом і геніально абсурдної української комедії. Згодом повномасштабна війна Росії проти України спрацювала як своєрідний фільтр, що змусив індустрію остаточно відійти від низки застарілих форматів.
Джерело: Офіційна сторінка «Вєрка Сердючка» в Instagram
Андрій Данилко (нар. 1973) — український актор, співак, режисер та сценарист. Творець образу Вєрки Сердючки, який став культовим феноменом української попкультури.
Свого часу телевізійним феноменом стало «СВ-шоу», яке з’явилося на телеканалі «1+1» у 1997 році. Саме тут Андрій Данилко остаточно сформував і розвинув сценічний образ колоритної провідниці Вєрки Сердючки.
Андрій Данилко (провідниця Вєрка Сердючка) й Радмила Щоголева (Гєля) у програмі «СВ-шоу». Джерело: Проєкт «Амнезія»
Формат шоу виявився революційним проривом. Тож трошки розповімо про нього. Епатажна провідниця поїзда у своєму купе приймала різних зірок і вела з ними максимально відверті й невимушені розмови. Простір звичайного залізничного вагона мав важливе значення. Адже купе поїзда є саме тим магічним місцем, де миттєво зникають будь-які соціальні статуси. Місцем, у якому неймовірно відомі люди та випадкові пасажири стають абсолютно рівними перед головною господинею вагона. Комедійна маска дозволяла провідниці ставити гострі чи незручні запитання. Такі запитання не наважувалися озвучувати в ефірі жодні журналісти — чи то через дотримання суворого протоколу, чи то через страх образити зіркового гостя.
Андрій Данилко в образі провідниці Вєрки Сердючки, 1991. Джерело: Офіційна сторінка «Вєрка Сердючка» в Instagram
А тепер перенесімося у наш час. Важливий етап у формуванні нового незалежного українського гумору — заснування проєкту «Підпільний стендап» у 2015 році. Головним ініціатором цієї події став комік Свят Загайкевич.
Свят Загайкевич (справжнє ім’я — Святослав Загайкевич; нар. 1989) — український стендап-комік, актор, продюсер та телеведучий. Засновник і художній керівник клубу «Підпільний Стендап», який став одним із головних майданчиків для розвитку сучасної україномовної комедії та відкрив багатьох відомих вітчизняних коміків.
Свою промовисту назву ця гумористична формація отримала вельми закономірно. Адже перші виступи клубу відбувалися у локаціях на кшталт гаражів, антикафе, тісних квартир і навіть сирих підвалів. Такий нестандартний формат забезпечував не лише максимальне зближення коміків із живою аудиторією, а й гарантував відсутність цензури чи продюсерського диктату, давав змогу вільно жартувати на гострі теми.
Афіші комедійних вечірок «Підпільний Стендап», 2024 та 2026. Джерело: Підпільний Стендап
Згодом цей експеримент масштабувався, перетворившись із підпільної тусовки на комедійну індустрію із власним стаціонарним клубом і гастролями по Україні та Європі. Саме ця формація об’єднала спільноту яскравих представників новітньої української комедії, відео яких сьогодні мають десятки тисяч переглядів на ютубі. Це Василь Байдак, Антон Тимошенко, Настя Зухвала, Сергій Ліпко, Ганна Кочегура, Сергій Чирков та багато інших талановитих коміків. Кожен і кожна з них має власний унікальний стиль. Так, Василь Байдак віртуозно працює у жанрі абсурду, ламаючи звичну логіку буденності, Антон Тимошенко зосередився на політичному сторітелінгу, а Настя Зухвала оприявнює застарілі стереотипи за допомогою іронії та сарказму.
Стендаперка Настя Зухвала. Фото: Ігор Копит. Джерело: The Village Україна
Повномасштабна війна Росії проти України змінила вектор розвитку українського гумору — перетворила його на дієвий інструмент психологічного розвантаження, інформаційної боротьби та підтримки Збройних Сил України. Похід на стендап став своєрідною корисною рутиною: «Підпільний», зокрема, системно перераховує на потреби Сил оборони від 20% до 100% прибутку з концертів. А під час стріму «IT is Fine», який IT-компанія N-iX організовувала разом із «Підпільним стендапом» і фондом «Повернись живим», коміки за лічені години зібрати кілька мільйонів гривень на рації для військових.
Благодійний сольний концерт «На межі» стендап-коміка Антона Тимошенка в Палаці «Україна», 2023. Джерело: Офіційна сторінка «Антон Тимошенко» в Instagram
Сучасні стендап-концерти давно вийшли за межі тісних підвалів. Сьогодні український стендап збирає найбільші концертні майданчики. І навіть встановлює рекорди! Так, Антон Тимошенко став першим в історії країни стендапером, який зібрав повний зал Палацу «Україна». А благодійні виступи його колег із аншлагами проходять у МЦКМ та Будинку кіно, комік Сергій Ліпко, який долучився до лав Сил оборони, давав унікальні концерти безпосередньо у військових бліндажах.
Благодійний сольний концерт «Стендап у відпустці» стендап-коміка та військовослужбовця ЗСУ Сергія Ліпка в МЦКМ «Жовтневий палац», 2024. Джерело: Портал «The Village Україна»
Отож, разом ми дослідили захопливий шлях української сміхової культури — від барокових інтермедій до сучасних стендап-концертів. І тепер точно знаємо, що гумор завжди був чимось дійсно важливим, а не просто зручним способом розважитися. Кожен жарт — це своєрідний детектор брехні. Він оприявнює величезну різницю між вигаданими ідеалами і складною дійсністю. Що точнішим є цей комедійний прилад, то більше незручної правди він демонструє всім нам. Тому вміння читати між рядками залишається необхідним для кожної людини, яка не хоче бути жертвою чужих маніпуляцій.
Тож наступного разу, коли будете скролити стрічку з кумедними відео або придумувати власний дотепний жарт, на мить зупиніться і відверто запитайте себе: яку саме реальність будує цей контент, над ким сьогодні смієтеся особисто ви? Ваш сміх завжди залишатиметься вашою особистою силою. І тільки ви маєте право вирішувати, як саме її використовувати.
Перелік використаних джерел
- Гриценко О. А. Остап Вишня в українській культурі пам’яті: «король тиражів», «народний гуморист», суспільна інституція, знаряддя пропаганди, «національний мученик». Культурологічна думка. 2019. № 16. С. 136–163.
- Кузьмінчук Т. Козак українського гумору. Історична спадщина України: візуальні джерела та архів — LocalHistory. URL: https://localhistory.org.ua/texts/statti/kozak-ukrayinskogo-gumoru (дата звернення: 25.06.2026).
- Насмінчук І. А. Іронія в публіцистиці Остапа Вишні післятаборового періоду творчості. Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Філологічні науки. 2017. № 43. С. 44–47.
- Підпільний стендап. URL: https://www.undergroundstandup.com (дата звернення: 25.06.2026).
- Цибулько О. В. Шекспірівський текст в українському соц-арті. Вісник Львівського університету. Серія: Іноземні мови. 2012. № 20. С. 207–214.