Мапа своїх. Дніпро. Частина 3

Вітаю! У перших двох частинах лекції ми говорили про мецената, колекціонера та громадського діяча Олександра Поля, а також про людей його кола: педагогиню Олександру Риндовську й історика Дмитра Яворницького. Разом вони створювали культурне й інтелектуальне середовище тодішнього Катеринослава. У цій же частині мова піде про Катеринославське вище гірниче училище. Це перший вищий навчальний заклад Придніпров’я, навколо якого формувалося нове покоління інженерів, науковців і викладачів і завдяки якому Катеринослав поступово ставав одним із центрів технічної освіти та міжнародного інтелектуального обміну. Сьогодні він відомий як Національний технічний університет «Дніпровська політехніка».

 

Будівля Потьомкінського палацу в Катеринославі, де почалися заняття вищого гірничого училища (1899, архітектор Іван Старов), поч. ХХ ст. Джерело: Портал «Дніпро культура» 

 

Появі Вищого гірничого училища передував неймовірний промисловий бум. 1870-ті роки стали переломними для всього Придніпров’я. Саме тоді британський гірничий інженер Джон Юз і вже відомий нам Олександр Поль розпочали мінералогічні розвідки, які показали величезний промисловий потенціал регіону. Катеринославщина швидко почала перетворюватися на один із головних індустріальних районів імперії. 

 

 

Джон Юз (1814–1889) — британський інженер, металург, промисловець, засновник Донецька (колишня Юзівка).

Зокрема, у ті часи відбувалася активна промислова розробка Криворізького залізорудного басейну та розвиток Донбасу. У місті відкривалися реальні училища, де готували фахівців для технічної та промислової сфери. Але цього вже було недостатньо — регіон гостро потребував висококваліфікованих спеціалістів. Тільки уявіть: на великих шахтах працювало лише по одному-два гірничі інженери — там, де потрібно було вісім-десять. Бракувало і інженерно-технічних кадрів для чавуноливарних, сталеплавильних і металургійних підприємств. 

 

Робота забійників, поч. ХХ ст. Джерело: Історична правда

 

Через брак місцевих спеціалістів на заводах переважали іноземні фахівці: бельгійці, німці, французи, англійці. Вони привозили із собою нові технології та виробничий досвід, але часто не знали місцевої мови, законів і звичаїв. Це ускладнювало їхнє спілкування як із робітниками, так і з місцевою адміністрацією.

 

Катеринославське вище гірниче училище заснували 1899 року. Воно стало першим вищим навчальним закладом Придніпров’я і одразу задало високу планку. 

 

Будівництво головного корпусу Катеринославського гірничого інституту, кін. ХІХ ст.

 

При розробці його статуту орієнтувалися на найкращі європейські моделі. За основу взяли досвід французької Сент-Етьєнської вищої гірничої школи, заснованої ще 1816 року, а також знаних німецьких гірничих академій, що базувалися у Фрайберзі та Клаусталі. У ті часи їх вважали одними з найкращих технічних шкіл Європи.

 

Будівля Вищої національної гірничої школи у Сен-Етьєні в замку Шантегрійє, (1848, архітектор Стефан Булен), поч. ХХ ст. Джерело: Муніципальний архів Сен-Етьєна 

 

Першим керівником цього навчального закладу став харківський гірничий інженер Сергій Сучков, випускник Петербурзького гірничого училища. Сучков був людиною далекоглядною, добре знав виробництво й розумів людей, а головне — він чудово усвідомлював, що новому індустріальному Півдню потрібні висококваліфіковані інженери.

 

Хто міг вступити до училища? Конкурс був надзвичайно високим. На перший курс подали документи 352 абітурієнти, однак вступні іспити успішно склали лише 77. Керівництво уважно відбирало студентів, намагаючись виявити тих, хто мав здібності до гірничої справи й інженерії. Уже перший випуск 1903 року показав результат: найталановитіших молодих спеціалістів залишили працювати асистентами. Згодом багато з них стали професорами та заснували власні наукові школи.

 

Звіт про стан і діяльність Катеринославського вищого гірничого училища за 1900 рік. Джерело: Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека імені Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія 

 

Щоби давати студентам найновіші знання, викладачі Катеринославського гірничого училища від самого початку активно включалася в міжнародний науковий обмін. Професори, доценти та асистенти регулярно їздили на стажування до наукових і освітніх центрів Німеччини, Бельгії та Франції, брали участь у наукових форумах і промислово-технічних виставках. Це був один із найшвидших способів освоювати новітні досягнення науки й техніки та одразу впроваджувати їх у навчання.

 

До прикладу, керівник училища Сергій Сучков 1905 року відвідав всесвітню виставку в бельгійському Льєжі, де вивчав досвід європейських гірничих підприємств і технічних шкіл. Професор Володимир Гуськов досліджував досягнення німецької гірничої промисловості та бельгійських вугільних підприємств, представлених на всесвітній виставці в Брюсселі 1910 року.

 

Атракціон «Water-Chute» та павільйон «Верхня Баварія» на Всесвітній виставці в бельгійському Льєжі, 1905. Джерело: Портал Фабріса Мюллера «Льєж — Всесвітня виставка 1905 року»

 

Катеринослав тоді постійно підтримував інтелектуальний діалог з Європою. І це доволі швидко дало результат: до 1917 року училище підготувало 457 спеціалістів гірничого та металургійного напряму, які розвивали промисловість усього регіону.

 

Водночас до Катеринослава приїздили іноземні викладачі та науковці, які ділилися досвідом європейських університетів, технічних шкіл і наукових традицій. А відтак Катеринославське вище гірниче училище від самого початку формувалося як багатокультурне й міжнародне інтелектуальне середовище.

 

 

Ярослав Ґрдина (1871–1931) — українсько-чеський учений-механік, інженер-технолог, професор та ректор Катеринославського гірничого інституту, основоположник кібернетичної науки біоніки (динаміки живих організмів). 

Одним із таких викладачів був Ярослав Ґрдина — інженер і науковець чеського походження, який народився у місті Пльзень. Освіту він здобув у Санкт-Петербурзькому технологічному інституті. Наприкінці ХІХ століття стажувався в Німеччині, де знайомився з найновішими досягненнями європейської технічної науки. На початку ХХ століття Ґрдина приїхав до Катеринослава й на багато років пов’язав своє життя з цим містом. У гірничому училищі він викладав прикладну й теоретичну механіку, очолював кафедру, був деканом, а згодом ректором закладу. Але найцікавіше, що його наукові інтереси виходили далеко за межі суто гірничої справи. Ґрдина досліджував автоматичне регулювання механізмів. Деякі його ідеї пізніше повʼязувалися з розвитком кібернетики. 

 

Не менш важливою постаттю для наукового розвитку міста став Лев Писаржевський. Він народився в Кишиневі, навчався в Одесі, працював у Тарту та Києві. 

 

 

Лев Писаржевський (1874–1938) — український учений в галузі фізичної хімії, професор Катеринославського вищого гірничого училища, творець електронної теорії гетерогенного каталізу, академік АН СРСР.

У 1913 році Писаржевський переїхав до Катеринослава, де став професором кафедри загальної та фізичної хімії Гірничого інституту (тоді училище вже стало інститутом, про що ми поговоримо за кілька хвилин). Саме в цьому місті він реалізував свої найамбітніші ідеї. 

 

Дослідна станція з дослідження та добування вітчизняного йоду з морських водоростей у Катеринославі, створена професором Левом Писаржевським, 1915–1916. Джерело: Портал «Дніпро Культура»

 

Писаржевський був не лише блискучим науковцем, а й людиною надзвичайно широких інтересів. Під час Першої світової війни у своїй лабораторії він організував виготовлення протигазів і медичних препаратів для військових, а також розробив новий спосіб отримання йоду з морських водоростей. Згодом саме в Катеринославі він створив наукову школу фізико-хіміків, яка стала відомою далеко за межами України.

 

 

Мальвіна Розенберг (1888–1965) — українська науковиця, докторка хімічних наук, професорка, викладачка Катеринославського гірничого інституту та перша деканка хімічного факультету Дніпропетровського державного університету.

Поруч із Писаржевським постійно працювала його дружина й колега — науковиця Мальвіна Розенберг. Це дуже незвична для початку ХХ століття історія партнерства в науці. Мальвіна не залишалася в тіні чоловіка, а була повноцінною учасницею досліджень та інтелектуального середовища міста. 

 

Саме з ініціативи Писаржевського в Катеринославі з’являлися нові освітні й наукові інституції: жіночі курси, університет, хіміко-технологічний інститут. Як бачимо, науковець зробив значний внесок у формування в місті потужного академічного середовища. До речі, у вільний час Писаржевський писав пейзажі. Частина його картин сьогодні зберігається в музеї Дніпровської політехніки. Якщо випаде така нагода, обов’язково завітайте!

 

Лев Писаржевський. «Повінь на Дніпрі» («Розлив Дніпра»), поч. ХХ ст. Джерело: Офіційний сайт Національного технічного університету «Дніпровська політехніка»

 

А тепер повернімося до історії Катеринославського вищого гірничого училища. Крім карколомних успіхів, він переживав і чималі виклики. Насамперед у нього не було власного приміщення, тож спочатку студенти навчалися в Потьомкінському палаці. Щоби збудувати окремий корпус, відкрили збір і запрошували містян, промисловців та підприємців регіону робити добровільні внески. Збором коштів займався спеціальний комітет. Він публічно звітував про кількість донатів і повідомляв прізвища благодійників. Загалом вдалося зібрати понад 600 тисяч рублів. На той час це була доволі пристойна сума.

 

Проєкт головного корпусу розробив відомий харківський архітектор Олексій Бекетов. Він працював у стилі класицизму з елементами еклектики та прагнув підкреслити академічний статус нового навчального закладу. 

 

 

Олексій Бекетов (1862–1941) — видатний український архітектор і педагог, академік архітектури, автор монументальних споруд у Харкові та знакових архітектурних ансамблів у Катеринославі (Дніпрі) та на південному березі Криму.

У його уяві Катеринославське вище гірниче училище мало перетворитися на академічне містечко з головним і хімічним корпусами, майстернями, електростанцією та житловими будинками для професорів.

 

Катеринославське вище гірниче училище. (1901, архітектор Олексій Бекетов), поч. ХХ ст. Джерело: Портал «Дніпро Культура»

 

Щоправда, реалізувати цей проєкт повністю виявилося непросто. Через нестачу коштів будівництво затягувалося, а згодом його перервала Перша світова війна. Водночас місцева влада та підприємці, які активно співпрацювали у вирішенні регіональних проблем, дедалі наполегливіше вимагали піднести статус училища до рівня інституту. Йшлося не лише про престиж. Інститут мав право не тільки готувати практиків для шахт і заводів, а й проводити повноцінні наукові дослідження. Однак Петербург не поспішав надавати таку автономію регіональному навчальному закладу, побоюючись надто самостійного розвитку Півдня.

 

Студенти також долучилися до цих вимог. Вони чудово розуміли, що диплом інституту на звання гірничого інженера відкриває значно ширші кар’єрні можливості, ніж диплом гірничого техніка. І зрештою через тринадцять років училище таки отримало статус інституту. Щоправда, йому присвоїли ім’я Петра Великого, адже імперська влада вкотре намагалася промаркувати чужий простір як «свій» та наголосити, кому належить право визначати його символи.

 

Сьогодні головний корпус колишнього гірничого інституту залишається однією з найвідоміших архітектурних пам’яток міста. І коли прогулюєшся сучасним Дніпром, повз монументальні корпуси Політехніки, широкі проспекти й набережну, особливо виразно відчуваєш масштаб міста, яке на межі ХІХ–ХХ століть стало одним із найдинамічніших центрів українського Півдня. 

 

Будівля Головного корпусу Національного технічного університету «Дніпровська політехніка» (1912, архітектор Олексій Бекетов), сучасний вигляд

 

Саме такий Дніпро творили Олександр Поль, Дмитро Яворницький, Олександра Риндовська, викладачі, інженери, науковці та меценати з різних куточків України та Європи. Завдяки їхній енергії у місті розвивалися промисловість, освіта, наука, культура й інтелектуальне життя — народжувався модерний міський світ. Мабуть, саме тому ми відчуваємо сучасний Дніпро таким багатоголосим і живим. І, можливо, саме в цьому полягає головний урок його історії: великі міста народжуються тоді, коли люди здатні спільно будувати майбутнє і водночас берегти пам’ять про своє минуле.

 

Перелік використаних джерел

1. Абросимова С. В. Особистість і талант Дмитра Яворницького: самооцінка вченого. Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: зб. наук. пр. / ред. кол.: С. І. Світленко (відп. ред.) та ін. — Дніпро : Вид-во ДНУ, 2010. Вип. 8. — С. 5–24.
2. Історія Дніпропетровського національного університету / голова редколегії проф. М. В. Поляков. 4-те вид., переробл. і доповн. Дніпро : Вид-во ДНУ, 2008. 308 с. 
3. Олександр Поль: 15 цікавих історій. Музей історії Дніпра. URL: https://midnipro.museum/15-cikavih-istoriy/ (дата звернення: 27.05.2026).
4. Світленко С. І. Дмитро Яворницький: вчений та педагог в українському інтелектуальному співтоваристві: моногр. 2-ге вид. Дніпро : ЛІРА, 2017. 312 с.